5.Парадокс ощадливості. Похідні інвестиції
Традиційний погляд класичної теорії на процеси збереження й інвестування підкреслює благотворність високих збережень. Адже чим вищі збереження, тим глибший «резервуар», звідки черпаються інвестиції. Тому висока схильність до збереження, за логікою класичної школи, повинна сприяти процвітанню нації.
Сучасний погляд на проблему, сформульований Дж.Кейнсом, суттєво відрізняється від класичного трактування. Дж.Кейнс прийшов до висновку, підкреслює П.Хейне, що «такі аргументи (класиків) абсолютно не придатні для країн, які досягли високої стадії економічного розвитку». У високорозвинутих країнах прагнення збереження буде завжди випереджати прагнення інвестування. Це відбувається через наступні причини:
Із ростом нагромадження капіталу знижується гранична ефективність його функціонування, так як все більше звужується коло альтернативних можливостей високоприбуткових капіталовкладень.
Із зростанням доходів в індустріально розвинутих країнах буде збільшуватись частка збережень. (основний психологічний закон Кейнса). Американський економіст П.Хейне відмічає, що «якщо населення хоче зберігати більше, ніж інвестори хочуть витрачати, то зберігачі зазнають невдачі».
Кейнс розглядав автономні інвестиції. Автономні інвестиції – це капіталовкладення, які незалежні від обсягу і динаміки національного доходу. Такі інвестиції здійснюються у результаті технічних нововведень, принципово нових технологічних рішень і освоєння наукових відкриттів. Такі проекти можуть не залежати від стану і обсягу національного доходу. Автономні інвестиції – це і державні капіталовкладення. Неокейнсіанці вважали, що в реальній дійсності спостерігається взаємодія інвестицій і доходу. Автономні інвестиції, які здійснені у вигляді початкових капіталовкладень, внаслідок ефекта мультиплікатора приводять до зростання національного доходу.
Похідні інвестиції, які «накладені» на автономні інвестиції, посилюють економічне зростання, прискорюють його, що і отримало назву, ефекта акселератора (акселератор - прискорювач).
Збільшення схильності до збереження, природньо, означає не що інше, як зменшення схильності до споживання. Скорочення споживчого попиту означає неможливість для виробників товарів продавати свою продукцію. Затоварені склади ніяк не можуть сприяти новим капіталовкладенням. Виробництво почне скорочуватись, почнуться масові звільнення, і, отже, падіння національного доходу в цілому і доходів різних соціальних груп. Все це є неминучим результатом прагнення більше зберігати.
Графічно «парадокс ощадливості» має наступний вигляд:
Заштрихований трикутник показує як зменшуються, звужуються інвестиційні можливості в результаті збільшення збережень; відрізок ЕЕο показує скорочення інвестицій. Парадокс полягає саме в тому, що зростання збережень зменшує, а не збільшує інвестиції – висновок, який суперечить постулату класичної школи.
СУТЬ І РОЛЬ ФІНАНСІВ. СТРУКТУРА ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ
Термін «фінанси» походить від латинського finantia, що означає в перекладі «дохід», «платіж».
Фінанси – це система утворення і використання фондів грошових ресурсів, які необхідні для забезпечення процесу відтворення.
Фінанси формуються при виконанні грошима перш за все функцій засобу нагромадження і платежу.
Функції фінансів:
розподільча
контрольно-стимулююча.
У своїй розподільчій функції фінанси обслуговують процес розподілу і перерозподілу ВВП і національного доходу. У результаті цієї функції утворюються різні грошові фонди і здійснюється їх використання. Ця функція проявляється перш за все через систему оподаткування, трансфертні платежі, утримання бюджетної сфери та інше. У контрольно-стимулюючій функції фінанси виступають як засіб економічного контролю за процесом утворення, розподілу і перерозподілу грошових ресурсів. Ці потоки контролюються фінансовими органами.
Фінансові відносини утворюються між:
Державою і підприємствами:
Підприємствами;
Підприємствами і комерційними банками;
Державою і бюджетними організаціями;
Державою і населенням
Структура фінансової системи країни включає в себе такі складові:
Державні фінанси – головний елемент у структурі фінансової системи. Це система грошових фондів, що знаходяться в розпорядженні держави і призначені для фінансового забезпечення властивих їй функцій. Основним механізмом мобілізації фінансових ресурсів у державний бюджет є податкова система.
Фінанси суб'єктів господарювання, які становлять систему відносин, що виникають у процесі господарської діяльності у зв'язку з формуванням і використанням грошових фондів, що забезпечують процес виробництва та відтворення в межах підприємства (фірми). У фінансах суб'єктів господарювання відображається вся їх господарська діяльність, ефективність використання основного та оборотного капіталу, інвестиційна політика, обсяг реалізації протягом певного періоду. За структурою власності фінанси суб'єктів господарювання поділяють на приватні, змішані та державні.
Фінанси населення – це грошові фонди, які формуються у населення країни із фондів, отриманих на основі трудової, господарської та інших видів діяльності. Фінанси суб'єктів господарювання та фінанси населення є джерелом ресурсів для державних фінансів, насамперед на них націлені існуючі для цього мобілізаційні механізми – податкова система, система страхових і пенсійних відрахувань, митні, рентні та інші платежі. Фінанси суб'єктів господарювання та населення пов'язані не лише з державними фінансами, а й між собою.
Державним фінансам (державні бюджетні та позабюджетні фонди) належать провідна роль у всій фінансовій системі. Це своєрідний барометр, що відображає загальний стан економіки, потужний чинник, що визначає її розвиток.
