4.Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії: софісти, Сократ, Платон, Арістотель

Першими повернення проблематики від пізнання природи (космосу) в напрямі людини (мікрокосма) та реалій її буття здійснили софісти - платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та доведення виправданості власної позиції. Їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських уявлень про суспільство, державу, людську доброчесність. Теза Протагора (481 -411 pp. до Р. X.) «людина є мірою усіх речей» вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та релятивізму (принцип «все є відносним») у позиції софістів.

Софістів прийнято ділити на старших і молодших. Старші – Протагор, Горгій, Гіппій, Ксеніанд; молодші – Алкідам, Крітій, Каллікл. Спільне у їх поглядах – раціоналістичне пояснення явищ природи, відмова від релігії.

ІСТИНА – адекватне відтворення дійсності в пізнанні відповідність знання дійсному стану речей.

Саме проти цих принципів виступив Сократ (469 - 399 pp. до P. X.). У центрі філософії якого – людина, яка розглядається як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм.

Погляди філософа

♦ людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними;

♦ мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, адже саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі («Пізнай себе!»), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло «космічних перевтілень», потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Це й робив Сократ у своїх нескінченних бесідах із сучасниками («сократичні бесіди»), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю суперечність.

Не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосив: «Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того». Було би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису (сумніву в усьому); звернемо увагу на те, що теза починається ствердно – «Я знаю».

Проте наше невідання істини зовсім не означає, що її немає. Невідомо, яка вона, і завданням кожної людини якраз і є пошук тієї, реально існуючої, єдиної для всіх, але невідомої істини. Причому шукати її кожен має самостійно, адже жоден авторитет, яким би шанованим він не був, не може точно знати, якою є істина, і на цій підставі вести за собою інших. А самостійний пошук завжди обтяжений сумнівами, суперечностями й тривалими роздумами. Лише таким шляхом − тернистим і багатотрудним − людина може якщо не знайти істину, то хоча б наблизитися до неї. Цей метод отримав назву евристика (від грец. − знаходжу). Філософ, уважав Сократ, повинен сприяти тому, хто шукає, у його починаннях: не пропонуючи готових відповідей, він усього лише допомагає шукачу зорієнтуватися в неосяжній стихії думок та ідей, у яку вступає охочий знайти що-небудь істинне. Сократівський метод також є майєвтикою (від грец. − повивальний): філософ надає допомогу народженню істини. Однак його участь у цьому не вирішальна, адже вона все ж таки має народжуватися самостійними зусиллями людини. Цей метод він створив на основі повивальної практики своєї матері. У цьому зв'язку він говорив, що його мати допомагала народжуватися людині фізично, а він сприяв духовному народженню людини.

Проте чи будуть люди займатися пошуком якоїсь невідомої і далекої істини, якщо повсякденне життя зрозуміле їм і для неї зовсім не вимагається жодних особливих роздумів? Припустимо, людина заробляє достатньо грошей, щоб існувати безбідно, має шану та повагу в суспільстві, звичні заняття й упевненість у завтрашньому дні. Вона вранці йде на роботу, увечері повертається до свого родинного вогнища, де на неї чекають затишок і насолода відпочинку. Що ще потрібно? Навіщо роздумувати про якесь не зовсім зрозуміле безсмертя, сенс життя, своє призначення у світі, про обов'язок, чесноти і ще невідомо про що, якщо все і так цілком добре? Увесь сенс у тому, що звичне коло життя відволікає людину від цих думок, тоді як вони, може, і є головними, а все повсякденне — суєта й ілюзія життя — не справжність існування.

Сократ уважав за необхідне постійно нагадувати людям, що, крім звичних справ, є турботи вищого порядку, інакше людина остаточно погрузне в земній рутині й забуде про справжнє, істинне та нетлінне, тим самим змарнувавши право називатися людиною − істотою розумною, яка не може не міркувати про глобальне і вічне. Він порівнював себе з ґедзем, який боляче жалить коня, що спокійно пасеться на лузі, не даючи йому стояти на місці, поволі гладшати й пропадати марно.

