4.10. Ментальні передумови правосвідомості

Людина, яка усвідомлює характер, логіку і протиріччя свого соціального буття, рефлексує з приводу власного перебування в часі-просторі, правовій реальності, схильній уважно дослід¬жувати свої відношення з нею і зі світовим цілим. Для неї не¬прийнятне світовідношення, позбавлене смислоутворюючої ак¬тивності і яке є лише несвідомим світовідчуванням, адаптивним розчиненням індивідуального «Я» у сущому. її власний світо¬гляд — це насамперед сфера смислів, які вона відшукала і про¬довжує шукати і привносить власними зусиллями в навколиш¬ній світ і у свої відносини з ним. Така позиція має, як правило, контрадаптивний характер і являє собою перманентний процес духовного освоєння соціальних реалій і протиріч «живого жит¬тя». Вона націлена на активне збагнення наявних у цих проти¬річчях смислів і на виявлення їх соціальної і особистісної зна¬чимості.

Логіка соціалізації передбачає висхідне просування інди¬відуальної свідомості від безпосередньо-емпіричних споглядань до узагальнень різних рівнів, де підйом на кожний новий ща¬бель соціального мислення передбачає вирішення відповідних пізнавальних або орієнтаційних протиріч попередніх рівнів.

Структурно-змістова складність правосвідомості обумовле¬на багаторівневістю її архітектоніки, де вищий рівень представ¬лений розумом, середній — здоровим глуздом. Нижчий же, який часто називали повсякденною свідомістю, було б правиль¬ніше позначити за допомогою більш автентичного терміна, яким з успіхом користувався Гадамер, — «перед-розумом». Жодна з цих ментальних форм не є автономною і самодостатньою. Вони взаємопов'язані за допомогою цільової орієнтованості правової свідомості на вирішення актуальних соціально-етичних проб¬лем. При цьому кожна з них має свою міру культуротворчої продуктивності. Взаємодіючи між собою і найчастіше супереча-чи одна одній, вони проблематизують внутрішнє життя інди¬відуальної свідомості, насичують його різними контроверзами, перетворюючи його в драму з важко передбачуваними наслід¬ками.

Перед-розум, здоровий глузд і розум — це не тільки форми і засоби світо- і життєосмислення, але і щаблі людської духов¬ності, сходження по яких складає важливу особливість процесу соціалізації, виховання, освіти особистості. Між ними немає жорстких границь, і кожний з них здатний у певний момент своєї еволюції переступити власні межі і трансформуватися в більш високу форму світоосмислення. При цьому перехід на но¬вий щабель не скасовує соціокультурних функцій розміщеної нижче здатності, залишаючи в її компетенції певну сферу жит¬тєвого матеріалу і дозволяючи їй домінувати в ньому. Так, за «перед-розумом» залишається соціонормативна регуляція ві¬тальних, природно-тілесних проявів людського існування, за «здоровим глуздом» — сфера практично-духовної діяльності людини в локальних соціальних сферах, підпорядкованих при¬ватним імперативам етнічного, національного, етатистського, політичного, ідеологічного, морального і позитивно-правового характеру, а за розумом — сфера буття особистості як суб'єкта загальнолюдської культури, який перебуває в соціокультурно-му універсумі, усвідомлює себе «громадянином світу» і носієм родової сутності, вибудовує лінію своєї соціальної поведінки відповідно до загальних моральних норм та імперативів природного права.

«ПЕРЕД-РОЗУМ» «Перед-розум» виступає як початкова, первинна форма раціональності, яка ще не розірвала безпосередніх зв'язків із механізмами почуттєвого сприйняття. Через нього людина усвідо¬млює себе емпіричним індивідом, тілесною одиничністю, «життям, яке хоче жити» і тому наділена для цього відповідними потягами і силами. У цій своїй якості свідомість ще не піднімається до осмислення різноманіття своїх практично-духовних зв'язків із соціокультурним універсумом, а усвідомлює лише свою причетність до безпосередньо споглядальних очевиднос¬тей натурального світу. Для неї насамперед очевидна її власна заглибленість усередину природного, фізичного часу з його по¬вторюваними циклами і маятниковою ритмікою.

