Серединно-океанічні хребти

Серединно-океанічні хребти — це великі підводні гірські споруди, здебільшого посередині океанів. Це мегатектонічний елемент рельєфу Землі з особливою структурою земної кори. Серединні хребти являють собою єдину систему, що охоплює всю планету; вона має не тільки надзвичайну довжину, але і займає велику площу (55.3 млн км²).Загальна довжина всіх серединно-океанічних хребтів складає біля 75 тис. км.

Наприкінці 20-х pp. XX ст. було відкрито Серединно-Атлантичний і Східно-Тихоокеанський хребти. Наявність подібних хребтів в Індійському океані та їх нерозривність між океанами з'ясувалися наприкінці 50-х pp. Важко навіть уявити гірську систему, що простягається через усі океани на 65 000 км, ширина її до 2000 км, а висота переважно від 1 до 3 км. Середину більшості хребтів, як уже зазначалося, прорізають глибокі ущелини — рифтові долини.

Серединно-Атлантичний хребет простягається на 20 000 км від островів Шпіцберген до Антарктиди. У південній півкулі між 40 і 60 пд.ш. простяглося майже суцільне кільце підводних піднять. Неподалік від острова Трістан-де-Кунья відмежовується на північ Атлантичний серединно-океанічний хребет (Південний і Північний), який простягається вздовж осі Атлантичного океану. На північ від Ісландії він іде в бік шельфу архіпелагу Шпіцберген (у вигляді Ісландсько-Ян-Майенського хребта і хребта Мона) і продовжується в Північному Льодовитому океані (хребет Гаккеля).

Інше відгалуження від Південного гірського поясу відмічається в Індійському океані на північ від улоговини Крозе. Тут простирається Центральноіндійський хребет, що переходе в Аравійсько-Індійський. Останній просліджується до Аденської затоки. На північ простирається Австрало-Антарктичний хребет. Третє меридіональне розгалуження відмічено у Тихому океані, де від Південнотихоокеанічного підняття відходить Східнотихоокеанічний хребет, який просліджується до Каліфорнійської затоки і виходить на сушу Каліфорнійського узбережжя. На північ від екватора уся ця споруда має назву плато Альбатрос.

Поперечний профіль серединно-океанічних хребтів - це валоподібне підняття шириною в сотні, а інколи і тисячі кілометрів. Загальна риса більшості хребтів – наявність рифтової долини (зони розлому по осі підняття). По обидва боки рифтової долини піднімаються два рифтових хребта, до яких із зовнішнього боку примикають пояси розчленованого глибокого рельєфу (роздроблені плато). Якщо ширина рифтової долини досягає 100-150 км, то в її центральній частині зазвичай закладається нова рифтова долина.

Серединні океанічні хребти складаються з декількох поздовжніх пасм. Цікава ще одна їх особливість — наявність численних поперечних розломів, із якими також пов'язані глибокі підводні каньйони. Крім того, вздовж цих поперечних розломів виявлені горизонтальні зміщення блоків земної кори від осі основного хребта в різні боки на відстань від 33 до 650 км. Наприклад, уздовж розломів Віма і Чейн, на думку дослідника дна Атлантики О. Ільїна, вісь серединного хребта зсунулася на 325 км, Рейк'янес — на 370 км, а Романш — на 650 км.

Отже, потужний потік інформації принципово змінив уявлення про геологічну будову і рельєф дна Світового океану.