3. Духовний фактор у становленні нації та національної свідомості

Формування нації – складний процес; у його здійсненні різні фактори виконують неоднакову роль. Ураховуючи цю обставину, О. Бочковський виокремлює духовний фактор у становленні нації, яка постає із взаємин між талановитими народами та їхніми велетами. Геній без народу не витворить жодної культури, алей народ без велетнів, тобто духовних геніїв, не є нацією. Тому, хоч ця теоретична позиція «звужує природу націогенезу, нехтуючи, скажімо, значенням матеріального (бо це відноситься до оточення в народотворчих процесах), проте в ній слушно підкреслюється і підноситься роль духовного і індивідуального чинника, як свого роду активних атомів, навколо яких швидше і виразніше відбувається кристалізація модерних націй, що врешті-решт (якщо вони ще не є ними) дедалі більше ставатимуть духовними спільнотами»¹⁸. Саме цей момент дозволяє зробити висновок про визначальну роль свідомості у формуванні нації як спільноти, адж:е вона не може бути ототожнена з жодним іншим колективним феноменом. Тому можна погодитися з точкою зору К. Симонса-Симонолевича, яка загалом відповідає позиції українського мислителя: «Модерна нація може бути визначена як територіально означена спільнота людей, що поділяють певний варіант модерної культури та яких пов'язує між собою сильне nочуття єдності й солідарності; спільнота, відзначена чіткою історично закоріненою свідомістю національної ідентичності, яка має або npaгнe мати власне nолітичне самоврядування» (курсив К. Симонса-Симонолевича. – Авт.)¹⁹. Дана методологічна настанова найбільш продуктивна, оскільки вона включає розуміння національної свідомості як життєвого світу, тобто світу, який не тільки розуміється, а й переживається, у якому існує і творить людина.

З

Національна самосвідомість – явище, притаманне не масі, а еліті, а усвідомлення масами своєї групової приналежності здебільшого не виявляється на рівні, достатньому для вивчення.

В. Коннор

азначений підхід зумовлює потребу окреслити ряд моментів у розумінні «свідомості національної ідентичності», яка передовсім пов’язана зі смислом духовно-культурного самовизначення людини, суб'єкта націогенезу. Зазначимо, що передумовою осягнення будь-якого явища культури (що, безсумнівно, стосується і національної свідомості як світу, який ми переживаємо в соціальних і духовних аспектах) в сукупності його категоріальних смислі в виступає розуміння цих смислі в як результатів пізнання і форм знання. Розкриття їх означає прагнення побачити істину з точки зору того, як і наскільки втілені в ній цінності, як і наскільки в реальному «тілі» культури та її феноменів здійснено, матеріалізовано їхній ідеально-ціннісний, духовний зміст, як і наскільки досягнута в них ця мета. Бо культура є не що інше, як реалізація ідеально-ціннісних цілей, як переселення цінностей зі світу належного у світ сущий, не що інше, як здійснення ідеалу. Пізнання в ракурсі ініціації розуміння двоспрямоване, воно одночасно звернене і до предметності макрокосму, і до соціокультурних смислі в мікрокосму, заданих розкриттям і практичною об'єктивацією внутрішніх цільових проектів розвитку суб'єкта. В одному зверненні воно реалізується актами причинного пояснення та опису світу, в іншому – вимагає доповнення пізнавальних структур процесом освоєння «осмисленої матерії» національної свідомості, відповідно, герменевтичної інтенції на розуміння.

Тут можуть бути задіяні духовні потенції софійного виміру, які полягають у сприянні розуміння феномену національної свідомості, не забуваючи про відмінності та специфіку різних її етапів у процесі розвитку. Спільність цих етапів й утворює те єдине за своєю унікальністю й особливістю явище національної свідомості. Із-за своєї буттєвості, духовно-культурної визначеності вона мусить «творити контекст», «основу сенсу», з якими може бути пов'язане прийняття індивідуального рішення. Останнє мусить і стає спроможним здійснювати інтеграцію подій особистого життя та інтеграцію цієї історії в історію взагалі.

