Фіксовані валютні курси
Оскільки попит і пропозиція з часом змінюються, держава для стабілізації валютного курсу повинна прямо або опосередковано втручатись у функціонування валютного ринку. Існує декілька способів вирішення цього завдання.
Використання золото-валютних резервів.В якості резервів часто використовується золото (не нижче 955 проби). Уряд може отримати іноземну валюту, продаючи деяку кількість золота, яким він володіє. Дуже важливо, щоб величина резервів була достатньою для досягнення необхідного збільшення пропозиції іноземної валюти під час торгів на міжбанківській валютній біржі (на початку 2007 року валютні резерви Національного банку України становили 22,3 млрд.дол.). Якщо необхідні резерви відсутні, то країна може відмовитись від системи фіксованих валютних курсів. Якщо ж, не маючи достатніх резервів, країна хоче зберегти стабільність валютних курсів, то вона повинна погодитись на менш привабливі альтернативні варіанти вибору. Проаналізуємо їх.
Торгова політика.Мова йде про заходи, пов'язані з введенням прямого контролю над торговими і фінансовими операціями. В умовах нестачі валюти країна може піти на підтримання валютного курсу шляхом стримування імпорту (знижуючи попит на валюту) і заохочення експорту (збільшуючи пропозицію вітчизняних грошей). Зокрема, імпорт можна скоротити шляхом введення митних тарифів, імпортних квот, ліцензій і т.ін. Такі заходи, як відомо, скорочують обсяг світової торгівлі, деформують її структуру і торгові зв'язки.
Валютний контроль: раціонування.В умовах валютного контролю уряд висуває вимогу про продаж йому всієї іноземної валюти отриманої експортерами. Потім валюта розподіляється, або раціонується між різними імпортерами. Держава ліквідовує дефіцит платіжного балансу за рахунок обмеження імпорту межами вартості експорту. Така політика проводилась українською державою в 1994-1996 рр.
Система валютного контролю має багато недоліків. По-перше, як і торгові обмеження (тарифи, квоти, експортні субсидії), валютний контроль порушує зв'язки міжнародної торгівлі, яка базується на порівняльних перевагах. По-друге, процес раціонування валютних ресурсів пов'язаний із дискримінацією окремих імпортерів. Тут виникають проблеми справедливості і фаворитизму. По-третє, заходи контролю зазіхають на свободу споживчого вибору. В українському уряді, в середині 90-х років ХХ ст., відбувались дискусії, які імпортні товари відносити до критичного імпорту, а які ні. Споживачі (населення) участі в цих дискусіях не брали.
Внутрішнє макроекономічне регулювання.Останнім засобом підтримки стабільності валютного курсу є таке використання внутрішньої податкової або грошової політики при якій ліквідується нестача іноземної валюти. Зокрема, обмежувальні податкові і грошові заходи знизять національний дохід країни відносно національних доходів інших країн. Оскільки масштаби імпорту безпосередньо залежать від рівня національного доходу, це призведе до обмеження попиту на імпортні товари, і отже, на іноземну валюту. Нарешті, рестрективна грошова політика, або політика «дорогих грошей», приведе до підвищення відсоткових ставок у даній країні і зменшить попит на інвалюту.
Такі засоби підтримання фіксованого валютного курсу не є привабливими. «Ціна» стабільності валютного курсу є падіння обсягів виробництва, безробіття, іншими словами, спад. Досягнення збалансованості платіжного балансу і реалізація внутрішньої стабільності – два важливих економічних завдання, але жертвувати останнім ради першого значить проводити не раціональну економічну політику.
Прихильники системи фіксованих валютних курсів стверджують, що її використання зменшує ризик і невпевненість, які пов'язані з міжнародною торгівлею і фінансами. Вважається, що використання фіксованих валютних курсів приводить до розширення обсягів взаємовигідної торгівлі і фінансових операцій. Однак життєздатність систем із фіксованими валютними курсами залежить від двох взаємопов'язаних умов: 1) наявності достатніх золотовалютних резервів; 2) існування незначних за розмірами дефіцитів або активів платіжного балансу. Великі й постійні дефіцити можуть призвести до вичерпання резервів країни. Наприклад, у 1998 р. валютні резерви України становили всього 1,8 млрд. дол. Країна з недостатніми валютними резервами стикається з менш бажаними варіантами вибору. З одного боку, вона повинна буде зважитися на політично непопулярні макроекономічні заходи адаптації у вигляді інфляції або спаду. З іншого боку, цій країні, можливо, прийдеться проводити протекціоністську торгову політику, або здійснювати валютний контроль, які обмежують обсяги міжнародної торгівлі.
