4.7. Протиріччя між вітальністю і соціальністю

Один із головних уроків, винесених історією розвитку ци¬вілізації, говорить: людина не повинна бути рабом свого віталь¬ного «Я».

Зрозуміло, вітальність не варто принижувати і затоптувати, як це робили середньовічні аскети-відлюдники. Але водночас їй не можна дозволяти єдиновладно правити людиною, інакше вона перетвориться або на тупого обивателя, який веде напівтваринне життя, або ж на агресивного хижака, що йде на поводу у своїх інстинктів і переступає легко через моральні і правові норми. Там, де однозначно перемагає і безроздільно домінує вітальність, людина перетворюється у відразливу подобу тварини або звіра, а її поведінка оцінюється цивілізованими людьми за допомогою таких естетичних і морально-правових категорій, як низьке, по¬творне, огидне, відразливе, ганебне, злочинне тощо.

У внутрішньому світі цивілізованого суб'єкта й у соціально¬му просторі цивілізованого співтовариства вітальність, вимага¬ючи задоволення своїх потреб, незмінно наштовхується на пе¬решкоди, зведені соціальними нормами релігійного, моральніс-ного, морального і правового характеру. Але оскільки носієм цих норм виступає соціальне «Я» людини, то зіткнення набуває характер конфлікту між вітальністю і соціальністю. Це проти¬річчя не є тим, чого людина повинна уникати у своєму внутріш¬ньому і зовнішньому, практичному житті. Навпаки, її завдання полягає в тому, щоб нести це протиріччя у всій різноманітнос¬ті його проявів у собі як одну з основних умов свого істинно людського, цивілізованого існування. Вона вправі по-різному вирішувати його в різних ситуаціях. Але при цьому важливо враховувати одне: щоб зрештою міра цивілізованості її власно¬го існування і оточуючого її соціального життя не убувала, а зростала.

У світлі протиріччя між вітальністю і соціальністю звертає на себе увагу концепція «природної людини».

Отримавши поширення у філософських вченнях ХVII-ХVІIIст., вона виникла ще в античності. Уже грецькі філософи-циніки намагалися змоделювати ситуацію повної автономії вітальної іпостасі людської істоти від соціальних умовностей. Новий час із властивим йому інтенсивним розвитком промислового вироб¬ництва, товарно-грошових відносин і державно-правових інсти¬тутів викликав у багатьох філософів прагнення поставити «ро¬зумовий експеримент» і уявити ситуацію людського існування за межами всіх цих складних соціальних форм.

«Природній людині», тобто істоті, чия вітальність віддана сама собі, необхідним було відповідне, теж «природне», тобто докультурне, доцивілізаційне середовище, де б не було ні про¬мисловості і грошей, ні ринку і торгівлі, ні мистецтва і ремесел, ні соціальної нерівності і станово-класових відмінностей, ні по¬літики і права. У цих умовах людина нібито могла залишатися такою, якою її створила природа. Займаючись полюванням, ло¬влею риби і збором плодів, вона виявляла б себе в міру егоїсти¬чною і доброю, енергійною і помірною. Будучи, як вважав, на¬приклад, Ж.-Ж. Руссо, від природи незлою і розважливою, роз¬судливою і терплячою відносно ближніх, «природна людина» не була схильною до пороків і злочинів і тому не потребувала ні держави, ні права. Ці позитивні властивості якось згладжували враження про її інтелектуальну, творчу, духовну обмеженість, яка була очевидною і дала І. Канту можливість зауважити: «Людина природної простоти дуже рано знаходить почуття справедливості, але дуже пізно або взагалі не знаходить понят¬тя справедливості»1.

Вирішення протиріччя між вітальністю і соціальністю на ко¬ристь вітальності передбачало у прихильників концепції «при¬родної людини» вихідне припущення про споконвічну, вродже¬ну неагресивність людей. Але це припущення мало гіпотетич¬ний характер і не могло спростувати доводи протилежного характеру.