Аграрна політика Столипіна в Україні, її наслідки.

Столипінська реформа (Столипінська аграрна реформа) — ряд законодавчих актів, спрямованих на перерозподіл сел. зем. площі в Російській Імперії та на підвищення продуктивності сільського господарства.

Назва походить від одного з її ініціаторів і головного реалізатора — голови Ради Міністрів Петра Столипіна. Столипінська реформа безпосередньо пов'язана з революційними подіями 1905 року та невдачами царського уряду задовільно вирішити аграрне питання . Основними законодавчими актами був указ від 9(22) листопада 1906 року «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» і ухвалений на його підставі Державною Думою закон від 14(27) червня 1910 року. За цими законами скасувалися обов'язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну власність. Він мав також право вимагати виділення землі в одному масиві — «відрубі», до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі, утворюючи т. ч. «хутір». Селяни користувалися з допомоги Селянського поземельного банку, який кредитував їм купівлю землі і допомагав творити хутірні і відрубні (польовий наділ без садиби) господарства. Останнім актом Столипінської реформи був закон 29. 5. (11. 6.) 1911 про землеустрій, який встановлював порядок праці землевпорядних комісій (губернських, повітових і волосних, створених ще указом від 4(17) березня 1906 року).

Поліпшення, що почалося зі Столипінською реформою, стосувалося лише близько ¼ господарств, насамперед хутірських і відрубних. Хоч у руках селянства опинилося 65% всієї землі, проте в Україні далі панувало аграрне перенаселення. 32% селян не мали землі або мали до 1 десятини, 38% господарств мали 1 — 4 десятини, 19% — 4 — 9, ледве 11% — більше (станом на 1917 рік). Бідняки (частково і середняки) не мали змоги купувати поміщицьку землю через високу ціну (наприклад, 400 — 700 карб. за десятину на Правобережжі) і не могли одержати кредиту за посередництвом Сел. Банку. Частина їх продавала землю багатим селянам, а самі емігрували до Азійської Росії (рідше до міст).

Т. ч. Столипінська реформа, допомагаючи заможному селянству, мала на меті — створити з нього, поряд занепалого дворянства, нову соц. підпору для режиму. Щоб зменшити аграрне перенаселення, Столипін підтримував еміграцію селян за Урал. З 1906 по 1913 рік з 9 українських губерній виїхало до Азії 1,2 млн селян (найбільше 1909 року — 290 000), з чого однак одна чверть згодом повернулася.

Реформа спричинила ще більшу соціальну диференціацію селянства: збільшення найдрібніших і великих сел.

Невирішена аграрна проблема була однією з причин революції 1917 року.

№44.

Україна у Першій Світовій війні.

Перша світова війна, яка розпочалася 19 липня 1914 р. між двома угрупованнями держав - Антантою (Росія, Велика Британія, Франція) і Троїстим союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) - за переділ світу, стала періодом тяжких випробувань і втрат для України у стратегічних планах противників центральне місце відводилося загарбанню українських земель: царизм хотів завоювати Східну Галичину й Північну Буковину; Австро-Угорська монархія прагнула зберегти за собою Галичину, Буковину й Закарпаття а також захопити Волинь і Поділля; Німеччина мала намір включити українські землі до своїх володінь.

Перша світова війна принесла багато лиха українському народові. З першого до останнього дня війни в українських землях, зокрема західних, відбувалися безперервні воєнні дії. Інші території опинилися в прифронтовій смузі, постачали фронтам живу силу, спорядження, продовольство, тягло. Економіка України на шкоду цивільному населенню була зорієнтована на воєнні потреби, занепадала і нищилась. До царської армії було мобілізовано близька 3,5 млн селян і робітників з України, а до австро-угорської - 250 тис. українців Галичини й Буковини і 2,5 тис. січових стрільців, загони яких сформувалися 1913 р. у Львові заходами молодіжних військово-спортивних організацій "Сокіл", "Січ", "Пласт" та ін. Ще до початку війни в Галичині було 96 таких загонів.

Війна розколола український національно-визвольний рух. Між партійний блок Головна українська рада (ГУР), заснований націонал-демократами, радикалами й соціалістами 1914 р. у Львові, вбачаючи в Російській імперії основного ворога українського народу, закликав українців виступити на захист Австро-Угорської держави.

Політичні організації, що стояли на засадах боротьби за самостійну українську державу, організували також у Львові Союз визволення України (СВУ), першим головою якого став Д.Донцов. Союз розробив програму створення автономної Української держави в разі завоювання Австро-Угорщиною українських земель, котрі перебували у складі Росії. Реалізацію цього завдання він пов'язував з царизму у війні. Інтереси західноукраїнського населення захищав у Віденському парламенті Український парламентський клуб на чолі з Є. Петрушевичем.

У Наддніпрянській Україні частина політичних сил стала на позицію підтримки Росії у цій війні, сподіваючись на поступки царизму на користь українства після перемоги. В декларації "Війна і українці" С. Петлюра виступив на захист політики царизму у війні. Для підтримки воєнних зусиль Росії всеросійський Союз земств створив комітет Південно-Західного фронту, в складі якого працювали відомі діячі українського руху Д. Дорошенко, А. Ніковський, С. Петлюра. Останнього 1916 р. було призначено помічником уповноваженого Союзу земств на Західному фронті.

