Філософія людиноцентризму – квінтесенція національної ідеї

Свідомість формується через засвоєння культури даного суспільства, мови, життєвих цілей, норм поведінки, певних ідеалів і мисленнєвих настроїв — усього того, що становить духовне життя цього суспільства.

В. Шинкарук

У калейдоскопі подій, які несе нестримний плин часу, суспільство завжди прагне досягти найважливіших цінностей для своїх громадян — свободи, добробуту й щастя. Вони — постійна мета й сенс життєдіяльності, те, заради чого людина творить і бореться, про що мріє. Це особливо важливо для сучасної України, яка стоїть на шляху здійснення своєї історичної місії з реалізації на­ціональної ідентичності в соціальній, політичній, економічній і духовно-культурній сферах на шляху входження до світового співтовариства. Закономірно постає проблема, які засоби є найоптимальнішими для досягнення поставленої мети?

Розмаїття філософської, політологічної й культурологічної думки породжує велику кількість концептів, у яких простежується прагнення оцінити складність і багатоваріантність соціоекономічної ситуації, неоднозначність суспільного буття. Як найважливіший консолідуючий чинник теорії та практики життя пропонується національна ідея, яка має виступати тим типом духовної діяльності, який дає відповіді на питання, що визначають сенс буття і призначення людини, накреслює шляхи подальшого розвитку українського суспільства.

Чому саме національна ідея повинна виконувати конструктивну місію з розбудови нашої держави та її входження в європейську спільноту? Почнемо з того, що тисячолітньою історією Україна довела свою невід'ємну причетність до грандіозних досягнень європейської культури. Кожний її крок як суб'єкта соціополітичної та економічної реальності опредметнений у продуктах матеріального й духовного виробництва, культурний зміст яких розпредметнюється в процесі формування української нації. З огляду на це визначимо дві найважливіші тенденції, які в наш час суттєво впливають на розвиток української держави й суспільства. Перша тенденція зумовлена тим, що світ дедалі більше переходить до інтелектуальних технологій, застосування яких приводить до розвитку людини як особистості, котра набуває статусу головного важеля розвитку будь-якої країни. Друга — це тенденція глобалізації, яка означає, що конкурентність, суперництво націй, країн, держав набирають загальнопланетарного характеру й охоплюють усі сфери життя.

У силу цього постає низка важливих питань: яка доля чекає людину в глобалізованому світі? Чи не буде втрачена українська свобода, із такими потугами завойована в історичній боротьбі? Чи не буде індивідуальний національний розвиток віддано в жертву процесу злиття народів і націй в єдину загальнолюдську спільноту? А що станеться з духовністю, яка сьогодні перебуває під тиском прагматизму, раціоналізму й тотального наступу економічних чинників? Які цінності повинні стати пріоритетними для людини сучасного інформаційного суспільства? Нині Україна впритул підійшла до трансформаційної межі, коли пульс змін відчувається як ніколи раніше. Соціальні, політичні, економічні процеси створюють нові смислові ланцюги, ланки яких у кожному окремому випадку начебто зрозумілі, але загальний зміст — прихований. А механізм дії часто вражає. Каскад змін, що відбувається в країні, змушує поміркувати над їхньою глибинною суттю — які випробування вона готує для нас, як вплине на долю людей і долю України? Виникнення цих питань свідчить про надзвичайну складність процесів розбудови українського суспільства, а їхнє вирішення вимагає консолідації всіх суспільних сил. Це й зумовлює виокремлення концепту національної ідеї для концентрації духовно-інтелектуальних сил народу й держави, що вкрай потрібно для вдосконалення соціоекономічного та культурного простору людського життя, яке постає в нових, здебільшого несподіваних і складних вимірах. З яких позицій підійти до цієї проблеми?

