1.філософія, її предмет та роль у суспільстві   Филосо́фия (др.-греч. любовь к мудрости,—, одна из форм мировоззрения, одна из наук, одна из форм человеческой деятельности, особый способ познания.. В самом общем виде под философией понимают деятельность, направленную на постановку и рациональное разрешение наиболее общих вопросов, касающихся сущности знания, человека и мира.Считается, что само слово «философия» первым придумал Пифагор. Пифагор не оставил после себя сочинений, так что первый автор, у которого встречается слово «философ», — это Гераклит. Предметом философии называют круг вопросов, которые она изучает.Что именно является предметом философии, зависит от эпохи и интеллектуальной позиции мыслителя. Споры, что такое предмет философии продолжаются»  Свои варианты ответа на вопрос о предмете философии предлагали разные школы. Один из наиболее значимых вариантов принадлежит Иммануилу Канту. В марксизме-ленинизме также предлагалась своя формулировка «основного вопроса философии»Марксизм-ленинизм относил к числу важнейших вопросов два:• «Что первично: дух или материя?» Этот вопрос считался одним из главнейших вопросов философии, поскольку, утверждалось, что с самого начала развития философии произошло деление на идеализм и материализм, то есть суждение о главенстве духовного мира над материальным, и материального над духовным соответственно.  • Вопрос о познаваемости мира, который был в нём главным вопросом эпистемологии.Одним из фундаментальных вопросов философии является непосредственно вопрос: «Что такое философия?» Каждая философская система имеет стержневой, главный вопрос, раскрытие которого составляет её основное содержание и сущность.Философия отвечает на вопросы • «Кто такой человек и зачем он пришел в этот мир?» «др.роль  Польза философии — формирование у людей, занимающихся ею, навыков самостоятельного, логического, понятийного мышления. 2.Суспільство як динамічний процес. Історичний розвиток та теорії суспільного прогрессу З моменту виникнення наукового пізнання людство впродовж століть робило спроби відповісти на питання, що таке суспільство, зрозуміти специфіку суспільних явищ, характер взаємозв'язку між людиною і суспільством..    Суспільство — це сукупність форм сумісної людської діяльності, що історично склалися і є вищим ступенем розвитку живих систем, який проявляється у функціонуванні й розвитку найрізноманітніших соціальних інститутів; це система історично визначених форм суспільних відносин, яка склалася в процесі діяльності людей з перетворення природи і власного життя. Як особливий вид об'єктивної реальності й вищий ступінь розвитку природи суспільство виникає на певному етапі саморозвитку матерії і має власну логіку буття. Воно є найскладнішою за своєю сутністю і структурою формою існування матерії.  Осмислюючи світ, люди намагалися зрозуміти зміст і мету свого існування, встановити, чому відбуваються зміни в суспільстві, якарольлюдини, невідомості в об'єктивному процесі. Це знайшло відображення в різних соціологічних концепціях.Розглянемо основні з них.Натуралістичні концепції. Вони домінували в суспільно-політичній думці XVIII — першої половини XIX ст. Характерними представниками натуралістичного підходу були Ш.Мон-теск'є, Г.Гердер, К. Гельвецій, Ж.-Ж.Руссо, Г.Бокль та ін. У соціальній філософії цей підхід був зорієнтований на вивчення природно-кліматичних факторів як таких, що визначають існування суспільства, рівень і характер його розвитку. Він намагався пояснити розвиток суспільства з допомогою законів природи — кліматичними умовами, географічним становищем, біологічними і расовими особливостями людей і т.п. Згідно з цим поглядом на світ, природа виступає єдиним універсальним засобом пояснення всього сущого. Посиланням на відмінності природного середовища пояснювалися рівень розвитку народів, їх історична роль і доля.Для ідеалістичних концепцій характернетвераження проте, що життя суспільства, історичний процес визначаються духовними факторами: ідеями, думками, «духом народу», волею окремих особистостей, видатних людей і т.д. В історико-матеріалістичній концепції вихідним є твердження про те, що суспільство — це специфічна частина матеріального світу, відмінна від природи, з якої вона вийшла і з якою постійно взаємодіє. Основа суспільного життя — матеріальне виробництво, економічні (виробничі) відносини, що складаються між людьми в процесі трудової діяльності, визначаються рівнем розвитку продуктивних сил (передусім, знарядь праці й технологій) та існують незалежно від волі і свідомості людей.  Розглядаючи суспільство як систему відносин між людьми, їхньої спільної діяльності, К.Маркс і Ф.Енгельс у середині XIX ст. науково обгрунтували розуміння історії як результату діяльності людей. У цій системі людина є носієм усієї сукупності зв'язків і відношень, у які вона вступає з іншими людьми. Суспільство постає як безпосередній світ людини, дійсність людських сутностей. Воно перебуває в постійному русі й розвитку. Суспільство завжди виступає в тій чи іншій конкретно-історичній формі, зумовленій певним рівнем розвитку виробництва, характером обміну й споживання, які є специфічною формою буття людини.Суспільний прогрес, його критерії, типи та напрями розвиткуЗрозумівши суть основних джерел та рушійних сил суспільного прогресу, слід перейти до поняття спрямованості історичного прогресу, його критеріїв і характеру протиріч. Посилаючись на складність ситуації, деякі філософи - песимісти взагалі заперечують існування суспільного прогресу. З точки зору діалектико-матеріалістичного розуміння прогрес існує об'єктивно, незважаючи на наявність в ньому серйозних протиріч /економічні негаразди, міжнаціональна напруженість, економічна криза тощо /. Об'єктивною причиною соціального прогресу є саме характер суспільства як життєдіяльного організму. Регрес, якщо і заявляється, носить тимчасовий характер і повинен переходити в стабілізацію, а потім в прогрес. Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії - освіта, рівень демократії та свобода, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями суспільного прогресу є зміна суспільно-економічних формацій, епох, поворотних моментів тощо. Прогрес буває двох типів - прогрес антагоністичного суспільства, який є тимчасовим і досягається в результаті утиску експлуататорських класів і прогрес неантагоністичного суспільства, який є постійним і досягається рівномірно всіма класами та групами суспільства. Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активний процес перетворення класів і націй, народних мас, особи з об'єкта пригноблення, експлуатації в суб'єкт історичної дії для досягнення нових щаблів суспільного прогресу /наприклад, боротьба за перемогу ринкових відносин в Україні та країнах СНД/.