Сутність софійного виміру, завдяки якому досягається найглибше проникнення в реальність національної свідомості, можна визначити в найзагальнішому плані як надчуттєве, яке через духовну творчість і ментальне світосприйняття виступає теоретичною духовною рефлексією, що протиставляє себе раціоналістично-прагматичній (об'єктивній) домінанті. Діалогічність софійності виконує в національній свідомості як факторі культури роль тієї з'єднувальної ланки (відносно розбіжних позицій суб'єктів спілкування), яка робить можливим інтерсуб'єктивне залучення до адекватних смислів обговорюваної проблеми. Оскільки людина від природи є істотою культурною, їй притаманний «вимір культурної сутності» (О. Больнов), а її духовне буття вступає у процес постійного оновлення, який здійснюється комунікативно; пробуджується новий стиль особистісного буття у своєму життєвому колі й через свідо­ме наслідування – відповідне нове ставлення до життя.

Духовне розуміння – це залучення суб'єкта до досліджуваної реальності. Спочатку в цьому процесі, а в подальшому і за його межами «поширюється» нове людство (духовна спільність, об'єднана знанням свого буття, завдяки чому людина виходить за межі лише даного їй існування), яке, живучи в скінченності, прагне до «полюса нескінченності». Водночас виникає новий спосіб усуспільнення і нова форма постійних спільнот, духовне життя яких, усуспільнене завдяки виробництву ідей та ідеальному нормуванню життя, містить у собі нескінченність у горизонті майбутнього: нескінченність поколінь, які оновлюються з духу ідей. У результаті людська особистість, яка володіє позаматеріально-тілесними характеристиками (неповторними), збагачується ще й унікальними особливостями, що знаходять безпосередній вияв у духовності національного, яке є багатством індивідуально-особистісного світу. Людина не знаходить завершення в здійсненні цілісності існування, вона, «перелітаючи» через існування, будує в просторі, у якому вона в загальному образі свого буття комунікативно здобуває впевненість, другий світ, світ духу. Це можливо шляхом залучення феноменів природного буття до смислів людської діяльності, коли стихійність «долюдського» існування перетворюється в «почутість» об'єктів на рівні культури, у сфери їхнього практично-духовного освоєння і культурно-символічної репрезентації. Людина «здійснює духовний процес, який, визначаючи діяльність в турботі про існування, стає смислом ідеї, котра її пронизує. У витворах мистецтва, науки і філософії дух створює свою мову»²⁰.

Тільки завдяки ролі духовного як головної складової культурно-історичної трансформації природних стихій у національну свідомість як феномен пізнання і дії, об'єкти світу буття виступають як «голоси» значень інформаційно-знакових моделей дійсності і так включаються в «герменевтичне відношення розуміння» (С. Кримський). Тобто і буття культурних феноменів, і їхнє категоріально-духовне осягнення можливі лише як єдність суб'єкт-об'єктних, пізнавальних (із включенням аксіологічних) відношень та комунікативного аспекту в усіх його вимірах. Така єдність задається не тільки «рефлексивними параметрами», а й парадигмами наявного знання, вписаного в рамки спілкування, духовного досвіду в широкому його смислі» (М. Булатов). У зв'язку з цим розуміння реалізується або через «підключення» до діяльності духовного феномена (який осягається), або через перетворення своєї діяльності у форму буття цього феномена .

Р

Властива абсолютизму нетерпимість до соціальної свободи знаходить настільки надійну противагу в національному розмаїтті, якою жодна інша сила не в змозі ефективно забезпечити. Співіснування кількох націй під орудою однієї держави є випробуванням, як і найліпшою гарантією свободи. Воно також є одним із головних знарядь цивілізації і в такій ролі сприяє встановленню природного і передбачуваного ладу та вказує на вищий щабель поступу, ніж національна єдність, що є ідеалом новітнього лібералізму. Об’єднання різних людей у суспільство, становить необхідну умову цивілізованого життя.

