§ 2. Італійське Відродження

Перший етап Відродження — Проторенесанс (XIII-XIV ст.) — став своєрідним перехідним періодом, надбання якого закономірно підготувало ті радикальні зміни у художньому осягненні світу, що ними позначилося в історично-культурному бутті людства Італійське Відродження.

Художні засади Проторенесансу певною мірою були закладені творчістю ДантеАліг'єрі,Франческо Петрарки, ДжованніВоккаччо, спрямованою на відмову від схоластичної традиції, аскетичних ідеалів середньовіччя та ствердження секулярних тенденцій, зна­чущості земного буття та усвідомлення особистості як вищої соці­альної цінності.

Синтез середньовічної та ренесансної картин світу закарбувала у собі творчість Данте. Його «Божественна комедія», спираючись на типовий для попередньої доби жанр «подорожі» в інший світ, разом з тим відбила й осягнення безумовної цінності земного буття і стала ланцюгом, який об'єднав духовний досвід людства трьох епох. Знаком античності, носієм розуму, знання у поемі є образ римського поета Вергілія — супутника Данте у його подорожі. Середньовічним за своєю сутністю є простір твору з розподілом на пекло, чистилище та рай. Ренесансне бачення світу знаходить відо­браження у земному жіночому образі Беатріче — втіленні любові як шляху до пізнання істини.

Творчість Петрарки стала знаком зміни ціннісних орієнтацій доби. Якщо раніше безумовним ідеалом духовного буття та мистецтва було божественне начало, любов до Бога, то лірика поета була при­свячена новим ідеалам — земному коханню та образу земної жінки. «Книга пісень» («Канцоньєре») та алегорична поема «Тріумф» за­кріпили й орієнтацію літератури на народну італійську мову — воль-гару. «Перехідна» ж сутність доби відбилася у поезії Петрарки у збереженні латиномовної традиції («Буколічні пісні», поема «Африка», епістолярні твори «Листи без адреси» та ін.), особливо­му трактуванні кохання як нерозділеного. Поет уперше (у добу Ренесансу) звернувся до коментування літературного надбання античності, творів Ціцерона, Квінтіліана. Його «любов до давніх» багато в чому обумовила звернення епохи до античної парадигми світу з її центром — образом гармонійно розвинутої людини.

Світські орієнтації пронизують творчість Дж. Боккаччо — фун­датора багатьох нових жанрів: ренесансної пасторалі (роман у прозі та віршах «Амето »), психологічного роману-сповіді («Елегія Мадони Ф'ямети»), ідилічної поеми («Фьєзоланські німфи»). Твори поета практично повністю спиралися на народну мову — вольгару, що знаменувало певну відмову від панівної раніше латини і початок усвідомлення національного начала, виділення його з загальноєвро­пейського культурного контексту. Надважливого значення у форму­ванні нової парадигми світу набули такі твори письменника як

«Генеалогія язичницьких богів» та «Декамерон». «Генеалогію» було присвячено античним міфам, що стало ще одним кроком у «реабілі­тації» античності. «Декамерон» же був справжнім гімном свободи земного життя, насолоди й оптимізму, вершиною розвитку жанру міської новели, у якій було стверджено антиаскетичні ідеали.

Становлення живопису Проторенесансу пов'язане із Сієнською школою іконопису та іменами Чимабуе, П. Кавалліні, братів Лоренцетті, чия творчість тяжіла до реалістичності, тонкої нюан­сировки кольорів. Кардинальною переорієнтацією живопису на відбиття світу, який бачить власне людина, а не Бог, стала творчість Джотто. Уперше в живописі, стверджуючи виключну значущість реального бачення світу, він почав писати з натури та відмовився від канонічного для середньовічного іконопису золотого тла. « Перехідні» ж тенденції Проторенесансу виявилися в його творчості в спиранні на релігійну тематику, сюжетику, образність, символіку («Мадонна на троні», «Оплакування», «Зустріч Марії та Єлизавети», «Святий Франциск» та ін.), які набули світського, реалістичного трактуван­ня. Домінанту візантійського живопису — створення духовного образу персонажу — Джотто замінює на потяг до відображення Людини у конкретних життєвих обставинах, до втілення конкрет­них почуттів, емоцій.

Доба Проторенесансу позначилася формуванням місцевих об­разотворчих шкіл у Пізі, Болоньї та ін.