У своїх бесідах афінський мислитель тонко підводив слухачів до розуміння того, що ніхто не може бути цілком задоволений своїм життям і самим собою, що немає меж запитанням, сумнівам і прагненню до більш досконалого. При цьому він використовував прийоми і методи, до яких часто вдавалися софісти: ставив людину в інтелектуально складне становище, спантеличував її суперечностями, примушував засумніватися в очевидному та припустити неможливе. Відмінність у тому, що софістика ставила за мету збентежити людський розум, збити його з пантелику, щоб показати відносність і суб'єктивність усього. Сократ же чинив те ж саме для того, щоб через сумніви та розумову безвихідь підштовхнути людину до пошуку об'єктивної та вічної істини.

Сократівські бесіди мали глибокий морально-етичний зміст, а отже, не всім були до вподоби. І афіняни вирішили позбутися неспокійного філософа, який своїми питаннями «псував» людям безтурботне життя. Проти Сократа організували судовий процес, звинувативши його в нечестивості: ніби він не шанував державних богів, не поважав традицій і розбещував юнацтво. Його жорстоко засудили − Сократ випив чашу з отрутою. Після страти філософа його співгромадяни розкаялися і почали віддавати йому всілякі почесті, як часто буває в подібних випадках.

Сократ не залишив після себе творів, тож ми дізнаємося про нього з праць його сучасників, а також зі свідчень учнів і послідовників. Мислитель принципово нічого не записував, висловлював свої переконання усно, кажучи, що книжка − це стільки, скільки в ній є записано, її ні про що не запитаєш, із нею не посперечаєшся і жоден текст ніколи не замінить живого людського спілкування.

В історії філософії з іменем Сократа пов'язується існування так званих сократичних шкіл, які мали назви: кініки, кіренаїки, мегарики.

Філософія кініків цікава тим, що тут вперше в історії філософії дається визначення поняття (Антісфен, бл. 446-366 до н.е.). Вона підкреслювала переваги мудреця над звичайними людьми і вважала філософію найвищою з усіх форм культури (Діоген Сінопський, бл. 404-323 рр. до н.е.).

Філософському аскетизму кініків протистояв гедонізм кіренаїків. («Гедоне» — насолода. Гедонізм — етичне вчення, яке найвищу цінність життя вбачає у насолоді. Гедонізм — різновидність евдемонізму. «Евдемонія» − щастя. Гедонізм, таким чином, бачить сенс життя у щасті, а щастя розуміє як насолоду). Етичний гедонізм кіренаїків ґрунтується на їхньому сенсуалізмі. Вони вбачали у чуттєвій насолоді найвище благо і хоча при цьому робилось уточнення, що насолода має бути розумною, що не можна бути рабом насолоди, кіренаїки все ж таки були рабами не тільки насолоди, а й рабами тих, від кого ця насолода залежала.

Засновником мегарської школи був Евклід із Мегари. Учнем і послідовником Евкліда був Евбулід. У центрі уваги мегарської філософської школи — проблема одиничного і загального. На відміну від кініків і кіренаїків, які стверджували, що існує тільки одиничне, мегарики вчили, що існує тільки загальне. Евклід запевняв, що цим загальним є злиття розуму, добра і Бога, що ця єдність є найвищою, вічною, нерухомою і самототожною.

Платон (427 - 347 pp. до P. X.), кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати ідеї − незмінні сутнісні основи буття усього сущого. Речі течуть і змінюються, міркував Платон, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності їх не можна побачити, але можна осягнути розумом, адже, розуміючи сутність речей, ми можемо впізнати їх у змінних образах та з'явленнях. Ідеї постають як умови переходу від сприйняття речей до їх осмислення.

Світ ідей - це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевищує усе чуттєве. Речі - лише тіні ідей.