3Філософія в системі духовної культури людства. Основні функції філософіїКультура культура воспитание, образование, развитие, - это исторически определенный уровень развития общества и человека, выраженный в типах и формах организации жизни и деятельности людей, а также в создаваемых ими материальных и духовных ценностях. Философия как одно из явлений культуры уникальна, потому что она многогранная. Появление философии - это рождение особого, вторичного типа общественного сознания, направленного на осмысление уже сложившихся форм практики, культуры. Не случайно способ мышления, воплощенный в философии и обращенный ко всему полю культуры, называют критически-рефлексивным.   Каковы же функции •Мировоззренческая функция состоит в том, что философия, давая людям целостный взгляд на мир, позволяет им определить свое место и роль в этом мире, Культурогенная функция философия состоит в том, что она выявляет и формирует универсалии культуры - наиболее общие идеи и представления о мироздании, моральные, художественные общечеловеческие принципы Методологическая функция философии состоит в том, что она, раскрывая всеобщие законы, принципы и основы существования и развития мира, тем самым создает и формирует общий метод познания этого мира и, следовательно, выступает как стратегия процесса познания в каждой отдельной области знания.• Воспитательная и образовательная функция: участвует в формировании личности.Идеологическая функция: создаёт представление о желательном политическом и общественном устройстве.. •поисковая) функция: создаёт новые области теоретического исследования.  4.Аксіологічні та етичні витоки сутності людини. Проблема сенсу життя Каждый человек самостоятельно решает, как и во имя чего следует жить, коррелируя свой жизненный путь относительно предлагаемых культурой и социумом ценностных ориентаций..Проблема смысла жизни в философии, как правило, связана с темой о природе и сущности человека. Напр., сторонники натурализаторской версии являются преимущественно последователями гедонизма (смысл — наслаждение) и эвдемонизма (смысл — счастье). В рамках религиозного персонализма пробл СЖ решается в контексте трансцендентализма: истина и цель человеческого существования соотнесены не с земным, а с потусторонним бытием, где земная история является лишь преддверием настоящей жизни в вечности. Социологизаторские концепции зачастую также подчиняют настоящую жизнь будущему совершенному состоянию человечества (марксизм). С рационалистической фил. содержательно связаны идеалы ригоризма, возводящего в ранг безусловного закона принцип долженствования, долг.Статус смерти. Сам факт наличия смерти как бы дискредитирует все попытки абсолютизировать жизнь. Перед лицом глобальной неизбежности и случайности смерти жизнь как бы теряет всякий смысл. Спектр многообразных человеческих стремлений в каждом отдельном случае заканчивается обинаково: можно преуспеть больше или меньше, жить ради себя или других, в конечном итоге смерть уравнивает всех. Чел — это единственное существо, «знающее о смерти». Отдавая ей дань уважения в ритуальной практике, человечество едва ли способно на действительную абсолютизацию смерти. Напротив, классической философии свойственна абсолютизация жизни (смерть — переход к иному состоянию жизни). В натурализме, ориентированном на жизнь «здесь и сейчас», смерти нет, т. к. пока мы есть, то ее нет, а когда она есть, то нет уже нас (Эпикур), а бессмертие возможно как продолжение себя в детях. Религиозный персонализм отталкивается от идеи бессмертия души.

