Монголо-татарсьна навала

На той час, коли Київська держава розпалася на окремі самостійні землі — князівства, в Центральній Азіїсклалася нова могутня Монгольська держава. 1206 р.їїоб'єднання завершив хан Темучин (його називають Чингісханом, тобто великим ханом). Створення ним централізованої системи державного устрою та боєздатного війська давало можливість завойовувати нові території сусідніх народів. Протягом першої чверті XIII ст. монголи здійснили масштабні завоювання в Китаї, Середній Азії та Закавказзі, після чого опинилися біля кордонів Русі.

Для організації відсічі загарбникам було створено об'єднане русько-половецьке військо, в якому взяли участь багато руських князів із своїми дружинами. Та через незгоду між князями під час походу у битві на річці Калка 1223 р. руське військо зазнало нищівної поразки, яка відкрила монголо-татарам шлях на Русь. Загарбники переслідували руські дружини до Дніпра, але далі йти не наважилися через великі втрати, що завдали їм русичі.

Після смерті Чингісхана (1227) його спадкоємці знову вирішили здійснити похід на Русь, який розпочався 1237 р., очолений ханом Батиєм. У 1237—1238 рр. Батиева орда спустошила землі князівств Південно-Східної Русі.

1239 р. монголо-татари рушили на князівства Південно-Західної Русі. Вони дощенту зруйнували Переяславську і Чернігівську землю. Восени 1240 р. був обложений і Київ, який був узятий після кількаденного штурму 7 грудня. Залишаючи за собою згарища і руїни, військо Батия розоряти Волинську і Галицьку землю, вторглося в межі Польщі, Угорщини й Чехії.

Знекровлені Руські землі опинились під владою монгольської держави під назвою Золота Орел Поневолене населення було обкладено численними податками, мусило відбувати виснажлив повинності, нещадно грабувалися селяни і ремісники, молодь забирали в рабство. Золотоордам ські хани перетворили місцевих князів та бояр на своїх слухняних васалів, намагаючись увічнип» роздрібненість Русі. Кожен князь мусив їздити в Орду, щоб отримати з рук хана ярлик (грамоту» дозволом) на право управління своїми землями.

Київська, Переяславська і Чернігово-Сіверська земля увійшли до одного з західних улусів (пре-вінції) Золотої Орди. Там постійно кочувала татарська орда, готова в будь-який час до зброй-нападу. У Києві правив золотоординський намісник-баскак, який контролював місцеву владу,ц збиранням данини і обліком населення.

Формально визнавши владу хана, відносну незалежність продовжувало зберігати лише Гал»-цько-Волинське князівство.

Золотоординське панування стало тяжким випробуванням для руських земель. На території України воно тривало понад 120 років.

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА

Галицькі і Волинські землі до об'єднання

Галицькі і Волинські землі увійшли до складу Київської держави за часів Володимира Великого» коли у 980—990 рр. були відвойовані у поляків. На Волині було засновано місто Володимир, їй: згодом стало столицею цих земель. У Галичині політичним центром став Галич. Київським і удалося закріпити ці землі за своїми наступниками.

Першими у Галичині правили Ростиславичі — нащадки одного з онуків Ярослава Мудрот.3 Одночасно на Волині при владі були Мстиславичі, що були нащадками Володимира Мономаха.

Галицька земля фактично відокремилась від Києва ще 1097 р., а її князі Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі (правнуки Ярослава Мудрого) протягом 25 наступних років зміцнили незалежне становище Галичини.

Особливістю політичного життя Галицького князівства був значний вплив на управління ки= зівством місцевих бояр. На відміну від бояр інших земель, де вони здебільшого походили з і дружини, галицьке боярство розвинулося насамперед з місцевої родоплемінної знаті. Своїл вони дістали не від київського князя, а шляхом загарбання общинних земель. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі зустріли опір місцевої знаті, що бачила в них чужинців і будь-якими засобам відстоювала свої інтереси, часто спираючись на Польщу та Угорщину.

Перші Ростиславичі приборкали непокірне боярство. 1099 р. під Перемишлем розгромили угорські війська, за допомогою половців завдали відчутних ударів Польщі й укріпили південно-східні кордони краю.

Спираючись на успіхи попередників, син Володаря Володимирко (1124—1153) 1142 р. об'єднав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі. Він обстоював незалежність країни на три боки — проти Києва, Угорщини та Польщі, застосовуючи при цьому не стільки воєнні, скільки дипломатичні заходи. Володимирко придушував будь-який опір його владі. Так, 1145 р. він жорстоке розправився з повсталими міщанами Галича. Володимирко вважається засновником могутності Галицького князівства.

Свого розквіту Галицьке князівство досягло за правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153—1187). Він придушив опір місцевих бояр, вигнав їхнього лідера, а свого племінника Івана Ростиславича, дом. Берладіта зайняв придунайські землі. Галицький князь допомагав своєму тестеві Юрію Довгорукому у боротьбі за Київ, посилав полки на половців і поставив надійний заслін на шляху польських та угорських загарбників.

Після смерті Ярослава Осмомисла бояри знову підвели голову і розпочали тривалу боротьбу за владу з його сином Володимиром (1187—1198). Галицьке князівство почало занепадати.

Подібна до Галицької була й історія Волинського князівства. Відділившись від Києва приблизно в середині XII ст., Волинь розпалася на дрібні князівства, що постійно ворогували між собою. Але життя вимагало об'єднання ворогуючих уділів. Ставши у 1154 р. волинським князем, правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич підкорив своїй владі місцевих бояр і успішно втрутився в боротьбу претендентів на великокнязівський престол, посадивши в Києві спочатку свого дядька, смоленського князя Ростислава Мстиславича, а після його смерті сам став князем.

Дещо інакше діяв його син Роман Мстиславич (1170—1205). Він спирався не на високородних бояр, а на міщан і служилих дворян, за допомогою яких розправився з супротивниками централізо-, ваної влади, створивши на Волині сильне державне утворення. Завдяки цьому він став претендувати на приєднання до свого князівства ослаблених міжусобною боротьбою Галицьких земель.