5.6. Висновки.

Посткомуністична Європа переживає процес, який Аттіла Еш назвав «пост-вступна криза». Говорячи по фактори, що впливають на «пост-вступний» менталітет східноєвропейських народів, слід зазначити, по-перше, соціально-економічне життя, по-друге, нові політичні реалії, по-третє, зовнішні впливи.

Економічна криза 2008 року позначилась на загальній атмосфері в східноєвропейських суспільствах дещо по-іншому, аніж в їх західних сусідах. Для західних обивателів ця криза не перша на їхній історичній пам’яті й думка, що вихід з неї багато в чому залежить від них самих, від окремих особистостей, здається цілком природною. Вони розуміють, що лікувати кризу треба зсередини, зусиллями людей. Гасло «Роби що хочеш, але йди вперед» має багато прихильників. Східноєвропейці, навпаки, більше схильні покладатись на дії держави. У період кризи вони стають ще більш пасивними, зневіреними у власних силах. Тому легко передбачити, що економічна криза скоріше минеться на Заході, аніж у посткомуністичній Європі.

Зовсім не випадково націоналізм та популізм більш присутні в житті найбідніших країн ЄС – Болгарії та Румунії. В Болгарії «західник» та ліберал Петар Стоянов протримався у влади лише один строк (1997-2001), наразі ж симпатії виборців належать соціалістам (президент Георгій Пирванов) або націоналістам (партія «Атака» Волена Сідерова). В Румунії «західник» та ліберал Еміл Константинеску (1996-2000) також був виключенням з правила; націоналіст Вадим Тудор традиційно привертає увагу відверто правою фразеологією, неприйняттям «великих меншин» (угорців та циган), а альтернативу йому складає все більш авторитарний Траян Бесеску. Політичним елітам навіть сьогодні притаманні риси, які можна пов’язати тільки з колишнім комуністичним режимом – безапеляційність, штурмівщина, відсутність розуміння важливості довіри та взаєморозуміння між владою та виборцями. У посткомуністичній Європі до сьогодні не склалась культура діалогу; політичний супротивник сприймається як особистий ворог.

У Польщі карта електоральних переваг співпадає з лініями розділу країни за рівнем життя. Жителі багатих західних і центральних регіонів підтримали ліберальну «Громадянську платформу», а бідні північ та схід віддали голоси братам Качиньським. Точно така ж картина в Словаччині та Чехії.

Чинник ЄС в посткомуністичному транзиті, як і раніше, відіграє дуже важливу, але неоднозначну роль. Надії на ЄС були такими сильними, що коли вони частково не виправдались, реакція також була дуже сильною. Східноєвропейці побачили, що західноєвропейські країни самі знаходяться в процесі трансформації через вплив глобалізації. Отже, проблеми посткомуністичної Європи перш за все повинні вирішувати самі її громадяни, але вони до такого повороту були не готові. Після вступу в ЄС новачкам довелось пережити досить болісні реформи, у результаті симпатії виборців схилились до популістів, що обіцяють швидко навести порядок. При цьому виборці частіше всього не думають про реалістичність передвиборчих обіцянок політиків.

Практика показала, що сам по собі розвиток демократичних тенденцій не означає поразки націоналізму. Демократія в принципі поширює можливості для вільного вияву різних інтересів, у тому числі і національних, і націоналістичних. П.Шугар уважає, що демократія та націоналізм можуть співіснувати, якщо демократія сильніше, а націоналізм існує в поміркованому, патріотичному різновиді. Націоналізм у транзитивних суспільствах може відігравати й позитивну мобілізаційну роль, зміцнювати в народі почуття солідарності.

У майбутньому можливість етнічних конфліктів зберігається, але їхній характер та гострота залежать переважно від політичного курсу керівництва. Треба також підкреслити, що будь-які етнічні війни не можуть виникнути на ґрунті виключно місцевих проблем; вони є наслідком загальної кризи системи міжнародних відносин, вирішення великими державами в „гарячих” регіонах власних стратегічних завдань.

Щодо зв’язку таких явищ як націоналізм та популізм, слід зауважити, що, хоча, звичайно, вони протипоказані демократії, однак, перебільшувати їх реальний вплив на сучасний транзит посткомуністичної Європи не слід. Демократичний лад уже досить міцно вбудований у систему європейських цінностей, щоб йому щось могло загрожувати. Отже, немає причин для особливої тривоги, але необхідно пильно обстежувати розвиток співіснування двох ідеологій у посткомуністичній Європі, тому що на довгу перспективу ситуація залишиться без змін.

_________________________________

Основна література.

1. Ашимбаев М.С. К вопросу о типологизации моделей перехода к демократии // www.kisi.kz/old/Parts/IntPol/09_17_02Ashimbaev.html

2. Бальцерович Е. Экономика Польши после вступления в ЕС //www.case.com.pl

3. Брубейкер У.Р. Постимперская ситуация и разъединение народов в сравнительно-исторической перспективе // www.hrights.ru/text/b3/Chapter2.htm

4. Бухарин Н. Строительство гражданского общества в странах Центральной и Юго-Восточной Европы. 90-ые годы ХХ века – начало ХХ века // ННИ. – 2005. - № 1. – С. 26-49.

5. Волкова Е.Г. Сербия и Черногория на пути в Европейский Союз: проблемы интеграции кандидата в «кандидаты» // www.history.pu.ru/biblioth/novist/mono/vinogr/91.htm

6. Глинкина С., Орлик И. Россия и Центрально-Восточная Европа на рубеже ХХ – ХХ веков // ННИ. – 2006. - № 4. – С. 3-26.

7. Гудзенко Г. Желтый свет дальнейшему расширению ЕС // Зеркало недели. – 2006. - № 44. – С. 36-45.

8. Гуськова Е.Ю. Некоторые итоги балканского кризиса для России и Европы // www.hist.usu.ru/science/Guskova_mat.doc

9. Деменко Н. Чехия и Словакия в ЕС // Компас. – 2004. - № 21. – 86 с.

10. Жуковский И.И. Трансформация партийной системы Польши // http://www.mezhdunarodnik.ru/magazin/103.html

11. Маркедонов С. Казус Косово // www.novoteka.ru

12. Павлив В. Четвертая Речь Посполита: нелиберальная или антилиберальная? // Зеркало недели. – 2005. - № 42. – С. 17-19.

13. Соколовская О. Хорватия у дверей Евросоюза // Европа. – 2005. - № 53. – С. 38-43.

14. Тарасов И.Н. Потенциал этнической конфликтности в регионе Центрально-Восточной Европы // www.auditorium.ru/05.10.2006

15. Ткач Д. Будапешт: гаряча осінь 2006 року // ПіЧ. – 2006. - № 11. – С.28-34.

16. Хелемендик С. Новая Европа: феномен Словакии // http://www.inosmi.ru/translation/230098.html

17. Шишелина Л. Венгрия в Европе // Межд.жизнь. – 2005. - № 11. – С. 78-90.

18. Шпедер Ж., Елкеш Ж., Грача И., Роберт П. Очерк трансформации в Венгрии // http://ecsocman.edu.ru/images/pubs/2005/05/24/0000211723/003.SPEDER.pdf

19. Larrabee F. Danger and Opportunity in Eastern Europe // FA. – 2006. – N 6. – S. 127.

20. O’Dwyer C. Reforming regional governance in East Central Europe: Europeanization or domestic politics as usial? // EEPS. – 2006. – № 2. – P. 219-253.

Додаткова література.

21. Аксенюк А. Самоопределение: между правом и реальной политикой // www.vremya.ru

22. Андерлен С. Восточная Европа в полосе сомнений // www.inopressa.ru

23. Андрееску Г. Существует ли модель румыно-венгерского примирения? // www.hro.org/editions/newsl/andrees.txt

24. Аралофф С. Словаки сменят демократию на популизм // www.axisglobe-ru.com/

25. Брутер В.Г. Парламентские выборы в Словакии. Первые оценки // www.igpi.ru/info/people/bruter/1151310465.html

26. Ванер Р. Идея славянства сейчас не так популярна в Чехии, как раньше // http://dialogs.org.ua/dialog.php?id=18&op_id=521

27. Варфалви А. Осуществление прав национальных и этнических меньшинств // http://niiss.ru/mag13_natrights.shtml

28. Власова О. Горькое Европохмелье // Эксперт. – 2006. - № 35 // www.expert.ru/politics/2006/09/vengriya_v_es_i_na_grani_kraha

29. Григорьев Е.Е. Кризис «новой Европы» // www.ng.ru/17.10.2006

30. Даффлон Д. Управление этническим многообразием в Джавахети: две европейские модели многоязычного высшего образования – Македония и Румыния. Февр.2006 // www.ecmi.de

31. Крастев И. Не защищайте демократии от людей // www.uk2watch.cjm/special/oldtopic32/article.jsp?6917

32. Кулик В. Ограниченный член - Румыния // http://dialogs.org.ua/issue_full.php?m_id=9025

33. Лабецкая Е. Словения поменяла кабинет // http://www.vremya.ru/2004/181/5/109045.html

34. Лукьянов Ф. Румынским журналистам приказано развлекать, а не размышлять // Российская газета // http://www.rg.ru/2004/09/16/rumyniya.html

35. Маркедонов С. Ода торжественного этнонационализма // Русский журнал. – 2008. – 18 февраля.

36. Минин С. Ультиматум для христианской демократии // http://religion.ng.ru/politic/2006-03-01/3_ultimatum.html

37. Оравец Я. Введение 19% единого налога в Словакии за полтора года // www.polit.ru/research/2006/12/20/oravec.html

38. Павленик И. Хорватия пожертвовала генералом ради вступления в ЕС // День. – 2005. - № 12. – С. 17-23.

39. Патраш М. Экономика Румынии. Первый год в Европейском Союзе // http://logos.press.md/Weekly/Main.asp?IssueNum=739&IssueDate=01.02.2008&YearNum

40. Поморцев А. Балканский гамбит // www.newzv.ru/news/2006-10-03/55196/

41. Пырвулеску К. Политические партии и доктрины у румын (интервью). – 2006 // www.rri.com

42. Саможнев А., Лукьянов Ф. Евросоюз притормозил «балканцев» // http://www.rg.ru/2006/05/17/bolgaria-rumynia.html

43. Симакина А. ИТ - конкурентоспособность // www.cnews.ru/news/top/index.shtml?2008/09/17/318606

44. Уитмен Р. Хорватию берут в ЕС // www.expert.ru/news/2008/11/06/horvatiya

45. Хаджиабдич И. Образование молодежи и явка на выборах // www.elections-in-europe.org/rus/show.php?id=11&ujs-id=2

46. Шамшин И. Словакия: на парламентских выборах победили социал-демократы // Компас. – 2006. - № 26. – С. 55-58.

