Нотатки додатки

Додаток 1

З "Повісті минулих літ"

Прикликання варягів. Княжіння Аскольда і Діра в Києві

(IX ст.)

Вихідців з країн Скандинавії на Русі називали варягами. Аскольд (?—882) — київський князь, засновник першої східнослов'янської держави. Дір (?—882) — київський князь, який у "Повісті минулих літ" згадується як співпра­витель Аскольда в Києві. Нині вірогіднішою вважають вер­сію, що Дір княжив у Києві після Аскольда і саме Діра вбив Олег, який прийшов з руської півночі до Києва 882 р.

Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були особиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: "Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву".

Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь, як ото одні звуться свеями, а другі — норманами, англами, інші — готами, — отак і ці. Сказали русь, чудь, словени, кривичі і весь: "Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами".

І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, — на Білім озері, а третій, Трувор, — в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала свою назву Руська земля.

А по двох літах помер Синеус і брат його Трувор, і взяв Рюрик волость усю один. І, прийшовши до [озера] Ільменя, поставив він город над Волховом, і назвали його Новгородом. І сів він тут, князюючи і роздаючи мужам своїм волості, [звелівши їм] городи ставити: тому — Полоцьк, тому — Ростов, другому — Білоозеро. А варяги по тих городах є приходні. Перші насельники в Новгороді —словени, а в Полоцьку — кривичі, в Ростові — меря, у Білоозері — весь, в Муромі — мурома. І тими всіма воло­дів Рюрик.

І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи "Чий се город?". А вони [тамтешні жителі] сказали: "Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город цей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хазарам". Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді.

Літопис руський. — С. 12.

Додаток 2

З "Повісті минулих літ" Розселення слов'ян і заснування Києва (друга половина V ст. — перша третина VI ст.)

Йдеться про подорож Андрія Первозванного на Русь, розселення слов 'янських племен та їх роль у заснуванні Києва.

Коли ж поляни жили особно і володіли родами свої ми — бо й до сих братів існували поляни й жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, — то було [між них] три брати: одному ім'я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив, і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.

Інші ж, не знаючи, ніби Кий був перевізником, бо тоді біля Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: "На перевіз на Київ". Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо (щоправда, до якого, можливо, до Юстініана І, візантійського імператора, що зійшов на трон 527 р. — Авт.), а тільки те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря, — котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди].

А коли він вертався, [то] прийшов по Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скон-чав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут скончалися.

А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян. А в деревлян [було княжіння] своє, а дреговичі [мали] своє, а словени — своє в Новгороді, а другі [сиділи] на [ріці] Полоті, котрі й [називаються] полочанами. Од сих же [полочан на схід (?) є] і кривичі, що сидять у верхів'ї Волги, і в верхів'ї Двіни, і в верхів'ї Дніпра; їхній же й город є — Смоленськ, бо туди сидять кривичі. Також сіве­ряни [сидять на схід (?)] од них. На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, [сидить] окремий народ — мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ. Бо се тільки слов'янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани — бо сидять вони по [ріці] Бугу, — а потім же волиняни. А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб.

Коли ж слов'янський народ, як ото ми сказали, жив на Дунаї, то прийшли од [землі] скіфів, себто від хозар, так звані болгари і сіли по Дунаєві, були насильники слов'ян.

Літопис руський. —• С. З—7.

Додаток 3

Княжіння Олега в Києві (IX — початок X ст.)

У документі йдеться про Київського князя Олега (?—прибл, 912), який правив десь у 882—912 рр. Вважають, що він прийшов разом із Рюриком зі Скандинавії. За Новгородським літописом (на відміну від "Повісті минулих літ") був не київським князем, а воєводою Ігоря.

Помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові, що був із його роду, віддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий.

У рік 6390 [882].

Вирушив Олег [у похід], узявши своїх воїнів — варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв город Смоленськ, і посадив у ньому мужа свого. Звідти рушив він униз [по Дніпру] і, прийшовши, узяв [город] Любеч і посадив мужа свого.

