5.2. Економічна трансформація країн Південно-Східної Європи в 2004-2009 роках.

Найбіднішою із країн Європи залишалася Албанія. Парадокс полягав у тому, що як для такої маленької країни, вона була дуже добре забезпечена природними ресурсами – нафтою, газом, вугіллям, рудами. Багаті водою річки забезпечували їй також місце країни-експортера електроенергії.

Самодостатня за соціалістичних часів, сучасна Албанія цілком залежала від зовнішнього постачання. Імпорт перевищує експорт в 4 рази. Протягом 90-х рр. їй не вдалось модернізувати важку індустрію; деякі галузі слугували для відмивання нелегальних прибутків; основні економічні показники продовжували падати. Зовнішній борг країни складав 1,41 млрд. дол. На 2004 рік 30% населення знаходилось за межею бідності.

Але наприкінці того ж 2004 р. були зафіксовані перші позитивні зрушення: ВВП збільшився на 6% при досить низьких темпах інфляції (2-4%). Перш за все це було пов’язано з ростом зовнішньої допомоги – не тільки з боку ООН, яка була серйозно збентежена проблемами відмивання брудних грошей і тероризму, але й з усе більшим втягуванням в албанські справи НАТО та ЄС. Не в Албанії, а саме в західних структурах першими зрозуміли прямий зв'язок між економічними та політичними проблемами. Тому протягом останніх років було вжито відповідних заходів для вирішення албанських проблем у комплексі.

При підтримці Всесвітнього банку в 2006 р. був розроблений новий закон про концесії, що забезпечив потенціал для обновлення ключових елементів державної інфраструктури. Економічний ріст на 2006 р. склав 5%. Скоротилось безробіття, а рівень інфляції склав усього 2,5%.

НАТО в рамках «Плану дій щодо підготовки членства в НАТО» (ПДЧ) з 1994 року особливу увагу приділяла вирішенню проблеми корупції, реформі судової системи, боротьбі з організованою злочинністю. На прикладі Албанії чітко можна було прослідкувати переваги ПДЧ – і не тільки в галузі безпеки. У 2008 році трансатлантичне співробітництво привело найбіднішу країну Європи в клуб розвинутих країн - НАТО.

ЄС пізніше долучився до участі у вирішенні албанських проблем. Пожвавлення відносин відбулось в 2006 році, коли Албанія підписала «Угоду щодо стабілізації та асоційованого членства». У 2008 р. ЄС став головним торгівельним партнером Албанії: 85% експорту та 62% імпорту. Як і НАТО, ЄС зосередив свою увагу на вирішенні політичних та економічних проблем у комплексі – боротьбі з корупцією, розширенні свободи слова, захисті права власності, виконанні євростандартів щодо економічного розвитку. Протягом 2005 року Албанія прийняла серію відповідних законів щодо інтелектуальної власності, а також щодо захисту іноземних інвесторів.

ЄС, розуміючи обмеженість власних коштів, приділяв велику увагу заохоченню приватного капіталу до Албанії. На 2008 р. у країні працювало більше 1000 іноземних компаній з Італії, Німеччини, Греції, Туреччини, Болгарії, Великої Британії, США. Тільки за два роки, з 2004 до 2006 р., кількість прямих іноземних інвестицій в промисловості виросла з 35 до 130 млн. дол.; в сфері телекомунікацій – з 100 до 140 млн. дол. За 2006 рік загальна кількість ПІІ склала 140 млн. дол. Головні інвестори – Італія (51%), Греція (24%).

Окрему проблему, що стосується стабільності всього регіону, складав відтік робочої сили з Албанії. Одна п’ята населення працювала за кордоном, в основному в Греції та Італії. Уряди цих країн були найбільш зацікавлені в стабілізації ситуації в Албанії, щоб припинити потік нелегалів, що постійно перетинали їхні кордони. Вихід убачався в тому, щоб залучити накопичені кошти цих албанців у національну економіку. І, як зазначив прем’єр-міністр Албанії Фатос Нано, це завдання потрохи реалізується.

Ознаки економічного росту були все більш помітними: розвивалося приватне підприємництво, відкривалися нові магазини. Албанія почала шукати місце в міжнародному розподілі праці; так, виробництво органічних продуктів користувалося попитом у сусідніх країнах. Активно розвивається легка, деревообробна, металургійна промисловість. Неабияку роль почав відігравати туризм; найбільш популярним стало узбережжя Іонійського моря, особливо в районі Корфу. Отже, попри велику кількість ще невирішених проблем, можна констатувати, що економічний шлях Албанії під проводом ЄС та НАТО набув більш прогнозованих позитивних рис. Це дозволило деякім аналітикам попри очевидну невідповідність албанської економіки євростандартам говорити про можливість вступу Албанії в ЄС у середньостроковій перспективі.