В образотворчому мистецтві Проторенесансу складається й нове усвідомлення ролі та місця митця в соціумі. Він стає вільною осо­бистістю, яка розпоряджається результатами своєї творчої праці. Це веде до нового усвідомлення твору мистецтва як товару та вод­ночас до появи нового, світського, самостійного замовника (при збереженні замовлення церкви). Митець осягає себе як гармонійну особистість, здатну до самовиявлення у багатьох площинах худож­ньої — і ширше — духовної, інтелектуальної діяльності. Спрямо­ваність доби на нове, орієнтоване на почуттєвий вимір, пізнання реального світу, стала фундаментом радикальних змін в усвідомлен­ні сутності та функцій мистецтва. Воно більше не є «Біблією для неписьменних», його головне призначення — відтворення світу дійсності, сповнене захопленням від його краси та краси людини. Не залишаючи лона церкви, образотворче мистецтво, відповідно до секулярних тенденцій доби, набуває самостійно світського характе­ру — формується вільний від архітектури станковий живопис. Змінюється й система жанрів та засобів художньої виразності. Символіка і умовність мистецтва Середньовіччя поступаються міс­цем прямій перспективі як художньому втіленню особистісного погляду на світ, портретному жанру, анатомічно правильному та водночас опоетизованому зображенню людського тіла, захопленню красою природи, що обумовлює введення пейзажних мотивів у ре­лігійну та міфологічну сюжетику і становлення пейзажу як само­стійного жанру.

107

В італійському мистецтві Раннього Відродження (XV ст.) набу­вають розвитку тосканська, венеціанська, ломбардська місцеві школи в архітектурі, умбрійська, венеціанська в образотворчому мистецтві.

Першість серед них належала Флоренції, де працювали Ф. Бру-неллескі, Мазаччо, Донателло. Ф. Брунеллескі у куполі собору Санта Марія дель Фьоре, капелі Пацці, церквах Сан Лоренцо та Сан Спіріто відродив гармонійність, домірність споруд людині. Як до взірця архітектор звертався до ордерної системи античності з її портиками, аркадами, колонами. Цю ж тему розвивав у своїй творчості видатний зодчий, філософ, науковець Л.-Б. Альберті, який втілював у своєму житті образ та ідеал гармонійної, титанічної особистості. Він тео­ретично обґрунтував нові принципи художнього мислення, виклав математичні основи перспективи та пропорційності у трактатах «Про живопис», «Про зодчество», «Про ліплення», проектував спо­руди в Мантуї, Риміні.

У венеціанській школі архітектури (з кінця XV ст.) гармонійно поєдналися принципи готики та ренесансу. Притаманною цій шко­лі відзнакою стало багате прикрашення палаців патриціанської знаті різьбленням, поліхромними інкрустаціями, мармуром.

Революційними новаціями у скульптурі відзначена творчість Донателло — творця першої самостійної, незалежної від архітекту­ри статуї, кінного монумента. Обравши городян моделями для об­разів біблійних пророків (для кампанілли Флорентійського собору), він ствердив виключне значення образу людини в мистецтві.

Свідома відмова від середньовічного бачення світу з його «розподі­лом» на сакральний і світський, ствердження значущості реального буття, реальної людини та нових принципів земної краси — такою є сутність творчості Мазаччо, найбільш видатним твором якого є роз­писи капели Бранкаччі (церкви Санта Марія дель Карміне), зокрема сцени вигнання Адама та Єви з раю, сцени з життя апостола Петра.

У другій половині XV ст. в італійському живописі формується виключна різноманітність творчих манер. Це відбиття спрямова­ності на особистісне бачення світу знайшло відображення у твор­чості Пьєро делла Франчески, Фра Анджеліко, Паоло Учелло, Андреа Мантеньї, Філіппо Ліппі, Доменіко Гірландайо.

С. Боттічеллі уперше звернувся до образності та сюжетики греко-римської міфології («Народження Венери», «Весна») у поєднанні з ідеями флорентійських неоплатоніків про взаємозв'язок кохання та краси.

Утвердження портрета як виразника ідей Відродження на рівні жанру відбувається у венеціанській школі у творчості А. да Мессіна та Дж. Белліні. Венеціанець В. Карпаччо у цей період створює багато­фігурні композиції з великою значущістю архітектурних пейзажів.