І прибули [Олег та Ігор] до гір київських, і довідався Олег, що [тут] Аскольд і Дір удвох княжать. І сховав він воїв у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов [на берег Дніпра], несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське [і].сховавши воїв своїх, він послав [посла] до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: "Ми — купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но оба до рідні своєї, до нас".

Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші [вої] з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: "Ви оба не є ні князі, ні роду княжого. Я єсмь роду княжого. — І [тут] винесли Ігоря. — А се — син Рюриків".

І вбили вони Аскольда й Діра...

І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: "Хай буде се мати городам руським". І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю.

Літопис руський. — С. 13.

Додаток 4

Похід Ігоря на древлян і вбивство його (перша половина X ст.)

Ігор (7—944) — київський князь (за одними джерелами — з 912, за іншими — з 922 р.). Документ оповідає про зби­рання Ігорем нічим не нормованої данини, що посилювало соціальне напруження в державі й врешті-решт призвело до вбивства його древлянами.

У рік 6453 [945]. Сказала дружина Ігореві: "Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею, а ми — голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми".

І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город [Київ].

Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: "Ідіте ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще". І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна.

Коли ж почули древляни, що він знову іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: "Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб'ють його. Так і сей: якщо не вб'ємо його, то він усіх нас погубить".

І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: "Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину". І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши на супроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила його коло Іскоростень-города в Деревлянах і до сьогодні.

Літопис руський. — С. ЗО.

Додаток 5

Лаврентіївського літопису

Умови договору про дружбу, торгівлю й взаємну допомогу Київської Русі з Візантією

(X ст.)

Року [945] прислали Роман, і Костянтин, і Степан послів до Ігоря відновити попередній мир. Ігор послав своїх мужів до Романа. Привели руських послів і звеліли говорити і писати промови обох сторін на грамоті [пергаменті]...

І великий князь наш Ігор, і князі, і бояри його, і всі руські послали нас до великих царів грецьких, утвердити дружбу із самими царями, і з усім боярством, і з усіма людьми грецькими на весь час. І якщо хто з руських замислить зруйнувати цю дружбу, то хрещені з них хай приймуть за те помсту від бога вседержателя і осудження на погибель вічну, а не хрещені хай не приймуть допомоги від бога і від Перуна, хай не захистяться вони щитами своїми, хай будуть посічені мечами своїми і [вбиті] стрілами своїми і іншою зброєю своєю, і хай будуть вони рабами навіки в майбутньому житті. Великий князь руський і бояри його хай посилають у Грецію до великих царів грецьких скільки хочуть кораблів з послами і купцями, як установлено для них. [Раніше] посли носили печаті золоті, а гості срібні, тепер же князь ваш узнав, що [треба] посилати грамоти до нашого царства...

І нехай входить у місто через одні ворота з царським чиновником, без зброї, 50 мужів, і торгують, як їм треба, і знову виходять; і чиновник царства нашого хай охороняє їх, і якщо хто від Русі або від греків вчинить неправильно, то він виправляє [їх неправду]. Коли Русь входить у місто, то [хай не завдає зла і] не має права купити шовкові тканини більше як по 50 золотих; той же, хто купить шовкові тканини, хай показує їх царському чиновникові, і той привісить до тканин печать і віддасть їх тим, хто купив. Коли ж Русь іде назад, то нехай бере їжу на дорогу скільки потрібно...

В разі ж наше царство захоче мати від вас [допомогу] у війні проти ворогів наших, то ми напишемо вашому, і він пошле до нас [допомогу] скільки ми захочемо, і з цього побачать інші країни, яку дружбу мають Греки з Руссю. Ми ж договір цей написали на двох грамотах, одна грамота залишається у царства нашого, на ній написаний хрест і наші імена, а на другій грамоті [імена] послів наших і купців ваших.

Летопись по Лаврентиевскому списку. — СПб., 1897. — С. 45—48, 51.

Додаток 6

З "Повісті минулих літ"

Діяльність київської княгині Ольги (946-947 рр.)

