7 Листопада 2011 року Міністр закордонних справ України підписав Конвенцію Ради Європи про попередження та боротьбу з насильством щодо жінок та домашнім насильством

Конвенція є новим правовим інструментом РЄ, відкритим для підписання 11 травня 2011 року в рамках 121-го міністерського засідання Комітету міністрів РЄ у Стамбулі. Ця Конвенція створює всеохоплюючі правові рамки захисту жінок від усіх форм насильства та спрямована на попередження та ліквідацію цього явища, а також передбачає міжнародний механізм моніторингу імплементації її положень на національному рівні. Україна стала 17 державою, яка приєдналась до цього важливого міжнародно-правового інструменту, що засвідчує належну увагу Уряду до питань гендерної рівності та боротьби з дискримінацією жінок. Приєднання до Конвенції сприятиме здійсненню відповідних заходів для створення інтегрованого підходу з ліквідації насильства щодо жінок та домашнього насильства шляхом подальшого застосування положень Конвенції на національному рівні.[5]

Феміністична критика — течія постмодернізму, виявляється в різних інтердисциплінарних варіантах, передусім французькому, зосередженому на обґрунтуванні концепції «інакості» жінки, жіночого письма, бісексуальності та критиці фалоцентризму, а також англо-американському, перейнятому ідеями деконструктивізму. Проте якоїсь однієї школи тут не існує. Патріархальна культура, проти якої феміністки бунтують, на їх погляд, пронизана цінностями «чоловічої» ідеології, «чоловічим шовінізмом», владою Логоса-Бога.

Формуючись у 60-ті XX ст. під впливом екзистенціалізму в редакції Ж.-П. Сартра, радикально переглянутої теорії психоаналізу, студентських бунтів 1968, феміністична критика спиралася на основи розробленої Сімоною де Бовуар концепції («Друга стать», 1949), де підкреслювалося, що «жінкою стають, а не народжуються». Запроваджувалися поняття «інший» та «автентичний» щодо потлумачення жіночої особистості.

Феміністичні групи ставили собі за мету визволення від патріархального гноблення, нагальної зміни ціннісної ієрархії патріархального суспільства на матріархальну, чужу чоловічому світоуявленню. Особливої актуальності такі тенденції набули на теренахлітературознавства, де спостерігаються сублімовані форми теоретичної рефлексії при «міфологічності» наукового мислення. Власне цим феміністична критика різниться від руху емансипанток на межі XIX—XX ст., коли жінки не протиставляли себе патріархальній культурі, а домагалися правових, політичних, соціальних свобод, прагнули вписатися в неї на рівних правах, динамізувати себе відповідно активному маскулінному життєдіянню. Досить впливовою була очолена Антуанеттою Фук група «Психоаналіз та політика», яка вважала, що філософія та психоаналіз здатні забезпечити їх емансипацію. До неї приєдналися Юлія Кристева, Люс Ірігаре, Елен Сіксу, поділяючи її позицію, авторитетну серед американських інтелектуалок, та прихильність до концепцій Ж. Деріди і Ж. Лакана.

Представниці феміністичної критики у своїх топосах трактували чоловіче начало як статичне, на відміну від жіночого, яке проголошувалося динамічним. Натомість близькі до поглядів Сімони де Бовуар французькі феміністки (Крістіна Дельфі, Ан Трістана,Моніка Плаза) запідозрювали групу у байдужості до історичної та соціальної долі жінки, тому не шкодувала інвектив на її адресу. Неофройдистки Люс Ірігаре («Хірургічне люстро, про іншу жінку», 1974; «Ця стать, що не одна», 1977), Сара Кофман («Загадки жінки: Жінка у текстах Фройда», 1980), які критикували фройдівську концепцію жінки як неповноцінного чоловіка, доводили, використовуючи настанови деконструктивізму, що теорія психоаналізу з її пріоритетом маскулінної сексуальності суперечить сама собі.

Елен Сіксу («Інвективи», 1979) протиставляє «фалічній моносексуальності» жіночу «бісексуальність», котра, мовляв, дає письменниці переваги на теренах літератури, адже достеменне письмо, на її переконання, наділене жіночою природою. Вона протиставляла невротичній закомплексованості чоловіка на «фалоцентричній моносексуальності» привілейовану «бісексуальність» жінки на теренах письменства, наділеного жіночими властивостями. Дослідниця намагається подолати сувору бінарність маскулінного та фемінного протистояння, обстоює потребу множинного, розмаїтого письма. Сара Кофман вдалася до деконструктивістського аналізу «жінконенависницьких» поглядів Зигмунда Фройда, наголошуючи на пріоритетах жіночої природи.

Формувалася тенденція нового міфу, активну участь в якій взяла Юлія Крістева («Революція поетичної мови», 1974), обстоюючи існування фігури «оргазмічної матері», «матері насолоди», що поєднувала в собі жіночий та сексуальний аспекти.

В американському варіанті феміністичної критики панувала соціологічна домінанта, зорієнтована на емпірику. Феміністична критика має на меті реконструювання жіночої історико-літературної традиції та історіографії, перегляд патріархальних принципів і досвіду лесбіянства, актуалізацію природи жіночого тексту передусім в англосаксонській та американській культурі, де видаються місткі антології жіночої літератури, формуються відповідні наукові центри, запроваджуються лекційні курси в університетах. Американські дослідниці, наприклад, надають проблемі жіночого переживання естетичного досвіду (сексуальні коди тексту), що справді різниться від чоловічого, намагаючись віднайти засади автентичного прочитання.

При спільних настановах феміністична критика має внутрішнє розшарування, що засвідчує його немонолітність. К. Рутвен («Феміністичні літературні дослідження: Вступ», 1985) нараховує вісім типів феміністок:

• соціофеміністки,

• семіофеміністки,

• психофеміністки,

• марксистські,

• соціо- та семіомарксистські,

• лесбіянські

• «чорні» феміністки, перейняті сублімованими формами теоретичного, точніше міфізованого мислення.

В. Лейч виділяє сім феміністичних критик (екзистенціалістська, читацької реакції, мовних кодів, деконструктивістська, юнгіанська міфокритика, антиколоніальна критика третього світу). Така класифікація засвідчує відсутність програмової єдності феміністок. Переважна їх більшість зосереджена на проблемі вродженого специфічно жіночого читацького досвіду, якому випадає постійно долати стереотипи чоловічої свідомості, що трактує читання як «сексуально закодовану» стратегію (Аннет Колодни), нав'язану жінкам патріархальною культурою (Елейн Шовалтер). Жінка-реципієнт звертає першорядну увагу в художньому тексті не на проблеми героїні, а на обставини, в яких вона опинилася, що доводила Маріанна Адамс, аналізуючи «Джен Ейр» Шарлотти Бронте.

Деякі дослідниці (Дж. Феттерлі) запідозрили американських письменників, зокрема В. Ірвінга («Легенда про сонну долину») та Е. Хемінгуея («Прощавай, зброє!»), у «підступах проти жіночого характеру».[7]