В экзистенциализме смерть расценивается не только трагический уход, обрыв, хаос, тьма, не так, как расценивает религия, как приближение к жизни вечной, а как координату, которая помогает определить ценность жизни. Смерть открывает нам ценность жизни.Феномен свободы — еще одна сущностная экзистенциальная проекция человеческого бытия. Можно выделить следующие историко-культурные образы свободы: Фатализм (Восток, античность) чел растворен в космосе, осн законом функционирования которого является судьба. Свобода воли (способность выбора м/у добром и злом)как концепт средневековой философии, сопряженный с догматами о человеке как «образе и подобии» и о его грехопадении

Свобода как познанная необходимость (Новое время, просвещение), которая связана с идеей человека как cogito, верящего, что «знание — сила», и познание природных законов позволит властвовать над природой. Свобода здесь сопряжена с идеей долга как универсального нравственного закона.Экзистенциальная свобода как свобода выбора (своего Я и своего мира), предполагающая одновременно отрицание расхожих истин («свобода от») и проектирование собственной позиции («свобода для»). Свобода уравновешивается ответственностью за сделанный выбор.Уникальность каждой отдельной личности базируется на свободном выборе жизненного пути, симпатий и антипатий, решений и поступков. Реализуя себя как свободные личности, однако, мы в действительности очень многого не выбираем, предоставляя право решать за нас обстоятельствам и окружению.

5. Специфіка філософського знання. Філософія і наука Философия выполняет ряд функций, родственных науке (обобщение, интеграция, синтез различных знаний, открытие наиболее общих закономерностей, эвристические функции прогноза, формирование гипотез об общих принципах и т.п.). Но философия также выполняет и особые, присущие только ей функции: 1) уяснение самых общих оснований культуры вообще и науки в частности; 2) изучение общемировоззренческих и теоретико-познавательных оснований науки; 3) обоснование ценности науки (что есть наука – добро или зло). Философия должна указывать высшие цели человеческого разума, связанные с важнейшими человеческими ценностями. В обосновании высших нравственных ценностей усматривается суть философствования.

