18. Методи і форми наукового пізнання

Метод пізнання можна визначити як деяку специфічну процедуру, що складається з послідовності певних дій або операцій, застосування яких або призводить до досягнення поставленої мети, або наближає до неї.

Наукове дослідження являє собою розвинену форму раціональної діяльності, яка не може здійснюватися з якихось фіксованим правилам. Науковий пошук тим і відрізняється від таких механічних процедур, як спосіб проб і помилок або навіть канони знаходження простої причини зв’язків Бекона – Мілля, які вивчають у логіці, що він припускає наявність творчості, що допускає абстрагування і ідеалізацію і спирається на уяву та інтуїцію. Саме тому такі логічні форми, як індукція, аналогія, статистичні та інші способи міркувань, висновки яких мають лише імовірнісний, або правдоподібний характер, і використовуються в якості евристичних засобів відкриття нових істин. Іншими словами, вони наближають нас до істини, але автоматично не гарантують її досягнення..

Наукове пізнання відрізняється від буденної системністю і послідовністю як у процесі пошуку нових знань, так і при упорядкуванні всього знайденого, готівкового знання. Кожен наступний крок у науці опіраегся на крок попередній, кожне нове відкриття отримує своє обгрунтування, коли стає елементом певної системи. Найчастіше такою системою служить теорія як найбільш розвинена форма раціонального знання.

На відміну від наукового буденне знання має розрізнений, випадковий і неорганізований характер, в якому переважають не пов’язані один з одним окремі факти або їх найпростіші індуктивні узагальнення. Найважливіші методи наукового пізнання: сходження ог абстрактного до конкретного. Процес наукового пізнання завжди пов’язаний з переходом від гранично простих понять до більш складним – конкретним. Тому процедуру побудови понять, все більш відповідних дійсним, називають методом; моделювання та принцип системності. Полягає в тому, що об’єкт, недоступний безпосередньому дослідженню замінюється його моделлю. Модель володіє схожістю з об’єктом у властивостях, що цікавлять дослідника; експеримент і спостереження. У ході експерименту спостерігач штучно ізолює ряд характеристик досліджуваної системи та вивчає їх залежність від інших параметрів. Для наукового пізнання характерна наявність двох рівнів; емпіричного і теоретичного. Для емпіричного пізнання характерна фактофіксірующая діяльність. Теоретичне пізнання – сутнісне, здійснюване на рівні абстракцій високих порядків. Намагатися вирішити поставлену проблему можна двома шляхами: шукати потрібну інформацію або самостійно досліджувати її за допомогою спостережень, експериментів і теоретичного мислення. Спостереження і експеримент найважливіші методи дослідження в науковому пізнанні. Часто кажуть, що теорія – це узагальнення практики, досвіду ипи спостережень. Наукові узагальнення часто використовують ряд особливих логічних прийомів: універсалізації, який полягає в тому, що загальні моменти і властивості спостерігаються в обмеженій множині експериментів, поширюються на всі можливі випадки; ідеалізації, що складається в тому, що вказуються умови, при яких описувані в законах процеси відбуваються в чистому вигляді, тобто так, як у самій дійсності вони відбуватися не можуть; концептуалізації, що складається в тому, що у формулювання законів вводяться поняття, запозичені з інших теорій, і получівщіе в них досить точний зміст і значення. У новому пізнанні головна роль належить раціональному мисленню, яке перебуває у взаємодії з чуттєвим пізнанням.У науковому пізнанні виділяють такі форми і засоби:

Ідея – відображає зв’язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб’єктивну мету її перетворення (ідея про матеріальність світу)

- Проблема – відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні. Розвиток пізнання – це перехід від постановки одних проблем до - Гіпотеза – це форма наукового пізнання істинність якої ще не доведена, за допомогою Г.

Формуються можливі варіанти  вирішення проблеми, після доведення гіпотези вона перетворюється в наукову теорію. На основі цих трьох форм  формується наукова концепція, яка обгрунтовує основну ідею теорії. - Концепція – це науково обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії

-Теорія – система достовірних знань про дійсність, дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві хар-ки об’єкта. 2 найважливіші функції теорії – пояснення та передбачення.

Методи наукового пізнання : Спостереження – цілеспрямоване сприйняття предметів дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих данних про об’єкт пізнання (обмежений метод) Експеримент – це спосіб чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допомогою спец. умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів. - Аналіз – розчленування предмета на його складові частини з метою їх всебічного вивчення -Синтез – об'єднання отриманних в результаті А. частин об'єктів, їх сторон або властивостей в єдине ціле Абстрагування – відволікання від несуттєвих властивостй предмета, зосередження уваги на його глибинній сутності - Індукція – метод, коли на підставі про окреме робиться висновок про загальне -Дедукція – метод, коли на підставі про загальне робиться висновок про окрем

19. Філософські погляди Арістотеля Аристотель  (384 до н. э322 до н. э.) — древнегреческий философ и учёный.Ученик Платона Основоположник формальной логики. Создал понятийный аппарат, который до сих пор пронизывает философский лексикон и сам стиль научного мышления. Аристотель был первым учёным, создавшим всестороннюю систему философии, охватившей все сферы человеческого развития — социологию, философию, политику, логику, физику. Его взгляды на онтологию имели серьёзное влияние на последующее развитие человеческой мысли.. Бытие — живая субстанция, характеризующаяся специальными принципами или четырьмя началами (условиями) бытия: Материя — «то, из чего». Многообразие вещей, существующих объективно; материя вечна, несотворима и неуничтожима; она не может возникнуть из ничего, увеличиться или уменьшиться в своём количестве; она инертна и пассивна. Бесформенная материя представляет собой небытие. Первично оформленная материя выражена в виде пяти (стихий): воздух, вода, земля и огонь и эфир (небесная субстанция).. Аристотель подходит к идее единичного бытия вещи, явления: оно представляет собою слияние материи и формы. Действующая причина (начало) — «то, откуда». Началом всех начал является Бог. Существует причинная зависимость явления сущего: есть действующая причина — это энергийная сила, порождающая нечто в покое универсального взаимодействия явлений сущего, не только материи и формы, Цель —Высшей целью является Благо.. пространство. Аристотель считал, что душа, обладающая целостность., есть не что иное, как неотделимый от тела его организующий принцип, источник и способ регуляции организма, его объективно наблюдаемого поведения. Душа — это энтелехия тела. Душа не может существовать без тела, но сама и материальна, не телесна. То, благодаря чему мы живём, ощущаем и он сформулировал логические законы:

- закон тождества — понятие должно употребляться в одном и том же значении в ходе рассуждений;

- закон противоречия — «не противоречь сам себе»;

- закон исключенного третьего — «А или не-А истинно, третьего не дано».

20. У пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.

Емпіричний (від гр. еmреіrіа – досвід) рівень знання – це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і відношень об'єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання.

Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення. Людина починає процес пізнання об'єкта із зовнішнього його опису, фіксує окремі його властивості, сторони. Потім заглиблюється в зміст об'єкта, розкриває закони, яким він підлягає, переходить до пояснення властивостей об'єкта, об'єднує знання про окремі сторони предмета в єдину, цілісну систему, а отримане при цьому глибоке різнобічне конкретне знання про предмет і є теорією, що має певну внутрішню логічну структуру. Слід відрізняти поняття "чуттєве" і "раціональне" від понять "емпіричне" і "теоретичне". "Чуттєве" і "раціональне" характеризують діалектику процесу відображення взагалі, а "емпіричне" і "теоретичне" належать до сфери лише наукового пізнання. Емпіричне пізнання формується в процесі взаємодії з об'єктом дослідження, коли ми безпосередньо впливаємо на нього, взаємодіємо з ним, обробляємо результати і робимо висновок. Але отримання окремих емпіричних фактів і законів ще не дає змогу побудувати систему законів. Для того щоб пізнати сутність, необхідно обов'язково перейти до теоретичного рівня наукового пізнання.Емпіричний і теоретичний рівні пізнання завжди нерозривно пов'язані між собою і взаємообумовлюють один одного. Так, емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання. В свою чергу, теоретичне дослідження, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і цим орієнтує та спрямовує емпіричне знання. Емпіричне знання опосередковується теоретичним – теоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають бути об'єктом емпіричного дослідження і в яких умовах має здійснюватись експеримент. На теоретичному рівні також виявляються і вказуються ті межі, в яких результати на емпіричному рівні істинні, в яких емпіричне знання може бути використано практично. Саме в цьому і полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.

Межа між емпіричним та теоретичним рівнями досить умовна, самостійність їх один стосовно одного відносна. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним, на іншому, більш високому етапі розвитку, стає емпірично доступним. У будь-якій сфері наукового пізнання, на всіх рівнях спостерігається діалектична єдність теоретичного та емпіричного.

21. Середньовічна філософія. Схоластика. Номіналізм та реалізм Схоластика (греч. «учёный, школьный») — систематическая средневековая философия, сконцентрированная вокруг университетов и представляющая собой синтез христианского (католического) богословия и логики Аристотеля.Основные проблемы.Вера и знание.Доказательство бытия Бога.Общая характеристика По общему своему характеру схоластика представляет религиозную философию не в смысле свободной спекуляции в области вопросов религиозно-нравственного характера, как это мы видим в системах последнего периода греческой философии, а в смысле применения философских понятий и приёмов мышления к христиански-церковному вероучению, первый опыт которого представляет предшествовавшая схоластике патристическая философия. Имея в виду путём такого применения сделать доступным разуму содержание веры, патристика и схоластика тем отличались одна от другой, что для последней этим содержанием служило Св. Писание и для догматической формулировки собственно откровенного учения она пользовалась философией — тогда как для патристики содержание веры заключалось в установленных отцами догматах и философия применялась преимущественно к уяснению, обоснованию и систематизации последних. Абсолютной противоположности, впрочем, между схоластикой и патристикой нет, потому что и в патристическое время, наряду с постепенным формулированием догматов, шло обоснование и приведение их в систему, а с другой стороны, нельзя сказать, чтобы и в период схоластики система догматов представляла собою во всех пунктах законченное целое: в области богословско-философской спекуляции догматическое учение подверглось некоторой дальнейшей разработке.   Философствование схоластиков строилось на почве установленного учения церкви и тех учений античной философии, которые сохранились до средних веков. В этом двойном богословско-философском предании высшее место, конечно, принадлежало церковному учению. Немалым уважением пользовалось, однако, и философское предание: от новых, только приступавших к научному просвещению народов естественно было ожидать, что они с детским доверием и почтением примут полученную ими в наследство от древности науку. Являлась задача согласовать оба предания и объединить в нечто целое. При выполнении этой задачи исходили из того принципа, что разум и откровение происходят от одного источника света — от Бога, и что поэтому между теологией и истинной философией противоречия не может быть, а в согласии их учений — доказательство истинности обеих.

22. Основні риси і особливості української філософії.   Розвиток української філософської думки після 1917 р. є складним і суперечливим. Вже з 20-х років в Україні з'являються два філософських центри. Як харківські, так і київські мислителі головну увагу приділяють дослідженню української філософської спадщини, естетичних і культурних надбань народу.   Проблеми обгрунтування наукової картини світу, взаємин людини (суспільства) з природою (довкіллям), формування біосферного мислення знайшли відображення у творчості В.І.Вернадського. Вчений вважав, що з виникненням людського розуму розпочинається якісно новий етап еволюції Всесвіту. Людина — розумна своєю діяльністю поступово перетворює біосферу в ноосферу (сферу розуму). Він високо цінував філософські знання, розробляв проблеми методології науки, досліджував співвідношення філософії та природознавства, проблеми наукової творчості тощо. Захищав свободу науки та наукового пошуку, виступав проти втручання держави в діяльність науковців, постійно вболівав за Україну, боровся за збереження мовної та культурної самобутності українського народу. На жаль, із 30-х років філософські дослідження згортаються, підпорядковуються ідеологічним вимогам партії та уряду. Філософія стає служницею політики. Апологія рішень з'їздів та пленумів компартії стали головним у діяльності більшості філософів, що істотно знизило теоретичний рівень досліджень у 30—50-ті роки.Якісно новий етап розвитку філософської думки в Україні розпочався з 60-х років. Пом'якшення політичного клімату сприяли створенню атмосфери творчого пошуку, об'єктивного підходу до аналізу складних явищ суспільного життя. Значна кількість наукових праць присвячена розробці методології застосування в природничих і гуманітарних науках принципів і методів матеріалістичної діалектики. Актуальні філософські проблеми отримували висвітлення на сторінках спеціальних журналів та в матеріалах конференцій, симпозіумів тощо. Поряд з вітчизняною філософською думкою значний її пласт пов'язаний з діяльністю мислителів української діаспори, її представники значної ваги надавали розробці проблем політичної філософії, аналізу філософської проблематики в контексті традиційної класичної філософії та власне українських етнонаціональних проблем. При цьому вузькоспеціалізований розподіл інтересів є умовним, оскільки автори поряд з основною досліджували цілий ряд інших, не менш важливих, проблем. Від творчих якостей еліти залежить прогрес чи регрес суспільства. Вона може бути демократичною, кла-сократичною і охлократичною. Відповідного характеру набуває і та держава або народ, де ця еліта приходить до влади та складається тип відносин між елітою і народом. Дослідження історико-філософської проблематики тісно пов'язане з аналізом українського національного характеру. Чижевський дає повну картину національних властивостей. Називає їх "народним світоглядом", який проявляється втому, "що цей нарід в світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ставиться негативно"'. Відмічає, що національний характер не є цілісним, оскільки в кожній нації є різні психологічні і соціальні типи та відмінності, які детерміновані умовами буття нації. При цьому виділяє істотні риси українського національного характеру. Поряд з позитивними рисами як емоційність, сентиментальність, ліризм, індивідуалізм, прагнення до свободи, здатність сприйняття нового, тощо, мають місце і негативні -прагнення до взаємної боротьби, знищення власних і чужих життєвих форм і таке інше. Узагальнюючи все сказане, мислитель робить висновок, що національний характер українця вибрав із багатьох історичних подій саме ту, яка відповідала його сутності.