Історичний досвід вказує на важливість звернення насамперед до духовно-культурного буття, яке сьогодні переосмислюється й переоцінюється. Мова йде про нову духовність, процес становлення якої завжди є неоднозначним, але постійно необхідним для особистості, яка є найважливішою для соціально-економічного розвитку суспільства. Особистість утверджується через цілком реальні соціокультурні механізми, серед яких важливе місце займає духовне утворення — національна свідомість. На її основі виникає і функціонує національна ідея. Сьогодні, усупереч тривалій практиці «інтернаціоналізації», у всіх мислячих людей немає сумніву в тому, що духовний досвід лише тоді є особистісним, коли він стає власним. Але це можливо лише тоді, коли він буде введений у контекст власної культури — національної. Саме в національній свідомості сконцентровані уявлення про інтереси й цінності народу, його ідеали, соціально-культурні уявлення про національні пріоритети. Цей «синтетичний погляд на свою етнічну спільноту як на єдиний, розгорнутий в соціальному часі і просторі і водночас як на суб'єкт всезагального історичного процесу й можна назвати в дусі філософської класичної термінології — національною ідеєю»¹.

Усупереч глобалізаційним проектам, етос національного наділяє людину творчими можливостями, дає змогу у відносно короткий історичний період подолати невизначеність, повністю перетворює стиль життя як індивіда, так і людства в цілому. Головне ж полягає в тому, що усвідомлення національної самобутності сприяє виникненню діяльної, творчої, мислячої особистості. Для цього потрібне розуміння необхідності включення національної ідеї в процес розвитку держави, що передбачає знання її глибинного змісту, характеру функціонування у сфері духовного й практичного життя нації.

Національна ідея не належить до традиційних предметів культурології, соціології, ідеології. Щоправда, у силу політизації сучасного суспільства дискурс «національна ідея» як один із найважливіших чинників консолідації народу несе на собі тягар суто політизованого слововжитку, що асоціюється скоріше з певною ідеологією, ніж з філософськими пошуками. Стосовно ідеології, то на відміну від неї національна ідея не прагматична, а самоційнна. У суспільстві радянського соціалізму, зайнятого «вселенським домобудівництвом» (О. Неклесса), у якому панувала ідеологія, людина фактично не володіла особистісністю і свободою, її буття було регламентоване, а дії наперед визначені рольовими обов'язками, суто репродуктивними життєвими функціями. Позбавлене національного, індивідуальне життя впродовж тривалого часу багато в чому було ілюзорним. Із поступовим утвердженням національної самосвідомості, із розвитком громадянського суспільства з'являється нове розуміння сенсу життя, різко розширюються горизонти існування, люди починають відчувати високий смисл у подальшому розвитку власної держави і потребу у власному зростанні.

Важливим є і те, що Україна поліетнічна та поліконфесійна держава, а народи на її досить великій території мають певні відмінності в життєвому устрої, культурі, традиціях і звичаях. Тому необхідно, щоб національна ідея стала спільною для всього населення країни. Сучасний дискурс визначає поняття нації не лише етнічною єдністю, а й історичною пам'яттю і культурним простором, з яким вона пов'язана. «Нація, — вважає М. Попович, — квазіродинна спільнота»². Національна свідомість пов'язана з формуванням

свого «Я» як невід'ємної частки певної спільності через співвідношення з представниками інших груп і об'єднань. «Я» обумовлює національну самосвідомість, яка відрізняється від етнічної активним державницьким спрямуванням. Відповідно до цього, будь-яка нація прагне конституювати себе в культурі, історії, цивілізаційних досягненнях, виправдати своє існування і розвиток як певного етнонаціонального утворення в історії суспільства в духовному просторі й соціальному часі. Можна погодитися, що таку конститувальну функцію й покликана виконати національна ідея³.

Історія свідчить, що ствердження політичних, економічних та інших інститутів суспільства завжди починалося з покладання в основу діяльності тієї чи іншої ідеї. Наповнення ідеї національним змістом утворює таку сукупність цінностей-орієнтирів, які виражають потреби конкретного простору національної реальності, їхнє задоволення покладає початок певному етапу практичної чи теоретичної національної активності. Звичайно, враховуючи національні культурні традиції та інтелектуальний досвід передових країн, необхідно власну національну ідею наповнювати тим змістом, який сприятиме виконанню свого соціокультурного і політичного обов'язку: поважаючи свободу думки й совісті, виражати основні прагнення нації, що динамічно формувалися впродовж останніх десятиліть. У цьому й полягає перехід від абстрактності, апріорності національної ідеї до її практичної значущості. Тим самим національна ідея набуває самодостатності й водночас значення первинності стосовно всіх раціонально-абстрактних конструктів — доктрин, ідеологій, теорій тощо, які є лише проявами духовного феномену «національна ідея».