   Ф. и наука родственны друг другу как min в 2-х отношениях: 1) генетическое сходство-выражается в том, что ист. они возникли не непосредственно из жизненно-практ. отношения человека к действительности, а лишь на том сравнительно высоком уровне развития этого отношения, когда из него выделилось познание на правах самостоятельной чел. дея-ти. 2) функ. единство ф. и науки находит свое выражение в том, что обе они представляют собой теор.-позновательное отношение человека к миру, имеют свой понятийно-терминол. и категориальный аппарат, вырабатывают принципы сис-ции знания, методы исследования и методол. установки. Однако родственность ф. и науки не означает их тождеста.

6. Проблема духовного бытия Духовная жизнь — это широкое понятие, которое включает у себя многогранные процессы, явления, связанные с духовной сферой жизнедеятельности людей; совокупность идей, взглядов, чувств, представлений людей, процесс их производства, распространения, перетворення общественных, индивидуальных идей во внутренний мир человека. Духовную жизнь общества охватывает мир идеального (совокупность идей, взглядов, гипотез, теорий) вместе с его носителями — социальными субъектами — индивидами, народами, этносами. Основу духовной жизни составляет духовный мир человека — и духовные ценности, мировоззренческие ориентации. Вместе с тем, духовный мир отдельного человека, индивидуальности, невозможен вне духовной жизни общества. Поэтому духовная жизнь — это всегда диалектическое единство индивидуального и общественного, которое функционирует как индивидуально общественное.  Многогранность духовной жизни общества включает у себя такие составляющие: духовное производство, общественное сознание и духовная культура. Как чрезвычайно важна составляющая общественного производства духовное производство — это формирование духовных потребностей людей, в первую очередь производство общественного сознания. Общественное сознание является совокупностью идеальных форм (понятий, суждений, взглядов, чувств, идей, представлений, теорий), которые охватывают и воспроизводят общественное бытие, они выработаны человечеством в процессе освоения природы и социальной истории.  Принципы и нормы морали не вечны, а, будучи предопределенными определенным общественным бытием людей, постоянно изменяются с развитием общества, в первую очередь производственных отношений. 

   В современных условиях духовного развития все более актуализируется роль и значение формирования в общественном сознании моральных ценностей. В то же время многогранность ценностей духовной жизни, конкретной личности, коллектива, значительным образом расширяет область применения моральных принципов во всех сферах жизнедеятельности общества, способствуя формированию высоких социально моральных качеств людей. Во всех сферах морали — моральном сознании и моральных отношениях, моральной культуре и моральной практике, моральных чувствах, формировании морального идеала, — роль и значение моральных принципов и норм все больше растет. 7. Філософські погляди П.Д.Юркевича Один из виднейших философов минувшего столетия - Памфил Данилович Юркевич, он ради углубленного определения своей собственной позиции основательно анализирует философские взгляды Платона, идеи которого составляют высшую ступень развития античной философии и философскую систему Канта, которое есть центральным пунктом развития новейшей философии. В нашем контексте философская позиция украинского мыслителя интересная тем, что вопреки основательному знакомству со всей классической немецкой философией, он обращается к философскому наследству именно Канта. И хотя украинский философ критически относился к некоторым идеям кенигсбергского мыслителя, в особенности его теории познания. Кант привлекает его как мыслитель, что делает попытку философские осмыслить вопроса духовности Возможно, что обращение П.Юркевича к И.Канта обусловлен еще и тем, что оба они были "моральными философами", которые рассматривают жизнь сквозь призму высшего морального закона, гарантом которого есть Бог, и что каждый человек должен индивидуально постигнуть в своей жизни.  Нельзя предполагать, что "весь духовный человек заключается в мышлении". Философ однозначно разводит понятия разум и дух, человеческая духовность, справедливо считая, что все достоинство человека, то, что собственно делает его человеком, не может исчерпываться только мышлением. Разум это просто свет, который озаряет то, что, рождается в недрах, недоступных для постижения самого разума. Разум лишь вершина духовной жизни человека, ее же корни кроются гораздо глубже и представляют собой принципиально другую сущность, к которой не применимы привычные разумные критерии.  Следует отметить, что Юркевич активно использует в своем философском лексиконе понятие "сердце", которое он считает средоточием души.   Так, по мнению П.Д. Юркевича сердце может выражать, обнаруживать и понимать совершенно своеобразно такие душевные состояния, которые по своей нежности, преимущественной духовности и жизненности не поддаются отвлеченному знанию разума; 2) понятие и отчетливое знание разума, поскольку оно делается нашим душевным состоянием, а не остается отвлеченным образом внешних предметов, открывается или дает себя чувствовать и замечать не в голове, а в сердце; в эту глубину оно должно проникнуть, чтобы стать деятельною силою и двигателем нашей духовной жизни".  Философ считает, что совершенно неправомерно распространение учения, что "разум сам по себе, из собственных сил и средств дает или полагает законы для всей душевной деятельности. С этой точки зрения было бы необходимо согласиться, что все достоинство человека, или весь духовный человек, заключается в мышлении". В данном случае нетрудно заметить, что мыслитель отождествляет разум и мышление, хотя и справедливо отмечает, что все достоинство человека, то, что собственно делает его человеком, не может исчерпываться только мышлением. Разум - это свет, "которым озаряется не им положенная, но Богом созданная жизнь человеческого духа, с ее Богом данными законами". Разум - это вершина духовной жизни человека, способная озарить ее корни, которые кроются гораздо глубже и представляют собой принципиально другую сущность, к которой неприменимы привычные критерии мыслящего разума.  Эти корни суть нравственные, эстетические, волевые побуждения сердца, которое есть средоточие души. "Очень возможно, что душа, как основа известных нам сознательных психических явлений, имеет своим ближайшим органом сердце, хотя ее сознательная жизнь обнаруживает себя под условием деятельности головного мозга".