47. Шимов Я. Батьковщина. Феномен патернализма в восточноевропейских обществах // www.polit.ru/world/2004/03/30/paternalism_print.html

48. Шимов Я. Зона популизма // www.gazeta.ru/comments/2006/07/25_a_708921.shtml?print

49. Штиндл К. Дорога европейской интеграции очень полезна для страны // www.day.kiev.ua/131221

50. Сooke K. Albania’s economy shakes off its shackles // http://news.bbc.co.uk/2/hi/business/2681449.stm

Питання для обговорення.

1. Які програми реформ в галузі економіки були прийняті в країнах ЦСЄ у зв’язку зі вступом до ЄС?

2. Чи зберігали країни ЦСЄ в період 2004-2009 рр. якісь риси соціально-економічного життя, відмінні від країн Західної Європи?

3. Що змінилось в ситуації залучення ПІІ після вступу семи країн регіону в ЄС?

4. Які існують невирішені проблеми економіки в посткомуністичних країнах Європи та як вони пов’язані з їхніми політичними проблемами?

5. Які особливості у економічному розвитку країн ПСЄ виявились у зв’язку з їхньою метою вступу в НАТО та ЄС та більшим залученням цих організацій в процес посткомуністичних трансформацій?

6. У чому полягають основні уроки угорської політичної кризи 2006 року?

7. Які нові політичні партії виникли в регіоні в період 2004-2009 рр.?

8. Які основні нові тенденції стали характерними для політичного життя посткомуністичних країн Європи в 2004-2009 рр.?

9. Які нові риси характеризують ідеологічний транзит посткомуністичних країн Європи в 2004-2009 рр.?

Висновки.

Політико-системні трансформації в посткомуністичних країнах Європи привертали увагу науковців майже всіх національних шкіл політичної науки. Економічні й політичні аспекти, а тим більше зовнішні чинники трансформування по-різному висвітлювалися в рамках навіть однієї школи.

Презентанти російської наукової школи економічну складову політичної трансформації країн досліджуваного регіону розглядали переважно з ліберальних позицій; по-різному тлумачили проблему демократизації регіону; роль зовнішніх чинників цього процесу висвітлювали виходячи із засад консерватизму. Передусім, йдеться про наукові центри РФ, що зробили найбільший вклад у дослідження трансформацій регіону Східна Європа: Інститут міжнародних економічних та політичних досліджень РАН здійснював компаративні дослідження в галузі економічних та політичних трансформацій; в Інституті США і Канади РАН вивчалися проблеми впливу США та НАТО на регіон.

Концептуальні підходи вітчизняних науковців до означеної проблеми більш гомогенні, здебільшого ґрунтовані на ідеях лібералізму, хоча досвід перетворень у посткомуністичних країнах Європи щодо можливості його використання для України оцінюється по-різному. Так, науковці Інституту світової економіки й міжнародних відносин НАН України (Київ) зосереджувалися на розгляді безпекового (євроатлантичного) та критеріального (європейського) чинників трансформацій; вчені Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (Київ) здійснювали компаративні дослідження в галузі політичної трансформації; в національних університетах (Київ, Львів, Одеса, Чернівці) вивчалася специфіка трансформацій окремих країн регіону.

Східноєвропейські науковці певною мірою у своїх підходах до проблеми еволюціонували: від надмірного оптимізму початку 90-х рр. ХХ ст. до стійкого розчарування підсумками трансформацій. Це пояснюється, зокрема, тим, що період реформ затягнувся значно довше ніж цього очікували. Вагомий внесок у дослідження трансформацій зробили Центральноєвропейський університет та Економічна академія (Будапешт), Варшавський, Краківський, Лодзинський, Люблінський університети (Польща), університет Т.Масарика (Чехія), Софійський університет св. Климента Охридського (Болгарія).

Американська та західноєвропейська школи так само зазнали еволюції, яку можна умовно уявити у вигляді двох «дуг», протилежно спрямованих: 1) американські ліберали і консерватори однаково почали з періоду ейфорії, викликаної падінням комуністичних режимів у Східній Європі, пережили стрес, викликаний втратою для США багатьох можливостей в об’єднаній Європі, а потім відродили надії збереження домінантної ролі своєї країни; 2) для умовно виокремленої західноєвропейської школи характерною була нечіткість рекомендацій на рубежі 80-90-х рр., стрімке зростання надій на створення нового центру сили в особі ЄС у середині 90-х рр., але до 2004 р. - зростання песимістичних прогнозів.

Серед найбільш важливих сучасних осередків східноєвропейських студій на Заході – Гарвардський, Колумбійський, Стенфордський університети, університети Джонса Гопкінса, Корнелла, Меріленда, Північної Кароліни, Прінстона (США), університет Дюрхема (Велика Британія).

Загалом слід звернути увагу на політичну заангажованість більшості наукових досліджень, що відповідно позначається на їхній об’єктивності.

Досвід східноєвропейських реформ 90-х рр. ХХ – початку ХХI ст. став одним із найуспішніших у світі прикладів швидких системних трансформацій. У порівнянні із ситуацією 1989 р., регіон загалом демонструє значний прогрес в усіх сферах суспільного життя. Проте другий етап трансформацій характеризується наявністю невирішеності значної кількості проблем перехідних суспільств, відмінністю в якісних характеристиках старих та нових членів ЄС, появою нових проблем у процесі трансформувань.

Авторське бачення періодизації політико-системних трансформацій у посткомуністичних країнах Європи включає два етапи – до й після 2004 року.

Перший етап - з 1989 р. до 2004 р. - у свою чергу, може бути поділений на періоди: 1) 1989-1994 рр. – початковий період реформ, які відбувалися на тлі загострення проблем усіх складових суспільно-політичного життя й загального розчарування пасивністю Заходу щодо посткомуністичної трансформації; 2) 1994-1997 рр. – період «асиметричного» руху посткомуністичних країн Європи, коли виразно окреслилась група лідерів трансформації, які успішно почали перемовини з ЄС та НАТО, та група країн ПСЄ, реформи в яких відбувалися повільно або зовсім не починались і які не визначилися із внутрішніми та зовнішніми пріоритетами; 3) 1998-2004 рр. – період «підтягування» країн, що відставали в процесі трансформації, до лідерів, повна або часткова реалізація більшістю країн своєї зовнішньополітичної програми (вступ до європейських та євроатлантичних структур). Країни, які не стали членами ЄС та НАТО, були визнані як перспективні кандидати на вступ після здійснення необхідних внутрішніх реформ.

Історично склалося так, що вагомішою для визначення долі східноєвропейських країн була дія зовнішніх чинників, і період після революцій 1989 року не став винятком. Відмінність від попереднього періоду полягала у зміні конкретних суб’єктів, що суттєво впливали на процеси в регіоні: місце СРСР посіли ЄС, НАТО, а також США та ФРН.

Визначальною на першому етапі трансформацій стала геополітична важливість країн Східної Європи для Заходу; прикладами прямого зовнішнього втручання в процес трансформацій стали події в Болгарії, Румунії, Сербії, Албанії середини-кінця 90-х рр. ХХ ст.; інші країни зазнали не меншого непрямого впливу як з боку міжнародних структур, так і головних регіональних акторів міжнародних відносин.

Найважливішим внутрішнім чинником виявився потенціал політичного управління в країнах Східної Європи, здатність нових еліт розуміти й захищати національні інтереси, боротися з корупцією та організованою злочинністю, використовувати переваги сильного центрального апарату, успадкованого від попереднього режиму. Тому, хоча економічні показники країн Східної Європи наприкінці 80-х рр. ХХ ст. були схожими й програми реформ 90-х рр. теж мало відрізнялись, процес трансформування в одних країнах сприяв їх входженню до кола найрозвинутіших країн Європи, а інші залишилися поки що в «сірій зоні» невизначеності. Потенціал політичного управління залежав, перш за все, від особливостей національної ментальності, які були обумовлені історією кожної країни: успіхи в трансформації були пов’язані зі ступенем укоріненості ліберально-демократичної ідеології, з розвитком на попередньому етапі дисидентського руху, його підтримкою з боку широких верств населення.

Суттєвіша роль зовнішніх чинників у процесі трансформацій у цьому контексті означає, що східноєвропейським елітам треба навчитися краще пристосовуватись до зовнішніх обставин та намагатися використати їх задля підвищення рівня безпеки, справедливості та добробуту свого суспільства.

Роль основних акторів сучасних міжнародних відносин у процесі східноєвропейських трансформацій не була усталеною, а, навпаки, піддавалася значній ревізії. На початку 90-х рр. ХХ ст. вектор ЄС був найголовнішим серед зовнішніх чинників, тоді як питання НАТО в більшості країн розглядалось як потенційно конфліктне. З середини 90-х рр. ситуація кардинально змінилася: шлях до ЄС через НАТО східноєвропейці вважали найкоротшим. Цьому сприяла активізація політики США, які, намагаючись утримати Європу у своїй сфері впливу, використовували для цього НАТО як захисника інтересів країн Східної Європи. Іншим фактором стали югославські конфлікти (боснійський, косовський), зарадити яким ЄС та інші європейські інституції виявились не в змозі. На сьогодні НАТО відіграє особливу роль у тих країнах, що перебувають на периферії регіону, – Албанії, Македонії, Хорватії. Такі договори, як «План дій щодо підготовки членства в НАТО» (ПДЧ) і Адріатична хартія, мають на меті не тільки зміцнити співробітництво НАТО, США та ПСЄ у сфері безпеки, а й сприяти економічним та політичним реформам у цих країнах. У майбутньому дуже ймовірним є включення до ПДЧ Боснії та Герцеговини, Чорногорії й навіть Сербії.

Створення чіткої градації зовнішніх чинників трансформації ускладнюється тим, що роль ЄС, НАТО, США чи ФРН по-різному проявлялась у різних сферах суспільно-політичного життя східноєвропейських країн. Виходячи з природи цих організацій, очевидним є переважаючий вплив ЄС в економічній сфері, як і вплив НАТО в сфері безпеки; аналіз, водночас, засвідчив дедалі зростаючий вплив ЄС на політичну сферу реформування та залучення Альянсу до вирішення економічних проблем регіону.