Інша проблема — це проблема єдності. Ствердження сучасних форм співіснування в генезі соціуму розпочиналося з вироблення і розвитку рівнів узгодженості й толерантності з тих чи тих важливих питань. Як і завжди, сьогодні такого статусу набуває національна ідея, яка постає «ключовою » цінністю. Саме через неї можна дізнатися, хто є «ми» і тим самим визначитися в контексті історії — індивідуальної та спільної. Ми не можемо що-небудь вирішувати в процесі суспільного розвитку і розбудови держави, поки не знайдемо й не визнаємо міру, за допомогою якої станемо зіставляти наші проблеми і шукати шляхи їхнього врегулювання, залишаючись різними. Такою ціннісною мірою й повинна бути національна ідея. Визначення її в якості міри є визнанням цінностей гідності, знання, справедливості, добра тощо, оскільки відбувається солідаризація світоглядних орієнтирів. Визнавши вказані цінності та їхні межі, ми можемо зрозуміти сутність національно-ідейної єдності. Національна ідея насамперед є світоглядним забезпеченням такого способу існування різноманітності, який стає умовою розвитку всіх сфер життєдіяльності держави. Вона легітимує межі цього способу й визначає ті базові цінності, без яких він неможливий. Відповідно, національна ідея стає основою розбудови й розвитку держави та її інститутів — освіти, науки, церкви, культури тощо. Національна ідея вкладає в них ті основні смисли, без яких вони неможливі.

Очевидно, це пов'язано з поняттям «дух нації», який збуджує творчий потенціал життєвої активності народу, консолідуючи його на досягнення бажаних змін у всіх сферах суспільного життя. До «відтворення національного духу, — підкреслює В. Горський, — зрештою і спрямовується процес відродження. Дух невід'ємний від історії. Народ стає самим собою за плином історичного розвитку власного життя. Шлях та історія кожного народу — це драма, у якій гартується і формується дух нації. Дух відтворюється під час осягнення об'єктивного змісту історичного й культурного буття нації, він є творчим началом її життєдіяльності, потенціалом її «предметної активності». Власне дух виступає ідеєю, котра визначає спрямованість життя нації, він втілює той вищий смисл, що скріплює життя »⁴. У цьому й полягає головний зміст філософії національної ідеї. До неї належать усі форми філософської рефлексії, об'єктом яких є національна ідея. Діапазон цих форм достатньо великий — від логіко-понятійного дискурсу до публіцистики й художньої літератури, а також нескінченні звернення в різного виду і формату політичних, культурологічних, економічних та інших дискусіях. У силу цієї розмаїтості буде недоцільним давати визначення національної ідеї. їх, а також різних характеристик існує достатня кількість, причому не лише позитивних, але й негативних і навіть тих, які взагалі заперечують національну ідею як необхідний для життя суспільства теоретичний конструкт.

Ураховуючи дану ситуацію, ми виходимо з реальної життєвої потреби визнання не лише теоретичної значущості, а й дієвості національної ідеї. Адже вона як духовне утворення визначає для нації напрями її розвитку в історії, культурі, господарській сфері. У цих орієнтирах і спрямуваннях концентрується та узагальнюється історіософський досвід народу, морально-духовні цінності, визначаються політичні функції, а також прогностичний зміст, який ставить завдання передбачити можливі шляхи подальшого поступу нації. Попри різнорідність характеристик і підходів, національна ідея залишається головним детермінуючим чинником для розуміння національного буття та людської екзистенції в ньому. Крім того, надзвичайно важливою є роль національної ідеї у практичній реалізації поставлених перед народом ідеалів. У цьому плані слушну думку висловив французький просвітитель Б. Фонтенель, який зазначав, що «люди дії» повинні пам'ятати — думка, ідея також є дія. Показовим є те, що виникнення на початку нашої незалежності поняття «національна ідея» дозволило за короткий історичний термін, незважаючи на різного роду економічні, геополітичні, культурні та інші негаразди перетворити Україну в активного суб'єкта соціополітичної діяльності не лише європейського, а й світового масштабу. І ніхто не може заперечувати, що нове покоління, українська молодь, яка повинна стати на шлях творення сьогоднішньої держави, виросла під знаком ідеї національного відродження і розвитку суверенітету. Завдяки національній ідеї національна самосвідомість не лише формулює, а й розв'язує життєво важливі питання — як для себе, так і для країни та її народу в цілому.

