Глава 17 українська культура XIX століття

§ 1. Умови розвитку духовної культури

Україна у XIX ст. перебувала під владою інших держав — східні землі були підпорядковані Російській імперії, а Галичина, Буковина та Закарпаття — імперії Габсбургів. Територіальна роздрібненість та відсутність державності негативно впливали на розвиток укра­їнської культури. У Східній Україні посилюється русифікація на­селення, для реалізації якої використовують навіть православну церкву, яка цілком залежала від політичної влади. У Західній Україні розпочався процес полонізації, мадяризації. В освіті за­панувала польська та німецька мови.

Оскільки основною масою населення було селянство (близько 90%), Україні вдалося зберегти єдину національну культурну осно­ву. Заняття сільськогосподарською працею сприяло збереженню в людини тих основ, які були закладені ще в прадавні часи — любов до природи, шанування краси, поетичність, терплячість, витрива­лість, завзятість тощо.

Селянство розмовляло дуже близькими діалектами однієї мови від Поділля до Слобожанщини, від Полісся до Таврії. У різних ре­гіонах хати будувалися неоднаково: покривалися соломою, при крашалися, але скрізь це була традиційна українська хата. Збе рігають спільні риси і господарська діяльність, і реманент, і майно українського селянина.

В Україні розвивалася промисловість, орієнтована переважно на переробку сільськогосподарської продукції — цукрова, борошно^-мельна, винокурна. На відміну від Росії, українське село не знало общинного землеволодіння з регулярними переділами землі між господарствами. Українське звичаєве право забезпечувало главі сім'ї можливість продати землю і майно, які він придбав; спадкову дідиз' ну він міг лише віддати в заклад, а материзну дружини — закласти лише з її дозволу. Коли сини відокремлювалися, тоді і земля, і май" но ділилися. Велику владу на селі мала громада, яка підтримувала традиції самоврядування, могла втручатися в особисті справи селян, але не в спадкові. Селянська філософія спиралася на переконання, що право на власність тримається на праці, вкладеній в землю.

У XIX ст. соціальне становище селян значно погіршується-Реформа посилила малоземелля, оскільки згідно з нормативами.

ззз

прийнятими в імперії, відрізали на користь поміщиків ділянку землі, яку традиційно обробляли кріпаки. Українському селянству не вистачало того хліба, який воно вирощувало. Проблема землі відтіснила всі інші соціальні.

Хоч би як трималася купи сільська громада, вплив міста на неї ставав дедалі значнішим. Змінювалася під впливом міста і культура повсякденного життя. Це пов'язано перш за все з урбанізацією. Унаслідок розвитку промисловості й залізничного транспорту роз­будовуються такі міста, як Київ, Харків, Ніжин, Суми, Чернігів, Охтирка. Навколо заводів і шахт будуються промислові селища — Маріуполь, Юзівка (нині Донецьк), Каменське (нині Дніпродзер-жинськ). У містах з'являються нові класичні гімназії, комерційні, реальні, технічні, залізничні училища, школи жіночі, приватні, недільні, церковно-приходські; початкові народні училища.

Таким чином, у XIX ст., з одного боку, зберігалися ті види ді­яльності, які забезпечували збереження головних рис ментальнос­ті українців, з іншого — відбувалися активні зміни в характері та змісті видів господарської діяльності, що впливали на український спосіб мислення.

Культурні процеси, які відбувалися в Східній та Західній Україні, хоч і не були однорідними, проте сприяли національному відродженню.

Роль української інтелігенції в рухові національного відродження

У цей час відбувається самовизначення української інтелігенції, яка захоплюється ідеєю національного відродження і пов'язує його перш за все із поверненням до народних витоків. Набуває поширен­ня таке явище, як народництво, що охопило майже всіх представ­ників інтелігенції, які бачили в народі ту реальну силу, що визначає майбутнє. Одним із способів спілкування з народом стало звернен­ня до його культури. З цією метою інтелігенція знайомилася із життям простих людей, вивчала народні традиції й звичаї, запису­вала пісні, думи, легенди, казки тощо.