 Українська діаспора представлена мислителями, які своєю працею сприяли зростанню авторитету української філософської думки на світовій арені.

23. Проблема істини у філософії. Властивості і проблема критеріїв істини

Істина - це мета, до якої спрямовано пізнання, як писав Ф. Бекон, знання - сила, але лише притому неодмінній умові, що воно істинне. Істина є знання. Знання про світ і навіть про окремі його фрагменти через низку обставин може включати помилки, а іноді і свідоме спотворення істини, хоча ядро знань і складає, адекватне віддзеркалення дійсності у свідомості людини у вигляді представлень, понять, суджень, теорій. Р. Декарт запропонував своє рішення: найважливіша ознака істинного знання - ясність. Для Платона і Гегеля істина виступає як згода розуму з самим собою, оскільки пізнання є із їхньої точки зору розкриттям духовної, розумної першооснови світу. Д. Беркли, а пізніше Мах і Авенариус розглядали істину як результат збігу сприйнять більшості. Конвенціональна концепція істини вважає істинне знання (чи його логічні підстави) результатом конвенції, угоди. Нарешті, окремими гносеологами як істинне розглядається знання, яке вписується в ту або іншу систему знань. Іншими словами, в основу цієї концепції покладений принцип когерентності, тобто сводимости положень або до певних логічних установок, або до даних досвіду.

24. Філософські погляди Фоми Аквінського Наибольшее влияние на философию Фомы оказал Аристотель, в значительной мере творчески переосмысленный им. Фома Аквинский (Аквинат) (1225 или 1226—1274) — выдающийся философ и богослов средневековья, систематизатор схоластики, в 1323 г. был причислен к лику святых (назван Аквинатом по месту рождения в Аквино близ Неаполя). Основным положением его философии является то, что для спасения человеку нужно знать что-то такое, что ускользает от разума и может быть познано только через божественное откровение. Считает, что философия, как «истина разума», должна находиться в услужении богословия, как «истины откровения». Философию считает настолько менее значимой, чем богословие, на сколько человеческий разум слабее мудрости божественной.Бога рассматривает как первопричину и конечную цель всего сущего. Объективно-идеалистическая философия Аквината сложилась в результате теологической интерпретации учения Аристотеля посредством выхолащивания его материалистических идей и усиления идеалистических элементов. Считает, вслед за Аристотелем, что суть любой вещи заключается в сочетании формы и материи. При этом материю считает лишь восприемницей сменяющих друг друга форм, «чистой потенциальностью», форму же считает причиной индивидуальности. Надо сказать, что эта концепция, рассматривающая материю как «слабейший вид бытия» была с воодушевлением принята церковью, поскольку объясняла причину, по которой Иисус Христос принял телесное обличие, явившись на землю. Сущее Аквинат разделял на субстанции и акциденции (свойства субстанции).

   Душу Фома Аквинский рассматривал как нематериальную субстанцию, находящуюся во взаимосвязи с телом и придающую ему индивидуальность. Он высказывал очень тонкую мысль: поскольку у некоторых людей тела имеют очень тонкую организацию, то из души имеют большую силу разумения. Придерживался идеи бессмертия души. В этических воззрениях опирался на свободу воли человека. Считал, что все созданное Богом есть благо, а зло — это добро в меньшей степени, созданное Им как бы для сравнения. Считал, что блаженство является конечной целью теоретического познания, поиска абсолютной истины, то есть Бога, причем все это невозможно без божественной благодати. Главной целью государственной власти считал содействие общему благу. Отдавал предпочтение монархии, но не тирании.

26. Головні риси філософії доби Відродження Эпоха Возрождения (Ренессанса), охватывающая период с XIV по начало XVII вв., приходится на последние столетия средневекового феодализма. В эпоху Возрождения было выработано новое философское мировоззрение прежде всего благодаря творчеству целой плеяды выдающихся философов, таких как Николай Кузанский, Марсилио Фичино, Леонардо да Винчи, Микеланджело, Джордано Бруно и др. Эпоха Возрождения — это переворот в первую очередь в системе ценностей, в оценке всего сущего и отношении к нему. Возникает убеждение в том, что человек — высшая ценность. Такой взгляд на человека обусловил важнейшую черту культуры Ренессанса — развитие индивидуализма в сфере мировоззрения и всестороннее проявление индивидуальности в общественной жизни. Важнейшая особенность философии Возрождения — антисхоластическая направленность взглядов и сочинений мыслителей этого времени. Другая ее характерная черта — создание новой пантеистической картины мира, отождествляющей Бога и природу. Наконец, если философия Средневековья теоцентрична, то характерная особенность философской мысли Возрождения — антропоцентризм. Человек — не только важнейший объект философского рассмотрения, но и центральное звено всей цепи космического бытия. (читай: Святого Дуxa), Космоса (вообще всего природного).В эпоху Возрождения в центр мироздания будет поставлен человек (антропос). Философская база возрожденческого мировоззрения: Формально по-прежнему в центр мироздания ставили Бога, но преимущественное внимание уделяли уже не ему, а человеку. Таким образом, философской основой возрожденческой философии был антропоцентрический неоплатонизм.

  Человек эпохи Возрождения постепенно отказывается от универсальных средневековых понятий, обращаясь к конкретному, индивидуальному. Гуманистическая мысль второй половины XV в. обогатилась новыми идеями, важнейшей из которых стала идея достоинства личности, указывающая на особые свойства человека по сравнению с другими существами и особое его положение в мире. Утверждается, что Бог (вопреки церковной догме) не создал человека по своему образу и подобию, но предоставил ему возможность творить самого себя. Одним из наиболее значительных достижений естествознания этого времени было создание польским астрономом Николаем Коперником гелиоцентрической системы мира. Центральная идея космологической доктрина Бруно — тезис о бесконечности Вселенной.

   Учение Николая Кузанского о безграничности космоса ставило под сомнение богословско-схоластические представления о Вселенной и явилось прямым следствием решения вопроса о соотношении Бога и мира.