Що стосується державних акторів, то на початок періоду їхні сфери впливу були досить чітко розмежовані: ФРН – головний економічний партнер, США – визнаний політичний лідер. На разі спостерігається поширення інтересів цих держав на всі сторони суспільно-політичного життя посткомуністичних країн Європи. Однак головна східноєвропейська дилема має бути сформульована як «східноєвропейці між ЄС та США»: саме ці два чинники є визначальними в еволюції політико-системних трансформацій та зовнішньої політики посткомуністичних країн Європи.

Роль європейських та євроатлантичних організацій протягом періоду трансформувань в окремих країнах була й конструктивною, й деструктивною. Політичне та воєнне втручання НАТО в справи колишніх югославських республік покінчило з домінуванням Сербії на тривалу перспективу; Альянс доклав зусиль для перемоги нової інституційної моделі системи безпеки («кооперативної безпеки»), в основу якої покладені превентивні заходи, такі, як «гуманітарна інтервенція». Але досвід Косово викрив серйозні недоліки нової стратегії.

НАТО сприяв установленню миру на Балканах, переконливо довів, що він не має альтернативи як головна безпекова структура в Європі. Продумана політика розширення НАТО виглядає привабливою навіть для таких країн, як Сербія, що тривалий час була мішенню для сил Альянсу; Польща від початку іракської війни намагається зайняти позицію головного союзника НАТО в Східній Європі, і, таким чином, зміцнити свою роль лідера в регіоні.

Серед негативних підсумків зовнішнього втручання – погіршення загального соціального фону реформ, втрата сильного сільськогосподарського сектору, падіння життєвого рівня в більшості країн регіону, зростання загальної невдоволеності громадян, зростання впливу радикальних сил у країнах, які були лідерами трансформацій; у перспективі – ймовірне зростання фашистських рухів у посткомуністичній Європі, як це вже було в Західній Європі.

Вступ країн ЦСЄ в ЄС став прикладом позитивного втручання: за своїми економічними характеристиками вони навряд чи могли розраховувати на членство в Євросоюзі, отже, їхнє прийняття було суто політичним рішенням, обумовленим стратегічними міркуваннями лідерів ЄС та сприйняттям західноєвропейською суспільною думкою поляків, угорців, чехів як цивілізаційно „своїх”.

Необхідність отримання фінансової допомоги для здійснення реформ була головним чинником, що визначив для східноєвропейців пріоритет ЄС; другим чинником стала необхідність пошуку найбільш ефективних форм підтримання й захисту суверенітету національної держави в умовах постбіполярного світу, коли змінюються основи повоєнного міжнародного права.

Європейський Союз у сучасному вигляді, як нова міжнародна форма міждержавного й наднаціонального співробітництва, політичної кооперації й створення наднаціональної влади з власними важелями керування та фінансових ресурсів, виник як наслідок підготовки п’ятого розширення; найбільше в історії розширення спонукало ЄС до удосконалення свого інституційного механізму, привело до перемоги принципу наднаціонального будівництва.

ЄС потрібно буде жертвувати певним рівнем соціально-економічного благополуччя задля створення великого демократичного утворення, «Великої Європи», адже проблеми Східної Європи далекі від вирішення. Тільки це може забезпечити мир і демократію, що є більш важливим пріоритетом, аніж добробут західноєвропейських громадян. Однак останнє розширення сприяло посиленню скептичних настроїв у країнах Західної Європи, відцентровим тенденціям усередині Союзу.

Союз двадцяти семи, попри прийняття СЗБП (Спільної зовнішньої та безпекової політики), виглядає слабшим союзу п’ятнадцяти в міжнародних відносинах: євроспільнота виявилась неготовою до вирішення східноєвропейських етнічних конфліктів, що негативно позначилось на її шансах утвердитись на міжнародній арені як глобальний центр сили, як системоутворюючий чинник при переході від однополюсної до багатополюсної системи міжнародних відносин.

Криза в Косово спричинила створення нового підходу НАТО до європейської безпеки в контексті відносин НАТО – ЄС: ESDI (Європейська ідентичність у сфері безпеки та оборони); Альянс активно розпочав заходи щодо створення нової архітектури європейської безпеки, що викликало необхідність змін у структурі організації: після 1999 р. діє механізм CJTF (Комбіноване спільне застосування сили): країни-члени НАТО не мають можливості завадити іншим членам брати участь у воєнних операціях поза межами зони традиційної відповідальності.

Отже, рішення, прийняті в 90-х рр., радикально вплинули на розвиток і східноєвропейського регіону, і ЄС та НАТО.

Зовнішня політика США набула більшої активності з приходом адміністрації Б.Клінтона. Наведення дисципліни в стані своїх західноєвропейських союзників стало стратегічним завданням США; східноєвропейське питання розглядалось переважно в цьому контексті.

Югославські конфлікти засвідчили спроможність США вирішувати проблеми, що непідсильні європейцям. У Косово було створено найважливіший міжнародний прецедент постбіполярної епохи, коли внутрішня проблема вирішувалась через зовнішнє втручання. Країни ЦСЄ розглядалися США як природний союзник через свою відданість принципам атлантизму; США намагалися протиставляти «нову» та «стару» Європу (Франція – ФРН - Бенілюкс), спираючись на існування довічних фракцій «атлантистів та європеїстів»; серед східноєвропейських країн Польща посіла місце головного помічника США в сфері безпеки, використавши іракську війну, під час якої ФРН зайняла особливу, відмінну від американської, позицію.

На початку ХХI ст. східноєвропейці перебували під більшим впливом США й НАТО, ніж будь-коли раніше, й ця тенденція може стати домінантною в їх майбутній політиці. Відносини США та їхніх західноєвропейських партнерів пережили кризу, але розходження, що багатьом здавалося неминучим, не сталося, скоріше відбувся черговий перерозподіл обов’язків та функцій у рамках партнерства.

Інший впливовий регіональний актор, ФРН, протягом періоду після об’єднання пережив найбільшу ідейну трансформацію, що позначилося на східноєвропейській політиці. Відбувся відхід від самообмежень, притаманних Боннській республіці, який отримав назву «нормалізація»; його обриси були вперше окреслені під час війн у Хорватії та Словенії й стали більш виразними в Косово. ФРН зайняла роль головного захисника інтересів східноєвропейців у ЄС, німецька стратегія була прийнята на історичних ессенському та люксембурзькому саммітах. Але зміцнення міжнародної ваги Німеччини привело до поглиблення розбіжностей між нею та Францією, що була основним опонентом німецької стратегії розширення, до ослаблення тандему, який протягом тривалого часу розглядався як «локомотив» Європи.

На разі ФРН задовольняє роль основного партнера східноєвропейських країн у галузі економіки; від політичної активності німецьке керівництво втримується через невтішний досвід останніх років, коли його втручання підігрівало об’єктивні розбіжності в поглядах східноєвропейських еліт.

Отже, порівнювати в однакових категоріях вплив США та ФРН на трансформації в посткомуністичній Європі некоректно: на найближчу перспективу американський чинник залишається поза конкуренцією.

Трансформації в посткомуністичних країнах Європи мали чітко окреслений системний характер. Реформи в галузі економіки, політики й навіть ідеології були взаємообумовлені: здобутки або невдачі в одній сфері неодмінно позначалися на розвиткові інших сфер. Серед найбільш важливих невирішених проблем трансформацій східноєвропейського регіону слід назвати: 1) в економічній сфері: збереження стану трансформаційної рецесії (системної кризи перехідних економік) у країнах Південно-Східної Європи; брак прямих іноземних інвестицій у ПСЄ, що, разом із першою проблемою, складав головну перешкоду сталому розвиткові; нерозв’язаність проблеми реструктуризації економіки, зокрема, збереження «поганого» виробництва (металургія, базова хімія, видобувні галузі); 2) у політичній сфері: створення демократичних режимів нового зразка (так звана неліберальна демократія з її незрілим громадянським суспільством, слабкими й залежними ЗМІ, слабким місцевим самоврядуванням); зміцнення позицій вкрай правих, популістських партій із програмою нового «очищення суспільства від плям комуністичного минулого» (люстраційні закони, заборона діяльності комуністичних партій); 3) в ідеологічній сфері: експерименти з націоналістичною ідеологією, які дорого коштували країнам регіону, зокрема, його південно-східній частині, та продовжують зберігати певний деструктивний потенціал до сьогодні; збереження специфічної громадської пасивності східноєвропейців як риси, що була притаманна їм протягом усього радянського та пострадянського періоду; новий конфлікт, який тільки ще зріє в східноєвропейських суспільствах, на зразок «конфлікту поколінь», який в якісно нових умовах перебування у Великій Європі може набути загострення.

Прогноз щодо майбутнього посткомуністичних країн Європи ґрунтується на врахуванні чинників їх глобалізаційного потенціалу, таких, як безпека, добробут, справедливість. Усі ці цінності – більшою (безпека, справедливість) чи меншою (добробут) мірою – набули подальшого розвитку до кінця першого періоду трансформацій. Також слід врахувати їх можливість адекватної відповіді на так звані «м’які» загрози: бідність, хвороби, вичерпання природних ресурсів, енергетична залежність, тероризм, розповсюдження зброї масового знищення, регіональні конфлікти, організована злочинність. Відповідь на нові загрози залежить від: 1) ступеня технологізації держави; 2) приналежності до ефективної системи колективної безпеки; 3) ідеології, в основі якої має бути розуміння національних інтересів; 4) розвиненості демократичного режиму та громадянського суспільства; 5) розвиненості стратегічного мислення в політичного керівництва.

Протягом трансформацій досліджена позитивна динаміка у вирішенні зазначених проблем, що дає підстави зробити помірковано-оптимістичний прогноз щодо майбутнього всіх країн регіону, незалежно від їхнього членства в ЄС та НАТО. Для прогнозування більш важливо, що вектор їхнього розвитку набув стабільності, їхня поведінка стала більш передбачуваною. Нові загрози, що можуть вплинути на перебіг подальших трансформацій, будуть пов’язані зі специфічною пасивністю східноєвропейського електорату, із втратою деяких важелів влади центральними державними органами, як це обумовлює подальший процес євроінтеграції. Майбутнє країн Східної Європи прямо залежатиме від успіхів ЄС і НАТО. Середньотерміновий прогноз (5-10 років) не передбачає суттєвих якісних змін у регіоні, радше мову можна вести про зміни кількісні.