Велику роль у розвитку ідей національного відродження віді­грало відкриття 1805 р. Харківського університету, засновником якого був відомий громадський діяч В.Н. Каразін. При університе­ті створювалися товариства розповсюдження української мови й культури, поширювалися ідеї демократизму, велася робота з укра­їнського народознавства, формувалася національно свідома укра­їнська інтелігенція.

Значний вплив на розвиток духовної культури України справи­ла діяльність Кирило-Мефодіївського братства, організоване у Києві 1845 року. До його складу входили М. Гулак, М. Костомаров, В. Бі-лозерський, П. Куліш, Т. Шевченко та ін. Братство ставило перед собою мету створити всеслов'янську спілку вільних народів. У сво­єму літературному маніфесті члени цієї організації стверджували,

334

що Україна посяде провідне місце в об'єднанні всіх слов'ян на за­садах рівності, свободи та толерантності.

Хоча ідеї про волю братчиків були більш романтичними та лібе­ральними, ніж революційно-демократичними, однак і в такому вигляді вони не сподобалися російському урядові, і 1847 року ді­яльність товариства було припинено, а активних учасників зааре­штовано.

З другої половини 50-х років демократичні ідеї знову набирають сили, зокрема через скасування кріпацтва. Національний рух стає продовженням традицій Кирило-Мефодіївського товариства і на­дихається спадщиною Т. Шевченка.

Наявність українського національного руху і культури, орієн­тованої на національну самобутність, створювала особливу атмос­феру української цілісності.

Громадсько-політичні рухи в Україні

XIX ст. було тим періодом, коли суспільний розвиток пов'язу­вався з освітою народу. Функцію просвітництва взяла на себе інте­лігенція. У цей час легально створюються українські громади, ор­ганізовуються недільні школи, які намагаються налагодити на­вчання українською мовою, створюються навчальні посібники для початкового навчання, популярна література для народу, консолі­дуються національні свідомі сили.

Перша громада була створена в Петербурзі. Крім М. Костомарова, В. Білозерського, Т. Шевченка, П. Куліша, до неї увійшли відомий правник О.Ф. Кістяківський, Д.С. Каменецький, завідувач друкар­нею Куліша письменник О.Стороженко, брати Лазаревські, з-поміж яких найвизначнішу роль в історії української культури відіграв О.М. Лазаревський, історик і судовий діяч. Це була неформальна спільнота, яку цікавили насамперед культурно-просвітницькі пи­тання.

1861 р. створена громада в Києві, засновниками якої стали В. Ан­тонович, П. Житецький, К. Михальчук, Т. Рильський. Активну участь у громадському русі брали студенти, які працювали в неділь­них школах. Дещо пізніше виникли громади в Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі.

Наприкінці 50-х років у Київському університеті існував сту­дентський гурток з українськими уподобаннями. Студенти займа­лися учительською роботою в недільних школах, створених за пі­клуванням М.І. Пирогова. Уже на час відкриття недільних шкіл виявилися розбіжності в українському студентському гуртку: одні вважали, що орієнтуватися треба на «суто українську культуру», інші — на світовий рівень. Перші вважали себе українцями, а дру­гі — космополітами. А втім, програми були майже однакові, і так само вчителі користувалися то українською, то російською мовами у викладацькій діяльності, залежно від наявності книжок і можли­востей як учнів, так і педагогів.

335

Діяльність громад була легальною і культурницькою, і тільки в 1863 році ситуація суттєво змінилася після польського повстання. В урядових колах переважав погляд на український рух як на « поль­ську інтригу», хоча загалом українці лишилися осторонь від поль­ського повстання. 20 липня 1863 р. виходить Валуєвський циркуляр про заборону друкувати літературу українською мовою, крім худож­ньої літератури. Українська мова розглядалася як екзотичне «на­річчя». Це ж стосувалося і театру українською мовою.