27. Філософія прагматизму Философы этого направления отталкивались от принципа практичности.  Философия должна перестать быть простым размышлением о мире, началах  бытия  и  сознания, она  должна  стать  общим  методом  решения  тех  практических  проблем,  которые ежедневно возникают  перед  людьми  в  различных  жизненных   ситуациях.   Противоположна Экзистенциализму и Философии жизни. Смысл  жизни  видят  в  достижении  успеха. Представители Джон Дью, Вильям Пирс, Вильям Джемс. Развилась в  70-е  годы  XIX века в США. В американском прагматизме моральное благо выступает как достижение успеха, которое увязывается с разрешением конкретной проблемной ситуацией, с соответствующими практическими методиками. Прагматисты более определенно, чем утилитаристы, настаивают на том, что ценности являются результатом деятельности человека. Прагматист не склонен рассуждать о постижимости или непостижимости внутреннего смысла бытия. Он предпочитает думать о том, что ведет к успеху в жизни, а отсюда следует, что задача человека заключается в том, чтобы наилучшим способом устроиться в жизни, в мире, а задача философии – помочь ему в этом.  Истина = полезность. Главный критерий чел деятельности является успех, который абсолютизируется, превращаясь не только в единственный критерий истины, но в само содержание истины.  Отсюда и оправдание религиозной веры, которая при таком подходе также является истинной, поскольку служит людям и приносит им удовлетворение. Верование сводится к привычке и определяется как готовность действовать определенным образом. Поэтому изменение верований – это всего лишь изменение привычек: изменил привычку – изменил веру.  Основные идеи прагматизма высказал Ч.Пирс. Функция мысли в прагматизме - не в познании как отражении объективной реальности, а в преодолении сомнения, являющегося помехой для действия (Пирс), в выборе средств, необходимых для достижения цели (Джемс) или для решения "проблематической ситуации" (Дьюи).

28. Філософія Нового часу. Емпіризм (Бекон, Гоббс, Локк) Бэкон - выступил против схоластической философии и выдвинул доктрину естественной философии, основывающейся на опытном познании. Взгляды Бэкона сформировались на основе достижений натурфилософии Возрождения и включали в себя натуралистическое миросозерцание с основами аналитического подхода к исследуемым явлениям и эмпиризм. Понимание науки включало новую классификацию наук, в основу которой он положил такие способности человеческой души, как память, воображение, разум. Соответственно этому главными науками должны быть история, поэзия, философия. Высшая задача познания и всех наук - господство над природой и усовершенствование человеческой жизни. Знание - сила. Но только знание, которое истинно. Бэкон сформулировал понятия материи как природы/бесконечной совместимости вещей. Материя обладает движением - внутренней активной силой (напряжение материи). 19 видов движения. Движение и покой - равноправные свойства материи. Бэкон разработал принцип эмпиризма (в max степени опирается на разум при анализе фактов); опытно-индуктивный метод - постепенное образование понятий путем истолкования фактов и явлений природы. (Метод собирания информации от единичного к всеобщему) Предпосылкой реформы науки должно стать очищение разума от заблуждений (4 вида). Идолы рода - ошибки, обусловленные наследственной природой человека. Идолы пещеры - ошибки свойственные отдельному человеку/некоторым группам людей в силу субъективных симпатий, предпочтений. Идолы площади - ошибки порождаемые речевым общением и трудностью избежать влияния слов на умы людей. Идолы театра - ошибки, связанные со слепой верой в авторитеты, истина - дочь времени, а не авторитета. Гоббс - систематик бэконовского материализма. Согласно его учению, существуют только единичные вещи, а общие понятия - лишь имена вещей.Источник второго опыта - ум, который способен связывать имена вещей. Гоббс отрицал существование духовных субстанций, он считал, что они не познаваемы. Он свёл 19 движений Бэкона к одному; создал законченную систему механистического натурализма, опираясь на геометрию и механику. Движение материи рассматривается как перемещение тел в пространстве (как механическое движение). Природа - совокупность протяженных тел, которые обладают величиной, формой, положением и движением.

     Д. Локк - создатель материальной теории познания. Люди не рождаются с готовыми идеями, а знания берутся из опыта и ощущений. Голова новорожденного - чистая доска, на которой жизнь пишет знания. Нет в уме того, чего раньше не было в ощущениях. Локк стоит у истоков сенсуального познания - познания мира, основанное на органах чувств. Опыт - непосредственное знание предметов, чувственно данное субъекту. Локк не отрицает предрасположенности разума к знанию, но самого знания в голове нет.

   3 вида знания:

1) Исходное (через чувства) - знания единичных вещей; 2)Знание через умозаключение; 3) Интуиция  29. Комунікативна філософія (Габермас, Апель)

   В центре философских размышлений Габермаса — понятие коммуникативного разума. Первым шагом в развитии этого понятия была книга «Познание и интерес». В этой работе Габермас ищет модель критического диалога, с помощью которой надеется заново осмыслить притязания трансцендентальной философии, увязав последнюю с инструментарием социальных наук. «Сознание» лишается теперь своих прерогатив, и его место занимает универсальное коммуникативное сообщество. При этом сама коммуникация не выступает в качестве высшей и последней инстанции, поскольку ее результаты находятся в зависимости от общественных условий и на них может сказываться влияние отношений господства и подчинения. Поэтому критике надлежит еще раз проанализировать общество, чтобы отличить свободную коммуникацию от коммуникации, находящейся под воздействием отношений господства — подчинения. В этом контексте образцами для Габермаса выступают Маркс и Фрейд, сделавшие принципиально важный шаг на пути критического обновления понятия разума. Новое понятие разума критично  и имеет всеобщий характер.

   Своеобразие философской теории Габермаса заключается в том, что он связал понятие разума с эмпирической теорией социальной эволюции, разработанной Марксом, Вебером и Парсонсом. Он отвергает философский априоризм и сосредоточивает усилия на разработке постметафизического «философского проекта». Это означает, что философское понятие разума не является независимым от эмпирических наблюдений и должно постоянно подтверждать себя в диалоге с конкретными научными дисциплинами, отражающими факт функциональной дифференциации общества. Диалог философии с частными науками Габермас иллюстрирует то на примере психоанализа, то на примере теории социальной эволюции, то на примере теории общества, то на примере теории права. Теория познания возможна лишь в качестве теории общества — мысль, проходящая через все творчество Габермаса. В противовес Марксу Габермас четко различает философию истории и теорию общественной эволюции. Философские взгляды Апеля сложились на основе американского прагматизма, немецкой герменевтики и полемики с Хабермасом. Ввел понятия трансцендентальной прагматики, «онтической редукции» (когда сущее определяется через другое сущее). Утверждал первичность диалога над индивидуальным сознанием. Основой этого диалога Апель считает язык, понятый по аналогии с кантовскими категориями сознания. Основой языка для Апеля являются парадигматические очевидности.

30. Філософія Нового часу. Раціоналізм (Декарт, Спіноза) Спиноза: Основу его философской системы составляет учение о субстанции. Субстанция - единая,  вечная и бесконечная природа. Субстанция одна, она есть причина самой себя. Она не нуждается ни в чем другом для того, чтобы существовать. Природа разделяется на творящую и сотворенную природы. Природа творящая есть бог, единая субстанция.

   Отождествляя природу и бога, Спиноза отрицает существование сверх природного, что называется пантеизмом. Субстанция обладает двумя главными атрибутами: мышлением и протяжением Материя протяженна им мыслить. Мышление - способ самосознания природы, оно тем совершеннее, чем шире круг вещей, с которыми сталкивается человек. От субстанции (не обусловленное бытие) Спиноза отличает конечные вещи - модусы, которые отличаются от субстанции тем, что они зависят от внешней причины. Они характеризуются не только своей конечностью, но и изменением, движением.  3 уровня познания:

1) Воображение (его характеризует беспорядочный опыт);

2) Ум (человек собирает знания с помощью доказательств);

3) Ум (знание достигается с помощью интуиции, без опыта и доказательств).

