4.4 Заходи щодо реалізації стратегії соціальної безпеки

Вирішення соціальних проблем, запобігання соціальним конфліктам не може обмежуватись будь-яким проміжком часу. Соціальна політика — це безстроковий, повсякденний обов'язок держави, його постійна функція.

Соціальна стратегія поєднує цілі й методи довготривалого характеру. Вона розрахована на усунення чинників соціальних проблем та конфліктів, соціальну трансформацію суспільства Тактика дає результати в короткотривалому періоді часу, носить надзвичайний характер та спрямована на послаблення соціальних негативів.

Комплекс цілей та завдань соціальних тактичних заходів в реальній дійсності вирізняється особливою багатогранністю, складністю, а часто і суперечливістю. Тактичні цілі та завдання реалізуються в конкретних напрямках, втілюються в структурних складових соціальної політики.

Існує кілька принципів структуризації тактики державної соціальної політики.Один із підходів, що існує на сьогодні, пов'язаний із територіально-державним устроєм країни. У цьому випадку логічно виділяти загальнодержавний, регіональний, муніципальний рівні соціальної політики. Низка соціальних проблем вирішується і на рівні окремих підприємств, у зв’язку із цим доцільно виділити і цей рівень.

На загальнодержавному рівні створюються умови для здійснення соціальної політики на всіх інших рівнях. Особливості соціальної політики регіонів країни визначаються їхніми географічними та кліматичними розбіжностями, які накладають відбиток на умови діяльності та спосіб життя населення. Важливе значення мають чисельність населення та соціально-культурні особливості тієї чи іншої території, які формують певні соціальні очікування стосовно соціальної політики, генерують специфічні форми соціальної підтримки. Разом з тим, регіональній соціальній політиці притаманна обмежена "чутливість" щодо потреб та очікувань окремих індивідів, вона реагує переважно на масові потреби та інтереси. Найточніше потребам індивідів, родин та соціальних груп відповідає соціальна політика, що реалізується на муніципальному рівні. Цей рівень лише в обмеженому ступені здатний розробляти соціальну політику, але при цьому відіграє важливу роль в її реалізації. На муніципальному рівні долаються відомчі розбіжності надання соціальної підтримки, повною мірою реалізується комплексний підхід соціального обслуговування населення. Громадяни пред'являють та задовольняють більшість своїх потреб саме "за місцем проживання", тому у сфері муніципального управління концентрується відповідальність за вирішення повсякденних життєзабезпечуючих завдань. Крім того, саме тут значною мірою можливий прояв самоорганізації, самодіяльності населення, залучення зусиль недержавних організацій та об'єднань із подібними проблемами. Активізація соціального потенціалу самодопомоги та взаємодопомоги — це додатковий ресурс, який дозволяє здійснювати соціальну політику на місцевому рівні навіть у вкрай несприятливих зовнішніх умовах.

Узагальнюючи сказане вище, враховуючи багатогранність змісту, пріоритетність цілей і завдань соціальної політики в Україні, спробуємо визначити перелік її структурних складових. Основним напрямком соціальної політики в Україні сьогодні слід вважати політику збереження та відновлення людського потенціалу. В її складі доцільно виділити демографічну політику (яка, у свою чергу, може бути структурованою таким чином: політика стосовно дітей та підлітків, молоді, жінок, людей похилого віку та інших вікових і соціальних груп населення), сімейну, геронтологічну, рекреаційну, тендерну, міграційну і т ін. Політика розподілу і перерозподілу суспільного продукту може складатись з політики формування, оподаткування, індексації доходів населення, надання пільг, компенсацій та привілеїв, антимаргінальної політики, політики обмеження тіньових доходів і т. ін. Політика зайнятості та охорони праці вміщує політику регулювання ринку праці та забезпечення ефективної зайнятості, організації, нормування, безпечних умов праці та її страхування, оптимального вирішення виробничих конфліктів та суперечок. Політика соціальної допомоги та захисту населення країни складається з пенсійної, субсидіарної політики, політики соціальних гарантій і ліквідації бідності, медичного забезпечення та медичного "страхування: Політика розвитку - галузей соціальної - інфраструктури:— житлового та комунального господарства, торгівлі та громадського харчування, транспорту та зв'язку, культури та мистецтва, освіти, охорони здоров'я, споживчого ринку. В якості складової соціальної політики можна назвати політику забезпечення соціальної безпеки, соціального діалогу та гармонізації економічних інтересів.