Державне регулювання платіжного балансу спирається на економічні теорії, у яких досліджувалась дана проблема. Ці теорії пройшли довгий час розвитку. В ХІХ і початку ХХ ст. в умовах золотого стандарту панувала теорія автоматичної рівноваги шотландця Д.Юма (1711-1776). Із падінням системи золотого стандарту (30-ті роки ХХ ст.) закономірно втратила свою актуальність і теорія Д.Юма. Однак в останні два-три десятиріччя інтерес до цієї теорії знову зріс. Якщо в попередніх умовах роль автоматичного регулятора брав на себе блок «Підсумкові зміни резервів», то тепер, в умовах плаваючих валютних курсів, таким автоматичним регулятором може виступати плаваючий обмінний курс національної валюти, який падає при погіршенні стану платіжного балансу і зростає при його покращенні, що автоматично веде до змін у багатьох поточних операціях і, зокрема, у русі капіталу.
Потім сформувався неокласичний
еластиційний підхід,розроблений
Дж.Робінсон, А.Лернером, Л.Мецлером.
Еластичний підхід передбачає, що
основною платіжного балансу є зовнішня
торгівля і сальдо торгового балансу
визначається перш за все відношенням
рівня цін на експортовані товари (Ре)
до рівня цін на імпортовані товари
(Рі), яке помножене на валютний курс
(r), тобто
.
Звідси робиться висновок: для забезпечення
рівноваги платіжного балансу найбільш
ефективним засобом є зміна валютного
курсу. Адже девальвація національної
валюти знижує експортні ціни в іноземній
валюті, а ревальвація – здорожує для
іноземних покупців придбання товарів
зазначеної країни і здешевлює для її
власних резидентів увезення іноземних
товарів. Така політика в цілому позитивно
впливає на стабілізацію платіжного
балансу країни.
Наукові праці С.Олександера на основі ідей Дж.Міда і Я.Тінбергена лягли в основу абсорбційного підходу,який в цілому базується на кейнсіанській теорії. Цей підхід прагне пов'язати платіжний баланс (перш за все торговий баланс) з основними елементами ВВП, у першу чергу із сукупним внутрішнім споживчим і інвестиційним попитом (для його позначення і використовується термін «абсорбція»), який є сумою приватного споживання, державного споживання й інвестицій. Абсорбційний підхід вказує на те, що покращення стану платіжного балансу (в тому числі через девальвацію національної валюти) збільшує дохід країни і внаслідок цього абсорбцію в цілому, тобто і споживання, і капіталовкладення. Звідси кейнсіанці роблять висновок: потрібно стимулювати експорт, стримувати імпорт, і перш за все через підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів і послуг у цілому (а не тільки шляхом девальвації національної валюти).
Монетаристський підхіддо платіжного балансу був закладений у працях багатьох авторів, особливо Х.Джонсона і Дж.Поллака. Головна увага тут, природньо, приділяється грошовим факторам, особливо впливу сальдо підсумкового платіжного балансу на грошовий обіг у країні. Монетаристи вважають, що саме нерівновага на грошовому ринку країни визначає нерівновагу платіжного балансу в цілому. Монетаристи рекомендують уряду не втручатися радикально не тільки в грошовий обіг, але і в міжнародні розрахунки країни. Адже, якщо в обігу знаходиться більше грошей, ніж потрібно, то від них стараються позбутися, в тому числі і купуючи більше іноземних товарів, послуг, майна й інших активів. Щоб ліквідувати дефіцит платіжного балансу, потрібен лише жорсткий контроль над грошовою масою. І взагалі, до цієї проблеми слід відноситись як до другорядної, вважають монетаристи, тому що дефіцит платіжного балансу допомагає економіці швидше позбутися від надлишкових в обігу грошей.
Світова історія економічних відносин знає декілька систем міжнародних валютних курсів. Враховуючи загальні принципи функціонування гнучких і фіксованих валютних курсів, можна виділити три різні системи валютних курсів, які використовувались країнами світу. В період із 1879 по 1934 рр. – за виключенням тих років, які прийшлись на першу світову війну – переважала грошова система, відома як золотий стандарт. Із кінця другої світової війни, в середині 40-х років, і по 1971 р. переважала так звана Бреттон-Вудська система. Ці дві системи базувалися на фіксованих валютних курсах, хоча остання допускала періодичні корективи валютних курсів. Із 1971 р. діє система вільно плаваючих курсів. Ця система, однак, отримала назву керованих плаваючих валютних курсів, оскільки держави часто втручаються в функціонування валютних ринків для зміни міжнародної вартості своїх валют. Більш детально це питання буде розглядатись у курсі «міжнародні економічні відносини».
Навчально-методичне забезпечення курсу «Макроекономіка»