   Модусы - процессы, которые порождает субстанция. Декарт (развитие материализма) - дуалист, математик, физик. Признавал существование 2-х субстанций: материи, обладающей атрибутами протяженности, и духа, атрибутом которого является мышление. Материя - бесконечная вселенная, которая состоит из капсул, делимых до бесконечности. Декарт наделил материю самостоятельной силой и рассматривал движение как проявление жизни материи, которая представляет собой единственную субстанцию, единственное основание бытия. Критиковал схоластику и теологию с позиции рационализма. Эта концепция содержит два элемента: 1) представление о разуме (логическом мышлении) как о высшем способе постижения истины. Идея всемогущества, непогрешимости разума. Центральное место - сомнения. 2) Источником рационального познания мира являются врожденные идеи. Декарт открыл важнейший метод научного мышления - индуктивный. Учение Декарта о материи/телесной субстанции - отождествляет материю с протяжением. Общая причина движения - бог, он сотворил материю и вместе с движением и покоем и сохраняет в ней одно и тоже количество движения и покоя. В человеке связаны бездушный телесный механизм с мыслящей душой. Сущность души в мышлении. Субстанция - вещь которая не нуждается для своего существования ни в чём кроме самой себя, следовательно субстанцией является бог. Мир делится на духовные и материальные субстанции. Духовные субстанции неделимы. Основные атрибуты - мышление и протяжение. Главным атрибутом материальной субстанции является протяжение. Материальную субстанцию Декарт отождествляет с природой. Концепция врождённых идей: человек рождается с относительно сформированным сознанием. Общие подходы к постижению мира: 1) истинное знание должно представляться в ясной форме; 2) знание достигается от простого к сложному; 3) при изучении вещи нельзя(необходимо) учесть все ее связи Вселенная заполнена материей.Лейбниц: продолжатель идей Платона (объективный идеализм). Мир состоит из мельчайших элементов-духовных элементов бытия, которые обладают самостоятельностью, непрерывно изменяются. Бог возвышается над миром, создает монады, которые не могут распасться на более простые. Монада - простая и непротяженная, обладает внутренней энергией (монада - ничто) - живой нуль -живое духовное начало. В основе любой вещи лежит совокупность монад, которые синхронно действуют и взаимодействуют между собой. Отвергал представление о времени и пространстве, как о самостоятельных началах, существующих независимо от материи. Он рассматривал пространство как порядок взаимного (расположения) тел, которые существуют вне друг друга. Ввел некоторые обозначения которыми пользуются и сейчас, dx.

   Все доступные человеку знания Лейбниц делит на 2 вида: 1) истины разума (знания, полученные с помощью разума без практики и опыта); 2) истины факта (знания, полученные из наблюдений и опыта). Для высшей монады, обладающей абсолютным знанием, истины факта не существует, все ее знания представлены в форме истин разума.

31. Екзистенціальна філософія (Гайдеггер, Сартр, Камю) Свобода та відповідальність Экзистенциализм, философия существования — направление в философии XX века, рассматривающее человека как уникальное духовное существо, способное к выбору собственной судьбы. Экзистенция трактуется как противоположность сущности. Человек обретает свою сущность в процессе своего существования. Основным проявлением экзистенции является свобода, которая подразумевает ответственность за результат своего выбора. Экзистенциализм как философское направление никогда не существовал и не существует. Противоречивость этого исходит из самого содержания «экзистенции», так как она по определению индивидуальна и неповторима, означает переживания отдельно взятого индивида, непохожего ни на кого. Неким аналогом экзистенции можно считать душу человека. Практически никто из мыслителей, причисляемых к экзистенциализму, не был в действительности философом-экзистенциалистом. Единственным, кто четко выражал свою принадлежность к этому направлению, был Жан-Поль Сартр. Его позиция была обозначена в докладе «Экзистенциализм — это гуманизм», где он и предпринял попытку обобщить экзистенциалистские устремления отдельных мыслителей начала XX века. Идейные истоки философии экзистенциализма — философия жизни, феноменология Гуссерля, религиозно-мистические размышления Кьеркегора.

   Сторонники версии экзистенциализма как философского учения различают экзистенциализм религиозный (Марсель, Ясперс, Бердяев) и атеистический (Хайдеггер, Сартр). Несколько в стороне стоит Камю, который критиковал оба направления. Философия экзистенциализма — иррациональная реакция на рационализм Просвещения и немецкой классической философии. По утверждениям философов-экзистенциалистов, основной порок рационального мышления состоит в том, что оно разделяет мир на две сферы — объективную и субъективную. Подлинная философия, с точки зрения экзистенциализма, должна исходить из единства объекта и субъекта. Это единство воплощено в «экзистенции», то есть некой иррациональной реальности.Согласно философии экзистенциализма, чтобы осознать себя как «экзистенцию», человек должен оказаться в «пограничной ситуации» — например, перед лицом смерти. Истинным способом познания, способом проникновения в мир «экзистенции» объявляется интуиция, которая являет собой иррационалистически истолкованный феноменологический метод Гуссерля.  Человек постигает своё сущее в течение всей жизни и несёт ответственность за каждое совершённое им действие, не может объяснять свои ошибки «обстоятельствами».    Таким образом, человек мыслится экзистенциалистами как строящий себя «проект». В конечном итоге, идеальная свобода человека — это свобода личности от общества. Свобода в экзистенциализме предстает как тяжелое бремя, которое должен нести человек, поскольку он личность и обречен быть свободным — быть самим собой. Отказаться от свободы — это отвергнуть свою личность, что значит поступать и думать так, как поступают и думают все При этом мир, в который погружается человек, есть по существу безличный мир, в котором все анонимно, где каждый изолирован от других, усреднен и становится объектом действия. Это такой мир, где никто ничего не решает, а поэтому и не несет ни за что ответственности, Человеку в таком мире не на кого надеяться, ибо, по Сартру, он сам по себе, как сам по себе мир.

32. Філософські погляди Канта Идеи Канта делится на два периода. В первый период  он пытался решать философские проблемы исходя из убеждения, что философия может быть разработана и обоснована как теоретическая. Во второй период  Кант пытается строго отделить явления от вещей как они существуют сами по себе, от "вещей в себе". Последние, по мнению Канта, не могут быть даны в опыте. Первый период называется докритическим, второй - критическим, когда К приступил к критике разума, изложенной в “Критике чистого разума”. Поставил 4 вопроса: 1. Что я могу знать 2. Что мы д. делать 3. На что я могу надеяться

4. Что такое чел-к (Чел-к не только объект мира, но и является субъектом познания).Докритический период. В работах этого периода важное место занимали произведения, посвященные вопросам естествознания и философии природы. Значение этих работ состояло в том, что в них был поставлен вопрос о развитии в природе. К. развил гипотезу, согласно к-рой солнечная система возникла из огромного облака разреженных в пространстве частиц материи и развилась до своего нынешнего устройства, повинуясь законам, открытым Ньютоном   Критический период. Кант был убежден в том, что в науках, дающих достоверное знание, источником их всеобщности и необходимости не может быть опыт (как это утверждают эмпирики) и разум (рационалисты), источником достоверного знания являются независимые от опыта и предшествующие опыту (априорные) формы чувственности и рассудка. Эти формы обусловливают возможность достоверной науки — математики и естествознания, а в философии—возможность метафизики, этики, эстетики и религии.    Этическое учение. В этике им был сформулирован так называемое нравственное правило, определяющее форму морального поступка человека: поступай так, чтобы правило, которым ты руководствуешься, могло стать всеобщим законом..

