Тема 4. Міграція населення в Україні та її вплив на економічний розвиток

1. Поняття і класифікація складових, факторів і видів міжнародної міграції

2. Міграційна ситуація в Україні та її наслідки

Масштаби міжнародної міграції є величезними, про що свідчить той факт, що на кінець ХХ ст.. у світі налічувалося близько 25 млн працівників-мігрантів, а якщо додати членів їх родин, мігрантів-сезонників та нелегальних мігрантів, то ця цифра збільшується в 4-5 разів і сягає понад 120 млн осіб.

Міжнародна міграція робочої сили – це постійне або тимчасове переміщення працездатного населення з одних країн до інших, що викликається як економічними так і неекономічними причинами. До міграції робочої сили відносяться як переміщення на постійне чи довготривале проживання, так і переїзди на відносно короткі терміни. Поняття міграції робочої сили включає також сезонну міграцію, яка покликана необхідністю додаткового залучення робочої сили в деякі сфери господарства в період сезонних робіт. Особливий характер має маятникова міграція, тобто регулярні переміщення робочої сили з одного населеного пункту в інший на роботу і з роботи.

Історично явище міграції – необхідний та природний атрибут міжнародних відносин, спільного існування різних народів, етнічних і соціальних груп, країн. Тому витоки міграції навіть неможливо визначити. Вільне або примусове переміщення великих мас людей відбувалось завжди – настільки, наскільки „вистачає” історичної пам’яті людства.

Міжнародна міграція, подібно до монети, має два боки, які не існують окремо один від одного, а є аспектами єдиного міграційного процесу. Це – еміграція та імміграція.

Еміграція – це виїзд працездатного населення з території країни за її межі.

Імміграція – це в’їзд працездатного населення на територію країни з-за її меж.

Отже, одна й та сама людина є емігрантом стосовно країни виїзду та іммігрантом стосовно країни в’їзду.

Стосовно ж певної країни, то вона, залежно від вектора руху людей, постає країною еміграції та імміграції. Нерівність кількості людей, які виїздять або приїздять до країни на постійне місце проживання (часто як критерій використовують термін один рік), зумовлює необхідність визначати міграційні тенденції. Найбільш загальним показником, що їх характеризує, є міграційне сальдо – різниця між імміграцією до країни та еміграцією за її межі.

Нарешті, використовується ще один термін – реімміграція, яким позначають повернення емігрантів на батьківщину на постійне місце проживання.

Міжнародна міграція буває наступних видів: безповоротна, тимчасово-постійна (від одного до шести років), сезонна, маятникова (щоденний, щотижневий переїзд до місця роботи в іншу країну).

У залежності від правового статусу міграція може бути легальною і нелегальною. Нелегальні мігранти - це особи, які в пошуках роботи в'їжджають в країну нелегально або прибувають до неї на законних підставах (туристами, за запрошенням ...) і нелегально працевлаштовуються. Останнім часом масштаби нелегальної імміграції значно розширилися. Китайці прямують в основному в США і Росію, кубинці - у Флориду, алжирці - у Францію, пакистанці - в Англію і т.д. Найближчим часом за багатьма прогнозами в Україну очікується небувалий наплив нелегальних мігрантів з країн «третього світу», які використовують територію України як перевалочний пункт для подальшого проникнення в Західну Європу.

До традиційних спонукальних мотивів міграції можна віднести такі:

• Економічні: рівень заробітної плати; хронічне безробіття в слаборозвинутих країнах; поглиблення регіональної та світової інтеграції; зростання попиту з боку світових лідерів світової економіки на інтелектуальну робочу силу;

• Неекономічні: воєнні та релігійні конфлікти; сімейні проблеми; природні відмінності країн

Простежується існування 5 напрямків міжнародної міграції робочої сили:

• із в промислово розвинені країни;

• в рамках промислово розвинених країн; (в основному з неекономічних причин, спостерігається відплив умів з Європи в США.