Національна ідея, без сумніву, є мірою духовного усвідомлення і водночас світоглядним забезпеченням способу вільного існування особистості, оскільки містить і несе її ключові цінності. Вона протистоїть ідеологіям, орієнтованим на уніфікацію переконань. Демократичні перетворення, що відбулися в Україні, зумовлені діяльністю національної ідеї, хоча вона й розуміється по-різному, залежно від світоглядної й політичної ситуації. У зв'язку з цим заклики «виробляти», «творити», «шукати» національну ідею не зовсім доречні. Уже сама незалежна Україна є національною ідеєю, яка консолідує український народ у цілому і кожну особистість зокрема на активний пошук, діяльність, творчість.

Якщо ми визначаємо народ як культурно-політичну спільноту людей, то їхнє об'єднання, консолідація відбуваються завдяки інтегрованій дії і впливу духовного чинника, яким є національна ідея. Вона не вигадується теоретиками, не запозичується з чужої історії та культури. Вона — продукт досвіду народу, його менталітету. Тому так важливо залучити людину до духовного змісту національної ідеї. Власне, філософія національної ідеї лише тоді може мати ефект, коли відбувається її осмислення відповідно до рівня вітчизняного буття. Для продуктивного функціонування національної ідеї потрібен відповідний рівень розвитку культури мислення, який дозволяє на загальнотеоретичному рівні обґрунтувати самоцінність індивідуального, особистісного. А разом з цим — смисложиттєвого, відповідного вимогам часу й запитам власної екзистенції.

Контекст національної ідеї актуалізує проблему філософії людиноцен-тризму, яка акцентує увагу на особистісних цінностях, способах і можливостях їхньої реалізації. Людиноцентризм — це актуалізація гуманістичних тенденцій у сучасну епоху, відхід від раціоналізованих прагматичних імперативів. Об'єктивна логіка розгортання сучасного соціально-політичного й культурного життя перетворює гуманізм і філософську антропологію в новий тип світогляду — людиноцентризм. Він не просто частина філософії в її гуманістично-антропологічному вимірі. Річ у тім, що природне злиття філософії та антропології народжує нову дисципліну, що акцентує увагу на вивченні проблеми людини в усіх її сутнісних аспектах. Однак із розширенням знань про людину з'являється необхідність конкретизувати вчення про людину в інституціональній сфері. Процес сучасної глобалізації активізував, як ніколи, інтерес до національного. Тому людиноцентризм — це нова якість філософського розуміння людини, яка переважає як масштаби ренесансного антропоцентризму й гуманізму, так і філософської антропології, оскільки виходить за їхні межі. Адже сучасна постіндустріальна епоха — це епоха творчої людини, яка не вкладається в усталені визначення минулих часів. Людиноцентризм не лише взаємодіє з філософською антропологією, але й оцінює її з точки зору своєї загальнородової — метафілософської, світоглядної — якості. Людиноцентризм взаємодіє не з усякою філософією, а лише з тією, яка орієнтована на виявлення внутрішніх, глибинних основ буття людини. Це в першу чергу стосується української філософії кордоцентризму («філософії серця»), що становить, без перебільшення, сутнісну основу національної свідомості, на ґрунті якої формується національна ідея.

Філософія людиноцентризму є не просто черговим філософським і антропологічним ученням, а перетворенням філософувань і гуманістичних міркувань у новий тип метафілософії та світогляду, безпосередньо дотичних до вищих смислів буття, діючих через життя і живе мислення.

Першою формою такого світоглядного мислення була сама філософія, з лона якої вийшли не тільки науки, а й антропоцентризм, раціональний гуманізм. Філософія наділила науки про людину, які від неї виокремлювалися, нагальним смисловим змістом; і поки цей зміст був наявним, гуманістично-орієнтовані науки розвивалися, давали певні плоди й результати. Але як тільки смислова енергія вихідних світоглядних проектів вичерпувалася, розвиток гуманістичних інтенцій під тиском раціоналізму та об'єктивізму перетворювався в спеціалізовані роздроблення та руйнування їхніх предметних організмів.