Для української й східноєвропейської системної криз характерною стала така спільна риса як криза ідентичності. Серед її основних проявів - суперечність між міфами про національну ідентичність та реальними інтересами населення; надмірна увага масової свідомості до ідеологічних цінностей замість прагматичного підходу до вирішення основних проблем суспільно-політичного життя; стан взаємин між державою та суспільством. Як показав досвід Східної Європи, без розвитку громадянського суспільства будь-які реформи в Україні не дадуть бажаних наслідків. По-друге, колізії української дійсності протягом доби трансформацій дискредитували ідеї незалежності, демократії й реформ. Відповідальність за це мають нести українські політичні еліти. Україна залишається поділеною країною, передусім тому, що кланові структури ведуть боротьбу за владу. Правилом як для посткомуністичної Європи, так і для України є те, що якість політичних еліт у посткомуністичних країнах набуває визначальної ваги, впливає на сприйняття країни на міжнародній арені, на можливість здійснювати офіційно оголошений курс на євроінтеграцію. По-третє, східноєвропейський, особливо болгарський та румунський, досвід показав, що траєкторія трансформацій може радикально змінитися на будь-якому етапі перетворень під впливом зовнішнього чинника, отже, хоча поняття «втрачений час» щодо посткомуністичних трансформацій існує, воно не має незворотного характеру.

Отже, дослідження трансформацій посткомуністичних країн Європи протягом 1989-2009 рр. призводить до висновків, що є важливими для всіх країн, які намагатимуться йти схожим шляхом.

По-перше, посткомуністичні трансформації в Європі носили яскраво окреслений системний характер. Реформи в галузі економіки, політики та навіть ідеології активно впливали друг на друга. Здобутки чи невдачі в одній сфері незабаром позначались на розвиткові всіх інших сфер. Цей дозволяє настійливо пропонувати політичним елітам посткомуністичних країн пильніше наглядати за пропорційним розвитком всіх підвладних їм структур.

По-друге, ретельний розгляд реформ у посткомуністичній Європі є найліпшим антидотом для використання марксистської методології в науці. Очевидно, що економічна сфера не є базою для всієї трансформації, а сфери політики та ідеології не складали „надбудови”, залежної від бази. Так, економічні показники країн Східної Європи наприкінці 80-х рр. ХХ ст. були дуже схожими, програми реформ 90-х рр. теж мало відрізнялись, але результати трансформування одні країни ввели в коло найрозвинутіших країн Європи, а інші залишили на узбіччі світового розвитку. Найважливішим виявився потенціал політичного управління в країнах Східної Європи, здатність некомуністичних еліт розуміти й захищати національні інтереси, боротись з корупцією та організованою злочинністю, використовувати переваги сильного центрального апарату, що дістався антикомуністам від попереднього режиму. Від чого ж цей потенціал залежав? На нашу думку, перш за все треба говорити про ментальність, що має в населення посткомуністичної Європи багато спільних рис, але водночас низку особливостей, що залежали від історії кожної окремої країни. Таким чином, найбільші успіхи в трансформації були пов’язані з більшою чи меншою вкоріненістю ліберально-демократичної ідеології; з розвитком за радянських часів дисидентського руху, ступенем його підтримки з боку широких верств населення. Отже, підпорядкованість чинників трансформації за ступенем важливості виглядає так: 1 – чинники ідеологічної трансформації, 2 – політичної, 3 – економічної.

Таким чином, посткомуністична Європа надає новим незалежним державам важливі уроки життя і виживання в постбіполярному світі, сповненому нових можливостей і загроз.

СЛОВНИК.

Acqui communautaires – „комунітарні (інтеграційні) досягнення”. Поняття, що виникло після угоди ЄС з ЄАВТ щодо утворення європейської економічної зони.

Авторитаризм – політичний режим; характеризується монополією на владу одної особи, угрупування чи партії. При авторитаризмі, на відміну від тоталітаризму, зберігаються диференційовані відносини між державою та суспільством. Авторитаризм - антипод демократії. Ознаки авторитаризму: 1) сильна централізація влади; 2) монополія на владу одної групи, особи, партії; 3) формування еліти на засадах наслідування чи кооптації; 4) повна або часткова заборона опозиції; 5) насильницький характер зміни влади; 6) обмежений плюралізм; 7) широке використання силових структур для утримання влади. Причинами збереження авторитаризму в сучасному світі є: нерозвиненість громадянського суспільства, економічна відсталість, переважання вертикальних зв’язків та відносин патронажно-клієнтального типу в суспільстві, підданський тип політичної культури, висока ступінь конфліктності в суспільствах, що розвиваються. Типи авторитаризму: воєнний, олігархічний, популістський, бюрократичний.

Банківська система – важливий елемент ринкової економіки. Складається з універсальних та спеціалізованих фінансово-кредитних закладів. Це банки (емісійні, комерційні, інвестиційні, іпотечні та ін.), ощадні та страхові компанії, приватні та державні пенсійні фонди, трастові та інноваційні фонди, брокерські фірми та ін.

Бреттон-Вудські інститути – це МВФ та Всесвітній Банк, провідні міжнародні валютно-фінансові установи. Названі на честь американського міста Бреттон-Вуд, де в 1944 р. проходила міжнародна конференція, на якій їх було засновано.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) /GDP/ – показник, який виражає обчислену в ринкових цінах сукупну вартість кінцевого продукту (товарів та послуг), що була створена протягом року всередині країни з використанням факторів виробництва, що належать як певній країні, так і іншим країнам. Перевищення ВВП над ВНП свідчить про значну роль іноземної власності в розвитку економіки країни. ВВП є прийнятим як міжнародна міра виміру показника національної економіки.

Валовий національний продукт (ВНП) /GNP/ – сукупна ринкова вартість всього обсягу кінцевого виробництва товарів та послуг в економіці за певний час (зазвичай за рік). ВНП – це розмір економічної активності країни. Включає вартість споживчих товарів, товарів, що вироблені за наказом уряду, нових засобів виробництва та приросту запасів кінцевих товарів. ВНП включає в себе тільки кінцеві товари та послуги (продукти для безпосереднього ужитку). ВНП дає змогу порівнювати різні за складом набори товарів та послуг, що були вироблені в різні роки.

Виборча система – сукупність виборчих прав та процедур, на основі яких здійснюються вибори в представницькі органи влади або вищих посадових осіб. При демократії вибори носять всезагальний, рівний та таємний характер. Існує 3 типи виборчих систем: мажоритарна, пропорційна та змішана. При мажоритарній системі обраним уважається депутат, що набрав більшість голосів у своєму виборчому окрузі. При пропорційній системі виборці віддають свої голоси за партії, що були включені у виборчий бюлетень. Партія, яка „взяла” процентний бар’єр, отримує депутатські мандати, пропорційно частці голосів виборців, що отримала на виборах. При змішаній системі частина депутатів обирається за мажоритарним, а частина - за пропорційним принципом.

Всесвітній банк (Група Всесвітнього банку) /WB/ – багатостороння кредитна організація, яка складається з 5 тісно пов’язаних між собою установ, що входять в систему ООН: МБРР, Міжнародна асоціація розвитку (МАР) /IDA/, Міжнародна фінансова корпорація (МФК) /IFC/, Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій (БАГI) /MIGA/, Міжнародний центр урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС) /ICSD/.

Всесвітня торговельна організація (ВТО) /WTO/ – створена за результатами Уругвайського раунду ГАТТ (1988). Функції ГАТТ та сфери її діяльності розширились; вона займається загальною процедурою міжнародної торгівлі товарами і послугами та правилами інтелектуальної власності. ВТО охопила нові галузі – сільське господарство, сервісні послуги, торгівлю інтелектуальною власністю; ВТО втілює в життя конкретні домовленості Уругвайського раунду. ВТО на відміну від ГАТТ має статус юридичної особи. Членами ВТО є 135 держав.

Генеральна угода щодо тарифів та торгівлі (ГАТТ) /GATT/– міжурядова організація, створена в 1947 р. як глобальний форум для багатосторонніх переговорів з метою зниження тарифних та нетарифних бар’єрів у торгівлі. ГАТТ розглядалась як договір між державами, а не як міжнародна організація. У рамках Угоди відбулось 11 великих багатосторонніх раундів переговорів про тарифи. Уругвайський раунд, що проходить з 1988 р., окрім тарифів на промислові товари, поширюється на сільськогосподарську продукцію і лібералізацію міжнародної торгівлі послугами.

Гра з нульовою сумою – ситуація в теорії ігор, за якою учасники гри суперничають за певну суму нагороди, у результаті чого виграш для одного гравця є безпосереднім ущербом для іншого.

Громадянське суспільство – сукупність соціальних утворень: груп, колективів, організацій, асоціацій, що об’єднані специфічними економічними, етнічними, культурними, релігійними та ін. інтересами, які реалізуються поза межами діяльності держави. Передумовами формування Г.С. є: перехід до ринкової економіки, поява специфічних групових інтересів, ріст чисельності середнього класу, поява незалежних громадянських асоціацій, створення правових гарантій для вільної діяльності незалежних суспільних об'єднань, встановлення горизонтальних зв’язків між соціальними групами, колективами, організаціями. У структуру громадянського суспільства входять: приватна власність та різні недержавні економічні структури, родина, асоціації, що утворені за етнічною, релігійною чи будь-яким іншою ознакою, органи місцевого самоуправління й т. ін. Г.С. виконує низку важливих функцій: забезпечує автономію людини та можливості реалізації приватних інтересів незалежно від держави, забезпечує гарантії прав людини, обмежує сферу діяльності держави, є соціальною основою демократії та правової держави.

Девальвація – зниження обмінного курсу (ціни) національної грошової одиниці певної країни щодо дорогоцінних металів та іноземних валют.

Деідеологізація – поняття, що об'єднало розповсюджені на Заході в середині 20 ст. концепції, які проголосили „кінець ідеології” в суспільстві й можливість побудування вільної, чистої від ідеологічних надбудов науки. Прибічники концепції деідеологізації вважають несумісними об’єктивну істину та ідеологію; ідеологія відображає позицію окремих соціальних прошарків, отже – не може надати адекватного знання. Супротивники цієї концепції, прибічники реідеологізації, вважають, що для ідеології не придатний критерій істинності та об’єктивності; її значущість для суспільства повинна оцінюватись виходячи зі ступеню впливу ідей на членів суспільства.

Делегативна демократія – один з різновидів гібридних режимів. Поняття „Д.Д.” було введене в політичну науку аргентинським політологом О’Доннелом для визначення режиму, що має ознаки і демократії, і авторитаризму. Його визначальними рисами є: 1) регулярні вибори голови виконавчої влади, який на кілька років стає головним виразником інтересів нації; 2) низький рівень інституціоналізації влади; 3) відсутність будь-яких обмежень виконавчої влади, крім неформальних відносин та строків переобрання її голови; 4) наявність громадянських прав та свобод; 5) формальний характер законодавчої влади; 6) радикальний характер політики, що проводиться загальнонаціональним лідером; 7) відсутність механізмів узгодження інтересів.