Коли 1873 р. був заснований «Південно-Західний відділ Імпера­торського Російського географічного товариства», то він одразу став центром українського руху і згуртував навколо себе всі кращі науко­ві сили України на чолі з проф. П. Чубинським. Розпочалася велика культурна праця з вивчення життя українського народу. У Києві проводилися археологічні конгреси, видавалися етнографічні та фольклористичні праці світового значення. Імператорська Академія наук присудила В. Антоновичу і М. Драгоманову премію за працю «Історичні пісні малоросійського народу». Таким чином, в Україні утворюється зародок Національної академії наук.

Але російський уряд на зусилля української інтелігенції відпо­вів новою забороною українського слова, яка отримала назву «Емський акт» (підписаний 18 (ЗО) травня 1876 p.). Цей акт різко посилив репресії щодо української культури: заборонив увіз кни­жок українською мовою, українські переклади п'єс для театраль­них вистав, закрив громади, встановив суворий контроль за ви­даннями художніх творів. Урядова політика зводилася до того, щоб загнати українську культуру в глухий кут провінційної відсталос­ті, розгромити її організаційні центри, незалежно від мови, якою вони б не користувалися.

Це спричинило внутрішню кризу серед української інтелігенції: старше покоління втратило сили для боротьби за національне від­родження, середнє — орієнтувалося на аполітичний зміст своєї ді­яльності. Молодь, прагнучи активних перетворень, вступала до ре­волюційних організацій, які поширилися наприкінці XIX ст. і ста­вили за мету повне повалення існуючої влади («Народна воля», со-ціал-демократичні гуртки, Революційна Українська партія та ін.).

Громади існували у цей час підпільно і залишалися осередками, що підтримували національне культурне життя.

Велику роль у загальноімперському визвольному й українському культурно-національному русі відіграли українські ліберали — де­мократичні діячі земського руху (Ю. Гордієнко, І. Петрункевич, Ф. Лизогуб, М. Стороженко, М. Вороний, М. Самійленко, Б. Грін-ченко, М. Коцюбинський та ін.).

Земський рух був загальноросійським, оскільки ліберали, як і революціонери, виходили з тієї засади, що тільки через кардиналь­ні зміни в центрі імперії можливі зміни в Україні. Хоча демокра­тичний земський рух ставив перед собою і такі національні завдан­ня, як створення на селі шкіл українською мовою.

З шістдесятих років в імперії посилюється соціалістичний рух. Незважаючи на політико-ідеологічну різноманітність його впливів, залишається незмінною тенденція до розв'язання всіх проблем через досягнення соціальної справедливості. Так, в Україні з'явилися со-ціал-демократичні гуртки, сформувалися Революційна Українська партія, Народна Українська партія, а Загальна Українська органі­зація перетворилася в Українську демократичну партію.

Особливості розвитку духовного життя в Західній Україні

Складні процеси відбуваються і в Західній Україні. Центром національного відродження стає Галичина. У збереженні національ­ної культури велику роль відігравало духовенство. Воно виступало проти польського впливу, підтримувало відродження староукраїн­ських звичаїв, зверталося до влади з проханням упровадити укра­їнську або церковнослов'янську мову в народних школах замість латинської чи польської.

Важливу роль у формуванні національної самосвідомості укра­їнців в Галичині відігравала інтелігенція, яка сприйняла роман­тичні ідеї та ліберально-демократичні доктрини із Заходу і намага­лася їх реалізувати не тільки у сфері культури, а й суспільному житті в цілому. Про це свідчить діяльність гуртка «Руська трійця», організованого М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем 1833 р. Саме «Руська трійця» надала поштовх руху за національне відродження, яке потім продовжила політична організація «Головна Руська рада», створена галицькою інтелігенцією.

У другій половині XIX ст. українським культурним центром стає Львів, де 1870 р. засновано політичну організацію для захисту прав русинів — Руську раду. Органами Руської ради були журнал « Слово », газети «РуськаРада» і «Наука».

Після того, як Руська рада програла вибори 1879 р., на політич­ній арені утверджується українське «народознавство», активними діячами якого були Ю. Лаврівський, Ю. Романчук, брати Барвінські, Огоновські та ін. Першим політичним актом «народовства» було видання газети для селян «Батьківщина» 1879 p., а 1885 р. «народов­ці» засновують свою політичну організацію — Народну Раду, на ґрунті якої згодом постала галицька націонал-демократія.

