6. І Універсал Центральної Ради.

Революційні події сколихнули українське суспільство, активізували громадське життя в місті й на селі. В усіх губерніях України організову­вали національні школи, клуби «Просвіти», видавали газети українською мовою. Численні селянські, військові та інші з'їзди ухвалювали резолю­ції про підтримку Української Центральної Ради (УЦР), вимагали авто­номії для України і скликання Установчих зборів. Значну роль в органі­зації національного життя відігравали земства.

У середині травня 1917 р. до російської столиці прибули посланці Української Центральної Ради на чолі з В.Винниченком та С.Єфремовим.

Єфремов Сергій (1876-1939)

Український учений-літературознавець, публіцист, громадсько-політичний діяч. Один із фундаторів ТУП, організаторів Центральної Ради. Критично ставився до ідеології, політики та діяльності біль­шовиків. Справою його життя була розробка влас­ної концепції української державності, національ­ної освіти та культури. У квітні 1930 р. засуджений у сфабрикованій ДПУ (Державним політичним управлінням УСРР) «справі» «Спілки визволення України». Помер 10 березня 1939 р. в одному з та­борів ГУЛАГу. Посмертно реабілітований (1989).

Намагаючись необережними діями не ви­кликати негативної реакції Тимчасового уря­ду на вимоги автономії України, делегація все ж привезла із собою на­каз від УЦР, проекти декларацій Тимчасового уряду в справі автономії України про утворення Крайової ради й Крайового комісаріату. Негатив­не ставлення Тимчасового уряду та Петроградської ради робітничих де­путатів до цих вимог підштовхнуло керівництво УЦР до перегляду так­тики у взаєминах із центром. Результатом поїздки української делегації став перехід до практичних кроків у напрямі набуття Україною автоном­ного статусу.

Тим часом у Києві відбувся Всеукраїнський з'їзд, який фактично при­мусив Центральну Раду підготувати відповідний документ, який у кон­центрованому вигляді містив би вимоги широких верств українського народу.

10 червня 1917 р. на ІІ Всеукраїнському військовому з'їзді В. Винничен­ко зачитав текст І Універсалу УЦР. 2,5 тис. одягнених у військову форму вчорашніх робітників і селян із захопленням сприйняли всі положення цього історичного документа.

Оприлюднення І Універсалу викликало сплеск ентузіазму в україн­ських колах. За словами М. Грушевського, перша половина червня ста­ла «апогеєм українського руху». Тимчасовий уряд і переважна частина російських політичних сил негативно сприйняли цей документ. Лідер кадетів П. Мілюков оцінив проголошення Універсалу як «великий зло­чин». Більшовицька партія визнавала право пригноблених народів на самовизначення й утворення самостійних держав, але ставила долю нації у залежність від інтересів боротьби пролетаріату. Тому в цілому більшовицькі організації в Україні не поділяли прагнень до утворення української держави. А секретар Київського більшовицького комітету Г. П'ятаков прямо заявляв, що «підтримувати українців нам не припа­дає, бо для пролетаріату цей рух не вигідний».

6. Утворення Генерального секретаріату. В.Винниченко.

Після оприлюднення І Універсалу настав час для практичних кроків. 15 червня Комітет Центральної Ради ухвалив рішення про організацію Ге­нерального секретаріату - першого українського уряду. До його складу увійшли: голова та генеральний секретар внутрішніх справ - В. Винниченко, генеральний писар - П. Христюк, генеральні секретарі: фінансових справ - Х. Барановський, міжнаціональних - С. Єфремов, продовольчих - М. Стасюк, земельних - Б. Мартос, військових - С. Петлюра, судових - В. Садовський. П'ята сесія УЦР затвердила це рішення, доповнивши склад генеральним секретарем у справах освіти І. Стешенком.

Володимир Винниченко (1880-1951)

Український політичний діяч, письменник. Наро­дився в м. Єлисаветграді Херсонської губернії в робітничо-селянській родині. Здобув юридичну освіту. Від 1901 р. займався революційною діяль­ністю, за яку неодноразово був заарештований. Декілька разів емігрував. Після Лютневої револю­ції 1917 р. повернувся до України і взявся до актив­ної політичної роботи. Перший голова Генерально­го секретаріату УЦР, голова Директорії. Автор майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР. 1919 р. емігрував до Відня, де завершив написання тритомного мемуарно-публіцистичного твору «Відродження нації». 1920 р. повернувся в Україну. Спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало. Із середини 20-х років ХХ ст. оселився у Франції. Присвятив себе літературній і публіцистич­ній діяльності. Написав 14 романів, понад десяток п'єс, більше ста оповідань. Займався живописом. Його пензлю належить близько ста полотен. Помер 6 березня 1951 р. у містечку Мужен. Заповідав: «Стійте всіма силами за Україну».

6