І пішла Ольга по Деревлянській землі із сином своїм і з дружиною своєю, встановлюючи устави і уроки. І [донині] є становища її і ловища її.

І прийшла вона в город свій Київ із сином своїм Святославом. І, пробувши один рік,

У рік 6455 [947], пішла Ольга до Новгорода. І встановила вона по [ріці] Мсті погости і данину, і по [ріці] Лузі погости, і данину, і оброки. І ловища її по всій землі, і знаки [її], і місця, і погости, і сани її стоять у Пскові й до сьогодні. І по Дніпру [є] перевісища [її], і по Десні, і єсть село ЇЇ Ольжичі й до сьогодні.

Установивши порядок, повернулася вона до сина свого в Київ і перебувала [тут] із ним у любові.

Літопис руський. — С. 35.

Устави і уроки різні, встановлені княжою владою данини, податі й повинності.

Погост — адміністративно-господарський осередок, де княжі люди здійснювали князівські розпорядження, чинили суд та ін.

Оброк (пізніше — чинш) — різновид феодальних поборів у натуральній формі (продуктами); згодом оброк стягували грішми.

Знаки — тавра княжої і боярської власності на землю, ловища та ін., зроблені на деревах, стовпах, каменях тощо.

Додаток 7

Похід війська князя Київської Русі Святослава на Візантію

(X ст.)

Документ оповідає про один із походів київського князя Святослава Ігоровича (964—972), метою яких було подаль­ше зміцнення Давньоруської держави.

Коли князь Святослав виріс і змужнів, він почав збирати воїнів багатьох і хоробрих; ходячи легко, як барс, проводив він багато воєн. У поході не возив із собою обозів, ні казанів, не варив м'яса, а тонко нарізавши конину, або звірину, або яловичину, пік її на жару і їв; він не мав шатра, а [спав], підстеливши чапрак, а сідло в головах; такими були і всі його воїни. Він посилав послів по країнах, говорячи: "Хочу йти на вас..."

Року 971. Прийшов Святослав у Переяславець. І послав до греків послів, говорячи: "Хочу йти на вас, узяти ваше місто, як і це". І сказали греки: "Ми не можемо протистояти вам, але візьми данину з нас на себе і на дружину свою, і скажіть нам, скільки вас, щоб ми дали по числу на голови". Так говорили греки, обманюючи Русь, бо греки лукаві і по цей день. І сказав їм Святослав: "Нас 20 тисяч" і прибавив 10 тисяч, бо Русі було тільки 10 тисяч. І виставили греки 100 тисяч проти Святослава, і не дали данини. І пішов Святослав на греків, а ті вийшли проти Русі... І Русь приготувалася до бою, і була велика битва, і переміг Святослав, і побігли греки, і пішов Святослав до Царграда, воюючи і розоряючи міста, які стоять пусткою і по сьогоднішній день. І скликав цар своїх бояр у палац і сказав їм: "Що нам робити, раз ми не можемо протистояти йому?" І сказали йому бояри: "Пошли до нього дари: випробуємо його, чи не любить він золото або шовкові тканини?.." І сказали посланці: "Як прийшли ми до нього і піднесли дари, то він і не глянув на них, а звелів сховати". І сказав один: "Випробуй його ще, пошли йому зброю". Греки послухались його і послали меч та іншу зброю, і принесли до нього. Він же, прийнявши, почав хвалити і любуватись і дякував цареві. І прийшли до царя, і розповіли йому все, що було, і сказали бояри: "Лютий повинен бути цей чоловік: майно зневажає, а зброю бере, дамо йому данину". І послав цар, говорячи так: "Не ходи до Царграда, а візьми з нас данину скільки хочеш", — бо він трохи не дійшов до Царграда. І дали йому данину, він же брав і за вбитих, говорячи, що "рід його візьме". Узяв же і дарів багато і повернувся в Переяславець...

Летопись по Лаврентиевскому списку. — С. 63, 68, 69, 70.