Схожі процеси відбувалися в більшості з республік колишньої СФРЮ – у Хорватії, Македонії, Чорногорії, Боснії та Герцеговині. Економічно найбільш розвинутою з них залишалася Хорватія; за основними показниками вона навіть випередила Болгарію та Румунію, що вже в 2007 році стали повноправними членами ЄС. В 2008 р. ріст ВВП склав 7%, безробіття впало до 14%, що є найбільшими показниками для країни за останній період. Середній доход на душу населення склав біля 450 євро.

За параметрами структури виробництва Хорватія відповідала всім європейським стандартам. У країні була створена конкурентоспроможна ринкова економіка, експортноорієнтовані ТНК, у тому числі продовжувала діяти найбільш відома за кордоном «Подравка». На експорт працює також корабельно- і машинобудівництво, хімічна, текстильна промисловість. В інвестиціях відмічений ріст в 2 рази за останні 5 років.

На 4,75 мільйонів жителів у 2006 році прийшлось біля 8 млн. іноземних туристів. Кілька років поспіль ЮНЕСКО присвоює Хорватії «Блакитний прапор за найчистішу акваторію Середземноморського узбережжя».

2008 рік став першим, коли дефіцит держбюджету за 1 півроку не тільки впав, а навіть змінився профіцитом у розмірі 739 млн. кун. Світова економічна криза позначилась й тут: до кінця року дефіцит досяг 5,8 млрд. євро, але це менше, аніж у минулому році. Головною проблемою залишається переважання вартості імпорту над вартістю експорту в 2,1 рази, а на вирішення цього завдання внутрішніх ресурсів Хорватії замало.

Відкладення вступу Хорватії в НАТО та ЄС було пов’язано не з економічними, а з політичними проблемами, більшість з яких була вирішена на момент Бухарестського саміту 2008 року, що надав Хорватії перепустку до бажаного членства в НАТО. До кінця 2008 р. Хорватія провела також переговори по 21 з 33 розділів acquis communautaire з Єврокомісією. Якщо, як планується, цей процес буде вчасно завершено, в 2011 р. Хорватія може стати членом ЄС.

Другою за ступенем наближеності до стратегічної мети всіх країн регіону – вступу в ЄС та НАТО – стала Македонія. На початку 90-х рр. вона вважалась найменш розвинутою з республік СФРЮ. Протягом десятиліття вона залишалась аграрною країною, до того ж дуже постраждала від наслідків збройних конфліктів на її теренах. Але такий фактор як наявність значних запасів вугілля, нафти, газу, водних ресурсів дозволив Македонії на 65% задовольняти свої енергетичні потреби за рахунок власних ресурсів і зробив її шанси на створення сучасної економіки доволі великими.

Разом із тим, переважаючу роль у відродженні македонської економіки, як і в інших країнах регіону, відіграли ПІІ й фінансова допомога західних структур. Так, тільки протягом 2004 року Македонія отримала 150 млн. дол. Головним партнером Македонії в галузі експорту-імпорту залишалася Німеччина. Найбільші інвестиції були вкладені в перероблювальну промисловість та в промислову зону Россе. Тут протягом 2004-2007 рр. французька компанія «Мантуп» інвестувала 35 млн. євро в завод із виробництва алюмінієвих запчастин для автомобілів марок Форд, Рено, Пежо, Ауді. Одночасно великі американські інвестиції було вкладено у фармацевтичну промисловість, турецькі – у виробництво пластмас, італійські – у виробництво технічного скла, взуття й т. ін. Серед інших нових галузей – хімічна й текстильна промисловість, на 60-70% орієнтовані на експорт у країни ЄС.

На 2008 рік можна було констатувати, що Македонія перестала бути виключно аграрною країною. Сільське господарство надало 11% ВВП, промисловість – 31%, сфера послуг – 58%. Отже, македонські показники наблизилися до європейських. Здавалось, що в 2008 р. Македонія разом з Албанією та Хорватією стане членом НАТО. Але невирішені проблеми в стосунках із Грецією завадили виправданню македонських надій, що ще раз підкреслює переважання політичних критеріїв членства над економічними.

Отже, може скластись парадоксальна ситуація, коли менш економічно розвинуті країни, наприклад, Чорногорія, раніше ввійдуть у західні структури ніж Македонія. Ключ до розуміння ситуації полягає як у відсутності в Чорногорії ворогів усередині НАТО та ЄС, так і в особливій дисциплінованості Чорногорії як країни-кандидата.

