Примітки

1. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський пе­ріод. - К., 1993. - С. 8.

2. Попович М. Національна культура і культура нації. — К., 1991. — С. 23.

3. Аевіна В. Г. Генезис філософії української ідеї//Со11е§іит. — № 21. — С. 193-194.

4. Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій. — К., 1997. — С. 7.

5. Бубер М. Избр. произв. — М., 1979. — С. 258.

Суспільство

І

ГЕНЕЗА НАЦІОНАЛЬНОГО ПОСТУПУ

1. Формування історичної свідомості

2. Національне самовизначення

3. Історична спадкоємність у розвитку нації

4. Культура й соціальний прогрес

5. Процес самоорганізації цілісної нації

Щоб досягти свободи, щоб утвердити свою особистість у бутті, треба мати багате визначеннями Я. Свобода означає, що людина багато взяла в житті, багато має (в духовному сенсі) і здатна віддати все це.

М. Попович

І. Генеза національного поступу

Держави виникли й виникають на ґрунті зростання та зміцнення усвідомлення самобутності власної особистості у членів суспільства й вартості власних народних цінностей, тобто на ґрунті зростання національно-суспільної свідомості. Історичне минуле народів Європи та світу залишило чималий досвід у теоретичному осмисленні прогресивності людського поступу. Найвищим із його постулатів вважають цивілізаційну мораль, на якій базуються найгуманніші суспільні ідеали — соціальні та національні. Основні постулати гуманістичних цінностей, що перейшли в загальнолюдські, громадянські — самобутність особи, її свобода й гідність, повага до людини, її життя як найвищої суспільної цінності. Але той же досвід показує, що шлях людського суспільства до них тернистий, він пролягає через усвідомлення народами власної самобутності й суб'єктивних цінностей — передусім національно-духовних, історико-культурних, а далі правових, політичних, економічних тощо, які характеризують будь-який народ і об'єднують його в державно-політичну спільноту, яка досягає вищих ступенів розвитку людської цивілізації. Як даний процес може відбутися в Україні, показує її історичний досвід.

1. Формування історичної свідомості

Нація, національна держава, національна ідея — усе це продукти історичного розвитку, категорії історичної науки. Пізнати ці суспільні явища та інститути, дослідити їхнє формування і розвиток можна лише на засадах історичного підходу. Історизм — основний принцип будь-якого наукового дослідження. Його вивчення і застосування є необхідною передумовою самопізнання українського народу.

Історія як суспільний процес є діяльністю в просторі й часі поколінь людей, які мають певні інтереси. Тому найважливішими, опорними в усвідомленні історичного поступу є уявлення про народ, час, територію й інтереси, які саме й становлять осьовий компонент історичної національної самосвідомості. Такого тлумачення й має дотримуватися історична наука. «Для чого потрібна історія?» — запитує англійський філософ історії Р. Дж. Коллінгвуд і відповідає, що історична наука служить справі людського самопізнання. Людині важливо пізнати себе, оскільки уявлення про власні можливості можуть скластися лише на основі минулої життєдіяльності. Завдяки історії ми дізнаємося, що та чи інша людська спільнота зробила, чим вона є і на що здатна в майбутньому¹.

Наші теперішні проблеми виникли не сьогодні. Вони мають велику лінеарність — часову протяжність. А тому, розглядаючи нинішню ситуацію поза іс­торичним процесом, ми не розуміємо, що ж з нами відбувається. Як писав французький історіософ М. Блок, «...є лише одна наука про людей у часі, наука, у якій слід невпинно пов'язувати вивчення мертвих і вивчення живих»². Таке пов'язування у часі є цілком природним. Воно дає можливість глибше осмислити відносини між людьми та поколіннями, різного роду взаємовпливи й навіть непорозуміння. Саме вони і становлять для дослідника справжній предмет для вивчення. На погляд філософа, проблеми історії як науки вкрай складні, «оскільки її предмет у точному й остаточному сенсі — свідомість людей»³.

У процесі диференціації наукового пізнання кожна наукова дисципліна визначила свою сферу інтересів. Практика, що склалася, пов'язує дослідницьку роботу істориків передовсім із писемними джерелами, а отже, умовно обмежує сферу їхньої діяльності в часі певними хронологічними рамками, коли йдеться про світову історію, а також просторовими — коли йдеться про історію національну. Виходячи з цього, слід погодитися з положеннями, що історія як наука є «територіалізованим лінеарним часом, що базується на писемних документах-джерелах»⁴.