33. Філософія української діаспори (Д.Донцов, Д.Чижевський) Дмитрий Иванович Донцов (30 августа 1883, Мелитополь — 30 марта 1973, Канада) — доктор юридических наук, украинский литературный критик, публицист, политический деятель, философ, идеолог украинского национализма, ориентрованного на европейский национализм. Основа идеалистической доктрины Донцова высказанная в книге "Национализм" В своей книге "Национализм" Донцов особое внимание уделяет рассуждениям о "воле" как главной движущей силе нации, при этом не фокусируясь на Украине и украинском народе, а говорит о европейских нациях вообще, анализируя и время-от-времени приводя примеры тех или иных крупных европейских наций. Донцов призывал к ориентации на общеевропейские ценности, выступал за борьбу и сопротивление имперскому национализму России и шовинизму Польши, против засилия чужих идей и идеалов. Обосновывая свои взгляды Донцов выдвигает теории о существовании двух миров, которые постоянно враждуют между собой. Граница этих "миров" проходит по восточной части этнических границ Украины и Белоруссии. Таким образом становится понятно почему Донцов считал, что украинская внешняя политика должна быть ориентирована на Европу

   Дмитро Чижевський (1894—1977) на відміну від Липинського і Донцова активної участі в політичному житті не брав. Він був мислителем, так би мовити, «академічного» типу. Народившись в Олександрії Херсонської губернії (нині Кіровоградська область), Чижевський навчався в Петербурзькому університеті (вивчав математику, астрономію та філософію), потім—у Київському університеті. Захоплювався ідеями «філософії серця», велику увагу приділяв німецькій філософії. Насамперед Д. Чижевський зупиняється на аналізові таких понять, як нація і людство. Розуміння нації може бути або раціоналістичним, або романтичним. Раціоналістичний підхід передбачає логічно аргументований аналіз, що грунтується на принципах розуму. В житті має сенс лише те, що можна зрозуміти та обгрунтувати з допомогою розуму. Раціоналістичний підхід, за Чижевським; передбачає визнання національних особливостей у розвитку народів, хоча вони й обмежені. На думку Чижевського, справжньою цінністю є не національне особливе, а загальнолюдське, наднаціональне. Різноманітність типова не лише для тваринного і рослинного світу, вона властива також і людському роду.  Чижевський робить висновок: у своєму своєрідному, оригінальному, вигляді, так само як і у своїй однобічності і обмеженості, нація, а також нації, об'єднання яких і становить людство, є проявом вічного, загального.

   На думку Чижевського, кожна конкретна філософія є усвідомленням абсолютно-ціннісних елементів певної національної культури, наукового світогляду, певної релігійності, є піднесенням цих конкретних форм культури у сферу абсолютної правди. Чижевський підкреслює, що помилки у філософії трапляються тому, що абсолютним проголошується одностороннє і часткове. Кожна філософська система, яка хоче бачити в собі реалізацію абсолютної істини, стає помилковою. Це ж стосується і національної філософії, яка претендує на пізнання абсолютної істини.

34. Метафізика, логіка, етика у Києво-Могилянській Україні  Києво-Могилянська академія була центром філософської думки в Україні. Діяльність Києво-Могилянської академії (1632-1817 рр.) - першого вищого навчального У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології закладу в Україні - припадає на період українського Просвітництва. Найавторитетніший представник Просвітництва Феофан Прокопович (1681-1736 рр.) вніс істотний вклад у скарбницю української культури. Учений і ректор академії Феофан Прокопович сприяв розвитку філософії в навчальних закладах, де читались курси діалектики, логіки, натурфілософії, психології, метафізики. З його іменем і діяльністю пов'язаний різкий поворот до вивчення людини і природи. Він підкреслював, що людина є знаменитішою, аніж само небо, хоча й складається з однієї й тієї ж матерії. Феофан Прокопович проголошував: історія покликана виховувати любов до Вітчизни. Багато уваги надавав питанням гносеології, ввів до сфери теології і філософії критерій Розуму, що здатний вивчати закони природи. Рух є загальним життям усього світу. Багато уваги приділяє питанням мови, зокрема української, якою писав свої проповіді та вірші. У людині цінував гідність, діловитість, освіченість і розум. Сподівався, що освічений монарх приведе суспільство до позитивних зрушень. Як глава «Ученої дружини» Петра І, пропагував ідеї Просвітництва в Росії. Києво-Могилянська академія виховала славних українських мислителів, серед яких визначне місце належить Григорію Сковороді.. Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчеснесті. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи. Здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному.  Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід. Оригінальне у філософії Києво-Могилянської академії представлено вчення про матерію і форму. Згідно з цим вченням, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ. Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух — до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений — до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодія протилежностей.  Згодом, у філософських курсах академії з'являється механістичне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами. При цьому якісна визначеність матерії і руху поступається місцем їхнім кількісним характеристикам. Професори Києво-Могилянської академії обґрунтували ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі. Етика поділялась ними на теоретичну й практичну. Перша займалася обґрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки. Друга вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину.Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спрямованій на власне й на громадське добро. При цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання задоволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних. Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім всестановим навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу. Заснованна на принципах гуманізму і просвітництва Академія поширювала освіту, знання. Академічні наставники і професори свято вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства.

35. Філософіяі діалектика Гегеля  Гегель Георг Вильгельм Фридрих (1770—1831) — крупнейший представитель немецкой классической философии, создатель грандиозной системы объективного идеализма и теории (метода) диалектики. Великая заслуга Гегеля состоит в том, что он впервые представил весь природный, исторический и духовный мир в виде процесса, т.е. в состоянии беспрерывного движения, изменения, преобразования и развития, а также сделал попытку раскрыть внутреннюю связь этого движения и развития. Значение философии Гегеля заключается в том, что в ней в систематической форме изложено диалектическое миропонимание и соответствующий ему диалектический метод исследования. Гегель разрабатывал диалектику как философскую науку, обобщающую всю историю познания и исследующую наиболее общие закономерности развития объективной действительности. В особенности же Гегель стремился исследовать и обосновать важнейшие принципы диалектического способа мышления, в корне противоположного метафизике. Подвергнув глубокой и основательной критике метафизический метод, Гегель сформулировал, правда, в законы и категории диалектики, категории качества и количества. Качество - это то, без чего объект существовать не может. Количество безразлично к объекту, но до определенного предела. Количество плюс качество есть мера. Три закона диалектики Гегеля:

1. Закон перехода количественных отношений в качественные (при изменении количественных отношений после определенной стадии происходит изменение качества из-за неразрушения меры).