З моменту оголошення незалежності, Чорногорія прийняла всі заходи для залучення ПІІ. Найбільшим досягненням стало швидке реформування законодавчої бази відповідно євростандартам. Уся територія країни була визначена як зона вільної торгівлі та розвитку. Іноземним інвесторам надавалось право здійснювати підприємницьку діяльність, як місцеву, так і зовнішньоекономічну, на умовах повної гарантії держави. Найбільші кошти вкладалися в розвиток туризму, що стало основою прибуткової частини чорногорського бюджету.

У порівнянні з Македонією та Чорногорією, економіка Боснії та Герцеговини знаходилася у важкому стані. Причина була вкорінена не стільки в жахливих наслідках війни 1992-1995 рр., адже по її закінченні пройшов певний час, скільки в особливостях поведінки політичних еліт республіки. Зайняті вирішенням внутрішніх суперечок, націоналістично орієнтовані еліти не тільки не приділяли власної уваги економічним проблемам, але й не відкликались на сигнали міжнародної спільноти. В результаті приватизація, на 90% закінчена до кінця 2005 р., була проведена максимально «диким» шляхом, сприяла підвищенню корупції на всіх рівнях влади.

Сучасна Боснія та Герцеговина – аграрна країна, але практично все продовольство вона отримувала з-за кордону. Вона все ще знаходилася на ранній стадії переходу до ринкових відносин. Законодавча база була реформована не до кінця; зміна прав власності на практиці не фіксувалася, що призводило до частих суперечок із приводу її приналежності. Боснія та Герцеговина продовжувала виглядати як країна з дуже міцною бюрократичною системою. Для реєстрації нового бізнесу треба було пройти 12 різних процедур та узгоджень, що займало в середньому 55 днів. До того ж закони на державному, кантональному, муніципальному рівнях на практиці знаходилися в протиріччі один до одного. Це, а також велика кількість організацій, створених для контролю над приватним підприємництвом, надавало необмежений простір для корупції, розвитку тіньової економіки. За даними ОБСЄ її рівень в 2004 р. склав 38% від офіційного рівня ВВП країни.

Разом із тим, Боснія та Герцеговина залишалася в центрі уваги НАТО та ЄС, приймала участь в усіх програмах, метою яких було прискорення трансформації країн ПСЄ. До 2006 р. ЄС виділив ПСЄ 4,65 млрд. євро в рамках «Процесу стабілізації та асоціації», 6,6 млрд. євро в рамках «Пакту стабільності для Південно-Східної Європи». У 2002-2006 рр. Боснія стала учасником нової «Програми допомоги Спільноти в реконструкції, розвитку та стабілізації Балкан», що замінила ФАРЕ та «Обнову». У червні 2008 р. Боснія та Герцеговина стала останньою із країн регіону, яка підписала «Угоду щодо стабілізації та асоціації» з ЄС, отримавши право вільної торгівлі із країнами Євросоюзу. Захід намагався також сприяти створенню Балканської зони вільної торгівлі. Після підписання відповідних двосторонніх домовленостей регіональний ринок складатиме 55 млн. осіб.

Головним зовнішнім координатором економічної трансформації Боснії залишалися США. Провідну роль у розробці національної моделі трансформації відігравало американське агентство з міжнародного розвитку (USAID).

Ефект від залучення іноземної допомоги почав відчуватись в Боснії протягом 2006-2008 рр. ВВП на душу населення склав 6,5 тис. дол.; ріст ВВП – 5%. Обсяг золотовалютних резервів досяг 2 млрд. дол. Середня зарплатня склала 375 євро. Прибутки населення зростали в середньому на 8-9% на рік. Усе більш важливу роль двигуна економіки відігравав туризм; активно розвивалися культурний, релігійний, спортивний, екологічний, гірський та морський види туризму. Темпи зростання кількості туристів на рік перевищували середньоєвропейські (+24%). Розвиток туризму сприяв вирішенню інших важливих проблем, як, наприклад, модернізація транспортної інфраструктури країни. Магістраль, побудована в результаті з’єднання транспортних шляхів Боснії, Хорватії та Угорщини, стане частиною пан-європейського транспортного коридору № 5.

Окремо слід розглядати економічну трансформацію Сербії. Адже, якщо інші республіки колишньої СФРЮ протягом 90-х років визначились зі своїми зовнішньополітичними пріоритетами та отримували все більшу допомогу від НАТО та ЄС, то Сербія заявляла про себе як про ворога зовнішнього втручання.

У той же час президент, а потім прем’єр Воіслав Коштуніца показав себе як послідовний захисник побудови ринкової економіки за західноєвропейським зразком. Макроекономічні реформи почались в 2002 році, але шість років по тому сербська економіка залишилася перехідною. В 2008 р. десятки нерентабельних державних монополій ще існували, тоді як продаж навіть 49% їхніх акцій надала б бюджету мільйони євро. Державні підприємства знаходилися в кризовому стані; інфляція склала 18%; безробіття сягнуло 32%. Тим не менш 2005 рік став першим, коли приватний сектор став домінуючим; він приніс дві третини бюджету; у ньому працювала вже половина населення. ВНП виріс на 6,5% за рахунок підйому в сфері транспорту, торгівлі, фінансових послуг.