У Львові 1873 р. організовується Наукове товариство імені Шев­ченка. Воно стало тим вогнищем, навколо якого згуртувалися як західні, так і східні кращі українські сили. Ініціатором створення товариства був колишній кирило-мефодіївець Д. Пильчиков, діяч полтавської громади, який після відвідування Львова захоплюєть­ся ідеєю про співробітництво з галицькими культурно-політични­ми силами, яке відкривало українському рухові нові перспективи. За участю М. Драгоманова було вироблено статут товариства, за­сновниками якого стали С. Качала, Ом. Огоновський, Ю. Романчук, О. Кониський, Д. Пильчиков, Є. Милорадович та ін. Було органі­зовано друкарню, на базі якої видавалися кращі твори українсько-

337

го письменства і публікувалися матеріали до української наукової термінології, що активно розбудовувалася у той час науковцями (В. Левицьким, М. Левченком, І. Верхратським та ін.).

Розвиток наукової думки

У XIX ст. відбувається бурхливий розвиток науки. її вплив на загальну культуру суспільства виявився у поширенні раціоналіс­тичного, скептичного й атеїстичного світогляду.

В Україні відкривається низка шкіл, які мали високий рівень наукової культури і впливали на загальний умонастрій суспільства. Школа з хімії створюється в Київському університеті. У Харкові М.М. Бекетов створив школу фізичної хімії (його брат О.М. Беке­тов — ботанік, син М.М. Бекетов — відомий харківський архітек­тор). У Києві й Одесі працював один із братів Ковалевських, Олександр Онуфрійович, відомий зоолог; він і його молодший брат, Володимир, зробили великий внесок у розвиток еволюціоністської концепції Ч. Дарвіна.

Світової слави здобув 1.1. Мечников, випускник Харківського університету, людина з європейською науковою славою, лауреат Нобелівської премії. Мечников співчував українському національ­ному рухові, був членом одеської Громади. Навіть після переїзду до Пастерівської лабораторії в Парижі він не втрачав зв'язків зі своєю батьківщиною — Україною.

За загальним напрямом думок, інтелектуальний струмінь, що йшов від дослідного природознавства нового типу, був орієнтований на об'єктивність і неупередженість дослідження, активно розви­ваються ідеї позитивізму. На ґрунті еволюціонізму відбувається розробка гуманітарних проблем як на етнографічному, так і на іс-торико-лінгвістичному матеріалі.

Від початку XIX ст. точилися суперечки про роль і значення української мови. її не визнавали навіть за окрему мову — одні вважали українську мову сполонізованим наріччям, інші — зросій-щеним польським наріччям. Пізніше наукова суперечка торкалася вже тільки хронологічних меж виникнення української мови. Так, російські мовознавці М. Погодін та А. Соболєвський, визнаючи само­стійність української мови, висувають гіпотезу про те, що українці прийшли з Галичини тільки в XIII - XIV ст. на землі Київської Русі. І тільки в II пол. XIX ст. такі відомі філологи, як М. Максимович, П. Житецький, І. Ягич, А. Шахматов, А. Кримський довели і на­уково обґрунтували думку про самостійність української мови та її давнє походження.

Виділяються в цьому напрямі праці вчених світового рівня О. Потебні та Ф. Вовка. О. Потебня започаткував науковий на­прям вивчення мови як втілення «національного духу» народу, сформулював загальну філософію мови, підкреслюючи її творчий характер.

338

Ф. Вовк займався проблемами етнології та антропології як до-слідник-емпірик. Разом з М. Драгомановим і М. Зібером він працю­вав головним чином у Парижі, де опублікував французькою мовою працю з етнографії українців, що була першою спробою ознайоми­ти європейського читача з українським побутом.

Заслуговують на увагу філософські ідеї П.Д. Юркевича, професо­ра Київської духовної академії. Його філософія була альтернативою атеїстичному позитивізму. П. Юркевич прагнув урівноважити одно­бічний, на його думку, раціоналізм науки цілісним, синтетичним світоглядом, в якому надається перевага «серцю», а не «голові».