Дисконт – 1) знижка з оголошеної прейскурантної ціни товару або послуги, що робиться виробником для споживача. Знижка може бути запропонована при негайному сплачуванні готівкою або при оптовій закупці. 2) Закупка перевідних векселів, казначейських векселів або облігацій за ціною нижче номінальної. Покупець, що бере вексель або облігацію в момент випуску, сплачує за них менше номінальної (лицевої) вартості (з дисконтом).

Дисидент – особа, що знаходиться в морально-політичній опозиції до існуючої влади та офіційних політико-правових норм та цінностей. З 70-х рр. 20 ст. термін став використовуватись щодо громадян СРСР та інших соціалістичних країн, які відкрито протиставляли свої принципи правлячим у цих країнах доктринам. Самоназва дисидентів – правозахисники. Основними формами їхньої діяльності були: 1) збір та розповсюдження нелегальної інформації (самвидав); 2) підготовка та розповсюдження „відкритих листів” на захист незаконно осуджених і т.п.; 3) демонстрації протесту; 4) моральна та матеріальна допомога жертвам репресій, їхнім родинам.

Дискримінація – обмеження або ураження в правах певної категорії громадян за расовою чи національною ознакою, полом, релігійними, політичними поглядами й т. п. Формами дискримінації є: сегрегація – переселення осіб певної національності на спеціально виділені території (резервації, гетто); геноцид – систематичне фізичне знищення представників певної етнічної, релігійної чи соціальної групи.

Добавлена вартість – різність між цінністю продукції фірми або галузі (тобто загальною виручкою, що отримана від продажу цієї продукції) та вартістю витрат сировини, послуг, комплектуючих виробів, що пішли на випуск цієї продукції.

Загальноєвропейські інститути – органи та механізми, створення яких передбачено в Паризькій хартії для нової Європи, що прийнята в листопаді 1990 р. на загальноєвропейській зустрічі РБСЄ. Було передбачено створення трьохступеневого механізму політичних консультацій: 1) зустрічі глав держав та урядів (1 раз на 2 роки); 2) Рада МЗС (1 раз на рік); 3) комітет старших службовців. Останній є виконавчим органом РМЗС, він проводить підготовку засідань Ради, виконує її рішення, може видавати рекомендації Раді. Для адміністративного обслуговування механізму політичних консультацій було створено Секретаріат у Празі. Паризька хартія передбачала також створення Центру із запобігання конфліктам у Відні, Бюро з вільних виборів у Варшаві й т. ін.

Змішана економіка – спосіб організації економіки. Деякі товари та послуги виробляються приватними підприємцями, інші, як правило основна частина інфраструктури (електрика, почтові послуги, водопостачання та ін.), забезпечуються державою. Змішана економіка – характерна риса більшості сучасних розвинутих країн, „чиста” економіка приватного підприємництва та централізована планова економіка зустрічаються рідко.

Європейська Асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) /EFTA/ - конвенція про ЄАВТ була підписана 4 січня 1960 р. у Стокгольмі Великою Британією, Швецією, Норвегією, Данією, Швейцарією, Австрією, Португалією. ЄАВТ на відміну від ЄС не має наднаціональних інститутів. Протягом 90-х рр. 20 ст. привабливість ЄАВТ як альтернативи ЄС була поступова втрачена. В ЄАВТ входить лише 4 країни (Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Швейцарія).

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) /EBRD/– був створений 29 травня 1990 р. для фінансування економічних реформ у країнах Східної Європи з метою їх переходу до ринкової економіки. Статут ЄБРР проголошує, що не менш як 60% фінансування Банку повинно спрямовуватись в приватний сектор. Кредитні ресурси Банку формуються з власного акціонерного капіталу та позикових коштів, спеціальних фондів. До складу ЄБРР входять 58 країн та два інституціональні члени (ЄС, ЄІБ). Штаб-квартира знаходиться в Лондоні.

Європейський економічний простір (ЄЕП) – створений у травні 1992 р. у результаті угоди ЄАВТ та ЄС про вільне пересування товарів, послуг, капіталів, людей; узгодження політики в галузі економіки, наукових досліджень, споживання, навколишнього середовища, соціальної політики, освіти; створення правової системи для реалізації спільних норм і правил. Угода набрала чинності в 1994 р. (Швейцарія її не ратифікувала). ЄЕП формує найбільший у світі ринок (380 млн. споживачів).

Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) /EIB/ – регіональна кредитна організація країн ЄС, що була створена в 1958 р. за Римською угодою. Надає пільгові кредити не лише країнам-членам ЄС, а й країнам, що розвиваються. У межах ЄІБ діє Європейський інвестиційний фонд, утворений у 1994 р., який надає довгострокові гарантії для фінансування транс’європейських транспортних і комунікаційних мереж, енергомереж для розвитку малого і середнього бізнесу.

Європейський Союз (ЄС) /EU/ – організація-наступник Європейської спільноти, створена в 1992 р. за Маастрихтським договором, який був підписаний 12 країнами (Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Франція).

Європейська спільнота (ЄС) /EC/ – створена державами Західної Європи на основі Римського договору 1957 р. Включала ЄОВС (Європейське Обєднання Вугілля та Сталі, створене за Паризьким договором 1951 р.), Євратом (Європейське співтовариство з атомної енергії), ЄЕС (/EEC/ – „Загальний ринок”, створений як і Євратом за Римським договором 1957 р., який підписали Бельгія, Франція, ФРН, Італія, Люксембург, Голландія).

Європейський фонд валютного співробітництва – регіональна валютно-кредитна організація; створена в 1975 р. Надає кредити у валюті європейським країнам.

Егалітаризм – утопічна суспільна теорія, що захищає необхідність майнової рівності на базі індивідуального чи колективного хазяйства; визнає головним принципом організації суспільного життя зрівняльність. Егалітаризм перекручено трактує ідеал соціальної рівності, що на Заході розглядається як „рівність можливостей”.

Економічний ріст – ріст реального випуску економіки в часі. Вимірюється як приріст за певний час реальних обсягів ВНП, ЧНП, національного доходу, у тому числі на душу населення. Останній показник вимірюється як співвідношення сумарного випуску до кількості населення. Досягнення високого темпу економічного росту – одна з основних цілей макроекономічної політики. Ріст надає можливість суспільству споживати більше товарів та послуг, збільшує обсяг наданих суспільних благ (медицина, освіта і т.п.), тобто підвищує реальний рівень життя. Разом з тим ріст може призводити до вичерпання природних ресурсів та загострення проблеми забруднення навколишнього середовища.

Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) /ECOSOC/ - головний орган ООН з координації економічної діяльності ООН та спеціалізованих установ, пов’язаних з ООН; займається підготовкою докладів щодо економіки, соціальних відносин, охорони здоров'я та ін.

Ембарго – рішення уряду про заборону комерційних зв’язків з певною державою.

Емісія акцій – випуск акцій акціонерною компанією. Новий акціонерний капітал найчастіше створюється з допомогою емісійних будинків або торгівельних банків, які організують продаж акцій за дорученням компаній-клієнтів. Акції можуть випускатись різними засобами: через „пропозиції на продаж” широкій публіці, через „подання” за встановленою фіксованою ціною, через тендер, при якому ціна акції встановлюється як середня із цін, запропонованих потенційними покупцями при наявності обмеження мінімальної ціни.

Етнічні чистки – переслідування, переселення, вбивство громадян на етнічній або расовій основі.

Ефект CNN – політика ЗМІ щодо держав або міжнародних організацій з метою впливу на їхні дії.

Ідеологія – система поглядів та ідей, у яких відображається відношення до тої чи іншої дійсності, погляди, інтереси, цілі, наміри людей, прошарків, партій, суб’єктів влади. Серед найбільш впливових течій – консерватизм, лібералізм, марксизм. Ідеологія та політика нерозривно пов’язані, але існують допустимі межі взаємного проникнення, за якими гіперідеологізація руйнує політику, робить її нефункціональною, породжує тоталітарні та тиранічні режими.

Ідентичність – усвідомлення особою своєї приналежності до певної групи, свого статусу та ролі; згода з певними політичними цінностями, симпатії до певної політичної партії або лідера та надання їм підтримки.

Інституціоналізація – обертання будь-якого політичного явища або руху на організований, формалізований процес з певною структурою відносин, ієрархією влади різних рівнів, правилами поведінки й т. п.

ІНТЕРРЕГ /INTERREG/ – Програма міжрегіонального співробітництва. Ця програма ЄС має на меті сприяти розвитку транскордонного співробітництва в сферах просторового розвитку, транспортних систем, інформаційного суспільства, екології, культури як між регіонами країн-членів ЄС, так і між регіонами країн-членів ЄС і третіх держав.

Інфляція – надмірний випуск грошей у обіг, переповнення сфери грошового обігу надмірною масою грошових знаків у силу порушення закону грошового обігу, що викликає їхнє знецінення. Щорічне збільшення цін може бути малим та поступовим (повзуча інфляція) або великим та швидким (гіперінфляція). Існує два пояснення причин інфляції: 1) надмірний попит при повній зайнятості, що підтягує ціни (інфляція попиту); 2) збільшення вартості факторів виробництва (труду та сировини), що підштовхує ціни (витратна інфляція). Інфляція розглядається як негативне явище, оскільки люди втрачають довіру до грошей як засобу обміну. Подолання інфляції – одне з головних завдань макроекономічної політики.

ІСПА /ISPA/ – Інструмент структурної політики в процесі підготовки до приєднання; разом з ФАРЕ належить до програм ЄС, спрямованих на підготовку країн-кандидатів для вступу до організації. ІСПА має на меті фінансування розвитку транспортної та екологічної інфраструктури.