Додаток 8

Хрещення Русі.

У рік 6496 [988]. А за божим приреченням в цей час розболівся Володимир очима. І не бачив він нічого, і тужив вельми, і не догадувався, що зробити. І послала до нього цесариця [посла], кажучи, "Якщо ти хочеш болісті сеї позбутися, то відразу охрестись. Якщо ж ні — то не позбудешся сього". І, це почувши, Володимир сказав: "Якщо буде се правда — воістину велик Бог християнський". І повелів він охрестити себе.

І тоді єпископ корсуньський з попами цесарициними, огласивши його, охрестили Володимира. І коли возложив [єпископ] руку на нього — він зразу прозрів. Як побачив Володимир це раптове зцілення, він прославив Бога, сказавши: "Тепер узнав я Бога істинного". А коли побачила це дружина його — многі охрестилися.

Охрестився ж він у церкві святої Софії. І єсть церква та в городі Корсуні, стоїть вона на [високому] місці посеред города, де ото чинять торг корсуняни; палата Володи-мирова стоїть окрай церкви і до сьогодні, а цесарицина палата — за олтарем...

Коли ж охрестили Володимира в Корсуні, [то] передали йому віру християнську, кажучи так: "Хай не спокусять тебе деякі з єретиків. А ти віруй, так говорячи: "Вірую во єдиного Бога отця вседержителя, творця неба і землі", — і до кінця цей символ віри.

Літопис руський. — С. 63—64.

Хрещення Русі (988 р.)

І коли [Володимир] прибув, повелів він поскидати кумирів... Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з гори по Боричевому [узвозі] на ручай...

І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро. ...

Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: "Якщо не з'явиться хто завтра — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб — то мені той противником буде". І це почувши, люди йшли, радіючи, і говорили: "Якби се недобре було, князь і бояри сього б не прийняли". А назавтра вийшов Володимир із священиками цесариними й корсуньськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду і стояли — ті до шиї, а другі до грудей. Діти [не відходили] од берега, а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили [у воді], а священики, стоячи, молитви творили.

І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається. ...

Люди ж, охрестившись, ішли кожен у доми свої. А Володимир, рад бувши, що пізнав він бога сам і люди його, глянувши на небо, сказав: "Боже великий, що створив небо і землю! Поглянь на новії люди свої! Дай же їм, господи, узнати тебе, істинного бога, як ото узнали землі християнськії, і утверди в них віру правдиву і незмінную. [А] мені поможи, господи, проти врага-диявола, щоб, надіючись на тебе і на твою силу, одолів я підступи його".

І це сказавши, повелів він робити церкви і ставити [їх] на місцях, де стояли кумири. І поставив він церкву святого Василія [Великого] на пагорбі, де ото стояли кумири Перун та інші, і де жертви приносили князь і люди. І почав він ставити по городах церкви, і священиків [настановляти], і людей на хрещення приводити по всіх городах і селах. І, пославши [мужів своїх], став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне.

Літопис руський. — С. 66.

Додаток 9

Будівництво і книгописання за часів Ярослава Мудрого (початок XI ст.)

Цей уривок дає уяву про культурну і просвітницьку діяльність князя Ярослава Мудрого.

У рік 6545 [1037]. Заложив Ярослав город — великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості божої, митрополію, а потім церкву на Золотих Воротах, кам'яну, Благовіщення святої богородиці. Сей же примудрий великий князь Ярослав задля того спорудив [церкву] Благовіщення на воротах, [щоб] давати завше радість городу сьому святим благовіщенням господнім і молитвою святої богородиці та архангела Гавриїла. Після цього [він звів] монастир святого Георгія [Побідоносця] і [монастир] святої Орини .

І при нім стала віра християнська плодитися в Русі і розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з'являтися. І любив Ярослав церковні устави, і попів любив він велико, а понад усе любив чорноризців.

