3. Зміни в соціальному складі суспільства.

На початку ХХ ст. у зв'язку з розвитком промисловості відбувалося швидке збільшення чисельності пролетаріату. Основними джерелами його поповнення були робітники з внутрішніх російських губерній, кус­тарі, малоземельні та безземельні селяни.

Наслідком високого рівня концентрації промислового виробництва була й значна концентрація пролетаріату. Так, у металургійному вироб­ництві 100 % робітників були задіяні на великих заводах, у залізорудній промисловості - 84,4 %, у вугільній - 84 %, цукровій - 64,4 %, маши­нобудівній і металообробній - 54,2 %. Найбільшими центрами зосеред­ження робітників були Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Юзівка й Маріуполь. На Лівобережжі найбільше промислових робітни­ків працювало в Харківській губернії - 104 тис., а на Правобережжі - у Київській - 101 тис.

За етнічним походженням робітничий клас України вирізнявся стро­катістю: українці, росіяни, поляки, татари та представники багатьох інших національностей. В аграрно-промислових районах переважали робітники українського походження. У цілому серед робітничого класу українці становили близько 70 %.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. в українських містах активно розвивався дрібний і середній бізнес. У Російській імперії підприємці українського походження змогли посісти чільне місце в отриманні та розподілі прибутків від підприємництва.

Однак переважна більшість українських капіталів зосереджувалася в сільськогосподарському ви­робництві. Купецькі та промислові капітали здебільшого вкладалися в менш значні для економіки галузі: миловарну, спиртоочисну, кахельну тощо. Проте окремі українські підприємці змогли своєю працею про­класти шлях у великий бізнес. Так, магнатами капіталу стали Харитоненки й Терещенки, які були членами правлінь російських банків і мо­нополістичних об'єднань.

Важливою рисою соціальних змін на межі століть стало формування інтелігенції. Промисловий розвиток та зміни в суспільному устрої ви­кликали гостру потребу в освічених кадрах. Змінилося й соціальне похо­дження інтелігенції. У 1900 р. лише 25 % її становили дворяни, решта були дітьми міщан, священиків і різночинців.

До інтелігенції також належали представники так званого середньо­го класу - чиновники, професори вищих навчальних закладів, виклада­чі гімназій, учителі, лікарі, інженери, юристи, люди творчих професій (журналісти, літератори, художники тощо). Цей прошарок населення набував усе більшої ваги в суспільстві.

Українська інтелігенція була нечисленною. За переписом 1897 р. тіль­ки 16 % юристів, 25 % учителів і близько 10 % письменників і худож­ників визнавали себе українцями. Проте саме ця невелика група взяла на себе місію творення нової культури й стала провідником національної ідеї. Її представники брали активну участь у громадсько-політичних, культурних і просвітницьких організаціях, ставали членами україн­ських партій.

У цілому ж на початку ХХ ст. в Україні пожвавився суспільно- політичний рух. На прогресивні зміни в соціально-економічній сфері, системі політичних відносин, загальну демократизацію життя спрямо­вувалися робітничий, селянський і національно-визвольний рухи.