• між країнами, що розвиваються; (в основному між НІК та країнами арабських еміратів; між країнами-членами ОПЕК та інших країнами, що розвиваються. Наприклад, у Кувейті та Саудівській Аравії було в 60-80 роки зайнято до 1 млн. робочих їх Ємену, у Гонконгу - з Китаю та В'єтнаму. Економічні причини: більш високий рівень життя та зарплати і брак некваліфікованої робочої сили в НІС)

• з колишніх соціалістичних країн у промислово розвинуті;

• міграція наукових працівників, кваліфікованих фахівців з промислово розвинених в країни, що розвиваються.

Отже, можна виділити наступні основні центри робочої сили:

Західна Європа. (Особливо Німеччина, Франція (з Північної Африки), Англія, Бельгія (з Іспанії та Італії), Нідерланди, Швеція (з Фінляндії) і Швейцарія). У середині 90-х років приплив іммігрантів оцінювався в 180 тис. чол. на рік. Тільки в країнах ЄС нараховується 13 млн. іммігрантів. В даний час тут розвивається загальний ринок робочої сили, що передбачає свободу переміщення працівників меду країнами ЄС і уніфікацію трудового законодавства. 9 грудня 1989 прийнята "Хартія основних соціальних прав робітників ЄЕС». Найбільш розвинені країни ЗЕ притягають робочу силу з менш розвинених західноєвропейських країн, арабських країн Північної Африки і Близького Сходу, країн Африки на південь від Сахари, країн Східної Європи та СНД.

Близький Схід. Цей центр сформувався в 70-ті роки. Нафтовидобувні країни залучають на важку низькооплачувану роботу дешеву робочу силу з Індії, Бангладеш, Пакистану. Йорданії, Ємену, а також із Греції, Туреччини, Італії, Кореї, Філіппін. До початку 90-х тут працювали більше 4,5 млн. іноземців, а місцевих робітників 2млн. В ОАЕ частка іммігрантів у загальній чисельності робітників - 97%, Кувейті - 86,5%, Саудівській Аравії - 40%.

США і Канада. Трудові ресурси цієї країни історично склалися значною мірою за рахунок іммігрантів. Щороку в США приїжджає іммігрантів більше, ніж у всі інші країни разом узяті. Іноземці складають близько 5% робочої сили країни. Низькокваліфікована робоча сила - з довколишніх латиноамериканських країн (особливо Мексики), країн Карибського басейну. Висококваліфіковані працівники - практично з усіх країн. Іммігранти - 740 тис. чол. на рік, емігранти - 160 тис. чол. Приплив іммігрантів в США і Канаду до середини 90-х років оцінювався в 900 тис. чол.

Австралія. 200 тис. іноземних робітників. З 1982 р. Австралія стала проводити міграційну політику, що стимулює розвиток бізнесу в країні. У країну стали в першу чергу прийматися іммігранти, що робили інвестиції в її економіку

Країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Це перш за все азіатські НІК - Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, а також Японія, Малайзія, Пакистан і Бруней. Найбільший експортер робочої сили - Китай, крім того - В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Бірма, Філіппіни, Індонезія, Бангладеш, Шрі-Ланка ... Загальна кількість іноземних робітників - 2,5-4 млн. чол. В Японії працюють в основному корейці, останнім часом з'явилися іранці.

Латинська Америка. В основному Аргентина і Венесуела, крім того Мексика, Бразилія, Чилі, Парагвай, Болівія. Загальне число іммігрантів - від 3 до 10 млн. чол. на рік, в основному латиноамериканці, але цими країнами субсидуються програми по залученню східноєвропейців, у т.ч. з країн СНД (нафтовиків, інженерів-хіміків, фермерів). Міграція відрізняється сезонністю і великим відсотком нелегальної, ніким не реєстрованої міграції.

Африка. У Північній Африці - нафтовидобувна Лівія, на півдні - ПАР. Використовують іммігрантів з інших африканських країн, але зацікавлена у фахівцях з СНД (але на постійне місце проживання) межстрановая міграція - 2 млн. чол. У ПАР загальна кількість іноземної робочої сили становило 1 млн. чол. на рік.