Ознаками літератури цього періоду є світська, антропоцентрич-на спрямованість та існування на двох «мовних» рівнях. Латина та простонародна мова (вольгара) єдналися у поетичній творчості

108

А. Поліціано. Поеми «Станси на турнір», «Сказання про Орфея» закарбували одну зі значущих ідей Відродження — ідею гармоній­ного буття людини та природи. Великими майстрами літератури кінця XV ст. були Л. Медичі, Л. Пульчі, Дж.Дж. Понтано. їх твор­чість яскраво втілила провідні риси літератури того часу: жанрове різноманіття (діалоги, епістоли, байки, алегорії, новели), укріплен­ня значення італійської мови (при збереженні латиномовної тради­ції), зростаюча роль народно-реалістичних мотивів. Секулярні тенденції виявилися також у формуванні комедійного жанру й від­родженні римської комедії, що відбилося у постановці творів Теренція та Плавта.

Література Раннього Відродження вже починає формувати власні шляхи розвитку, не складаючи опозиції попередній добі, а усвідомлюючи власний, ренесансний досвід. Яскравим доказом такого художнього самоусвідомлення стає тенденція наслідування «Декамерону» Боккаччо — створення новел реалістичного, дещо комедійного (інколи й фривольного) змісту латиною та вольгарою (у творчості Ф. Саккетті, Т. Гвардаті, Дж. Фьорентіно та ін.).

Високе Відродження (90-ті pp. XV ст. — 30-ті pp. XVI ст.) стало часом найвищого розквіту італійського мистецтва, концентрованим втіленням ідей доби, зокрема ідеї гармонійної, титанічної особис­тості.

Всім своїм життям та різнобічною діяльністю цю ідею втілив Леонардо да Вінчі. Його одвічний потяг до експерименту обумовив те, що завершених робіт митця збереглося небагато. Серед них — без­умовні шедеври художньої творчості людства: «Мадонна з квіткою» («Мадонна Бенуа»), «Поклоніння волхвів», «Мадонна Літа», «Ма­донна у гроті», « Святий Іоанн Хреститель », « Джоконда ». У творчості Леонардо да Вінчі Високе Відродження підходить до нового бачен­ня світу як одвічно мінливого, рухливого. Усвідомлення реальнос­ті буття та художнього образу як процесу обумовило новації у сфері художньої виразності. Послаблення значущості лінії, «роз­мивання» за допомогою світлотіні чітких контурів — так зване сфумато — наповнювало творіння митця особливим одухотвореним повітрям та мінливістю, живим рухом. Теоретична діяльність мит­ця була сповнена віри у силу розуму та знання, творчі сили людини і спрямована на ствердження значущості безпосереднього досвіду.

Образна палітра творчості Рафаеля Санті наочно відбила секуляр­ні тенденції доби. Один з великих портретистів часу, він особливу увагу приділяв втіленню образу Мадонни («Мадонна Конестабіле», «Мадонна у кріслі», «Сікстинська мадонна»), який насичено і реаліс­тичністю, і життєвістю, і ліричністю, і глибокою емоційністю. Його творчість також відзначена єдністю лінії, об'єму та кольору, ствер­дженням універсальних, поєднуючих земну реальність та божествен­ну одухотвореність, канонів краси людини. Як митець, прагнучи всебічного розкриття свого внутрішнього світу, повної, багатогранної

109

реалізації, Рафаель був архітектором, займав посаду «префекта мар­муру та всіх каменів» — очолював охорону античних пам'яток.

Керівним принципом творчості Мікеланджело Буонарроті стає драматичність. Людина, як вершина творіння, зразок довершенос­ті, людина, яка усвідомлює своє буття як процес становлення та боротьби, — головний тематичний та образний стрижень його ху­дожнього світогляду. Скульптор, живописець, архітектор, поет, Мікеланджело практично відмовився в своїй творчості від побуто­вого начала, як неадекватного високому осягненню боротьби духу. Драматизм, напруга, сила, велич відзначають його скульптурні і живописні роботи, де домінує зображення оголеного тіла у неспо­діваних, сповнених експресії поворотах і рухах, які приходять на зміну гармонійності та сповненому краси спокою (скульптури «П'єта», «Мойсей», фрески «Страшний суд», статуї-алегорії День, Ніч, Ранок та Вечір в капелі Медичі).