Водночас у вивченні історії України, очевидно,,не можна обійтися й без урахування творчої спадщини зарубіжних істориків та історіософів, зокрема видатного англійського дослідника А. Тойнбі. Одне з ключових його положень — «рушійні сили історії не є національними, а випливають з більш загальних причин»⁵. Узяті у своєму частковому, національному вияві, вони не можуть бути правильно усвідомлені, а тому їх слід розглядати у площині ширшої спільноти. При цьому, звісна річ, не слід випускати з поля зору неповторної національної своєрідності. Будь-яка національна історія залишиться до кінця нез'ясованою доти, доки вона не буде розглянута у зіставленні з історіями інших національних держав, що в сукупності утворюють ширшу спільноту. Тільки мислячи категоріями цілого, а не часткового, можна у хаосі подій віднайти лад і порядок, а також зрозуміти те, що раніше здавалося незбагненним.

Такою спільнотою, за А. Тойнбі, єлокальна цивілізація, яку можна раціонально осмислити в повному обсязі в історичному дослідженні. Вона сприймається як ширше (у просторі) суспільство, ніж національна держава, що є частковим виявом конкретної цивілізації. Отже, визначаючи предмет національної історії, необхідно з'ясувати, до якої цивілізації належить нація, яку фазу — занепаду чи піднесення — вона проходить.

За такого підходу в основу періодизації історії України не може бути покладено якийсь певний фактор: територіально-географічний, етнічний, цивілізаційний, формаційно-класовий чи державний. Історична «стріла часу» є рівнодіючою безлічі факторів, які, перетинаючись, надають її траєкторії неповторної своєрідності. І систему координат, на якій буде прокладено цю траєкторію, могла б визначити інтегруюча матриця, яка несла б на собі відбиток дії принаймні головних вищеназваних факторів.

Згідно з цим доцільно з'ясувати концептуальні положення історії України. Це територіальний обшир української історії. Він є територією нинішньої України, що більш-менш відповідає етнографічним кордонам розселення українців⁶. Досить виваженою є оцінка зазначеної проблеми в історіософських роздумах /. Лисяка-Рудницького. «На противагу до твердження, — писав він, — яке часто подибуємо в українській історичній (і популярно-історичній) літературі, старий термін «Русь» не був простим відповідником сучасного терміна «Україна». У домонгольську добу «Русь» мала два значення. У вужчому сенсі ця назва стосувалася ядра держави Рюриковичів, що охоплювало Київське, Чернігівське та Переяславське князівства. У широкому сенсі «Русь» означала усі безкраї землі під правлінням династії Рюриковичів та духовною владою Київської митрополії. Отже, не вся сучасна Україна входила до Русі у вужчому сенсі, тоді як у ширшому значенні Русь охоплювала також усю сучасну Білорусію, як і великі частини Росії»⁷.

Однак незважаючи на всі ці зауваження, можна стверджувати, що географічний центр середньовічної Київської Русі, розміщувався на території, яку ми сьогодні називаємо Україною.

Історія України — це не історія українського етносу (етнізм не є об'єктом історії). Неукраїнські народи на зазначеній території занепадали. Вони цілком чи великою часткою ввійшли в український етнос, а сучасні нащадки або становлять етнічні групи у складі українського народу, або вже інтегрувалися в українську націю. Так, О. Пріцак стверджує: «Татари — це не дикі зайди, грабіжники, а нарівні із запорожцями — наші предки»⁸.

Предметом дослідження історії є людські спільноти, які нині є суверенними національними державами, а в минулому були протодержавами чи залежними політичними утвореннями. Усе це були форми самоорганізації суспільства, об'єднані системою символів та соціонормативних цінностей, які спрямовували діяльність осіб і соціальних груп для досягнення суспільно значущих цілей. Отже, положення про те, що «історія і є в основному історією держав та державоподібних суспільних одиниць чи інституцій, а також ідей, що ведуть до їх створення», є цілком обгрунтованим⁹.