І до книг він мав нахил, читаючи [їх] часто вдень і вночі. І зібрав він письців многих, і перекладали вони з гречизни на слов'янську мову і письмо [святеє], і списали багато книг. І придбав він [книги], що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням божественного слова. Бо як ото хто-небудь землю зоре, а другий засіє, а інші пожинають і їдять поживу вдосталь — так і сей. Отець бо його Володимир землю зорав і розм'якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє.

Літопис руський. — С. 89.

Додаток 10

З "Руської правди"

(ХІ-ХІІ ст.)

"Руська правда" — збірник норм давньоруського права XI—XII ст. Відомо понад 100 списків "Руської правди", перший з яких знайшов російський історик В. Татіщев у 1738 р. Всі списки прийнято поділяти на три основні редакції: коротку, розширену та скорочену. Найдавнішу "Руську правду" Ярослав Мудрий дав новгородцям 1016 р. Згодом її було дороблено й під назвою "Суд Ярославль Володимирич" упроваджено 1036—1037 рр. "Правду Ярославичів" було прийнято на з'їзді Ізяслава, Святослава і Всеволода Ярославичів у Вишгороді. Розширене видання вийшло наприкінці XI — на початку XIII ст.

1. Коли вб'є чоловік чоловіка, то мститься брат за брата, якщо сини одного батька, чи батька син, якщо племінник, чи сестри син; а якщо не буде мститися — то 40 гривен за голову; якщо буде русин, чи гридин, чи купець, чи ябетник, чи мечник, якщо ізгой чи слов'янин, то 40 гривен поклади за нього.

2. Якщо буде кров чи синці в ураженого, то не потрібен і свідок людині тій; якщо не буде знаку якогось —потрібен свідок, не буде знаків — й справі кінець; якщоне може мститися, то взяти за образу 3 гривні, а лікарюнагорода.

3. Якщо хтось когось ударить батогом, чи жердиною, чи рукою, чи чашею, чи рогом, чи обухом, то 12 гривен; якщо його не спіймали, то помоталися йому, на тому й кінець.

4. Якщо поранить мечем, не виймаючи його, чи рукояттю, то 12 гривен.

5. Якщо поранить руку, і відпаде рука, чи всохне, 40 гривен. Якщо нога буде ціла чи почне кульгати, тоді то друзі примирять.

6. Якщо палець вріже якийсь, то 3 гривні за образу.

7. А коли вуса — 12 гривен, бороду — 12 гривен.

8. Якщо ж хто вийме меча, але не вдарить, то той гривню покладе.

9. Якщо ж поранить чоловік чоловіка чи від себе, чи до себе — 3 гривні та два свідки; якщо буде варяг чи колбяга — то під присягу.

10. Якщо челядин сховається чи у варяга, чи у колбяга і його впродовж трьох днів не знайдуть, і на третій день не зізнається, — то 3 гривні за образу.

11. Якщо хто поїде на чужому коні, не позичивши його, — виклади 3 гривні.

12. Якщо хто візьме чужого коня, чи зброю, чи одяг, а знайдеться у своєму миру (общині), то взяти хазяїнові своє, а 3 гривні — за образу.

13. Якщо знайшов крадія, не кажи йому: моє; нехай піде на звід, де річ взяв, якщо не піде, то знайди поручника впродовж п'яти днів.

14. Якщо хто челядина спіймати хоче, упізнавши своє, то до одного вести, у кого той купував, а той ведедо іншого, і так, коли дійде до третього, — кажи йому: віддай ти мені свого челядина, а ти свої гроші шукай зі свідками.

15. Якщо холоп ударив вільного чоловіка і біжить до хоромів, а пан почне ховати його, то холопа спіймати, а пан мусить сплатити за нього 12 гривень, а коли зустріне той муж холопа — може вбити його.

16. А якщо зламає чи спис, чи щит, чи сокиру і захоче сховати у себе, то взяти гроші у нього; а якщо зламав і почне повертати, то грішми мусить заплатити, скільки це коштуватиме.

17. Якщо уб'ють огнищанина за образу, то вбивці мусять сплатити 80 гривен, а людям не потрібно; і за збирача княжих податків — 80 гривен.