Відповідно до теорії ідей Платон розглядав людину (тіло - в'язниця для душі), суспільство, мистецтво і т.ін. Платона вважають одним із фундаторів утопічного мислення, бо він розробив проект «ідеальної» (а тому - і неможливої) держави, в якій, поряд із культом вищої мудрості (правити державою повинні філософи, бо вони здатні споглядати ідеї), він уводив певні елементи казарменного тоталітарного правління (наприклад, кращою музикою вважались військові марші, воїни та службовці жили в загальних приміщеннях та ін.). В усякому разі можна стверджувати, що саме Платон відкрив світ умоглядного (теоретичного) бачення реальності, багато зробив для розуміння пізнання та людської діяльності.

І Платон у 386 p. до Р.Х. відкрив в Афінах Академію - перший в • історії людства вищий навчальний заклад.

В ідеальній державі Платон виокремлював три соціальні стани — правителів, воїнів («стражів» держави) і людей фізичної праці — селян і ремісників. Поділ на стани відбувається на основі домінування певної частини душі в людині — розумної (правителі), вольової (воїни), чуттєвої (селяни і ремісники). Згідно з Платоном досконала держава — найвище втілення блага на Землі. А благо окремої людини полягає в підпорядкуванні загальному благу. Таке розуміння держави породило у мислителя відразу до демократії, зумовило його політичний консерватизм.

Арістотель (384 - 322 pp. до Р.Х.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав славу одного з найкращих його учнів. Але, прийнявши цілу низку думок учителя, Арістотель не прийняв його теорії ідей («Платон мій друг, але істина дорожча»).

Систематизацію і логічне узагальнення всіх наукових знань своєї епохи дав Арістотель (384-322 рр. до н.е.). Він написав близько 150 наукових праць, серед яких можна виділити кілька груп: 1)логічні трактати («Категорії», «Про тлумачення», у котрих викладена теорія судження, «Аналітика перша і друга» - головний логічний твір мислителя, «Топіка», у котрій викладено теорію імовірного знання); 2) трактати про природу і рух («Фізика», «Про походження і знищення», «Про небо» та інші); 3) біологічні трактати («Про душу», «Історія тварин»); 4) твори про «первинну філософію», тобто метафізику); 5) етичні твори - «Нікомахова етика», «Евдемова етика»; соціально-політичні та історичні твори, найважливішим серед яких є «Політика»; твори про мистецтво, поезію і риторику, перш за все це - «Поетика».

Арістотель формулює класичну структуру філософії, виділяючи в ній практичну філософію (поетику, риторіку, політику та етику), теоретичну філософію (зоологію, психологію, космологію, фізику або онтологію), першу філософію, або теологію (метафізику), що включає буття, категорії буття, субстанцію, надчуттєву субстанцію. Логіка, або аналітика, є при цьому інструментом міркувань.

Арістотель обґрунтовує реальність існування буття, окремих чуттєвих речей, у яких існує загальне і завдяки чому може бути пізнане. Світ, за Арістотелем, - сукупність множини таких субстанцій (лат. substantia − істотність; те, що лежить в основ), кожна з яких є нерозривною єдністю форми і матерії. Матерія тлумачиться Арістотелем як пасивний «матеріал» буття і тому у «чистому» вигляді може тільки мислитися. Мислитель коливався між ідеалізмом і матеріалізмом. Застосовуючи матеріалістичні методи вивчення різних проблем і об'єктів, він все ж природний розвиток пояснював первісним поштовхом, який колись зробив «світовий розум». Реально ж існувати мате­рія може тільки «оформленою», тобто вступаючи в контакт з формою. Отже, причиною існування речі є активна форма. Матерія ж - це лише першоматеріал, можливість стати чимось. Рух матерії може надати тільки форма. «Формою всіх форм є Бог».

Арістотель виділяє чотири смисли буття: 1) буття в собі, що описується категоріями, або, як їх називає Арістотель, вищими видами буття (субстанція, або сутність, якість, кількість, відношення, дія, страждання, місце, час, мати, бути в спокої); 2) буття потенції та акту; тут вирішується проблема розрізняння актуальної та потенційної нескінченності та руху; 3)буття акциденцій - це випадкові типи буття; 4) буття як істина, що належить людському інтелекту і вивчається логікою.

