2.24. Номос права

Цінності, якими розпоряджається суспільство, потребують того, щоб їх оберігали від зазіхань, що загрожують насильниць¬ким перерозподілом або руйнуванням. Інструментальним засобом, за допомогою якого це робиться, є норми і закони права. Здатність права забезпечувати безпечне перебування цінностей життя, цивілізації і культури в соціальному просторі є його номос (грец. потоз — закон). «Будь-який закон, у яку б грамати¬чну форму не був він втілений, завжди представляє собою нор¬му або правило поведінки» . Щодо номосу права, то він норма¬тивний від початку до кінця. У ньому концентруються дисцип¬лінарні, ауторегулятивні чинники цивілізації. Вони стискають¬ся в лаконічні, наповнені владною силою і енергією імперативи, по змушують індивідів слухати і коритися. їхня імперативна форма виключає сумніви в їхній доцільності, передбачаючи од¬нозначне підпорядкування.

Антична традиція представляла номос як універсальну, бе¬зособову силу, що підкоряє своїй владі відношення людей і обе¬рігає усе краще, найбільш цінне, що є в людському житті. Гера-кліт, розрізняючи номос Божественний і номоси людські, ствер¬джував, що останні живляться від першого, який над усім панує й усе перемагає. Людські ж номоси — це те, без чого не¬має і не може бути цивілізованого життя, тому людям, говорив Геракліт, треба боротися за номос як за свої стіни.

Одним із завдань філософії права є з'ясування того, яким чином універсальні закони буття (номос Божественний, у тер¬мінології Геракліта) пов'язані з людськими номосами, у тому числі і з номосом права, і як вони здійснюють регулятивний вплив на соціальне буття людей.

Цілком очевидно, що цей вплив здійснюється через ряд опо¬середковуючих ланок, серед яких ми бачимо релігію, мораль¬ність, мораль і право.

У праві є особливі формоутворення, завдання яких полягає в тому, щоб переадресовувати вимоги універсальних законів світопорядку окремим індивідам і змушувати їх корегувати свою поведінку щодо загальної системи соціальних взаємодій.

Було б неправильним вважати, ніби номос права тотальний і репресивний і його призначення полягає лише в тому, щоб приборкувати стихію людських емоцій і пристрастей. Директиви правового номосу не тотальні, а вибіркові. Вони не перешко¬джають тим стихійним проявам людської природи, у яких від¬сутня деструктивна спрямованість. Лише особливо руйнівні, небезпечні для суспільства стихійні і свідомі акції зустрічають з боку правового номосу жорстку протидію заборонного харак¬теру. Він виступає як крайній і найбільш радикальний засіб контролю за соціальною поведінкою тих індивідів, для яких ви¬явилося недостатньо таких засобів регуляції, як звичаї, релігія і моральність.

Номос права двоїстий за способами відношення до своїх ад¬ресатів. Для тих, хто схильний добровільно, із внутрішньою го¬товністю відповідати його вимогам, він обмежується тим, що пропонує еталонні зразки належної соціальної поведінки за до¬помогою різних культурних форм. Для тих же, хто наділений іншими нахилами і не бажає прислухатися до його велінь, він знаходить засоби і способи їхнього примусу до належної пове¬дінки. Цим номос нагадує образ долі у філософів-стоїків, яка веде покірних і тягне тих, що опираються. В обох випадках він переслідує ту саму мету — упорядкування соціальних відно¬син, надання їм необхідної оформленості, що вимагається для успішного розвитку людської цивілізації. В умовах плинності сущих, постійних змін у бутті людей номос дозволяє зберігати історичну наступність у перетвореннях, що відбуваються. Без надійного нормативного «кістяка» не змогла б скластися жодна локальна правова цивілізація, для живої плоті якої необхідна надійна опора. З усіх можливих форм структурування громад¬ського життя номос орієнтує на належні форми соціального порядку, тобто на ті, які відповідають одночасно й універсальним принципам світобудови, і сутнісним властивостям людської природи, і потребам цивілізації, що розвивається, і культури. У руслі проходження за цими орієнтирами стихія взаємодії безлічі людських свобод, характерів, інтелектів, інтересів, при¬страстей набуває дисциплінарно-нормативної конфігурації і стає правовою реальністю.

Правова реальність постає як сфера життєдіяльності лю¬дей, взята в тому обсязі, у якому вона підлягає нормативно-правовому регулюванню. Структурована й упорядкована під безпосереднім впливом номосу, вона постає як одна з іпостасей нормативно-ціннісного континууму «цивілізація — культура».

Правова повинність далеко не завжди виступає тільки як зовнішній примус, що вторгається в «інтер'єр» індивідуальної правосвідомості лише в особливих, критичних випадках. Прак¬тично у кожної людини є внутрішні уявлення про вимоги не убивати, не красти, не лжесвідчити тощо. Вони можуть бути замішані на вірі, соромі, страху, уявленнях про честь, потребі ма¬ти чисту совість та іншому. Зберігаючи незмінною свою суть, правова норма, подібно до міфічного Протея, здатна набувати самих різних образів в індивідуальній правосвідомості. У цьому полягає одна з причин її дієвості, оскільки безкінечна різнома¬нітність її внутрішніх форм виступає як засіб адаптації універсальних імперативних формул до індивідуальних особливостей кожної особистості і долі. Душа, не здатна, припустімо, увібрати в себе зміст тієї або іншої заборони через повчальне моралізування старших, здатна розгорнути свої створи і встати на шлях істини після того, як вона стала свідком чиєгось подвигу або злочину, пов'язаних із вірністю закону або відступництвом від нього. Той, хто глухий до релігійних завітів, може відгукну¬тися на порушені струни почуттів сорому або честі. А хтось здатний утримуватися від небезпечних кроків під впливом яко¬гось запалого в душу яскравого і сильного враження-спогаду або уроку, який уже встигло піднести життя. Тобто скільки людей, стільки і шляхів, якими номос входить у правосвідомість особистості і змушує її сформулювати для себе власні принци¬пи своєї соціально-правової поведінки. Таким чином, він міцно влаштовується в «інтер'єрі» суб'єктивного світу особистості, сприяючи існуванню декількох різновидів правової поведінки. По-перше, це найнижчий щабель законослухняної поведінки, у якому присутній припустимий нормативно-правовий мінімум, нижче якого вже починається делінквентна область правопору¬шень. По-друге, це типові, середньорівневі моделі правової по¬ведінки, що дозволяють суб'єктам взаємодіяти в такому режимі соціального співробітництва, коли жодний з учасників укладе¬них угод не намагається порушувати юридично закріплені до¬мовленості. І по-третє, це вищий щабель ідеальної, бездоганної соціально-правової поведінки, детермінованої не тільки зовніш¬німи механізмами правового регулювання, але і внутрішніми, морально-етичними мотивами: наприклад, боржник або його спадкоємці повертають великий борг у ситуації, коли через іс¬нуючі обставини у кредитора немає ніяких підтверджуючих до¬кументів, до яких він міг би апелювати в судовому порядку.