18. [Приблизно за змістом. — Авт.] Якщо убивають огнищанина — то община, люди відповідальні за вбивство, здійснене на їхній території.

19. Якщо убивають огнищанина біля кліті, чи біля коня, вола, корови, який це захищає, — то крадія вбивають на місці як собаку.

20. А за княжого тивуна 80 гривен. А за конюха старого біля стада 80 гривен, як постановив Ізяслав про свого конюха, якого вбили Дорогобуджівці.

21. А за сільського старосту княжого і хлібороба 12 гривен. А за радовичів княжих 5 гривен.

22. А за смерда і холопа 5 гривен.

23. Якщо сина годувальниці, чи годувальницю, 12.

24. А за княжого коня, якщо той з плямою, — 3 гривні; а за смердового — 2 гривні.

25. За кобилу 60 різань, а за вола гривню, а за корову 40 різань, а за третяка (дворічний бичок, жеребець) 15 кун, а за лонщину (худоба на другому році) півгривні, а за теля 5 різань, за яря (ягня) — ногата, за барана —ногата.

26. А якщо забере (уведе) чужого холопа чи раба, платити йому за образу 12 гривен .

27. Якщо ж стане чоловік закривавленим чи із синцями, то не шукати йому свідків.

28. Якщо один крадій краде чи коня, чи вола, чи кліть, то гривню і тридцять різань сплатити йому; якщо ж крадіїв буде 18, то по гривні і по 30 різань сплатити... чоловіку.

29. 31. Якщо смерда мордують без княжого повеління, то за образу 3 гривні.

Коротка Руська Правда (за Академічним списком половини

XV ст.)

Додаток 11

З літопису Ібн ал-Асіра

Похід полководців Чінгісхана — Джебе й Субутая в Європу (1223 р.)

Алі Ібн ал-Асір (друга половина XII—І чверть XIII ст.) жив у Моссулі; виконував урядові доручення до Багдадського уряду, багато працював над історією й магометанською теологією. Після себе залишив літопис. Наведений уривок подає дані про похід полководців Чінгісхана — Джебе і Субутая — в Європу й про битву з їх військом руських князів і половців на р. Калці.

Захопивши країну кіпчаків, татари в 620 (1223) р. пішли походом проти руських. Останні з'єдналися, щоб дати бій, з кіпчаками, яких багато виселилось в їхню країну. Вони разом виступили назустріч татарам, щоб наздогнати їх, поки ті не вступили на руську територію. При їх наближенні татари відступали і були переслідувані ворогом, який думав, що вони не насміляться битися з ним. Він завзято переслідував їх по п'ятах, а татари продовжували відступати протягом дванадцяти днів, поки раптом несподівано не напали на руських і кіпчаків, які були далекі від думки про можливість нападу. Це був один із найзавзятіших боїв: він тривав кілька днів, але татари, нарешті, стали переможцями; кіпчаки і руські зазнали цілковитої поразки; під час безладної втечі, вони здебільшого були порубані; всі їхні обози попали в руки татар. Ті, які встигли врятуватись, а таких було небагато і їм довелось пройти довгий шлях, — дісталися до Русі у самому нещасному вигляді. Татари по їхніх слідах вдерлися туди, вбиваючи, палячи й руйнуючи все, що було на їхньому шляху. Поважні купці і багаті жителі країни виселились із найціннішим майном і переплили море, щоб урятуватись у магометанських країнах.

Спустошивши Русь, татари залишили її і пішли на Булгарію в кінці 620 (кінець 1223) року. Булгарське військо вийшло назустріч; вони заманили його в засідку; коли воно проходило те місце, де ховалися татарські загони, ті, яких воно переслідувало, повернулись до нього лицем, і булгари були оточені і більшість їх була перебита; тільки небагато врятувалось; кажуть, що таких було коло чотирьох тисяч. Татари рушили через Сакассін, щоб повернутися до свого володаря Чінгісхана.

Історія України в документах і матеріалах. — Т. 1.— С. 157—158.