«Перед-розуму» властиво в його активних проявах і змінах уявлень постійно повертатися до тих самих вихідних основ сво¬го існування, до центруючого начала. Таким для нього виступає вітальне «Я», яке утворюється з постійно відновлюваних сома¬тичних, психофізіологічних, емоційно-почуттєвих реакцій і їх¬нього мінливого різноманіття, обумовленого, у свою чергу, як внутрішньою психофізичною динамікою, так і змінами зовніш¬ніх умов. Вітальне «Я» вінчає сукупність вроджених властивос¬тей і здатностей людини, які забезпечують її життя в природі. Воно егоцентричне і бачить своє головне завдання в самозбере¬женні, в оборонно-агресивній поведінці, яка забезпечує подібне самозбереження. Замкнуте насамперед на самому собі, на своїх життєвих потребах, втягнене в боротьбу за власне виживання і продовження роду, воно здатне, при необхідності, знехтувати відмінностями між припустимим і заборонним.

«Перед-розум», обслуговуючи безпосередню життєдіяль¬ність людини в її найбільш простих і типових проявах, несе на собі помітний відбиток впливу несвідомих і емоційних структур психіки. Саме тому в продуктах його культуротворчої активно¬сті майже завжди можна виявити атавістичні елементи міфо¬логічної архаїки. При найменших соціально-орієнтаційних ут¬рудненнях на рівні «перед-розум» включаються захисно-ре¬зервні арефлексивні «блокатори», що перешкоджають розгор¬танню внутрішніх протиріч і дисонансів: у пояснювальну схе¬матику світорозуміння починають вводитися міфологеми долі, провидіння, дива, таємниці, нечистої сили, фатуму та ін. Тому «перед-розуму», як правило, невідомий справжній драматизм етичних і екзистенціальних контроверз. Він застрахований від них своєю наближеністю до рятівних шарів несвідомо-міфоло¬гічних архетипів.

Міфомислення, що розгортає свою вигадливу логіку на рівні «перед-розуму», похідне від результатів відношення людини до зовнішніх обставин. Якщо це сили, що стоять над нею і не піддаються не тільки ніяким впливам, але і раціональному осмис¬ленню, якщо вони несуть загрозу її природним правам, безпеці та життю і породжують почуття фізичної безпорадності перед їх могутністю, людина мимоволі наділяє їх міфологічними характеристиками.

У соціальному світі завжди зустрічається те, що не вклада¬ється в стереотипні логічні форми і не перевіряється «алгеб¬рою» соціологічних прогнозів. Поряд із зовнішніми обставинами це можуть бути події внутрішнього життя людини, які також мають свій соціологічний вимір. Складаючись не тільки з усві¬домлюваних рухів думки, почуттів, волі, але також із схованих під багатошаровими соціокультурними нашаруваннями устано¬вок та інтенцій, вони можуть сягати своїми коренями в глибини несвідомого. Сфера «неназваних», «непроіменованих» інтуїцій з великими труднощами піддається раціональному освоєнню. І проте вони включаються в контекст культури за допомогою міфів і міфологем, які дозволяють на «перед-розумовому» рівні передавати непередаване і пояснювати непояснюване.

Значний інтерес для розуміння того, як це відбувається, представляє концепція В. В. Налімова. У його тлумаченні логіка мислення — це правила оперування такими дискретними сим¬волами, як слова. Слово має дві іпостасі — атомарну і контину¬альну. З кожним словом пов'язане розмите поле смислових значень, з яких свідомість вибирає те, що відповідає обрамову¬ючому її контексту. Смисл будь-якого окремого слова можна розкривати нескінченно, використовуючи для цього незліченну кількість інших слів і словосполучень. При цьому завжди мож¬на придумати ще одну нову фразу, яка на додаток до попере¬дніх здатна внести свою лепту в розкриття смислу даного слова. У цьому відношенні людське мислення континуальне, оскільки значеннєві поля слів нескінченно подільні. Але оскіль¬ки мислення континуальне, а мовні засоби вносять у нього по-чатки дискретності, то звідси виникають різні протиріччя, у то¬му числі скарги людей на брак слів для вираження своїх думок.

Рефлексивне мислення — це лексично-дискретне управлін¬ня континуальним потоком думки. «Людина на дискретній мові ставить запитання сама собі — своєму спонтанно протікаючому розумовому процесу. Одержуючи відповідь, вона аналізує її на логічному рівні, і якщо відповідь її не задовольняє, то ставиться наступне, видозмінене запитання»1.