Живопис Венеції початку XVI ст. демонструє потяг до бачення людини у єдності з природою, до яскравої колористичності, зокре­ма у творчості Джорджоне. Новаторська спрямованість характери­зує творчість Тіціана. Новації охопили жанрову сферу, розробку різних типів портрета (парадного, камерного), визначили утвер­дження самостійності пейзажу (який втілив пантеїстичні ідеї доби, «реабілітацію» природи). Тіціан остаточно стверджує станковий живопис і виключне багатство колориту, різноманітність тем та сюжетів творів: антична тематика («Даная», «Венера»), алегоричні, масштабні вівтарні образи, портрети, драматичні сюжети.

Високе Відродження стало часом остаточного формування архі­тектурного ренесансного стилю та набуття ним загальнонаціональ­ного значення (на відміну від попереднього зосередження на скла­данні власних ознак місцевих шкіл). Як суттєві, показові його риси закріплюються гармонійність, домірність споруд, використання ордерної системи, потяг до синтезу пластичних мистецтв та водночас прагнення максимального виявлення творчої індивідуальності.

У Римі зусиллями Браманте було створено чимало споруд саме у ренесансному стилі: невеликий круглий храм Тьємпетто з суворою колонадою, започатковано будівництво центрально-купольного храму св. Петра.

Рафаель створив ряд проектів міських палаців з новими, ордер­ними фасадами (палаци у Флоренції та Римі) і собору св. Петра, посаду головного архітектора якого він обіймав після смерті Бра­манте.

Мікеланджело як архітектор в історію світового мистецтва уві­йшов плануванням Капітолійського пагорба у Римі — першого спеціально спланованого та побудованого архітектурного ансамблю доби Відродження, зведенням західного фасаду, барабану та куполу собору св. Петра.

Гуманістичні ідеали краси, гармонії, домірності, зосередженість на особистісному началі відзначають і літературу даного періоду.

ПО

Характерними її рисами на той час є розширення жанрового діа­пазону, усвідомлення античного і ренесансного надбання, інтенсив­ний процес формування італійської літературної мови. Поширення книговидання, розвиток освіти обумовили у той час більшу мобіль­ність, розширення сфери функціонування літератури, формування нових прошарків аудиторії. Наслідком такої демократизації стало поширення жанру комедії у творчості Аріосто, Макіавеллі, Аретіно, Рудзанте.

Одним з найвеличніших творів доби стала поема Л. Аріосто «Несамовитий Орландо». Відомий сюжет французького лицарсько­го роману поет сповнив новим, світським баченням кохання та буття, відчуттям особистісності.

Лінію ліричної поезії, закладену Петраркою, продовжив П. Бем­бо. Масштабний творчий доробок поета був дивовижно різноманіт­ним з точки зору жанру (діалоги, вірші, листи, теоретичні, історич­ні, мистецтвознавчі трактати). Особливої популярності набули діа­логи у прозі та віршах «Азоланські бесіди», які були осягненням сутності краси, її місця у житті людини та людства. Головним ви­сновком твору стає ствердження божественного походження краси і духовної любові як вищого ступеня кохання.

Бурхливий розвиток літератури потребував теоретичного усві­домлення й обґрунтування літературної мови. Вирішенню цієї про­блеми було присвячено трактат П. Бембо «Міркування у прозі про народну мову», який закликав літераторів повернутися до висо­кого стилю Петрарки та Боккаччо. Високо цінував італійську мову та наполягав на її повному введенні до сфери літератури Н. Ма­кіавеллі (у полемічному трактаті «Діалог про нашу мову»).

Література Пізнього Відродження (30-ті pp. XVI ст. — кін. XVI ст.) базувалася на вже сформованих жанрах, які часто наповнювалися новим змістом та образністю. Драматизм та психологічна складність образів, напруга дії у новелах Банделло, Чінтіо, ліричних віршах В. Колонии були адекватні самій культурній ситуації, позначеній певним переглядом ціннісних орієнтацій гуманізму. Однією з вер­шин літератури того часу є творчість Т. Тассо, автора пасторальної драми «Амінта» та епічної поеми «Звільнений Єрусалим».

Популярним жанром XVI ст., у якому втілюється особистісне начало, усвідомлення людиною себе як центру Всесвіту, стає авто­біографія (Б. Челліні, Д. Кардано).

Чинквіченто стало й періодом інтенсивного розвитку драматич­ного й музичного театру. У Ферарі, Мантуї, Урбіно, Флоренції зводилися спеціальні сцени, формувалося декораційне оздоблення. У 1580-х pp. за проектом А. Палладіо було збудовано й першу влас­не театральну споруду «Олімпіко».