8. Культура и цивилизация. Формационная и цивилизационная концепции истории Культура является общей характеристикой жизнедеятельности человека, отличающей его от животныхПонятие «культура» часто отождествляется с понятием «цивилизация», их часто используют как взаимозаменимые, не замечая различия заложенных в них исходных смыслов. Термин «цивилизация» происходит от латинских слов «civis» – гражданин и «civilis» – городской.Можно выделить несколько подходов к соотношению понятий «культура» и «цивилизация». И. Кант культурой называл то, что служит благу людей, а цивилизацией – внешний тип культуры .). В рамках цивилизационного подхода цивилизация понимается как целостная общественная система, включающая множество взаимосвязанных элементов: религию, культуру, экономику, политику и биосоциальную организацию. Смена цивилизации приводит к смене характера основных ее элементов. Цивилизационные концепции исторического процесса были предложены Ф. Ницше, О. Шпенглером, М. Вебером, А. Тойнби .Цивилизационная парадигма предполагает взгляд на историю как на нелинейный, многовариантный процесс, что дает возможность глубже понять происходящие изменения и зафиксировать их специфику. Другим достоинством этого подхода является его применимость к истории любой страны или региона. Основным недостатком этого подхода является неясность критериев, по которым выделяется цивилизация. Полного описания или перечня таких оснований до сих пор не существуетФормационная концепция истории была предложена К. Марксом в середине XIX в. и развивалась параллельно с цивилизационным подходом. К. Маркс заявил о необходимости материалистического объяснения истории в противовес господствовавшим в то время идеалистическим концепциям. К. Маркс исходит из представления о закономерности исторического процесса и его единстве для всего человечества. В обществе действуют объективные законы, следовательно, в историческом процессе можно выявить всеобщие, устойчивые и необходимые связи. Из всего многообразия исторических явлений К. Маркс выделяет, с его точки зрения, определяющее: способ производства материальных благ.Понятие общественно-экономической формации является ключевым в марксистской философии истории. Общественно-экономическая формация — это конкретный тип общества, находящегося на определенной ступени исторического развития, основой общественно-экономической формации выступает определенный способ производства. Особенности способа производства определяются, с одной стороны, уровнем и характером развития производительных сил, с другой – уровнем и характером производственных отношений. Совокупность производственных отношений образует базис общества, над которым возвышается надстройка: политические, правовые, религиозные и т.п. отношения и институты. Этим институтам соответствуют формы общественного сознания: религия, мораль, право, искусство, философия, наука и т.д. Общественно-экономическая формация объемлет все многообразные проявления жизни общества на всех уровнях: от способа производства до форм общественного сознания.