Правове мислення в даному випадку не є виключенням. Мо¬рально-психологічні реакції, зароджуючись на несвідомо-реф¬лекторному рівні, із необхідністю проходять процес вербаліза-ції, що загрожує їм як здобутками, так і втратами. Набуваючи лексичну чіткість, значеннєву визначеність раціональних фор¬мулювань, ми одночасно втрачаємо відчуття багатомірності предмета і глибини сприйняття його нашим «Я». Обмежений те¬заурус правових понять із легко обчислюваною кількістю слов¬никових одиниць не покриває сутності моральних переживань, не передає всієї їхньої складності або сили, тонкості або трагіз¬му тощо. Те, що залишається за межами прокрустового ложа правової лексики, настійно вимагає власних форм, які могли б «транспортувати» його зміст на рівень раціональності.

Міфи і міфологеми виникають там, де закінчуються межі очевидного, де реальність виявляє свою загадковість, апофати-чність, де логічні доводи здорового глузду і розуму відмовля¬ються виконувати свою пояснювальну функцію. Таємне, щоб стати дійсним, знаходить у них відповідну його природі мову.

У кожної соціальної або етико-екзистенціальної таємниці є своя онтологія, гносеологія й аксіологія. В онтологічному сенсі це ще не вирішене протиріччя усередині предмета, об'єкта або суб'єкта, смисл яких буде визначатися тим, яка із сторін візьме гору і яка з можливостей перейде в дійсність. У гносеологічному відношенні таємниця — це те, що ще не пізнане або в принципі не пізнаване. І нарешті, в аксіологічному сенсі за поняттям та¬ємниці стоїть та або інша життєва цінність, що з ряду причин ретельно оберігається і приховується особистістю від інших лю¬дей. Неможливо погодитися з твердженням психолога Ф. Є. Васи-люка, ніби індивідуальна таємниця — це «виразка, що зсереди¬ни розкладає спілкування». «Повнокровне людське спілкуван¬ня, — пише він, — передбачає прагнення до максимальної відкритості свідомості. У ньому — постійна боротьба за гранич¬не самовираження, включення в спілкування всієї людини, усієї повноти її душі... Нитки асоціацій, які виявляються в спілкуван¬ні, ніби пронизують людину, просвічують її для самої себе і для іншого... Таємниця одного з тих, що спілкуються — це певна ді¬ра, непрозора стороння капсула в тілі спілкування, місце, у яко¬му перериваються ходи бесіди, взаємних пояснень вчинків, спо¬гадів тощо»1. Подібний погляд на міжособистісне спілкування передбачає етичну й екзистенціальну прозорість людського буття, а також обов'язковість демонстрування цієї прозорості. При цьому ігнорується та фундаментальна обставина, що лю¬дина і світ людини невичерпні у своїх проявах, а ці прояви не¬вичерпні у своїх смислах і супроводжуються безкінечним різ¬номаніттям протиріч. Ті з протиріч, які ще далекі не тільки від свого вирішення, але і від досить адекватного розуміння, здатні виступати в обрамленні загадковості і таємничості.

Особиста таємниця — необхідна етико-екзистенціальна скла¬дова індивідуального буття. Феномени зізнання, сповіді, покаян¬ня, міркування про таїнства народження, смерті, гріха і пороку за своєю природою такі, що їх не обов'язково виносити на повер¬хню вербального спілкування. Вважати інакше — значить обпи¬ратися на гранично редуковану соціологічну модель людини.

ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД

Соціальність людини знаходиться у полоні її тілесності, пе¬ребуває в безпосередній залежності від вітальних начал, за якими стоїть безапеляційна влада природної необхідності. І все ж людина — це істота, яка «за своїм рангом повинна не допус¬кати, щоб її визначали вкладені природою імпульси. Людина в безпосередньому і не культурному стані знаходиться тому в по¬ложенні, у якому вона не повинна знаходитися і від якого вона неодмінно повинна звільнитися»". Розумова форма раціональ¬ності допомагає людині рішуче ступити назустріч такому звіль¬ненню. Але крок цей може залишитися тільки кроком, не пе¬рейшовши в поступальне сходження, оскільки в самому здоро¬вому глузді є важкопереборювані самообмеження.

