2. Концепт громадянського суспільства в генєзі демократичних перетворень

Ідеї громадянського суспільства в Україні, як і в країнах т. зв. соціалістичного табору, розвивалися разом із національною свідомістю, що призвело насамперед до розриву з марксизмом. Це виявилося передусім в усвідомленні існування тоталітарних режимів у країнах соціалізму. На певному історичному етапі демократія та авторитаризм бувають історично сумісними. У кризових ситуаціях демократичні гасла на зразок «уся влада Радам» сприяють поширенню політичної пропаганди і слугують містком для встановлення диктатури. Лише розвиток громадянського суспільства є надійним засобом проти диктатури. Тим самим роздуми про громадянське суспільство не лише пов'язувалися із запереченням марксизму, а й привели до переконання в тому, що «соціалістичний проект» соціального устрою є неправдивим щодо природи людини і себе вичерпав¹⁸. Почалися активні пошуки альтернативи соціалізму. Поняття громадянського суспільства пов'язується, зокрема, з ідеєю «антиполітичної» активності. У ній вбачається засіб для реконструкції посткомуністичної соціальності у напрямку емансипації суспільства від політичної всепроникненості до свободи й демократії. Тим самим відбувався відхід від дійсності державного соціалізму, запровадженого виключно політичними інструментами.

Джерела опору тоталітаризмові визначаються у «дополітичмові визначаються у «дополітичній» сфері індивідуального розуму, моралі, свідомості, цінностей життя, приватної власності, де людина прагне бути сама собою, лише живучи правдиво. Мета «жити по правді» переростала в «політику правди» і набувала сутнісного соціального значення. Розуміння суті політичної активності має бути узгоджене із засадами людської екзистенції, бо найзначніші соціальні зміни походять із індивідуальних стосунків, а не просто із загальновідомих політичних концепцій. «Органічні, значні й довготривалі зміни на краще. не можуть більше бути наслідком перемоги жодної традиційної політичної концепції. Більше, аніж будь-коли, такі зміни повинні виходити з людського існування, із фундаментальної перебудови позиції людей у світі, їхнього ставлення до самих себе та один до одного, відношення до універсуму. Краща система автоматично не принесе кращого життя. Навпаки, правда у зворотному: лише створюючи краще життя, можна розвинути ліпшу систему»¹⁹. Пізніше ідея «антиполітичної політики» та активності громадянського суспільства була пов'язана з філософським концептом «життєвого світу» як області, де здійснюється природний поділ між добром та злом і де формується вимога відповідальності в публічній і політичній активності. Неполітична громадська активність має бути справою кожної людини, а не лише професійних політиків і партійних діячів. «Правда» має слугувати основою для практикування «антиполітичної» поведінки; вона проростає знизу, походить «із глибини серця, а не з дисертації чи тези»²⁰. «Серце», таким чином, постає основою громадянського буття людини. Або «життя по правді». Останнє відповідає українській ментальності. її осягнення приводить до необхідності переходу до національної свідомості як основи свободи.

Розвиток громадянського сектора та громадянських Ініціатив у контексті боротьби за розвиток національної свідомості викликає кризу і занепад тоталітарної системи. Одночасно зростає національна активність, яка перешкоджає тривалому існуванню врівноваженого стабільного стану консерватизму й тоталітаризму. Це поступово руйнує тоталітарну систему, а заходи з відвернення й нейтралізації дестабілізуючих її факторів робить усе дорожчими, непосильними й такими, що, зрештою, самі прискорюють розпад системи. Крах Радянського Союзу — хрестоматійний приклад того, як «всмоктується у вир нестійкого стану стабільна соціальна система»²¹, яка тривалий час утримувалася в рівновазі, використовуючи негуманні й тоталітарні методи, поза демократичними цінностями, внаслідок чого втратила життєву енергію.

У процесі тривалого історичного розвитку західноєвропейської цивілізації громадянське суспільство, відокремлюючись від прямого впливу держави, буває сумісним і з демократією, і з авторитаризмом. Концепт громадянського суспільства відіграв позитивну політичну роль у переході ряду європейських країн на шлях демократичного розвитку. В інших країнах, зокрема в Китаї, поширення мережі громадських організацій та сектора приватної власності з прямим інвестуванням західного капіталу свідчить про зростання тут елементів демократії і громадянського суспільства, яке стримує тоталітарні інтенції влади²².

Важливою причиною актуалізації концептів громадянського суспільства стало зацікавлення в його потенціалі для сприяння національно-демократичним перетворенням у країнах з уже розвиненими громадянськими стосунками та структурами. У громадянському суспільстві містяться потужні чинники для пожвавлення суспільної ініціативи, створення нових сфер життя, опору бюрократизації та корупції і поширення сфери прав людини, зменшення міри будь-якої форми насильства та редукування державно-політичної влади до самоврядних організацій. Саме на такому підході ґрунтується політика Євросоюзу, де правова держава зорієнтована на права людини, а отже, на максимальний розвиток громадянського суспільства, у якому їх можна забезпечувати. Велике значення надається вирішенню етнічно-національних проблем.