Усі державні утворення на території України розвивалися на межі впливу християнських цивілізацій — візантійської православної і римської західної. Перша мала патримоніальний характер, за якого державна влада, еконо­мічні ресурси, торгівля, культура — усе було монополією володаря, який управляв суспільством з допомогою бюрократичного апарату. Ця система не могла створити керівний апарат, здатний забезпечити наступність державного утворення. Соціальна база такої еліти могла зародитися лише в не патримоніальній католицькій Європі, зокрема в Угорщині та Польщі.

Щодо періоду Київської Русі, то нині ми не можемо повною мірою визначити повноваження князя. Невідомо, чи був він більше схожий на хазарського кагана, чи на скандинавського конунга. Може йтися про якесь своєрідне поєднання, котре, одначе, мало чим нагадувало реалії Західної Європи, особливо після великого розмежування християнства 1054 р. на західне та східне¹⁰.

Оригінальною версією відповіді на поставлене запитання є думка, що держава «Русь» була «формою співжиття однієї родини, яка і є історичним власником цієї держави, й емпіричним її уособленням», й «ідеальною формою буття цієї держави». Інакше кажучи, Русь X—XIII ст. можна було б назвати «корпорацією», де «Руська земля» є персоніфікованим образом династії Рюриковичів. Сім'я була «формою» держави, а Рюриковичі — сакральним князівським родом. Влада для них була іманентною сутністю, а держава — єдино можливим способом існування. Творення держави являло собою організацію життєвого простору для такої сім'ї. Тому роздробленість Русі — це її нормальний початковий стан відтоді, як Рюриковичі почали здійснювати своє колективне панування. Спроби концентрації влади в єдиних руках суспільною свідомістю беззастережно засуджувалися, «самовладдя», «єдиновладдя» допускалося тільки як тимчасовий стан за умови відсутності співправителів¹¹.

Аналогічний устрій мала й козацька держава XVII ст. Ядро, навколо якого сформовано цю державу, — це Військо Запорозьке, що, як і місто Рим, претендувало на те, щоб вийти за свої емпіричні межі й організувати навколишній простір за своєю подобою, підкорити й перейменувати цей простір, давши йому своє ім'я. Не знайшовши іншого організаційного принципу, суспільство вирішило стати військом, а відтак генеральна старшина перетворилася на уряд, піддані — на кінноту й піхоту, територія ж поділилася на полки й сотні.

Отже, результатом синтезу як візантійської, так і римсько-католицької цивілізацій у культурній практиці українського народу були, з одного боку, воєнно-політична держава Київської Русі чи Запорожжя, а з іншого — кристалізація зародків громадянського суспільства в особі боярського землеволодіння у Галицькому королівстві, західноукраїнської «гербової» шляхти й козацької старшини ХУП-ХУШ ст. (копія Речі Посполитої) та церковної греко-католицької організації.

Якщо дотримуватися цивілізаційного підходу, то весь період після Переяславських угод 1654 р. і до наших днів, очевидно, слід характеризувати як домінуючий вплив російської православно-християнської цивілізації (за системою А. Тойнбі). Саме у відсутності цього фактору — власного цивілізаційного ритму — М. Грушевський і вбачав трагічну ситуацію історії України «після того як висохли джерела її візантійської культури й вона через свою приналежність до східноєвропейського культурного світу не знаходила опертя в якімсь новім культурнім циклі: ні в католицькім, ні в протестантськім»¹².

Європоцентристське розуміння історії в контексті римсько-католицької цивілізації звужує проблему. Генералізація її пов'язана зі спрощенням живої тканини історії — і феодалізм, і капіталізм є тими ідеальними конструкціями, які, на думку М. Блока, «ніколи не втілювалися інакше, як у недосконалій формі»¹³. Наприклад, феодалізм являв собою сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих соціальних, політичних, економічних та духов­них інститутів, які функціонували не лише на території Західної Європи. Ці інститути пристосувалися і до іншого простору, і до іншого історичного часу. Поставивши проблему «феодалізм чи феодалізми», М. Блок не взявся розв'язувати її самостійно. Зіставлення Європи та Японії все ж дало йому підстави для висновку про типологічну близькість європейського феодалізму й аналогічного, суспільного ладу середньовічної Японії¹⁴. Те саме, очевидно, стосується й капіталістичної формації, яка, на відміну від феодалізму, розвивається вже не на аграрній, а на промисловій урбанізованій основі. Який же тип цивілізації домінує в українській історії?