Соціокультурний простір, вибудовуваний за допомогою ро¬зумових визначень, відрізняється принциповою значеннєвою й аксіологічною обмеженістю. Існуючи в якості замкнутої семан¬тичної сфери, він нагадує ту шкаралупу горіха, про яку шекс-пірівський Гамлет говорив, ніби усередині неї людина здатна почувати себе підкорювачем Всесвіту. Дійсно, розумовий акти-візм не в змозі піти далі ним же прокладених меж. Оперуючи окремими ухвалами в пізнавальній, орієнтаційній, оцінній прак¬тиці, однозначно сприймаючи соціальні реалії, здоровий глузд не схильний йти в інші, незвичні для нього системи аксіологіч-них координат. Він відданий кінцевим цілям і непорушним, встановленим раз і назавжди орієнтирам, локалізованим усере¬дині обмежених соціальних структур. Спираючись насамперед на ці орієнтири, він вибудовує різноманітні світопояснювальні моделі і схеми. Не схильний міркувати в термінах безкінечного, універсального, абсолютного, не володіючи здатністю до гли¬бинного, «стереоскопічного» світосприйняття, розум схильний перетворювати багатомірні соціальні об'єкти в одномірні схеми і рухатися по шляху регулярної побудови скорочених пояснень, лише в невеликому ступені наближених до справжніх сутнос-тей речей. Саме він і складає ментальну основу юридичного по¬зитивізму.

На відміну від егоцентричного «перед-розуму», розум, як уже відзначалося, наказує індивіду піклуватися не стільки про себе, скільки про виживання, безпеку і розвиток тих соціальних спільнот, до яких він належить. Його корелятом є вже не вітальність, а соціальність як сукупність одержуваних люди¬ною якостей, що забезпечують її здатність існувати в складі різноманітних суспільних груп і виконувати потрібні цим гру¬пам функції. З позицій здорового глузду людина — усього лише частина тої або іншої спільноти, нерівноцінна їй, залежна від неї, підпорядкована логіці її існування, детермінована її меха¬нізмами. Над індивідуальною соціальністю завжди тяжіє со¬ціальна необхідність, яка вимагає ставити суспільне вище за особисте, а обов'язок вище за свободу.

Протиріччя, які виникають між здоровим глуздом і «перед-розумом», найчастіше мають своєю підставою більш глибоке протиріччя між соціальністю і вітальністю. Так, приміром, одна з головних проблем соціальної педагогіки полягає в тому, щоб навчити дитину, підлітка переборювати інстинктивний, біологічний егоїзм, рахуватися не тільки з власними потребами, але і з інтересами оточуючих людей. Існують комплекси психіатрич¬них, соціально-психологічних, кримінологічних питань, які ви¬магають з'ясування того, як впливають на соціальну поведінку людини її генотип, підсвідомість, сексуальність, агресивно-обо¬ронні інстинкти тощо.

Завдання цивілізованої людини полягає в тому, щоб не про¬сто нести в собі протиріччя вітального і соціального начал як одну з умов істинно людського існування, а тримати його під контролем вищої внутрішньої інстанції — свого духовного «Я» і його раціонального корелята — розуму.

РОЗУМ

Класична традиція відрізняти розум із його орієнтованістю на обмежені соціальні цілі від розуму з його націленістю на безумовне й абсолютне, передбачає суперечливі відносини між цими двома модусами раціональності. На відміну від здорового глузду, твердо переконаного в достатньому, вичерпному харак¬тері своїх пояснюючих концептів і моделей, розум вважає що постійно знаходиться на межі розуміння і нерозуміння. Незадо¬воленість наявною схематикою, якою б витонченою не була її логічна аргументованість, перетворює його духовну активність у подобу ненаситної, не відаючої повного заспокоєння фаустів-ської пристрасті.

Розум відрізняється від здорового глузду не тільки наполег¬ливою спрямованістю на проникнення в сутність цікавлячих його соціальних феноменів, на виявлення їхніх внутрішніх про¬тиріч, але також умінням використовувати гностичні рефлекси цих протиріч у якості спонукальних імпульсів подальшого роз¬витку свого аналітичного потенціалу.