На противагу раціоналістичним тенденціям в українській філософії з епохи Відродження починає формуватися яскраво виражена людиноцентристська тенденція. Вона взяла на себе функції універсального вчення про людину, ставши своєрідним відродженням первісної філософської мудрості.

Як метафілософське і світоглядне мислення людиноцентризм має справу з більш глибоким і фундаментальним предметом, ніж гуманізм або антропологія. Якщо філософія є проявом людиноцентризму, то людиноцентризм — проявом життя людини. Тому предметом філософії людиноцентризму є життя індивіда, взяте як цілісність матеріальних та ідеальних, свідомих і несвідомих, конечних і нескінченних, загальних і національних, формальних і енергійних явищ. Кожна людина може стати предметом філософії, але не кожна філософія може претендувати на вимір людини в національному аспекті. Філософія людиноцентризму в силу своєї глибинності й смислової самодостатності найдотичніша до проблем національного буття, з якого продукується національна свідомість, національна ідея, національна ідентичність, національне «Я».

У світоглядному плані філософія людиноцентризму виступає як головний засіб усвідомлення сутності особистості. Вона розвиває і культивує розмірковуючий, поліфонічний тип пізнання, який долає наукоцентризм (прагматизм) людського буття. Основною методологією цього типу мислення є знання і творчість. В якості повноцінних заходів для дослідження проблеми національної ідеї в соціокультурному бутті людини філософія людиноцентризму використовує не лише гносеологічні принципи, а й методи моралі, освіти, релігії, мистецтва. І в цьому плані філософія людиноцентризму не дана, а задана: сутність її виявляється через метафілософський синтез різноякісних підходів до дослідження національного життя й культури. І результатом такого синтезу є вже не просто системне, а енциклопедичне розуміння національної ідеї як сукупності різних системних духовних способів національного буття.

Специфіка національної ідеї повинна полягати не в претензії на відповіді про цілі національного розвитку, а в розумінні того, як підходити до їхнього осмислення для продуктивного здійснення. Останнє може зробити лише людина, світоглядно й духовно підготовлена. Для цього існують усі можливості, оскільки по мірі ствердження національної самосвідомості поряд із розвитком громадянського суспільства з'являється нове прочитання смислу буття, різко розширюються горизонти існування, людина починає відчувати високий смисл у подальшому розвитку Вітчизни й потребу у власній активній участі в її розбудові.

Сьогодні для формування етносу національного в Україні, без сумніву, є всі необхідні духовно-культурні передумови. Проте в культуру входять не лише власні досягнення, але й інші, часто досить суперечливі стилі, ідеї, надбання, орієнтації, що породжують несподівані явища, здатні збагатити національну культуру «оригінальним штрихом» (/. Дзюба). Для усвідомлення й розуміння цього потрібне глибоке людиновимірне відчуття дійсності. Система поглядів і цінностей, інтегрованих у національній ідеї, сприяє розумно зваженим орієнтаціям. Для практичної діяльності вони визначають національну ідею не за етнічною належністю, а за загальноцивілізаційними критеріями.

Філософія національної ідеї — це практичний вимір національного буття. Воно може бути зрозуміле лише в його цілісності, тому важливо розглянути генезу становлення української нації. Ключ до розгадки сучасності міститься в її передумовах — історичних, економічних, культурних, інтелектуальних. Тому автор зосереджує увагу на витоках української нації та процесі становлення ідеї державності і, зрештою, самої української держави. Це дало змогу виявити основні закономірності формування українського народу, поза яким не може бути мови ні про національну свідомість, ні про ідею. Пошук основ національної ідеї не може оминути історію вітчизняного інтелектуалізму, який творить дух нації. Дух виявляється завжди історично, під час відтворення поступального розвитку інтелектуальних ідей у самосвідомості нації. Яскравим свідченням цього є основна духовна домінанта нашої культури — уже згаданий кордоцентризм («філософія серця»), який яскраво проявив себе в екзистенційній традиції. Тим самим культура українського мислення співмірна з традицією європейських філософських стратегій. Це дає всі підстави стверджувати закономірність розвитку вітчизняних інтеграційних процесів щодо входження України в сім'ю європейських народів, оскільки для цього існують духовні, культурні, інтелектуальні передумови.

