5 Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, ідеї, представники

Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу (Олександр Македонський завоював не лише більшість полісів, а й колосальні території за межами Греції, створивши грандіозну імперію). Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб'єктивно забарвленою. Через це тут не стільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою без достатньої внутрішньої єдності (еклектика).

Школи еллінського періоду

Основний їх зміст Школи	Основи світобудови в їх значенні для людини	Висновки, що випливають для людини з такого розуміння світобудови	Життєві завдання людини	Представники
Епікуреїзм	Смерті не існує, тому що в основі світу лежать невмирупці атоми	Слід позбутися життєвих страхів	Досягнення атараксії − душевної незворушності	Епікур Тит Лукрецій Кар
Скептицизм	Кожна річ є не більше такою, ніж будь-якою іншою	Треба утримуватися від будь-яких суджень про речі	Треба зберігати стан автаркії (самовладності)	Піррон
Стоїцизм	Світ пронизаний божественною пневмою, у ньому панує фатум – невблаганний закон долі	Не варто опиратись фатуму: того, хто бажає, доля вабить, хто не бажає − тягне	Треба зберігати мужність духу, оскільки дух автономний стосовно обставин життя	Зенон – стоїк Луцій Аней Сенека
Неоплатонізм	Світ є послідовним «виливанням» божественного Єдиного	Слід намагатися наблизитись до Бога	Треба прямувати шляхом духовного самовдосконалення	Плотін Прокл

Детальніше 5 запитання з Надольного і. Ф.

Додаток 1

Слово «БУТЯ» має багато смислів, які Аристотель зводить у чотири групи значень:

1. Буття як категорії (буття в собі). Це – головна группа значень „буття”, вона виділяє вищі роди буття, серед яких:

• сутність (напр., людина, кінь);

• якість (напр., біле);

• кількість (напр., довжиною у два ліктя);

• відношення, тобто по відношенню до чого (напр..,половинне, подвійне);

• дія (напр., різати);

• страждати, потерпати (напр., когось ріжуть, щось смажать);

• місце (напр., на площі);

• час (напр., учора, минулого року);

• мати щось (напр., взутий, озброєний);

• перебувати в якомусь стані (напр., лежати, сидіти).

2. Буття у можливості й дійсності, або потенційне й актуальне.

3. Буття випадкового.

4. Буття як істина і небуття як помилка.

Арістотель визнає два начала – матерія і форма. Дійсне буття це є єдність матерії і форми. Вчення про начала доповнюється вченням про причини. Їх чотири:

• матеріальна, вона закладена у самій матерії, як потенції усіх майбутніх перетворень;

• формальна, вона йде від форми, що визначає суть бутя сущого;

• активна (скоріше, та, що відповідає за рух), вона пов’язана з питанням про джерело руху, яке Арістотель в решті решт зводить до Бога, як першого двигуна всього сущого;

• цільова або кінцева причина, вона стосується питання про те, ради чого все існує.

Арістотель також учив, що всьому живому властива душа. Вона для тіла є чимось наближеним до форми, у тому відношенні що є першою ентелехією (реалізованою метою) тіла.

Душа має три рівня:

1. вегетативний (рослинний), що виявляється як здатність до життя; цей рівень властивий всьому живому;

2. почуттєвий, властивий тільки тваринам і людям;

3. розумний, притаманний лише людині.

Людину Арістотель характеризує як істоту політичну, тобто соціальну, оскільки „поліс” для грека значив місто+державу й водночас суспільство. У своєму творі „Політика” Арістотель розуміє суспільство як розвинуту спілку общин, а общину як розгалужену систему патріархальних сімей. Врешті+решт виходить, що сім’я стала для нього моделлю для пояснення організації суспільства й держави. Арістотель захищає рабство, як природний стан суспільства, оскільки є люди, що природою приречені бути рабами. Вільні люди поділяються на три категорії: дуже багаті, бідні й середні. Для благополуччя й спокою в державі особливе значення має середній клас. Серед форм правління виділяються три правильні (монархія, аристократія і політія) і три неправильні (тиранія, олігархія, демократія). Три останні виникають тоді, коли правлячі сили починають дбати не про суспільне благо, а про своє власне. Найбільш прийнятою формою правління Арістотель вважає політію, коли до влади прийшов середній клас.