На відміну від здорового глузду, що оперує кінцевими ви¬значеннями, розум орієнтований на відшукання загальних ви¬значень духовно-практичного буття людини. «Мікрокосм» внутрішнього світу, що вибудовується його зусиллями, спрямо¬ваний на досягнення максимально можливого ступеня ізоморф-ності універсуму світової культури. Розум дозволяє особистості усвідомлювати своє перебування не тільки у світовому соціумі, але й в ідеальному світовому культурному універсумі.

Розум безпосередньо пов'язаний з такою властивістю особи¬стості, як духовність. Якщо вітальність і соціальність людини передбачають її несамостійність, підпорядкованість природним і соціальним детермінантам, то духовність виступає як здат¬ність підніматися над природною і соціальною обмеженістю, ви¬ходити в сферу свободи.

Людина в якості розумної і вільної духовної істоти — це суб'єкт, який одночасно усвідомлює і свою унікальність, само-цінність свого внутрішнього світу, і власну причетність до універсальних начал буття, відтворених у загальнолюдських цінностях культури. Духовність у її найвищому смислі виникає там, де універсум світової культури концентрується в межах мікроуніверсуму людського «Я», а саме «Я» робить усе можли¬ве, щоб укорінити своє буття в бутті культури, невпинно вибу¬довуючи зв'язок між тим і іншим.

Особистість, яка піднялася за допомогою розуму до усвідом¬лення загальних, родових основ людського буття, тим самим піднімається до рівня морального і природно-правового світо-відношення. Долаючи межі одиничного, приватного й особливо¬го, намагаючись духовно піднятися над тими природними і со¬ціальними обмеженнями, що накладаються на людське існуван¬ня природними факторами і суспільними обставинами, розум готовий сприймати і трактувати кожну комунікативну акцію як спілкування родових суб'єктів, які є власниками рівних приро¬дних прав, носіями однотипних соціокультурних сутностей, громадянами загального цілого — світового соціуму.

Складність і утрудненість розумно-морального і природно-правового світовідношення обумовлена в значній мірі тим, що через незалежні від неї обставини, людина змушена перебува¬ти одночасно в складі ряду локалізованих соціальних сфер на¬ціонального, демографічного, політичного, економічного, профе¬сійного та іншого характеру. Крім того, антропологічно задана відносна автономія людської тілесності, її егоцентрична орієн¬тованість також зводять завдання морального і природно-правового відношення до сущого в ранг одного з найважчих.

Тому на розум покладається відповідальність за вміння лю¬дини переборювати власними духовними зусиллями межі між соціальними спільнотами і відшукувати прийнятні шляхи вирішення виникаючих при цьому мотиваційних протиріч. А запо¬рукою такого вирішення змогла б виступати здатність розуму вбачати в людях не часткових індивідів, а самоцінних суб'єктів, у сутності кожного з яких немає ніяких принципових перешкод для їх духовно-практичної інтеграції в єдине вселюдське спів¬товариство.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-МЕТАФІЗИЧНА ІНТУЇЦІЯ

Пізнавальні можливості розуму аж ніяк не безмежні. І в ті моменти, коли він усвідомлює це найбільш чітко і гостро, наро¬джуються сумні сентенції, на зразок відомого сократівського зізнання: «Я знаю, що я нічого не знаю». Цей хворобливий стан людського духу, і насамперед філософського розуму, через зіт¬кнення з нерозв'язністю пізнавальних завдань або неприйнят¬ністю можливих шляхів їх прояснення викликає моральну при¬гніченість і пригнобленість пізнаваючого «Я». Декарт назвав цей стан інтелектуальним сумом.