Кейнсіанська економічна теорія – теорія, створена Дж. М. Кейнсом у 30-ті рр. („Загальна теорія зайнятості, процента та грошей” 1936) та доповнена його наступниками, була провідною на Заході до 70-х рр. 20 ст. До Кейнса класична економічна теорія була зосереджена на окремих цінах та ринках, уважала, що повна зайнятість є результатом безперебійної роботи економіки, а якщо виникає безробіття, зарплатня повинна падати до рівня, коли зайнятість знову відновиться. Кейнс же стверджував, що прибуток залежить від рівня зайнятості. Зв’язок між прибутком та попитом визначається схильністю до попиту. Отже, попит залежить від взаємопов’язаних функцій прибутку та зайнятості. Передбачувані витрати на попит та інвестиції отримали назву сукупного попиту. У ситуації рівноваги він дорівнює сукупній пропозиції. Отже, для вирішення проблеми безробіття/повної зайнятості Кейнс пропонував втручання держави для штучного підвищення сукупного попиту засобами фіскальної політики або кредитно-грошової політики. Кейнс робив акцент на фіскальній політиці: держава повинна витрачати більше грошей на інвестиційні проекти ніж збирає у вигляді податків. Це стимулює сукупний попит та виведе економіку з депресії. У 70-ті рр. кейнсіанство було піддане критиці та почалось повернення до класичної теорії ринку, вільного від втручання держави.

Кількісна теорія грошей – виходить з того, що величина вартості грошей знаходиться в зворотній залежності від кількості грошей в обігу; ігнорує функцію грошей як міри вартості; не бачить реального причинного зв’язку між вартістю грошей, товарними цінами та кількістю грошей в обігу.

Класова боротьба – одне з головних понять у марксистсько-ленінській теорії. Це неминуча боротьба між великими групами людей – класами, інтереси яких несумісні або суперечні. Це головний зміст та рушійна сила історії всіх антагоністичних класових суспільств (у рабовласницькій формації – раби і рабовласники; у феодальній – залежні селяни і феодали; у капіталістичній – наймані робітники і капіталісти). У СРСР до кінця 80-х рр. ХХ ст. класова боротьба проти капіталізму здійснювалась в глобальному масштабі; будь-які взаємовідносини двох протилежних соціальних систем – капіталістичної й соціалістичної - розглядались як форми класової боротьби, яка закінчиться тільки після перемоги соціалізму у всьому світі.

Комунізм – політична ідеологія, що передбачає устрій суспільства на засадах принципів колективізму, соціальної рівності та соціальної справедливості. Провідними теоретиками були К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін та ін. Стрижень вчення – теза про класову боротьбу, орієнтація на переважно насильницьку реалізацію класових цілей. Аналіз суспільного стану класів, прошарків, соціальних груп є вихідним пунктом для розуміння політичної поведінки мас, їхніх інтересів. Мета – установлення диктатури пролетаріату, що приведе до будівництва безкласового суспільства, створення умов для відмирання держави.

Конвергенція – одна з соціологічних концепцій на Заході середини 20 ст., що обґрунтовує „неминучість” в добу НТР не тільки зближення двох соціальних систем – капіталізму та соціалізму, а й їхнє наступне злиття в „змішане суспільство” з позитивними рисами кожної з них. В 70-ті рр. 20 ст. виникла ідея негативної конвергенції, за якою протилежні системи засвоюють негативні елементи кожної з них, що неминуче веде до кризи сучасної цивілізації.

Консерватизм – політична філософія, орієнтована на захист традиційних віх суспільного життя, стабільності, недовіру до народних рухів, революцій. Існує 3 різновиди консервативної ідеології – традиціоналізм, лібертаризм, неоконсерватизм. Неоконсерватизм зблизився з неолібералізмом з деяких важливих політичних та соціальних питань (щодо державного втручання в економічний розвиток, щодо демократії).

Континуїтет – неперервність історичного розвитку, безпосередній перехід від одного історичного етапу до іншого.

Лібералізація - політика, яка пов’язана з подоланням бар’єрів, що заважають розвиткові зовнішньоекономічних зв’язків (н., зниження митних зборів).

Лібералізм – політична ідеологія, у центрі якої – проблема свободи. Свобода трактується у негативному сенсі як „свобода від...”, як звільнення людини від соціально-політичних форм контролю з боку держави. Свобода людини базується на таких принципах як достоїнство особи, її автономність, терпимість. Ідея індивідуальної свободи пов'язується з приватною власністю, гарантом та мірою свободи. Доктрина лібералізму втілилась в принципах вільного ринку, конкуренції, плюралізму, парламентської демократії, поділу влад, рівності перед законом. У 2 пол. 20 ст. виник неолібералізм, що більш терпимо відноситься до державного втручання (концепція „держави всезагального благоденства”), посилює етичні вимоги до політичної поведінки громадян та уряду.

Ліберальна теорія демократії – концепція, згідно якої демократія – це політична організація, що гарантує права і свободи людини. Основними ознаками демократії є: 1) автономія особи; 2) обмеженість влади правами людини; 3) максимально широкі та рівні можливості для політичної участі; 4) політична відповідальність влади; 5) представницький характер влади. Тобто воля народу виражається не безпосередньо, а через обраних посередників, які представляють специфічні інтереси. Державі відводиться роль третейського судді, що регулює соціальні конфлікти.

Макроекономічна політика – установлення урядом загальних цілей економіки в цілому та використання інструментів для досягнення цих цілей. Макроекономічні цілі включають повну зайнятість, боротьбу з інфляцією, економічний ріст, рівновагу платіжного балансу. Основними інструментами регулювання економіки є фіскальна політика, кредитно-грошова політика, а також управління попитом, політика цін та доходів, рівновага національного доходу.

Маркетинг – сучасна система організації ринкової діяльності фірм. Державне регулювання маркетингу виступає як політика з метою стабілізації ринкового хазяйства, укріплення приватної власності, вирішення проблем реалізації шляхом вивчення споживчого попиту та пристосування до нього виробництва, всієї ділової активності фірм.

Менталітет – узагальнююче поняття, що означає сукупність та специфічну організацію різних психічних якостей, особливостей, проявів. Використовується для позначення оригінального складу мислення нації, регіону, прошарку. У політичному сенсі – загальний для членів соціально-політичної групи чи організації своєрідний політико-психологічний тезаурус, що дозволяє однаково сприймати навколишню реальність, оцінювати її, діяти згідно з прийнятими нормами поведінки.

Меркантилізм – політика, що виходить з уяви про необхідність посилення економічної моці держави, розвитку національної економіки.

Міжнародне право – специфічна багатогалузева система права. Відрізняється від внутрішньодержавного права за суб’єктом, предметом регулювання, способом здійснення державного примусу. Серед характерних рис М.П. – відсутність будь-якого законодавчого органу, що наділений компетенцією приймати норми права, обов’язкові для суб’єктів М.П.; відсутність системи виконавчих і судових органів. Джерела М.П. – систематизований кінцевий результат узгодження воль суб’єктів М.П. з усього спектру міжнародних відносин.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) /IBRD/ – міжнародна відкрита організація з акціонерним капіталом. У МБРР може вступити тільки країна-член МВФ. Сьогодні членами МБРР є 181 країна. Мета МБРР – надання кредитів країнам-членам під гарантії урядів. Після реалізації плану Маршалла МБРР зосередив свою увагу на співробітництві з країнами, що розвиваються й наданні допомоги найбіднішим країнам світу. З кінця 80-х рр. 20 ст. Банк почав надавати фінансову підтримку країнам з перехідною економікою.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) /IMF/ – спеціалізований заклад ООН, що був створений у 1945 р. разом з МБРР; міжурядова організація, що регулює валютні відносини між країнами-членами МВФ та надає їм кредити для покриття дефіциту платіжного балансу, забезпечує міжнародне валютне співробітництво, стабілізацію валютних курсів. Практично МВФ є інституціональною основою сучасної міжнародної валютної системи. Капітал МВФ складається з квот-внесків країн-членів МВФ.

Міжнародні біржі – постійно діючі ринки, на яких проводиться міжнародна торгівля великими партіями однорідних товарів. Біржі – комерційні посередники, що не приймають участі в операціях, але сприяють їхньому укладанню. Біржа забезпечує приміщення, зв’язок учасників угоди, облік операцій, розрахунки, арбітраж суперечок. Бувають товарні, фондові, валютні, фрахтові, страхові біржі.

Міжнародний кредит – визначає відносини між кредиторами та реципієнтами різних країн з приводу надання, використання, повернення займу з процентами. Суб’єктами цих відносин є національні державні банки та не фінансові компанії, міжнародні кредитно-фінансові організації (ЄБРР, МБРР та ін.). Розрізняють валютні, товарні та грошові кредити. За строками кредити поділяються на короткострокові (до 1 року), середньострокові (до 5 - 7 років), довгострокові (більше 5 - 7 років).

Міжнародний суд /ICJ/ – судовий орган ООН, що був створений у 1945 р. Призначений для вирішення міждержавних суперечок. Знаходиться в Гаазі (Нідерланди). Суд складається з 15 суддів, які обираються абсолютною більшістю голосів Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН на 9 років. Кожні 3 роки склад суддів оновлюється на 1/3.

Мікроекономічна політика – установлення державою певних цілей для окремих ринків або галузей та використання інструментів їхнього регулювання. Цілі – ефективне розміщення ресурсів, подолання таких перешкод як монополії або повільне пристосування виробничих потужностей до попиту на ринці. Використовуються такі інструменти як політика щодо конкуренції, промислова політика й т. п.

Міфологія політична – міфологічна свідомість, що має емоційне забарвлення, яке витісняє реальне уявлення про політичну дійсність. Міф підмінює об’єктивне в політиці його суб’єктивним сприйняттям, внутрішнє, істотне в політиці – зовнішнім та штучним. До найпоширеніших політичних міфів належать міф про великого вождя, мудру політику, очікування змін, міф про славетне минуле, історичні образи, які треба відшкодувати й т. ін. Міф культивується в політиці як аргумент легітимації влади. До міфу звертається внутрішнє слабка або порочна політика, вона поступово зникає в демократичному та відкритому суспільстві, де є доступ до політичної інформації, у суспільстві, що є досить зрілим для судження щодо політичних подій та фігурантів, зрілим, щоб не очікувати будь-яких політичних чудес.

Миротворчі операції – поняття, що включає різні дії, у тому числі за участю військових, для врегулювання конфліктів.

Митний збір – податок, яким обкладаються товари при імпорті або експорті.

Монетаризм – економічна теорія, що є альтернативною до кейнсіанства. Відводить грошам, грошовій масі, що знаходиться в обігу, головну роль у формуванні господарської кон’юнктури, підкреслює причинно-наслідковий зв’язок між змінами кількості грошей та величиною ВНП. Уважає зайвим втручання держави в господарське життя. Виразник ідей монетаризму, професор Чікагського університету М.Фрідмен, у 70-ті рр. 20 ст. запропонував свою концепцію інфляційного процесу та методів його стримування. Головною причиною інфляції він уважає „надмірне” збільшення кількості грошей в обігу, рості її темпами, що є вищими за темп росту ВНП. Винуватцем надмірної грошової емісії визнається держава, що не враховує вимоги ринку. Монетаристи пропонують скорочувати витрати держави, у тому числі на соціальні нужди, знижувати податки на підприємців, вести жорстку грошову політику.