Представляється, що основоположним принципом соціальної стратегії та тактики мусить стати системний і комплексний підхід. Використання такого підходу дозволяє визначити максимально повний перелік структурних складових соціальної політики, їхню ієрархічну послідовність та підлеглість, усунути недоліки державного регулювання у деяких окремих галузях та сферах життя суспільства, які тягнуть за собою інтенсивне зростання соціально-економічних протиріч.

Визначаючи механізм соціальної політики, доцільно зупинитись на механізмі її формування та механізмі реалізації.

З огляду на те, що в Україні на сьогоднішній день дієвого механізму формування і реалізації соціальної політики ще не створено, зазначимо наступне. Соціальна політика не повинна зводитись виключно лише до діяльності органів влади, що займаються соціальними питаннями. У розвинутих країнах світу в процесі формування, а згодом і реалізації соціальної політики беруть участь усі громадські інститути суспільства, залучаються не лише законодавчі, виконавчі, судові владні структури, але і суспільство загалом (політичні інститути, соціально-професійні об'єднання громадян, окремі громади). Головне місце посідає народ як суверен влади, перед яким влада звітує про результати соціальної діяльності. Контроль за реалізацією заходів соціальної політики також здійснює все суспільство і його суспільні інститути. Формами такого контролю виступають конституційне право, референдуми, вибори, звіти, громадська думка, листи громадян.

Власне, й економічна політика має місце лише і тільки тоді, коли суспільство і держава сприймають соціальні цілі як пріоритетні. Більше того, соціальна політика - це механізм забезпечення перманентних трансформаційних процесів. Представляється, що механізм формування та реалізації соціальної політики є інтегральним. Він включає державну ідеологію, право, соціальні стандарти, економічні заходи, культуру, психологію, демографію, національно-етнічні регулятори (організаційні, регіональні, місцеві, територіальні).

Узагальнюючи досвід розвинутих країн світу, слід зазначити, що формування соціальної політики держави повинно базуватись на:

- прийнятті національної соціальної доктрини;

-визначенні соціальних цілей (стратегічних та тактичних, довгострокових, середньострокових та сьогоденних);

-визначенні гарантій соціальної безпеки, в першу чергу конституційних.

Ці заходи слід віднести до першого етапу формування, розробки соціальної політики.

Другий етап. В рамках кожного з зазначених напрямків виділяються пріоритети. На цій підставі розробляються комплексні цільові програми як на національному, так і на регіональному рівнях, в межах яких встановлюються строки вирішення проблем, визначаються необхідні ресурси.

Третій етап. Проведення системного аналізу всіх цільових програм, уточнення пріоритетів на підставі реально існуючих матеріально-фінансових можливостей. Через юридичні норми, бюджетний процес, податкові та кредитні механізми всім напрямкам державної політики завдаються соціальні орієнтири, встановлюються терміни, виділяються ресурси, визначаються відповідальність та шляхи реалізації уточнених програм.

Суб'єкти соціальної політики держави: законодавчі, виконавчі, судові органи влади, що формують цілі, завдання, пріоритети, спираючись на створену нормативно-правову базу за участю всіх суспільних інститутів, громадян, звітують перед суспільством (у визначені терміни) про ефективність вирішення соціальних проблем.

За умов більш конкретного підходу до суб'єктів соціальної політики можна віднести:

- державні органи, відомства та установи;

- громадські, релігійні, благодійні та інші недержавні об'єднання;

- комерційні, фінансові та інші бізнесові структури;

- громадян, які беруть участь на професійних чи добровільних засадах у здійсненні громадських та суспільних ініціатив.