Філософська рефлексія національної ідеї виявляє завдання розгляду проблем етносу, нації, менталітету, що дає можливість підійти до визначення власне національної свідомості та самосвідомості. Саме з ними пов'язана історична пам'ять, на основі якої виокремлюється усвідомлення національного «Я» на противагу до інших соціальних груп. Так відбувається перехід до концепту національної ідеї. Саме в ній український народ опредметнює свою культуру, традиції та історичний характер, свою долю, робить їх предметом «своєї свідомості, мотивуванням своєї волі »⁵ (М. Бубер). Відповідно, філософська рефлексія національної ідеї закономірно виходить на громадянське суспільство, яке розбудовується в Україні. Досягнення і переваги громадянського суспільства є свідченням продуктивного втілення національної ідеї.

У культурній традиції нашого народу знання завжди виступали тим типом духовної діяльності, у якій не лише з'ясовувалися екзистенційні межі людського буття, а й визначалися раціональні орієнтири суспільного прогресу. Ознакою останнього завжди була освіта. Як показує сьогодення, модернізація освітнього простору є однією з найважливіших умов інтеграції у світову цивілізацію.

Важливим завданням філософії національної ідеї є визначення пріоритетів вітчизняної освіти. Так постає проблема філософії освіти, яка детермінована національними проектами модернізації виробництва, впровадженням нових технологій, підготовкою творчої особистості, здатної до інноваційної діяльності в українському суспільстві XXI століття, яке має стати «суспільством знань».

Освіта — це один із найоптимальніших і найінтенсивніших способів входження людини у світ науки та культури. Саме під час здобуття освіти людина засвоює духовні цінності. Зміст освіти запозичується і безперервно поповнюється із культурної спадщини різних країн і народів, із різних галузей науки, яка постійно розвивається, а також із життя і практики людини. Міжнародна спільнота сьогодні об'єднує зусилля у сфері освіти, прагнучи виховувати громадянина світу і всієї планети. Інтенсивно розвивається світовий освітній простір. Тому світовою спільнотою висуваються вимоги формування глобальної стратегії освіти людини. Водночас здобуття освіти є процесом трансляції культурно оформлених зразків поведінки і діяльності, а також; сталих форм громадського життя. У зв'язку з цим дедалі чіткіше простежується залежність розвитку окремих країн від рівня та якості освіти, культури і кваліфікації громадян.

В освіті найповніше має виявляти себе національна ідея. Адже духовне в людині проявляє себе завдяки її «вростанню» в культуру. Саме в процесі навчання і виховання людина засвоює соціокультурні норми, які мають історичне значення для розвитку цивілізації, нації, суспільства й людини. Тому при визначенні цілей і завдань освітніх систем уточнюється соціальне замовлення. У свою чергу, зміст освіти може бути обмежений стандартами регіону, країни, усього світу, які враховують характер взаємодії людини з культурними цінностями, міру й ступінь їхнього засвоєння і створення. Тим самим освіта проявляє себе як практика соціалізації та наступності поколінь в Україні. У процесі розвитку національного буття слід забезпечити наступність культурно-історичної традиції, зберігаючи самобутність народу й систему цінностей, яка склалася. Цю роль і повинна виконати національна ідея. Збереження вищезазначених складових сприяє їхній інтеграції в систему національних цінностей як елементів макросоціуму. При цьому традиція виконує визначальну функцію в процесах освіти й виховання нового покоління. Система освіти через національну ідею втілює стан, тенденції та перспективи розвитку українського суспільства, або відтворюючи І закріплюючи стереотипи, які вже склалися в ньому, або вдосконалюючи його.

Тільки в такому контексті — теоретичному й праксеологічному, — можна вести мову про національну ідею, яка постає не у вигляді абстрактного, трансцендентного конструкту, а живим, конкретно-дієвим духовним утворенням. Духовність як основа національної ідеї — це та життєво необхідна складова для гідності й самодостатності людини, без якої неможливо створити сучасну стабільну українську державу. Носієм духовності є людина. Тому змістом національної ідеї стає філософія людиноцентризму. Це дійсний світ істини й добра, до якого завжди прагнула й прагне особистість.