За Арістотелем існує чотири види причин: матерія (цегла та інший будівельний матеріал), форма (план), рушійна причина (архітектор, його мистецтво) та мета будови (сама будова). Таким чином, пасивній матерії надає дієвості -форма. Філософія Арістотеля теологічна, оскільки все у світі, на його думку, має початкову цілеспрямованість до Бога, до його творчого задуму.

Арістотель запропонував класифікацію форм руху. Він виділив зміни за сутністю (виникнення, скасування) та рух у вузькому розумінні (перехід у іншу якість, збільшення, зменшення, пересування). Але він вважав земний рух недосконалим, другорядним, а небесний - найбільш зразковим.

Натурфілософську картину світу Арістотель будує на ідеї чотирьох коренів (повітря, вода, земля, вогонь) та уявленнях про їх взаємопроникнення (теплого - в холодне, сухого - у мокре та навпаки). Але обов'язковим є п'ятий елемент - божий ефір (квінтесенція), з якої утворюються небо та зірки.

Арістотель - засновник логіки, він розробляв проблем істини, силогізми. Його надбанням є десять категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Теорія пізнання Арістотеля матеріалістична лише у своєму вихідному стані. В основі його гносеології лежить положення: «той, хто не відчуває, нічого не знає і не розуміє». Мислитель будує класифікацію відчуттів: 1) дотик; 2) смак; 3) нюх; 4) слух; 5) зір. Усі об'єкти Арістотель ділить на дві групи: 1) які можуть сприйматися лише завдяки органам чуття - звук, колір, запах; 2) які сприймаються одразу всіма або більшістю органів чуття - рух, розмір, фігура. Однак інформація органів чуття обмежена, помилкова, оскільки не дає уявлення про необхідність, форму і мету.

Абсолютне знання є, за Арістотелем, системою першопочатків, якими є перша філософія, або метафізіка. Сама метафізика тлумачиться Арістотелем у чотирьох смислах: як дослідженння причин, тобто перших та вищих початків; як пізнання сутності буття; як знання про субстанції; як знання про бога і субстанції надчуттєві.

Арістотель дійшов висновку, що існує три типи держав: монархія (тобто правління одного), аристократія (небагатьох) і демократія (правління всіх). При цьому він вважав, що всі ці державні форми хороші, якщо і монарх, і представники небагатьох, і демократія дбають тільки про благо народу. Та разом із тим кожна з цих форм держави може, на його думку, бути шкідливою і перетворитися в гіршу форму правління. Так, монархія може перейти в тиранію, тобто безконтрольне панування одного, аристократія - в олігархію, тобто в панування небагатьох, які захоплюють собі всі блага, демократія може виродитися в охлократію, тобто панування юрби - черні. Сам Арістотель був прихильником правління небагатьох -аристократії. Як син свого часу, що відобразив у своїх працях і його позитивні риси, і його обмеженість, Арістотель був ідеологом рабовласницького ладу. Він вважав, що рабство є необхідним і справедливим. Він учив, що в людському суспільстві є володарі, котрі від природи мають здатність панувати, і раби, які створені підкорятися.

Особливої уваги заслуговує вчення Арістотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Арістотель називає душею. Арістотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична.

У людині Арістотель виділяє три різні душі — рослину (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання) і розумну, яка властива тільки людині і Богу. Розум людини є безсмертним, після її смерті він зливається із всесвітнім розумом.

У поглядах на соціальні проблеми у його вченні домінує принцип загального. Людину він визначає як наділену розумом суспільну, полісну істоту. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу, яка є втіленням доброчесного життя. Однак, якщо Платон намагався втілити проект ідеальної держави, не беручи до уваги реальних обставин, то Арістотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин і реальних людей.