2. Закон направления развития (отрицание отрицания). Диалектическое отрицание: если сохраняется нечто от первого объекта, то происходит воспроизведение этого объекта, но в другом качестве.

3. Закон единства и борьбы противоположностей. Противоречие таится между формой и содержанием, возможностью и реальностью. Причина развития — единство и борьба противоположностей. Противоположности взаимодействуют, то есть борются. Борьба ведет к трем исходам: взаимное уничтожение, иллюминация одной из сторон или компромисс. Гегель подчеркивал, что невозможно понять предмет, не уяснив всего предшествующего пути его развития. Поэтому действительным целым является не «голый результат», а результат вместе со своим становлением. Он обращал внимание на то, что развитие происходит не по замкнутому кругу, а по «спирали», поступательно, от низших форм к высшим, от содержания к содержанию. В этом процессе совершается взаимопереход количественных и качественных изменений (эволюции и скачки). Источником развития является противоречие, которое движет миром, есть «корень всякого движения и жизненности», принцип всякого самодвижения и познания.

   В основе всех явлений природы и общества, по Гегелю, лежит абсолют, духовное и разумное начало - «абсолютная идея», «мировой разум» или «мировой дух». Это начало активно и деятельно, причем деятельность его состоит в мышлении, а точнее, в самопознании.

   Гегель, видевший в диалектике истинное описание действительного процесса рассуждения и мышления, считал своим долгом изменить логику, с тем чтобы сделать диалектику важной — если не важнейшей — частью логической теории. Для этого ему необходимо было отбросить «закон противоречия», который служил серьезным препятствием для диалектики.

36. Філософія Шопенгауера і Ніцше Артур Шопенгауэр (1788-1860) последователь Канта. Сторонник волюнтаризма (воля – высший принцип бытия). Шопенгауэр исходит из мысли о том, что идеализм и материализм неправомерны, уязвимы, ошибочны, так как мир объясняется на основе других вещей. Представление - исходная точка распадения на объект и субъект. Представление берется в развитом виде. В историческом плане появляется с появлением первого класса, хотя бы класса насекомых. «Нет объекта без субъекта также как и нет субъекта без объекта». Развитие форм представлений происходит на уровне живой природы. Вторая составляющая мира - воля, некая иррациональная сила. Воля - порыв к жизни. Представление возникает на ответ движения организмов в поисках пищи. Шопенгауэр различает стадии активизации воли.

   Волевые начала:

1. притяжение,

2. магнетизм,

3. химизм (неорганические).

На живом уровне высшая стадия – 4. мотивированная воля (у человека).

   Мотивы могут вступать в борьбу. Существует исходный резервуар волевого начала – абсолютная воля. Абсолютна слепая воля проявляется на уровне неорганической природы. Прорывается в органический мир в поисках пищи. Все живое должно двигаться, чтобы найти пищу. Так как этот процесс объективный, то в таком же направлении развивается и мир. Все к худшему. Ресурсы ограничены. Со всем этим нельзя ничего поделать, так устроен мир. «Все к худшему в этом худшем из миров». Философия глобального пессимизма. Говорил о упанишадах и буддизме как о основах своей философии. Крайне негативно относился к христианству. Осознав такое устройство мира человек может сознательно укротить свою волю. Самоубийство - уход из жизни, из-за того что жизнь не удовлетворяет его потребности. Общий потенциал злой воли в результате самоубийства не меняется. Нужно пытаться укрощать свои потребности. Этика: нужно укрощать волю, не увеличивать количество зла. Критика общества массового потребления. Одним из первых считает такой путь развития общества тупиковым. Провозглашает приоритет художника как гения по природе. Классификация родов и видов искусств. Для Шопенгауэра наоборот, ближе к проявлению сил природы изначальный порыв воли - музыка. Динамика человеческой воли, кристаллизирующаяся в музыке, отражает динамику культуры.

37. Фридрих Вильгельм Ницше (1844 1900) — немецкий философ, культуролог, представитель иррационализма. Он подверг резкой критике религию, культуру и мораль своего времени и разработал собственную этическую теорию. Философия Ницше оказала большое влияние на формирование экзистенциализма и постмодернизма, и также стала весьма популярна в литературных и артистических кругах. Философия Ницше не организована в систему. Его изыскания охватывают все возможные вопросы философии, религии, этики, психологии, социологии Наследуя мысль Шопенгауэра, Ницше противопоставляет свою философию классической традиции рациональности, подвергая сомнению и вопрошанию все «очевидности» разума. Наибольший интерес у Ницше вызывают вопросы морали, постановки ценностей через себя, а не через религию и общественное мнение. Ницше одним из первых подверг сомнению единство субъекта, причинность воли, истину как единое основание мира, возможность рационального обоснования поступков. Его метафорическое, афористическое изложение своих взглядов снискало ему славу великого стилиста. Однако, афоризм для Ницше не просто стиль, но философская установка — не давать окончательных ответов.Ницше уточняет шопенгауэровскую «волю к жизни» как «волю к власти», поскольку жизнь есть стремление расширять свою власть. Однако, Ницше критикует Шопенгауэра за нигилизм, за его отрицательное отношение к жизни. Рассматривая всю культуру человечества как способ, каким человек приспосабливается к жизни. Всякая религия и философия должна прославлять жизнь во всех её проявлениях, а все, что отрицает жизнь, её самоутверждение, — достойно смерти. Таким великим отрицанием жизни Ницше считал христианство. Согласно Ницше, здоровая мораль должна прославлять и укреплять жизнь, её волю к власти. Всякая иная мораль — упадочна, есть симптом болезни. Вопрос не в том, истинна ли мораль, а в том, служит ли она своей цели. Такую «прагматическую» постановку вопроса мы наблюдаем у Ницше в отношении к философии и культуре вообще