Новий етап у розвитку громадянського суспільства об'єднаної Європи заново актуалізує проблему відмежування економічної влади від політичної. Усвідомлення такої необхідності складалося паралельно з розвитком громадянського суспільства в Європі й стало чи не найважливішим чинником демократичного соціального поступу, зі шляху якого мали усуватися можливості економічного збагачення засобами політичної влади. Це був шлях суспільного контролю над владою та усунення олігархічного капіталу, що пов'язувався з позапублічною ініціативою і криміналітетом²³. Саме тут — у демонтажі політичних можливостей для росту олігархії — полягає центральна проблема сучасного політичного, економічного й соціокультурного розвитку України як незалежної держави. Водночас це проблема розвитку її національного буття. Як реальність воно не лише є чимось подібним до переживання, навіяного згадкою про рідний край чи історичною пам'яттю. Воно є частиною і суспільного, і власне громадянського, і особистісного життя людини. Визначене як етнокультурна реальність, воно існує з притаманними йому змістом і функціями. Коли, наприклад, реальний соціальний процес в Європі пішов шляхом перетворення в громадянське суспільство, то він урівноважувався перетворенням монархії в національні республіки. Саме в контексті соціокультурних і політичних спрямувань останніх у громадянських суспільствах формувалися національні основи життя. У цих суспільствах поруч із особистими інтересами та вигодою здійснювались інтереси громадські й публічні, а члени такого суспільства могли себе

ідентифікувати як республіканська і національна спільнота. Остання з необхідністю приходила до усвідомлення своєї національної ідентичності.

Еволюція західного типу соціальності пов'язана з громадянським суспільством у кількох головних значеннях, а саме: у здійсненні індивідуальної і соціальної свободи, поширенні природних засад довіри серед громадян національної держави та можливостях солідарності і взаємодоповнення між вільними людьми. Практика здійснення громадянського суспільства була водночас практикою закріплення вільного ринку з гарантією недоторканності права на приватну власність і конституційним установленням громадянських прав людини.

Щодо розвитку «органічних» чинників інтеграції різнорідного населення в консолідовану спільноту, то до них належать потреба і можливість добровільного об'єднання людей у групи, організації, клуби, спілки, асоціації, корпорації, партії тощо за умов невтручання держави та урядових інстанцій. Розвиток суспільства в даному напрямку приводить до створення широкої мережі так званих неурядових організацій, дуже важливими й вагомими серед яких є організації з неприбутковою активністю. Однак консолідована спільнота з різнорідних груп — часто не лише з протилежними, а й ворожими інтересами — сама по собі не утворюється. Супровідним процесом, необхідним для солідарності й довіри між мільйонами не знайомих між собою громадян, стає фундаментальне явище національної ідентичності. Тому становлення громадянського суспільства в Західній Європі відбувається як довготривалий процес розбудови нації з поступовою інтеграцією етнічної різноманітності в одну національну ідентичність, із характерними для неї територією, економічною, законодавчою, освітньою та культурною системами й історичної пам'яттю. Центральними для такого процесу стали особливості мовної асиміляції і соціальної мобілізації, а також, значно пізніше, масова освіта й наслідки впливу засобів масової інформації. Зважаючи на історичні особливості розвитку громадянського суспільства в Західній Європі та виходячи із нових потреб, які стоять перед європейськими народами, а також долучаючи нетиповий досвід країн Центральносхідної Європи та Росії, важливо усвідомити неоднозначність і багатоаспектність концепту «громадянське суспільство» та розрізняти його інтерпретаційні теоретичні схеми²⁴.

Можна окреслити кілька усталених підходів до розуміння та інтерпретації громадянського суспільства. Кожному з них притаманні внутрішні суперечності, але спільним є намагання дати цілісну характеристику проблемі. Найпоширеніший концепт утворився на основі соціологічного підходу. Вважається, що громадянське суспільство є сферою взаємодії вільних громадян, які делегують політичній сфері завдання забезпечення цілості соціуму. Це сфера такої активності, що включає в себе економічну, соціальну, політичну й культурну форми громадської поведінки поза державним втручанням. Іншими словами, громадянське суспільство є соціальною позаурядовою сферою спонтанного самовияву вільних людей, організацій та асоціацій. Воно функціонує як мережа кооперативних відносин і взаємин між індивідами, демократичними і соціальними інституціями. Поняття «громадянське суспільство» використовується також як аналітична категорія для з'ясування демократичних і національних можливостей певної спільноти. У силу чого воно пов'язане з концептом національної ідеї.

Для характеристики даного явища використовують також нормативно-політологічний підхід. Він пов'язаний з ідеєю, що громадянська активність продовжується в політичній і має посилюватися державними інститутами. Тут концепт громадянського суспільства діє як гасло демократичних намірів для різних рухів і партій, іноді перетворюючись у засіб самореклами останніх. В Україні (як раніше на Заході) гасла громадянського суспільства часто використовуються для критики дій державної влади з боку різноманітних громадських організацій. За такого підходу ядром і суттю громадянського суспільства проголошуються неурядові організації, які перебувають загалом поза контролем держави, проте мають перебирати на себе, по суті, функції соціального управління.