Відстежуючи основні етапи формування та реалізації державної соціальної політики в Україні, слід відзначити, що стратегією загальнополітичного курсу української держави, згідно з положеннями Концепції (основами державної політики) національної безпеки України та Закону "Про Раду національної безпеки та оборони України", є побудова соціально орієнтованої ринкової економіки та досягнення високих стандартів життя українського народу. Основним документом у сфері прав громадян України (як і для переважної більшості країн світу) стала ухвалена в 1948 році ООН Загальна декларація прав людини. її основні положення знайшли відбиття і набули подальшого розвитку в Конституції України, де визначено: громадянські й політичні права та гарантії людини як члена – суспільства (статті 25,26, 28-41); права людини як соціальної істоти, які є необхідною умовою її життєдіяльності (статті 27, 42-54); загальні суспільні права, гарантії та обов'язки громадянина (статті 21-24, 55-68) [16].

У процесі досліджень неодноразово з'ясований взаємозв'язок соціальної політики та конституційних норм. Представляється, що сукупністю конституційних прав, гарантій та обов'язків людини визначається простір компетенції соціальної державної політики.

Створенню умов виконання прав і гарантій, що визначені конституційними нормами, підпорядковуються різноманітні загальнодержавні закони. До таких слід віднести, передусім, Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10.2000 р. [18]. Він визначає правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, що спрямовані на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій. Державні соціальні стандарти і нормативи встановлено (згідно закону) також з метою визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсів для їх реалізації.

У згаданому Законі терміни і поняття вживаються у такому значенні: -державні соціальні стандарти - встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їхній комплекс, на базі якого визначаються рівні основних державних гарантій;

-державні соціальні гарантії — встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечують рівень життя не нижчий прожиткового мінімуму;

-прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та послуг, що необхідні для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості;

-соціальні норми і нормативи — показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами; нормативи витрат (фінансування) - показники поточних і капітальних витрат з бюджетів усіх рівнів на забезпечення задоволення потреб на рівні, не нижчому від державних соціальних стандартів і нормативів.

На основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій. Державні соціальні стандарти обов'язково враховуються при розробці програм економічного і соціального розвитку. Отже, систему соціальних нормативів, стандартів та гарантій слід вважати основою, важелями механізму формування та реалізації соціальної політики в Україні (див. таблицю А.1, додатку А).

З метою визначення пріоритетних напрямів регіональної соціально-економічної політики, у 2000 р. Держкомстат України запропонував методику розрахунку загального рейтингу життя регіонів країни, згідно з якою, в якості основних показників рівня та соціально-економічних умов життя відібрано 25 показників[23].

Узагальнюючи світовий та національний досвід створення системи соціальних індикаторів, слід сказати, що вона має будуватися на принципах наукової обґрунтованості, можливості практичного застосування, націленості на вирішення практичних завдань державної соціальної політики. Крім загального рівня соціального добробуту (агрегованого визначення стану соціальної ситуації у країні та міждержавного порівняльного аналізу), індикатори мають враховувати різні складові соціальної стабільності-нестабільності: демографічну, охорони здоров'я та рівня освіти, зайнятості та матеріального забезпечення населення, особистого споживання, житлових умов, соціального забезпечення та ін. Соціальні явища та процеси необхідно відстежувати на національному, регіональному та інших субнаціональних рівнях, а також рівнях соціальної системи (в окремих галузях, для конкретних груп населення).

Аналіз численних методик та запропонована вище структура державної соціальної політики дозволяє представити систему соціальних індикаторів наступними блоками: показники стану та розвитку людського потенціалу, показники розподілу і перерозподілу суспільного продукту, показники зайнятості та охорони праці, показники соціальної забезпеченості та захисту населення, показники рівня розвитку галузей соціальної інфраструктури, показники соціальної напруги.

Використовуючи запропоновану систематизацію соціальних індикаторів, визначимо рівень, динаміку забезпечення основних потреб, відповідно встановлених соціальних стандартів і нормативів, соціально-економічні умови життя громадян України.

Протягом останніх десяти років якісні та кількісні показники стану та розвитку людського потенціалу України стабільно погіршуються. Маємо абсолютне скорочення чисельності населення країни: за період з 1990 до початку 2003 рр. - майже на 4 млн. Протягом останніх 5 років щорічне скорочення, у середньому, складає 385 тисяч осіб на рік (майже 1% щорічно). Середня тривалість життя українських громадян скоротилась за останнє десятиліття більше ніж на 10%, і становить 67 років[17].