10. Поняття про символізм у європейській літературі кінця хіх століття та його філософсько-естетичні засади.

19-22 ковбасенко

10. Особливості російської літератури доби романтизму (на матеріалі творів о.Пушкіна, м.Гоголя, або м.Лермонтова).

Риси роcійського р-му: 1)оптимістичний характер без скепсису і скорботи; 2)відсутня романтична іронія; 3)майже відсутня містика(крім Гоголя); 4)зниження значення індивідуального начала(крім Лермонтова). В рос. літ. до середини 19ст. це один із провідних літ. напрямків. Зазвичай вважається, що в Росії романтизм з'являється в поезії В. А. Жуковського (хоча до передромантичного руху, що розвивається з сентименталізму часто відносять вже деякі росіяни поетичні твори 1790—1800-х років). У російському романтизмі з'являється свобода від класичних умовностей, створюється балада, романтична драма. Затверджується нове уявлення про суть і значення поезії, яка визнається самостійною сферою життя, виразником вищих, ідеальніших прагнень людини; колишній погляд, за яким поезія представлялася порожньою забавою, чимось цілком службовим, виявляється вже неможливим. Рання поезія А. С. Пушкіна також розвивалася в рамках романтизму. Вершиной російського романтизму можна вважати поезію М. Ю. Лермонтова, «російського Байрона». Філософська лірика Ф. І. Тютчева є одночасно і завершенням, і подоланням романтизму в Росії. Ще в той період, коли молодий Пушкін прощався з «бай­ронізмом», юний Михайло Юрійович Лєрмонтов (1814-1841) написав вірш, що розпочинався словами: «Ні, я не Байрон...». На перший погляд — одне й те саме. Насправді ж — між Пушкіним і Лєрмонтовим на той час була майже нездоланна відстань. Річ у тім, що романтизм з його культом ідеалу дуже швидко перетворився на культуру всебічного наслідування. «Як бути справжнім?» — ось запитання, яке стало чи не головним питан­ням романтичної культури. Проте була лише одна людина, яка присвятила йому все своє життя. Живучи у горах або кохаючи дівчину, складаючи вірші або виступаючи у палаті лордів, мандруючи або ведучи таємні переговори з італійським підпіллям чи грецькими повстанцями, він завжди дбав про щирість своїх вчинків. Усе пережите ставало надбанням його і тільки його неповторної особистості. Йдеться, звичайно про Байрона, якому майже вдалося бути справжнім... І саме тому дуже важко було не наслідувати його. Байрона копіювали, з копій знімалися нові копії і так далі... Аби зрозуміти загальний сюжет історії європейської куль­тури, варто зупинити й уважно роздивитися той її «кадр», коли раптово обірвалося життя Пушкіна. Столицею поповзли недобрі чутки, нібито француз Дантес, який смертельно поранив поета на дуелі, був з особливою при­хильністю прийнятий при дворі. Чутки дійшли і до казарм імпе­раторської гвардії, де їх жваво обговорювали молоді офіцери. Один з них, двадцятирічний корнет Лєрмонтов, написав і давав переписувати всім охочим вірш «Смерть Поета». Опис самої смерті Поета завершувався гнівним зверненням до нащадків знаті, які натовпом постали коло трону і яких автор фак­тично звинуватив у колективному вбивстві Поета. Це звинува­чення дорого коштувало юному корнету: за царським наказом його негайно послали на Кавказ, під чеченські кулі. Романтич­на молодь Росії вирішила, що естафета російської поезії перейшла від Пушкіна до нікому (зокрема й Пушкіну) не відо­мого раніше Михаїла Лєрмонтова. Тягар естафети виявився набагато важчим за тягар війни. Усього лише чотири з половиною роки судилося прожити Лєрмонтову від того моменту, коли він прийняв естафету російської поезії, до того дня, коли він загинув на Кавказі (не від чеченської кулі, а, як і Пушкін, на дуелі). Слід зазначити, що за цей короткий термін його поетична майстерність, порівняно з ранніми віршами, надзвичайно зросла, але пізньо-романтичний мотив фатальної приреченості поета й поезії у світі так і залишився одним із головних мотивів творчості. „Мцирі”. У розробці епізодів і мотивів поеми поет використав грузинський фольклор. Біблійний епіграф указує на трагічну приреченість героя. Уся поема, окрім епічного зачину, де розповідається передісторія героя, є сповіддю-монологом Мцирі. Він виступає й головною дійовою особою, й оповідачем про дні життя на волі, яким протистоїть монастир - символ замкненого простору, ворожого відкритій душі героя. Мцирі насамперед герой дії, безпосереднього вчинку. На відміну від героїв пушкінських романтичних поем, він — «природна людина», що змушена жити в неволі. Утікаючи з монастиря, Мцирі мріє повернутися в рідну стихію, у країну батьків, до самого себе. Однак життя в монастирі позначилося на юнакові: могутній дух приречений на загибель у чужому устрої, але й до волі Мцирі не пристосований. Шлях героя у відкритому просторі внутрішньо замкнений: Мци­рі рухається по колу. Спочатку природа не зраджує його сподівань: він тішить­ся, розповідає старому ченцеві про первісні враження від рідного краю; про те, що він розумів «думи» скель і духовне життя всієї природи. Він ніби злився з усім всесвітом і зрозумів сенс світобудови. Проте він і страшився стихійних сил. Символічним вираженням марності бажаної гармонії стало мимовільне повернен­ня до монастиря і почуті дзвони. Трагічне безсилля героя призводить до відмови від усяких пошуків. Мцирі охоплює марення, він прагне забути холод й знайти спокій. Хлопець зазнає поразки, але це не відміняє поривань до волі, прагнень гармонії з природою, з буттям. Уже самі по собі ці поривання є символом непримиренного, незаспокоєного й бунтів­ливого духу. Страждання й тривоги "героя вмирають разом із ним; бажаної волі не досягнуто. Трагізм Мцирі не тільки в тому, що він не знаходить конкретного шляху, який веде на батьківщину, до вільного, «природного» життя, але й у тому, що такого шляху немає взагалі, бо немає повернення до історичного минулого. У поемі «Мцирі» відбито одвічний людський пошук, невпинну боротьбу за творення й утвердження в собі та у світі найвищих людських цінностей, що істо­рично нагромаджуються і передаються від людини до людини, від покоління до покоління, від епохи до епохи.