Вивести людський дух з такого стану допомагає така пізна¬вальна здатність, як інтєлектуально-метафізична інтуїція. Біль¬шість філософів за всіх часів визнавали, що речі і явища несуть у собі щось набагато більше, ніж те, що в них доступно сприй¬няттю і заснованому на ньому розумово-розумному аналізу. У Метерлінка в «Синьому птасі» діти могли, повернувши чарів¬ний кристал діаманта, побачити сховані до того часу душі ре¬чей. Для позитивістського розуму душі речей — це фікції. Він не визнає за речами ніяких душ. Філософський розум вважає, що «душі» — це зосереджені в предметах культурно-історичні смисли. І лише інтелектуально-метафізична інтуїція бачить у душах речей відбиток присутності в нашому світі вищої реаль¬ності. Вона йде далі логічних доказів, далі виявлених протиріч і антиномій у своєму прагненні доторкнутися до справжніх основ світопорядку. Там, де філософський розум безсилий перед від¬критим мороком незбагненних таємниць буття, метафізична ін¬туїція, що активно використовує сховані резерви підсвідомості і надсвідомості, продовжує занурення людського духу в глибини цих таємниць. Вона не сумнівається в тому, що під покровом цієї дійсності, точніше, під покровом кожного з її атомів, схова¬на інша реальність, не схожа на цю. На відміну від здорового глузду, що відкидає це припущення, і розуму, що задовольняється умоглядною констатацією того, що вона існує, і свого без¬силля перед її таємницями, метафізична інтуїція відчуває цю реальність, а також те, що вона більш реальна, ніж та, у якій людина живе своїм повсякденним життям.

Ідея існування другої, вищої реальності, ідея того, що люди¬ні дано жити одночасно в двох світах, — головна у світових ре¬лігіях, найбільших філософських вченнях, музиці і поезії. Для метафізичної інтуїції ця ідея аксіоматична.

Інтелектуально-метафізичну інтуїцію можна порівняти з воротами, через які в мисляче людське «Я» входить метафізич¬на реальність. Через цю пізнавальну здатність людині відкри¬ваються такі грані буття, які для здорового глузду і розуму не¬збагненні. Не кожний має цю здатність. Вона передбачає особ¬ливу, метафізичну обдарованість особистості. Оскільки вона зв'язана з підсвідомими і надсвідомими рівнями психіки, то лю¬дина, як правило, сама не знає, як до неї приходять осяяння і відкриття.

Використання пізнавальних можливостей інтелектуально-метафізичної інтуїції передбачає ряд умов. По-перше, суб'єкт пізнання повинен знати про предмет пізнавального інтересу усе, що знають інші. По-друге, він повинен перебувати в стані збентеженості проблемою, зосередженості на ній, і ця пізна-вально-психологічна установка повинна бути досить стійкою і глибокою. І тільки за наявності цих двох умов стає можливим підключення несвідомих резервів метафізичної інтуїції.

Пізнавальні зусилля інтелектуально-метафізичної інтуїції припускають, що власник цієї здатності сприймає в якості ак¬сіом такі положення:

1) трансцендентна реальність існує;

2) у кожному фрагменті фізичного, соціального, духовного життя обов'язкова присутність метафізичних начал;

3) логічні докази існування метафізичних реалій неможливі і марні;

4) метафізичний світ являє собою єдину, загальну батьківсь¬ко-материнську сукупну першооснову буття, від якої похідне земне життя.

На відміну від розуму, що нерідко йде на свідомий, навмис¬ний розрив з міфологією, містикою, релігією, метафізична інтуїція ніколи не втрачає з ними зв'язку і виступає в багатьох випадках їх спадкоємицею. Якщо мова розуму має переважно денотативний характер, коли його висловлення прагнуть ого¬лювати приховані смислі, то мова інтелектуально-метафізичної інтуїції може бути коннотативною, тобто передбачає присут¬ність підтекстів, усього того, що припускається і до кінця слове¬сно не виражене. Розум усвідомлює обмеженість своїх можли¬востей і не зазіхає на незбагненне, відступаючи перед ним. Але метафізична інтуїція прагне подумати немислиме і говорити про невимовне.

Для неї усе, в тому числі і право, живе і рухається не тільки в межах спостережних фізичних вимірів. У права є й інше, не-спостережне, таємне життя. Правова реальність багатомірна й сягає своїми коренями у надкаузальнии світ, де знаходяться причини причин, вищі, абсолютні першонорми і першоцінності, що задають людям певні моделі соціальної поведінки.

Інтелектуально-метафізична інтуїція йде набагато далі суто раціоналістичного підходу, що зображує право у вигляді комп¬лексу інвентаризованих норм і законів. При такому підході зни¬кає душа права, а залишається лише його соціальне тіло, якщо не сказати «труп права». Інтуїція ж, упевнена в існуванні такої душі, здавна позначила для себе відповідний спектр реалій і проблем, що традиційно називається галуззю філософських ос¬нов природного права.