Монетаристська версія кількісної теорії грошей – вартість грошей, їхня покупна спроможність пов’язана зворотною залежністю з рівнем цін. Коливання грошової маси визнаються монетаристами головною причиною кризових явищ. Найефективнішим засобом контролю за величиною грошової маси вважається грошово-кредитна політика. М.Фрідмен запропонував „монетарне правило”, що передбачає приріст грошової маси в розмірі щорічного приросту ВНП (3-4%).

НАТО (Організація Північноатлантичного договору) /NATO/ – військово-політичний союз, що був створений у 1949 р. 15 країнами Північної Америки та Західної Європи.

Націоналізм – ідеологія, яка розглядає національність як основу політичної ідентифікації. Часто використовується в сучасному світі в політичній боротьбі, у тому числі в збройних конфліктах усередині багатонаціональних країн. Конфлікти мають на меті відділення від держави частини території („сецесія” - відділення) для створення моноетнічної країни або приєднання до країни, населеної громадянами тої ж національності („іредента” – об'єднання). Націоналізм у своїх психологічних проявах формує стереотипи щодо „конкурента”, „експлуататора”, „ворога”, ірраціональні почуття, негативне ставлення до всього інонаціонального. Націоналізм та національна самосвідомість – явища протилежні, антиподи. Націоналізм виражає корпоративні, вузькі, егоїстичні інтереси окремих соціальних груп. Національна самосвідомість формується з потреб національного прогресу, тому шукає та знаходить шляхи зближення між народами. Національна самосвідомість розуміє, що джерелом національного прогресу є не тільки національні цінності, внутрішні можливості саморозвитку, але все більше значення мають інтернаціоналізація та обумовлені нею інтеграційні процеси, співробітництво націй.

Національні інтереси – одне з головних понять в (нео)реалізмі. Ці інтереси визначаються державою, для їх досягнення використовується зовнішня політика. Поняття зазвичай включає в себе забезпечення безпеки, незалежності, економічного розвитку країни.

Національний доход – частина вартості сукупного суспільного продукту окрім вартості засобів виробництва, що на нього були використані. Складається із засобів виробництва та предметів споживання, що призначені в суспільстві на цілі накопичення та споживання.

Національний суверенітет – одне з основних понять у міжнародному праві. Передбачається, що держава має власні повноваження на власній території, є самостійною в міжнародних справах. Разом з тим суверенітет не звільняє державу від відповідальності за свої дії.

Олігархія – влада небагатьох; правління найбагатшої меншини. Сучасні олігархічні режими характеризуються гегемонією компрадорської буржуазії. Можливе також існування парламентів, які на ділі лише прикривають реальну монополію на владу правлячого угрупування.

Опозиція – 1) протиставлення своєї політики іншій; 2) виступ проти пануючого ладу. Опозиція розрізняється поміркована, радикальна, лояльна (готова до угоди та підтримки влади), конструктивна (формулює ділові пропозиції), деструктивна (руйнівна).

Організація Об’єднаних Націй (ООН) /UN/ – універсальний міжурядовий орган, що був створений у 1945 р. з метою підтримання миру та безпеки, співробітництва в економічній та соціальній сферах.

Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) /OSCE/ – багатосторонній інститут, що об’єднує європейські країни, США та Канаду з метою забезпечення безпеки та розвитку співробітництва в Європі. 1 січня 1995 р. назва „Нарада з безпеки та співробітництва в Європі” (НБСЄ) була змінена на ОБСЄ, що ознаменувало завершення процесу обертання Наради на постійно діючу організацію. Керівним органом ОБСЄ є Рада міністрів закордонних справ держав-членів ОБСЄ.

Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) /OECD/ – створена в 1961 р. країнами, що в 1947 р. прийняли план Маршалла й у 1948 р. створили Організацію європейського економічного співробітництва; тепер - об'єднання всіх найбільш розвинутих в економічній галузі країн з метою їх економічного співробітництва та координації допомоги країнам, що розвиваються.

Північноатлантична Рада зі співробітництва /NACC/ – структура НАТО, яка була створена в 1991 р. для розвитку відносин між НАТО та країнами Центральної та Східної Європи.

Платіжний баланс – фінансовий звіт за результатами економічної взаємодії країни з іншим світом, що обчислює як притік, так і відтік грошових засобів за певний період (зазвичай за рік). У разі, якщо країна має активне сальдо платіжного балансу, вона може збільшити свої міжнародні валютні резерви; якщо - дефіцит, то він має бути покритий за рахунок міжнародних валютних резервів або позик.

Плюралізм політичний – розмаїття інтересів, цінностей, концепцій, поглядів, засадами якого є різноманітність форм власності та толерантність. Включає в себе політичні структури, що виконують функції артикуляції та агрегації інтересів.

Податок на добавлену вартість (НДС) /VAT/ - посередній (непрямий) податок, яким держава обкладає добавлену вартість товару або послуги. Базою є різність між вартістю продукції та вартістю матеріальних ресурсів і зовнішніх послуг, що були використані для випуску цієї продукції. Кінцева сума податку прибавляється до продажної ціни товару та сплачується покупцем.

Політика щодо конкуренції – політика, що спрямована на забезпечення ефективного використання економічних ресурсів та захист інтересів споживачів. Ціль політики щодо конкуренції – добитись оптимальної діяльності ринку, тобто пропозиції виробів з найменшими витратами, справедливих цін та прибутків, технічного прогресу та поліпшення якості продукції. Політика щодо конкуренції має справу з такими явищами як монополізація ринку окремим виробником (домінуючою фірмою), досягнення монопольного стану шляхом злиття та поглинання, змова між продавцями, антиконкурентна практика. Політика щодо конкуренції складається перш за все з контролю за структурою ринку та ринковою поведінкою; іноді – з прямого контролю ефективності функціонування ринку встановленням максимального рівню прибутку.

Політична свідомість – свідоме відношення соціальних суб’єктів до політичних явищ. У структуру політичної свідомості включаються політичні норми та цінності, політичні переконання та уявлення, теоретичні та емпіричні знання.

Політичний міф – це статичний образ, що спирається на вірування та дозволяє структурувати факти та події, бачення сьогодення та майбутнього. Це реакція на неможливість раціонально пояснити радикальні зміни, що відбуваються. Найбільш поширеними темами міфів є міф про змову, про золотий вік, про героя-спасителя, про єдність. Згідно методології К.Юнга міф інтерпретується як проекція колективного несвідомого (архетипів) на деякі реальні об’єкти.

Політичний режим – це впорядкована взаємодія структур політичної системи, а також сукупність методів досягнення політичних цілей та здійснення влади. За типологією режими поділяються на тоталітарні, авторитарні, демократичні.

Популізм – діяльність, що має на меті забезпечення популярності в масах ціною демагогічних гасел, обіцянок, що не можуть бути виконані й т. ін. Популіст у сучасній політиці – діяч, що заграє з масами.

Посткомунізм – поняття, що характеризує специфіку переходу до нового етапу розвитку країн Східної Європи та колишнього Радянського Союзу від тоталітарної моделі розвитку (та від системи командно-адміністративної економіки) до сучасного цивілізованого суспільства (та до ринкової економіки). Ідея посткомунізму розвинута в праці З.Бжезинського „Великий провал: народження та смерть комунізму в ХХ ст.”

Права людини – сукупність невід'ємних прав та свобод, що забезпечують автономію особи та обмежують владу держави. Невід'ємність прав людини, їхній універсальний та обов’язків характер підкреслюються в „Всезагальній декларації прав людини”, що була прийнята ГА ООН 10 грудня 1948 р. Умовно права людини можна поділити на особисті (громадянські), політичні та соціально-економічні. До особистих відносяться право на життя, свободу та особисту недоторканість, а також недоторканість оселі, свобода переміщення, вибору місця проживання. Політичні – рівність всіх перед законом, право на громадянство, на свободу думки, совісті, релігії та переконань, на свободу союзів та асоціацій громадян, участь громадян у виборах та управлінні країною. Соціально-економічні – право на труд, відпочинок, соціальне забезпечення та освіту. Контроль за дотриманням прав людини здійснюють як державні органи влади (суд, інститут омбудсману), так і міжнародні організації (Комісія та Комітет ООН з прав людини, ОБСЄ). За типологією держави поділяються на вільні, частково вільні, невільні.

Правова держава – тип держави, де: 1) функціонує режим конституційного правління; 2) існує розвинута та несуперечлива правова система та ефективна судова влада; 3) існує реальний розподіл влад з їх ефективною взаємодією та взаємним контролем; 4) є розвинутий соціальний контроль політики та влади. Загальний демократичний устрій системи влади та політики правової держави органічно пов’язаний з його правовими установками. В основі правової держави – рівність влади, громадянина, суспільства та права, їхня правова рівність перед законом. Правова держава неможлива без створення громадянського суспільства, тому що ні влада, ні право не можуть бути реальними гарантами виконання законів, якщо право не легітимізоване суспільством. Основою відносин у правовій державі є якості громадянина – порядність, почуття обов’язку, відповідальності, самодисципліна. Правова держава та громадянське суспільство формуються разом, процес їхнього створення потребує великого історичного часу та цілеспрямованих зусиль суспільства.

Представницька демократія – політичний режим, що характеризується: 1) гарантіями прав та свобод людини; 2) наявністю всезагального виборчого права та вільних виборів; 3) повагою прав меншини; 4) політичним плюралізмом; 5) публічним характером влади; 6) розділом влад; 7) політичною конкуренцією. Різниця між тими, хто править, та тими, ким управляють, зберігається. Однак влада належить всенародно обраним представникам. П.Д. зводиться до сукупності способів вияву та узгодження різних соціальних інтересів. Існує декілька моделей демократії: теорія елітистської демократії, теорія ліберальної демократії, теорія плюралістичної демократії, теорія плебісцитарної демократії, і т. ін.

Приватизація – денаціоналізація виробництва, яке передається з державної власності в приватну. Прибічники приватизації підтримують ідею про економічну перевагу вільного підприємництва над державним контролем. Вони впевнені, що фірми, що залишені самі собі в умовах конкуруючого ринкового середовища, сприяють більш ефективному розміщенню ресурсів та реагують на зміни споживчого попиту швидше, аніж бюрократичні державні монополісти.

