3. Наступ антиукраїнських сил

Після липневих подій 1917 р. у Києві прибічники єдності й неподіль­ності Росії розгорнули відкритий наступ проти національно-визвольного руху, зокрема проти українства. У Києві й інших містах вийшли на по­верхню організації та товариства, які відверто виступали проти автономії України. Російський есер полковник К. Оберучев стягував до Києва контрреволюційно настроєні військові частини. Зокрема, до міста були введені полки донських козаків і кірасирів, яких і використали для роз­грому українізованих частин. 26 липня, коли з київського вокзалу на фронт виїжджав Перший український полк ім. Богдана Хмельницького, за наказом командування кірасири відкрили кулеметний вогонь по еше­лону. Було вбито 16 і поранено 30 осіб. Коли поїзд зупинився, на нього на­летіли донці та кірасири й обеззброїли богданівців.

4. Інструкція Тимчасового уряду

У руслі домовленостей, досягнутих на переговорах з петроградською урядовою делегацією, Мала Рада на засіданні 16 липня 1917 р. прийняла «Статут Генерального секретаріату». Згідно зі «Статутом» Генеральний секретаріат формувався Центральною Радою, відповідав перед нею, але затверджувався Тимчасовим урядом. При петроградському уряді мав бути статс-секретар у справах України, який призначався за погоджен­ням із Центральною Радою. Генеральний секретаріат повинен був пере­давати на затвердження Тимчасового уряду законопроекти та фінансові обрахунки видатків на потреби України, розглянуті й затверджені Цен­тральною Радою. Усі урядові установи в Україні були підпорядковані Ге­неральному секретаріату, що встановлював, які органи і в яких межах та випадках могли зноситися безпосередньо з Тимчасовим урядом. Усі не­виборні посади урядовців в Україні заміщувалися Генеральним секрета­ріатом.

З погляду авторів «Статуту», цей документ закріплював баланс укра­їнських і російських інтересів. Однак у Петрограді з цього приводу існу­вала інша думка. Слід узяти до уваги, що результати київських перего­ворів стали причиною урядової кризи, внаслідок чого міністри-кадети, заперечуючи узгоджений варіант взаємин з українськими владними структурами, вийшли зі складу Тимчасового уряду. О. Керенському до­велося формувати новий коаліційний уряд, у якому не знайшлося місця для головного прихильника досягнутих у Києві умов - М. Церетелі.

Петроградська урядова комісія не погодилася визнати «Статут», замі­нивши його «Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріату». Іг­норуючи результати попередніх переговорів, російське керівництво фак­тично звело нанівець роль Центральної Ради як всеукраїнського народно- представницького інституту, а Генерального секретаріату - як вищого органу виконавчої влади в Україні. Вплив останнього обмежувався 5 гу­берніями з 9 (Київською, Волинською, Подільською, Полтавською й частково Чернігівською). З його компетенції вилучалися військові, судо­ві, продовольчі справи, шляхи сполучення, пошта й телеграф, право при­значення державних посадових осіб. Тимчасовий уряд міг здійснювати зв'язки з місцевими органами влади в Україні, оминаючи Генеральний секретаріат. Усі ініціативи українського виконавчого органу мали затверджуватися в Петрограді, як і кандидати на посади генеральних се­кретарів, пропоновані Центральною Радою.

«Інструкція» викликала обурення в українських колах. У Централь­ній Раді її підтримали тільки представники кадетів. Українські есери ви­магали відкинути «Інструкцію» та явочним порядком впроваджувати в життя «Статут». Проте демонстративна конфронтація з Тимчасовим уря­дом могла б, за словами М. Грушевського, перетворити Центральну Раду на «нелегальну організацію». Тому голова УЦР закликав зберігати роз­судливість і не дозволити себе спровокувати на поспішні, непродумані дії. Українські соціал-демократи запропонували засудити дії офіційного Петрограда як недемократичні, імперіалістичні, але залишити простір для маневру й можливість для досягнення компромісів. Шості загальні збори УЦР, майже повністю присвячені обговоренню ситуації, що скла­лася, прийняли пропозицію соціал-демократичної фракції. Центральна Рада проголосувала за резолюцію, яка не відкидала, але й не ухвалювала «Тимчасової інструкції». У ній наголошувалося, що остання «цілком не відповідає потребам і бажанням не тільки українського народу, а й на­ціональних меншин, які живуть на Україні».