Найбільш популярними театральними жанрами часу стають пастораль (у творчості Т. Тассо, Дж. Гваріні), трагедія та комедія, які спиралися на античні зразки. У цих жанрах працювали Аріосто, Макіавеллі, Бембо, Аретіно, Дж.М. Чек'ї, Д.Д. Порта.

111

У середині XVI ст. на основі традицій народного театру склався жанр комедії дель арте. Він втілював притаманні Відродженню світську орієнтацію, оптимізм та реалістичність. Специфічними ознаками, що надали йому особливої популярності та водночас від­повідали тенденціям розвитку літератури, стали опора на народну мову та лексику, зневажливо-критичне, гротескове змалювання аристократії, інколи груба буфонада, типові персонажі-маски місь­кого фольклору. Це в першу чергу свідчить про розрахованість комедії дель арте на демократичні прошарки публіки — на відміну від пасторалі, трагедії та комедії на античні сюжети, які були від­повіддю на потреби «високої» публіки.

Наприкінці XVI ст. кардинальні зміни у музичне мистецтво при­носить формування жанру опери. З самого початку свого становлен­ня опера спиралася на ліричну тематику земного кохання, міфоло­гічну сюжетику та призначалася для елітарної публіки. Становлення опери відбувалося у контексті досить специфічних союзів — акаде­мій, які стали новим явищем художнього, та ширше — інтелекту­ального життя, новим засобом об'єднання митців на відміну від цехових організацій середніх віків. Велику роль у формуванні опе­ри відігравала флорентійська камерата (« гурток »). її представники (Дж. Барді, Я. Корсі, Дж. Каччіні, В. Галілей) прагнули відродити сутність і дух античної трагедії з її нерозривним єднанням драма­тичної дії, жесту та музики. Перші опери були створені О. Рінуччіні таЯ. Пері(«Дафна», 1598р., «Еврідіка», 1600р.).

У палітрі музичних жанрів цього часу зберіг свою значущість мадригал з його світською тематикою та використанням творів сучасної поезії (у творчості Л. Маренціо, К. Джезуальдо, А. Вілларта) і поліфонічний стиль та канонізований, реґламентований сакраль­ний жанр меси (Дж.П. Палестрина, А. Габріеллі, Дж. Габріеллі).

З другої половини XVI ст. починає свій розвиток нова художня течія — маньєризм, відзначений необхідністю переоцінки ідей та надбання культури Відродження. Це відобразилося перш за все у заміні гармонійності, класичної ясності — контрастністю; жанру портрету — багатофігурними композиціями; спокою — напруженим рухом.

Ці тенденції у період чинквіченто характеризували венеціан­ський живопис. їх повною мірою відтворила творчість Тінторетто, який створив масштабні цикли картин на релігійну сюжетику за замовленням церкви (56 картин у Скуола ді Сан Рокко), ліричні полотна та великі декоративні роботи («Голгофа», «Рай», «Тайна вечеря»). Тенденції маньєризму, прагнення замінити красу та гар­монію грацією були притаманні творчості Парміджаніно («Мадонна з довгою шиєю»).

Оптимізм та життєстверджуюче начало становили концептуаль­ну основу творчості П. Веронезе. Майстер багатофігурних компози­цій з багатим архітектурним фоном (« Поклоніння волхвів », « Бенкет у домі Левія») створив чимало скорботних образів, просякнутих драматизмом та трагікою («Розп'яття», «Оплакування Христа»).

112

У скульптурі ознаки нового, маньєристичного мислення обумо­вили специфіку римсько-тосканської школи і особливо яскраво відбилися у творчості Б. Челліні та Л. Берніні. Іншу —,декоратив-ну, суто ренесансну лінію скульптури складала венеціанська шко­ла, видатним представником якої був Я. Сансовіно.

Поступове посилення аристократичних тенденцій відбилося у цей період в архітектурі. З середини XVI ст. все більше укріплюєть­ся прагнення використання образотворчого мистецтва та архітек­тури з метою прославлення правителів та владних режимів у Флоренції, Мантуї, Римі, Неаполі. Мистецтво стає однією з керова­них державою ідеологічних сфер, а палац, вілла — одним з показ­ників величі влади.

Таким чином, період чинквіченто містив у собі і антропоцентрич-ні ідеї, і потяг до їх переосмислення, і високе визнання людини, і певний сумнів у її величі, готуючи тим самим підґрунтя нової ху­дожньої доби.