Важливим аспектом діяльності громадянського суспільства є юридично-правовий, згідно з яким воно розглядається як сфера здійснення прав людини й усунення умов для насильства на основі державно-конституційної гарантії громадянських прав. За державою визнається надання юридичних, а громадянське суспільство не мислиться поза конкретною державною приналежністю. Держава в такому суспільстві має бути за своєю сутністю державою трудівників-власників. Запропонована інтерпретація свідчить про соціально-змістовну єдність правової держави та держави соціальної демократії. Поняття «соціальний» відтінює питання про можливість (чи неможливість) існування громадянського суспільства «несоціальної демократії»; очевидним є те, що громадянське суспільство — це особливого типу соціальність. Щоправда, це породило ситуацію, у якій означення «соціальний» може бути використане для окреслення майже кожної дії як громадсько-корисної і водночас може позбавити будь-які терміни, з якими поєднується, чіткості. Однак це не знімає актуальності й важливості поставленої проблеми соціальності в розумінні концепту «громадянське суспільство»²⁵.

Дослідження різних точок зору та філософських підходів показує змістовне багатство і складність концепту громадянського суспільства, що в історичному аспекті еволюціонує і простежується в кількох різних парадигмах — класичних та некласичних. У кожній з них відбувається істотне зміщення акцентів пояснення і розуміння свободи людини, умов організації сталого соціального ладу та формування національної спільноти.

Витоки класичного теоретичного бачення громадянського суспільства поділяються на античну, середньовічну та новочасну версії. Окрім того, некласичні теоретичні форми ідеї громадянського суспільства мають кілька інтерпретативних інтенцій; деякі з них розгортаються в контексті постмодер-ністичних версій свободи, соціальності й національності.

Новочасний, або модерний, філософський підхід започатковано в працях Т. Гоббса, Дж. Локка та І. Канта. Він пов'язаний з ідеєю свободи та похідним від неї ідеалом морально-етичних засад соціального порядку. Такий підхід істотно впливає на зміст інших теорій. Раціональний дискурс його на основі, по суті, став причиною виникнення всіх вищеназваних концептів. З огляду на це необхідно розрізняти два додаткові аспекти сучасної філософської інтерпретації соціальних зв'язків і відносин. З одного боку, склався напрямок, пов'язаний з інтерпретуванням природи соціальної взаємодії, солідарності й інтеграції крізь призму спонтанного волевиявлення індивідів, які діють незалежно від раціональної доктрини «всезагального блага» чи культурної інтенції конкретно-історичного суспільства. Основою є прийняття універсальної природи розуму, або ж розсудку (здорового глузду), який спроможний до раціональної комунікації, компромісу, толерантності й миру. Інший аспект, не заперечуючи значення розуму універсальних форм комунікації і співпраці, усе ж надає не менш важливого значення чинникам незнання, необізнаності, традиції і культури. Вважається, що вони активно впливають на стан соціального життя і без врахування їхнього значення неможливо на достатньому рівні пояснити суть співробітництва між людьми, у тому числі засад стійкої довіри, солідарності й справедливості²⁶. А також національної взаємоповаги та розуміння.

Заслуговує на увагу інтерпретація громадянського суспільства, запропонована Е. Геллнером: в умовах індустріальної революції воно потребує опори на національно організовану спільноту як засіб соціопсихологічної і культурної опозиції тенденціям до нарощення атомізації. Учений вважав громадянське суспільство найпридатнішою моделлю соціальної організації, яка відрізняється від усе проникного неоліберального індивідуалізму на користь визнання ефективності державних гарантій громадянських прав, для захисту від зовнішнього руйнівного проникнення. Визнаючи, що в основі громадянської соціальної організації лежить плюралістична система інтересів, яка спирається на змішану економіку, Е. Геллнер обґрунтовує теорію громадянського суспільства, розрізняючи ріст знання про природу, яке, на його думку, має реферещійний характер, та знання, що імплікується соціально-культурним буттям людини. Критерій розуму чи абстрактної раціональності стає визначальним у застосуванні однієї моделі соціального поступу й ігноруванні або й запереченні інших²⁷.

У цілому тут не поділяється надмірний оптимізм із приводу всесвітніх перспектив громадянського суспільства. Основою стриманого підходу була суперечність між універсалізацією поняття свободи в теорії громадянського суспільства та конкретністю умов життя індивідів, обумовлених цінностями й нормами різних культурних, релігійних і політичних традицій. До суперників громадянського суспільства мислитель зараховував консерватизм та авторитарний (неліберальний) націоналізм. Історичні корені громадянського суспільства пов'язуються не просто з модерним суспільством, але виключно з його міським середовищем, у якому творилася «модульна людина»²⁸.

Застереження щодо «авторитарного націоналізму» не знімає проблем національного в розвитку громадянського суспільства. Доки існують нації, існує і національна свідомість, а в ній — постійне шукання опори та способів забезпечення національного виживання і надійних джерел національного розвитку, не обмежуваного ззовні, зокрема, дотримуванні демократії і свободи в громадянському суспільстві. Національне, національна ідея, національна держава є перевіреними засобами національного самозбереження на шляху демократичного поступу.