Одним із головних гальм економічного росту в Сербії залишалася її непривабливість для іноземних інвесторів. У 2005 р. ПІІ склали всього 1,48 млн. дол., тобто не перевищили рівень 2000 року. Звичайно, після повалення режиму Мілошевіча Захід почав надання допомоги; у 2004-2006 рр. вона склала 3,5 млрд. євро. Але потім з’явилась тенденція до поступової заміни міжнародної допомоги позиками на пільгових умовах.

Західні структури воліли б мати більш вільний доступ до формування економічної стратегії Сербії, до реформування її законодавчої бази, урядових структур, без чого здається неможливим досягнення сталого розвитку. Політичний контекст проведення реформ у Сербії був набагато складніше ніж будь-де на Західних Балканах. Проблеми з Гаазьким трибуналом, відносини із Чорногорією та Косово продовжували розколювати сербське суспільство та визивати підозри з боку потенційних західних партнерів. На жаль, швидкого порозуміння між Сербією та міжнародною спільнотою не відбулося, що дуже великою мірою зашкодило впровадженню очевидно необхідних економічних реформ.

Окремо слід розглядати проблеми Косова, краю, що попри формальну залежність від Сербії, протягом останнього десятиліття більше залежав від ООН та інших міжнародних структур.

У 2005 році приватний сектор у Косові складав 20%, але він почав стрімко зростати після проведення в 2006 р. приватизації 50% підприємств. Бюджет Косова склав у 2008 році 852 млн. євро (євро є офіційно прийнятою валютою Косова). Слід зазначити, що деяке оздоровлення економіки відбулось перш за все за рахунок міжнародної допомоги (21% ВВП на 2005 р.) та фінансових вливань з боку косовської діаспори (17% ВВП).

Але проблем залишається більше ніж досягнень. Серед них нерозвиненість банківського сектору, непевність надходжень ПІІ, необхідних для розвитку реформ в Косові (так їхня кількість скоротилась у 2005 році, але знову зросла у 2006), бюджетний дефіцит (6% у 2004 р., приблизно 3% з 2005 року), від’ємне сальдо торгівлі (43% у 2005 р., потім приблизно 15%), безробіття (44% на 2006 р.).

Але проблеми Косова вирішуються на міжнародному рівні за допомогою перш за все Європейської комісії, а також МВФ, Світового Банку та ін. На основі їхніх порад уряд Косова в 2008 році розробив програму для семи ключових секторів: ролі закону, енергетики, освіти, транспорту, сільського господарства, охорони здоров’я, підтримки розвитку приватного сектору та соціальної сфери. Важливість підвищення ролі закону в цій низці реформ пояснюється необхідністю створення сприятливого інвестиційного клімату в країні, що неможливо доти, доки зберігається велика частка тіньової економіки та зловживань чиновників.

Таким чином, на негативному прикладі Сербії та більш позитивних прикладах інших країн Західних Балкан став очевидним прямий зв'язок економічної трансформації з її політичними чинниками.

Серед найбільш важливих невирішених проблем трансформацій в економічній сфері слід назвати: брак прямих іноземних інвестицій, що складає головну перешкоду сталому розвиткові; нерозв’язаність проблеми реструктуризації економіки.

Позначилась на розвиткові країн ПСЄ й світова економічна криза, яка почала проявлятись в регіоні в 2009 році. Темпи падіння тут були нижчими за сусідні країни ЦСЄ, але приводів для радощі насправді було небагато: адже більш розвинуті країни не тільки першими втягнулись в кризу, а й першими почали з неї виходити. Швидкість виходу безперечно, залежала від якості політичної еліти в цих країнах. Що ж до країн ПСЄ, то, на жаль, світова економічна криза ще довго буде відбиватись на їхньому шляху трансформації.

Однак, існують тенденції, що дозволяють розглядати майбутнє з поміркованим оптимізмом: перехід після 2004 року до позитивних показників економічного росту (ВВП, ВНП); створення експортноорієнтованих ТНК; розвиток транспортної інфраструктури; скорочення частки «тіньової економіки»; розвиток туризму та взагалі сфери послуг; реформування національного законодавства з метою заохочення ПІІ; початок боротьби з корупцією та бюрократією. Отже, за умов подальшої сильної підтримки перехідних країн постіндустріальними державами Заходу, їхній шлях від одного економічного укладу до іншого може значно скоротитись й, після майже двадцяти років вагань, привести їх у коло розвинутих країн сучасності.