Недостатком этого подхода является также отрицание вариативности общественного развития. Формационная теория, претендующая на всеобщность предлагаемых объяснительных схем, на самом деле является обобщением исторического развития только западноевропейского человечества. Формационный подход неприменим для объяснения развития азиатских государств. Акцент на всеобщем не позволяет объяснить многообразие исторических процессов.

Историческое исследование, так же как исследование в сфере естествознания, опирается на определенные мировоззренческие и методологические предпосылки. Эти основания могут быть различными, поэтому существуют столь разные взгляды на историю. Ни одна из существующих концепций, сколь бы правдоподобной и всеобъемлющей она ни казалась, не может предложить окончательную объективную картину исторического процесса. Каждая теория имеет границы своего применения. Формационная и цивилизационная концепции не исключение. Они строятся на разных философско-методологических основаниях и предлагают разные версии общественного развития. В понятии «цивилизация» фиксируется социокультурная особенность, уникальность и неповторимость того или иного этапа развития общества. Для формационного подхода характерна жесткая привязка любых исторических явлений к способу производства, системе экономических отношений. В понятии «общественно-экономическая формация» выражается социоэкономическая универсальность, всеобщность. Но при этом понятия цивилизации и общественно-экономической формации не следует считать конфликтующими, они, скорее, дополняют друг друга, фиксируя разные стороны исторического процесса.

9. Особливості філософської думки у Стародавній Індії і Стародавньому Китаї.

Зародки філософського думки мислення в Індії сягають глибокої давнини ( 3 – 2 тис. до н.е). Зміст мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади.

Веди – це стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять «самахіти» - чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою.

Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.

Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Одна з найдавніших шкіл давньоіндійської філософії Веданта яскраво представляє об’єктивно­-ідеалістичну систему. Веданта вважала, що світ скадається з безособового світового духу «Брахмана», який є кінцевою і єдиною основою буття. Індивідуальна людська душа хоч і є безсмертною, набагато поступається перед світовим духом щодо ступеня своєї досконалості внаслідок занадто тісного зв’язку з тілом.

Прив’язаність цієї душі («атмана») до тіла змушує душу шоразу після смерті переселятися в інше тіло. Потік таких «перевтілень» триває нескінченно довго, доки душі не вдасться цілком звільнитися від повсякденних життєвих турбот. Саме тоді настає «звільнення», яке означає ототожнення з Брахманом.

Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ – це сам Брахман у своєму емпіричному прояві. У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування.

Філософська школа веданта звертає увагу на проблему постійного самовдосконалення людини, а не вдосконалення світу.

Філософська школа вайшешика вважає, що світ складений із якісно різнорідних дрібних частинок води, землі, повітря і вогню, існуючих в ефірі, просторі та часі. Засновник школи вайшешика – Канада ( III ст. до н.е) вважав, що світ створено Богом, але не з нічого, а з вічно існуючих дрібних частинок (атомів), простору, часу, ефіру, розуму і душі. Теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнання є об’єктивно існуючий світ, який сприймається через сприйняття, висновок, пам’ять та інтуїцію.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце займає червака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінально визначає начала буття і сутність процесу пізнання. Вбачає сенс людського існування в щасті, яке людина сама повинна створити.

Загальна особливість староіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях до щастя лежить у правильному способі життя.

Головною же особливістю є те, що у філософії стародавньої Індії сформульовано ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії, активно діяльної сутності і людини, і світу.