Реакційні проросійські сили Західної України на чолі з москвофілами з початком війни емігрували до Києва, де за підтримки царського уряду створили "Карпато-русский освободительный комитет", який закликав галичан виступити на боці російської армії як їхньої визволительки.

Осібну позицію займала частина поступовців і членів УСДРП, відмежовуючись як від русофілів, так і від германофілів. Зокрема, в декларації ТУПу "Наша позиція" (1916) проголошувалось: "Цю війну ми визнали чужою для себе справою, шкідливою українському та й усім іншим народам...". У Наддніпрянській Україні царизм заборонив видання газет та журналів, а також діяльність культосвітніх установ. Лідера ТУП М. Грушевського було вислано до Симбірська. Міністр закордонних справ С. Сазонов настійно закликав покінчити з українським національно-визвольним рухом назавжди.

Західноукраїнські землі стали ареною воєнних дій, внаслідок чого страждало мирне населення. До вересня 1914 р. російська армія захопила Східну Галичину й Північну Буковину. Там було утворено генерал-губернаторства на чолі з графом Г. Бобринським і генералом Треповим. Вони позакривали загальноукраїнські видавництва й заклади культури, обмежили вживання української мови. Російська православна церква розпочала переслідування греко-католицького духовенства. Сотні священиків-уніатів було заслано до північних районів Росії, у тому числі й митрополита А. Шептицького (до Суздаля). Взимку почали вивозити до Сибіру десятки тисяч українців. Люди ешелонами гинули в дорозі від холоду та хвороб.

До осені 1915 р. російські війська, вибиті з Галичини й Буковини, закріпилися на лінії Кам'янець-Подільський - Тернопіль - Кременець - Дубно. Австро-угорська адміністрація, звинувативши українців у зраді, розгорнула проти них масовий терор. Десятки тисяч депортованих з Галичини людей опинилися в концтаборах Австрії та Німеччини. Лише в одному з них, під назвою "Телергоф", утримувалося в жахливих умовах близько 30 тис. українців. Влітку 1916 р. війська Південно-Західного фронту на чолі з генералом О. Брусиловим повели наступ і відтіснили ворога на лінію Чернівці - Коломия - Броди - Луцьк. На цьому наступальні операції припинилися.

Обидві сторони зазнали великих втрат. До кінця 1916 р. російська армія втратила вбитими й пораненими 1,2 млн солдатів і офіцерів, полоненими - понад 2 млн чоловік. З фронту дизертирувало близько 1,5 млн військовослужбовців. Війна паралізувала роботу транспорту, промисловості й сільського господарства. Обсяг промислового виробництва скоротився на 30-50 %. Зерна в Україні 1916 р. було зібрано на 200 млн пудів менше, ніж до війни. Значно погіршилося матеріальне становище населення. Селяни, змучені тяжкими податками й поборами, відмовлялися виконувати воєнні перевезення, рити окопи. Понад 190 тис. робітників українських підприємств брали участь у страйках 1916 р. Першими навесні застрайкували металурги Подніпров'я і шахтарі Донбасу, залізничники Полтави, Крюкова, Харкова та інших залізничних вузлів. Влітку відбувся страйк на Харківському паровозобудівному заводі. Вимоги робітників мали економічний характер, але їхні промови на мітингах і зборах нерідко спрямовувалися проти царизму й війни.

Антивоєнну агітацію розпочали українські соціал-демократи, поступовці та інші демократичні партії. Більшовицька фракція РСДРП закликала солдатів, робітників і студентів боротися за перетворення імперіалістичної війни на громадянську з метою повалення самодержавства.

У 1916 р. набирає активних форм невдоволення солдатів війною. Почастішали випадки братання воїнів ворожих армій, дизертирства в тилу і на фронті. У жовтні близько 6 тис. солдатів Кременчуцького розподільчого пункту відмовилися йти на фронт. Збройний виступ було придушено, а 12 його учасників розстріляно.

Наслідки війни для України:

Негативні · Розорення західноукраїнських земель (зруйновано 40 % житлових і господарських будівель, близько 2 тис. підприємств, скорочено на третину видобуток нафти). · Значні людські втрати (понад 500 тис. загиблих). · Падіння виробництва, кризовий стан економіки (на початок 1917 р. у Наддніпрянщині скоротився видобуток залізної руди на 46 %, марганцевої — на 29 %, виплавка чавуну — на 32 %, сталі — на 33 % порівняно з 1913 p.; зростання залежності промисловості від іноземного капіталу. · Диспропорція у розвитку промисловості (швидке зростання галузей воєнного виробництва, занепад цивільного виробництва). · Скорочення посівних площ (на 1,88 млн десятин), зменшення збору зернових на 200 млн пудів, скорочення виробництва цукру (із 85 млн пудів у 1913 до 50 млн пудів у 1917 p.); загострення продовольчої проблеми в містах, поява черг. · Скорочення працездатного населення на селі (у 1917 р. залишилось 38,7 % працездатного чоловічого населення). · Загострення соціальних проблем, перебої в роботі транспорту. · Посилення страйкової боротьби робітників (загальна кількість страйкуючих склала у 1914 р.— 30 тис. осіб, 1915 р.— 50 тис. осіб, 1916 p.— 200 тис. осіб) і виступів селян (протягом 1914—1916 pp.— 160 виступів). Позитивні · Зростання національної свідомості населення. · Створення українських збройних формувань, набуття воєнного досвіду. · Підняття «українського питання» на міжнародний рівень.

№45.