38. Антропологічне та етичне вчення Г.Сковороди  Григорий Саввич Сковорода (1722 - 1794) — украинский философ. Отправной точкой для Сковороды является тезис «познай самого себя». Именно с познания самого себя, по мнению Сковороды, начинается не только собственно философия, но настоящая жизнь человека. Без такого познания бесполезно искать ответы на вопросы, которые волнуют человека. Само познание человеком самого себя составляет тот путь, по которому должен идти каждый человек, прежде чем стать философом, и не только философом, но любым исследователем. Для Сковороды Христианство – отправной и конечный пункт всей философии. Именно в Христианстве уже заложены все откровения, все философские истины. Неподготовленному человеку, человеку, который лишь поверхностно читает Библию, не вникая во внутренний смысл её содержания, нет никакой пользы от этого.  Для Сковороды философия – неотъемлемая часть жизни, более того – способ жизни. Философия для него – то, что позволяет понять человека и его предназначение. Для этого Сковорода строит свою онтологию, понимание человека и его место в мире.   В своей философии Сковорода был близок к пантеизму. Мироздание он видел состоящим из трех миров — макрокосма (вселенная), микрокосма (человек) и некоей «символической» реальности, связующей большой и малый миры, идеально их в себе отражающей. Каждый из этих миров состоит из «двух натур» — видимой и невидимой (божественной).  Одновременно все три мира состоят из двух «естеств», называемых Сковородой материей и формой, которые существуют изначально. В этом учении Сковорода прямо ссылается на Платона с его миром идей.     Сковорода отождествляет добро с формой, зло – с материей. Вместе с тем, материя – это не онтологическое зло. Она существует вечно и всегда и заполняет собой всё, но она не истинна, т.к. преходяща и временна.  Человек, попадая в мир, окунается в буйство плоти, не видя и не понимая, что за ней лежит мир вечного, истинного. Человек увязает в мире, опьянённый, пойманный им, принимает то, что лежит на поверхности, за истину. Однако плоть никогда не бывает истинной, она – ложь. Только следуя принципу «познай самого себя» и по пути, указанном Христианством, человек может открыть для себя истинное своё лицо и смысл собственной жизни. При характеристике человека в мире Сковорода неоднократно указывает, что его положение сравни положению того, кто заплутал в потёмках и никак не может найти выхода, который совсем рядом с ним. Истинное счастье человека находится внутри него самого, но мало кто знает об этом. Врагами человека на пути к счастью являются его прихоти, невоздержанность, непонимание истинного положения вещей. Человек ослеплён миром, и поэтому ему трудно достичь истинного счастья.  Каждый человек в определённой степени индивидуален и эта индивидуальность складывается как из поступков самого человека, который ответственен за их совершение, так и из назначения самого человек. Человек и должен жить, довольствуясь тем, что имеет, и претворяя в жизнь то, к чему предназначен.  В философии Сковороды мы видим первые всходы рациональности, соединённой с мистическим отношением к миру, которые впоследствии столь ярко проявится в русской философии XIX – начала XX веков. Но не только обозначенные им вопросы, общий подход к их решению, изобилие образов, эмблем и символов можно найти в его философии.  Понимание Сковородой философии как учения, раскрывающее смысл жизни человека, определяющего цели и способ его существование, роль Христианства в понимании мира и человека, неиссякаемый морализм, некоторое отрицание ценности чистой рациональности – вот то, что определило развитие русской философии почти на полтора века.

 39

40. Марксизм -- ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного су-спільства в соціалістичне і комуністичне Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (проле-таріату) від експлуатації які хотіли зображали щасливе суспільство, побудовано на засадах соціальної рівності та вільної праці. Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав осно-вою експлуатації людини людиною (причиною «відчужен-ня» людини). Здійснити це покликаний історією вільний від пут приватної власності пролетаріат. Йому належить під керівництвом партії комуністів здійснити соціаліс-тичну революцію.

Класова боротьба проголошувалася рушійною силою історії, і на цій підставі виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетаріату, яка буде правити суспільством не на основі законів (бур-жуазних за своєю суттю), а на засадах революційної доціль-ностіСкрізь, де були спроби втілення цієї доктрини в життя, за нею тягнувся широкий кривавий шлейф.

Філософські погляди Маркса і Енгельса сформувалися під впливом ідей Гегеля і Фейєрбаха. Основні їх філософські праці -- «Рукописи 1844 року», «Капітал» К. Маркса, спільна з Енгельсом «Німецька ідеологія», «Анти-Дюрінг» Енгельса. Системний виклад філософії у них відсутній. її можна реконструювати на основі окремих концепцій та ідей, висловлених у вищезазначених та інших працях. Ці обставини породили різні, іноді протилежні, інтерпретації філософії марксизму.

Велику роль в розвитку марксизму відіграв В.І.Ленін /1870-1924 рр./, видатний російський політичний діяч, революціонер, філософ. Основні філософські твори - "Матеріалізм і емпіріокритицизм", "Філософські зошити", "Про значення войовничого матеріалізму", "Держава і революція", "Три джерела і три складові частини марксизму" та інші. Розглядав питання про матерію, рух, простір і час, обґрунтував відмінність між філософським і природничим розуміння матерії. Значну увагу приділив проблемі істини, її об'єктивності, абсолютності і відносності, конкретності. Велике значення надавав правильному розумінню діалектичного методу, закону єдності і боротьби протилежностей. В праці "До питання про діалектику" розглянув сутність діалектики як всебічної теорії розвитку, протилежність діалектики і метафізики. Діалектика, підкреслював Ленін, це і є теорія пізнання, оскільки пізнання суперечливий, складний процес, а тому свідоме використання діалектики надзвичайно важливе в пізнанні істини.

Зверніть увагу на праці Леніна, присвячені державі, революції, класовій боротьбі, в яких з позицій того часу аналізуються і витлумачуються складні суспільні проблеми. Не можна не зазначити, що більшість його праць написані в гострій полемічній манері, в дусі нетерпимості до будь-яких відхилень від марксистських положень. Виступаючи проти ревізії марксизму, Ленін вважав за можливе відхилитись від ортодоксальних положень, мотивуючи це зміною історичних обставин. Так виникла теза про можливість перемоги соціалістичної революції в одні й окремо взятій країні - Росії - фактично селянській за своїм соціальним складом, політика непу тощо.

З виникненням СРСР і перетворенням марксизму в панівну ідеологію поглибився і процес його перетворення на догматичну схему. Після смерті Леніна цей процес завершився канонізацією всіх складових частин, в тому числі його філософської частини - діалектичного та історичного матеріалізму. Цьому сприяв вихід у світ так званого "Кратного курса истории ВКП/б/", який особисто редагував Й.Сталін. Розділ про діалектичний і історичний матеріалізм був фактично оголошений ^неперевершеним зразком творчого марксизму" і покладений в основу Його викладання. Він становив надзвичайно спрощену схему марксистської філософії, відхилення від якої було дуже небезпечним і суворо контролювалось ідеологічним відділом партії. Філософія перетворилась на ідеологічну прислужницю партійної політики, апологетичне знаряддя його рішень. Ситуація щодо цього змінилася в часи так званої "хрущовської відлиги", але загальна схема, основні філософські положення залишались непорушними. Безумовно, творчий процес неможливо зупинити зовсім, тому зверніть увагу на те, що і в галузі марксистської філософії працювало багато справді талановитих, плідних вчених, таких як, наприклад, П.В.Копнін, Е.В.Ільєнков, В.Ф.Асмус, В.О.Лекторський та інші.

Радикальні зміни економічного і політичного характеру в країнах колишнього СРСР не могли не призвести до переоцінки марксистської філософії. Критично оцінюючи догматизм, самозвеличення "єдино наукової" філософії, небезпечну претензію на монополію істини, не можна, однак, не погодитися, що в марксистській філософії, як і в кожній філософії, є позитивні, раціональні моменти, котрі не варто ігнорувати. Попри труднощі, що випали на долю радянського періоду, ця філософія зробила значний внесок у філософські питання природознавства, логіки, історії філософії і культури, антропології та екології, який знайшов гідне визнання світової філософської думки, їх треба вивчати, відокремлювати істину від помилок.