Для давньокитайської етнічної світоглядної ментальності характерна свого роду «історизація» міфів – витлумачення міфологічних героїв як нібито реальних історичних осіб. Китайська філософська школа на відміну від давньоіндійської приділяла увагу більш реалістичним питанням управління державою, проявам стосунків між вищими і нижчими, батьками і дітьми, старшими і молодшими. Як давньоіндійській, так і давньокитайській ментальності властиве зверхньо-зневажливе ставлення до природних знань.

Найвпливовішим напрямом, що виникає в цей період і актуальне і в наші дні, було вчення Кун Фуцзи ( Конфуція ), що жив 551-479 рр. до н.е.

Всю свою увагу Конфуцій зосередив на питання етики, яку побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсності.

Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути «гуманним» - означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним – означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.

Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор – « це син неба». А воля неба поширюється на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, а вічних законів неба, носієм яких є «син неба». Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція.

Важливу роль у розвитку філософїї стародавнього Китаю відігравала школа вільнодумця Ян Чжу ( близько 395 – 335 р. до н.е). Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу доводив, що віра в небо, в безсметря душі та потойбічне життя ґрунтується на неуцтві. Він вчив, що життя – це буття, а смерть – небуття. Вважав, що людина має керуватися законами природного реального життя, метою ж життя є чуттєва тваринна насолода, яка і є людським щастям.

Філософія давнього Китаю досягла свого завершення у вченні видатного філософського просвітителя  Ван Чуна ( 27 – 97 р.н.е)

Він відкидає вчення конфуціанства про святість неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту, доводячи, що небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження.

Ван Чун вказує, що тілесність і рух чітко пов’язані між собою, що джерело руху знаходиться в системі об’єктивної реальності. Життя і людина з’явилися на основі природної закономірності з єдиної субстанції – «ці». Людина має життєву енергію, поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили немає.

У більшості філософських шкіл стародавнього Китаю переважала практична філософія, що була тісно пов’язана з проблемами життєвої мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. За формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, цінніснозначимою і гуманістичною.

10. Розглядаючи суспільство як систему відносин між людьми, їхньої спільної діяльності, К.Маркс і Ф.Енгельс у середині XIX ст. науково обгрунтували розуміння історії як результату діяльності людей. У цій системі людина є носієм усієї сукупності зв'язків і відношень, у які вона вступає з іншими людьми. Суспільство постає як безпосередній світ людини, дійсність людських сутностей. Воно перебуває в постійному русі й розвитку. Суспільство завжди виступає в тій чи іншій конкретно-історичній формі, зумовленій певним рівнем розвитку виробництва, характером обміну й споживання, які є специфічною формою буття людини.

 Суспільний прогрес, його критерії, типи та напрями розвиткуЗрозумівши суть основних джерел та рушійних сил суспільного прогресу, слід перейти до поняття спрямованості історичного прогресу, його критеріїв і характеру протиріч. Посилаючись на складність ситуації, деякі філософи - песимісти взагалі заперечують існування суспільного прогресу. З точки зору діалектико-матеріалістичного розуміння прогрес існує об'єктивно, незважаючи на наявність в ньому серйозних протиріч /економічні негаразди, міжнаціональна напруженість, економічна криза тощо /. Об'єктивною причиною соціального прогресу є саме характер суспільства як життєдіяльного організму. Регрес, якщо і заявляється, носить тимчасовий характер і повинен переходити в стабілізацію, а потім в прогрес. Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії - освіта, рівень демократії та свобода, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями суспільного прогресу є зміна суспільно-економічних формацій, епох, поворотних моментів тощо. Прогрес буває двох типів - прогрес антагоністичного суспільства, який є тимчасовим і досягається в результаті утиску експлуататорських класів і прогрес неантагоністичного суспільства, який є постійним і досягається рівномірно всіма класами та групами суспільства. Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активний процес перетворення класів і націй, народних мас, особи з об'єкта пригноблення, експлуатації в суб'єкт історичної дії для досягнення нових щаблів суспільного прогресу /наприклад, боротьба за перемогу ринкових відносин в Україні та країнах СНД/.