Лорд Актон

озуміння – це завжди співучасть у певній діяльності, коли навіть зовнішня щодо предмета діяльність, що досягається, виступає як реконструююча його активність. Такі «співучасть» і «реконструкція» виявляються можливими лише тому, що сама властивість розуміння має духовно-діяльну природу. Зокрема, характерним для національної свідомості способом комунікації (розуміння) виступає спілкування, яке має самоцінне значення як спосіб саморозвитку людини і засіб її залучення до різних форм духовно-практичного освоєння світу. Згідно з цим специфічно характеризується і предметність національно-культурних феноменів, осягнення яких пов'язано не стільки з уживанням готових продуктів, скільки з виявленням того, що стоїть за ними. Тому важливою рисою національної свідомості «виступає її інтеріндивідуальний характер, причому не в значенні інтерсуб'єктивний (тобто в даному аспекті – загальнозначимооб'єктивний), а в значенні того, що її немає поза індивідами, котрі її творять (хоча і в сукупності, але кожний сам по собі) і засвоюють»²¹. Можна цілком погодитися з думкою персоналіста Е. Муньє, який пише: «Звичайно, творчість до певної міри має потребу в підтримці колективу; життєздатні колективи надають їй силу, пересічні – пригнічують. Але сам творчий акт йде від особистості, навіть якщо вона загубилась у натовпі... і якби всі люди раптом стали художниками, не було б більше художника як такого»²².

Духовна діяльність людини постає як її самодіяльність, самозміна, саморозвиток, тобто творчість. Людина, усвідомлюючи свої духовні потреби і потенції, сама перетворює їх на мету своєї діяльності в національній свідомості як результаті культури. З цим пов'язане властиве національній свідомості як особливому творчому стану почуття особливої, не утилітарної цінності людського життя. Творчо-духовне відношення до життя не дозволяє здійснювати його тільки як організацію досягнення ряду певних утилітарно-прагматичних цілей. Духовне тут поєднане з чуттєвим (ірраціонально-душевним) переживанням, і тому життєтворчість у національній свідомості долає однобічність як абстрактно-теоретичної, так і об'єктивістсько-раціоналістичної, утилітарно-прагматичної діяльності. Людині через духовну активність не просто «відкривається» цінність, значущість буття свого народу. Вона відчуває внутріш­ню потребу втілити (об'єктивувати) в духовній діяльності той зміст, що відкрився їй, «олюднити», суб'єктивувати феномени національної культури (як предмети творчого відношення), зробити їх частиною свого реального буття. Одночасно через духовність формується світогляд і філософія людиноцентризму, яка стає основою національного буття і свідомості.

Д

Національна свідомість, насамперед у тих народів, яким доводиться ще тільки виборювати свою національну державу, спрямована, принаймні тимчасово, проти учвного супротивника, проти іншої нації, проти багатонаціональної держави, в якій та соціальна група чи нація живе.

П. Альтер

уховне залучення людини до національної свідомості шляхом «включення» (входження) в розуміння її змісту має високий гуманістичний сенс, оскільки саме інтелектуально-духовна енергія відкриває дійсні смисли самореалізації особистості в соціокультурному полі буття. Шлях оздоровлення сучасного суспільства – в автентичності буття, коли йде процес національною самоусвідомлення. У силу цього відбувається гуманістична самореалізація, духовне оновлення й очищення суспільства, а отже, реалізація родової сутності людини, одночасного поєднання культурних і моральних смислів як основ консолідацїі людської спільноти, що долає антиномічність самоздійснення особистості. Але для цього людина має володіти спрямовуючим стрижнем – національною свідомістю, яка і визначає основне – для якого суспільства, держави, для якого майбутнього – її та нащадків, – повинна відбуватися така самореалізація.