Протекціонізм – політика держави, що захищає власний внутрішній ринок та вітчизняне виробництво від іноземної конкуренції. Інструментом є митні тарифи.

Прямі інвестиції (ПІ) – вкладення капіталів для створення власного виробництва. За визначенням МВФ, ПІ – це така форма інвестування, коли інвестор володіє контролем над об’єктом, у який було вкладено капітал.

Расизм – система поглядів, що захищає „природний” розділ народів на „нижчі” та „вищі”, та політична діяльність, що спирається на цю систему.

Режим – сукупність засобів та методів здійснення економічної та політичної влади правлячого класу. Основні типи режимів – тоталітарний, авторитарний, демократичний.

Рентабельність – прибуток фірми, співвіднесений до її розміру, що характеризується загальною вартістю активів, які використовуються, вартістю довгострокового капіталу або кількістю зайнятих робітників.

Рівень безробіття – частка робочої сили, що не зайнята на певний момент. Визначається як співвідношення кількості безробітних до чисельності самодіяльного населення. Рівень безробіття = „число безробітних : робоча сила” та помножене на 100%.

Рівень інфляції – це індекс цін для певного року. Визначається як співвідношення цін певного року до цін базового року, що помножене на 100% (беруть ціни означеного набору товарів).

Ринкова економіка – спосіб співробітництва людей у сфері економіки, що заснований на товарному виробництві; передбачає для кожного свободу вибору партнера в угоді та свободу встановлення цін на свої товари. Ринковий механізм пов'язує виробництво (цінова конкуренція), ціни (ринок), розподіл (прибутки). Принципи ринкової економіки: свобода господарської діяльності, ринкове ціноутворення, контрактні відносини, відкрита економіка, конкуренція, вплив на фінанси та грошовий обіг, загальний характер ринкових відносин, що охоплюють всі господарські сфери, галузі, регіони. Умови функціонування ринкової економіки: незалежність економічних суб’єктів, свобода в підписанні угод та розпорядженні своїми прибутками, достовірна інформація про ринок, право самим визначати ціни на власні товари.

Світова організація торгівлі (СОТ) – синонім ВТО.

Сепаратизм – політична діяльність, що направлена на створення національно-державних автономій або відділення частини територій від держави, проголошення державної незалежності та суверенітету.

Сецесія – процес відділення, виходу зі складу держави будь-якої його частини. У сучасних конституціях практично всіх держав право сецесії не передбачається.

Соціал-демократія – одна з основних течій у демократичному русі багатьох країн. Наразі у світі налічується більше 80 партій соціал-демократичної орієнтації з кількістю членів більше 17 млн. осіб. Більшість цих партій входить у Соцінтерн. Традиційним центром соціал-демократії є Західна Європа. Наприкінці 19 ст. соціал-демократичні партії виникли як партії робітничого класу, але тепер у них входять також представники селянства, інтелігенції, дрібні власники, чиновники держапарату. Через це програмні документи соціал-демократів мають, як правило, компромісний характер. Ідеологічна основа соціал-демократії: доктрина демократичного соціалізму, основними цінностями якого є свобода, рівність, соціальна справедливість, солідарність. Метою соціал-демократів є забезпечення всіх соціальних прав трудящих, ліквідація всіх форм пригнічення, дискримінації, експлуатації людини людиною, гарантії всіх умов для вільного розвитку кожної особистості як умови вільного розвитку всього суспільства. Засоби для досягнення мети можуть бути тільки мирними, демократичними, еволюційними, за допомогою реформ, класового співробітництва, у рамках та при підтримці демократичної держави. Організаційні принципи соціал-демократичних партій: внутріпартійна демократія, свобода дискусій, автономія парторганізацій, існування фракцій, висування альтернативних проектів, терпимість до інакомислення.

Суверенітет – незалежне від будь-яких сил, обставин та осіб верховенство. Наприкінці 19 ст. це поняття увійшло в уявлення про незалежність, самостійність країни та її народу (національний суверенітет). Поняття державного та національного суверенітету закріплені 1) у Статуті ООН у вигляді положень про суверенну рівність держав та права націй на самовизначення; 2) в Хельсінкських угодах. В історії політики „суверенітет” має для держави такий же сенс як поняття „права та свободи” для людини. Для держави це було не тільки право на незалежність та свободу від зовнішніх та внутрішніх замахів, а й право управляти, приймати рішення, здійснювати всі функції верховної влади. У процесі становлення громадянських відносин та правової держави поняття „суверенітет” перейшло на прерогативи народу (суверенний народ), суспільства, нації, особистості, самого права. Тому існує поняття „втручання у внутрішні справи” держави, що викликано необхідністю узгоджувати суверенні права суспільних сил, що зіштовхуються (держави та суспільства, уряду та народу або особи, влад різних видів і т.п.). Так виникають договірні відносини, що регулюють суверенні прерогативи різних суб’єктів усередині країни та між країнами. Наразі існує система міжнародних організацій та угод, що регулює суверенні права та свободи і по суті не тільки їх охороняє, але й обмежує. Отже, існує уявлення про суверенітет міжнародного права, суверенне значення загальнолюдських цінностей, які визнані інтернаціональною проблемою світової спільноти, а не просто внутрішньою справою окремої держави. Сьогодні як ніколи необхідно переосмислити поняття „суверенітет”, вистроїти ієрархію суверенітетів особи, нації, держави, людства.

Сукупний суспільний продукт (ССП) – вся маса матеріальних та нематеріальних благ та послуг, що вироблені в суспільстві за певний час (зазвичай за рік). Його величина залежить від кількісних та якісних параметрів сукупного робітника, від кількості праці та інших факторів виробництва, що приймають участь в його створенні. ССП обчислюється як ВНП, ВВП та ін.

ТАСІС /TACIS/ – Програма технічного сприяння новим незалежним державам і Монголії. Ця програма ЄС надає гранти на підтримку передачі ноу-хау до дванадцятьох країн колишнього СРСР (окрім Литви, Латвії, Естонії) та Монголії.

Темпи економічного росту – відносні величини, що показують у скільки разів відбулось збільшення (зниження) показників економічного росту (ВНП, ЧНП, національного доходу). Не можуть підтримуватись на високому рівні протягом великого часу, оскільки потребують великих витрат всіх ресурсів; порушується рівновага в економіці, нормальні зв’язки між народногосподарськими ланками.

Темп інфляції – це співвідношення індексу цін певного року за мінусом індексу цін колишнього року, що поділено на індекс цін колишнього року.

Теократія – форма державного правління, при якій влада зосереджена в духовенства або голови церкви. Наразі теократичні тенденції супроводжуються посиленням релігійної регламентації всіх боків суспільного та особистого життя громадян (надання релігійним святам статусу державних, відбудування судочинства за нормами церковного права, переслідування іновірців і т. ін.).

Теорія правової держави – заснована на уяві про верховну роль права над державою. Право – це міра свободи, рівності та справедливості. Принципи правової держави: 1) похідність всіх законів, норм та дій держави від права: вони повинні бути узгоджені з правом; 2) законність: ні для одної особи не може бути зроблено винятку з законів держави; 3) поділ влад (законодавча, виконавча, судова).

Тіньова економіка – всі види економічних відносин, які офіційно не враховуються.

Торгівельний баланс – співвідношення між вивозом та ввозом товарів у країну за певний час (рік). У це поняття не входить торгівля послугами (т.зв. невидимі статті). Входять надходження та платежі в іноземній валюті, що пов’язані з торгівлею промисловими товарами, напівфабрикатами та сировиною, які митні влади можуть зареєструвати при перетинанні ними національних кордонів. Активний торгівельний баланс – вивіз товарів з країни перевищує ввіз у неї товарів з-за кордону. Пасивний – увіз перевищує вивіз. Дефіцит торговельного балансу – сума перевищення ввозу товарів над вивозом.

Тоталітаризм – політичний режим, при якому держава намагається повністю, всебічно контролювати всі сфери суспільного життя. Тоталітаризм – різновид диктатури. Класичними вважаються ознаки, що виділені К.Фрідріхом та З.Бжезинським: 1) офіційна ідеологія, що відкидає старий порядок та згуртовує громадян для будівництва нового суспільства; 2) монополія на владу одної масової партії, що будується за олігархічною ознакою та очолюється харизматичним лідером; 3) система терористичного поліцейського контролю; 4) партійний контроль над всіма засобами масової інформації; 5) всебічний контроль над збройними силами; 6) централізований контроль над економікою та система бюрократичного управління економічною діяльністю. Тоталітаризм відрізняється від інших диктатур найбільш високим ступенем регламентації та контролю.

Транснаціональна корпорація (ТНК/МНК) /TNC/MNC/ – корпорація, що має підприємства за межами одної держави.

Формаційна теорія – один з головних компонентів марксистської соціальної філософії. К.Маркс запозичив термін „формація” з геології; надав йому таких значень: 1) економічна структура суспільства впродовж його історичного існування; 2) одна з трьох великих стадій людства (первинна суспільно-економічна формація – докласове суспільство, вторинна – класове, третинна – безкласове); 3) історичний ступінь (тип) розвитку суспільства; 4) історично визначена сукупність виробничих відносин. У В.Леніна поступово виробилось тлумачення формації тільки як типу розвитку суспільства. При цьому все розмаїття просторових та часових характеристик всесвітньо-історичного процесу було звужено до 5 типів формацій (первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної). Наразі формаційний підхід може залишатись одним із напрямів осягнення історичного процесу, разом із цивілізаційним та іншими підходами.

Цінності політичні – 1) вищі принципи, що забезпечують згоду в суспільстві чи соціальних групах; 2) вірування та уявлення щодо найкращого типу політичної системи, політичних цілей та засобів їхнього досягнення, що впливають на політичну поведінку та вибір її моделі.

Цивілізація – 1) форма існування живих істот, наділених розумом; 2) синонім культури, сукупність духовних і матеріальних здобутків суспільства; 3) ступінь розвитку матеріальної й духовної культури, суспільного розвитку загалом; 4) процес становлення громадянського суспільства; 5) відносно самостійне цілісне соціально-історичне утворення, локалізоване в просторі й часі.

Чистий національний продукт (ЧНП) – валовий національний продукт за відрахуванням тої частини виробленого продукту, котра необхідна для заміни засобів виробництва, що були зношені в процесі випуску продукції (амортизаційні відчислення).

Шовінізм – надмірний патріотизм, що спирається на віру у власні збройні сили; ультранаціоналізм з елементами авторитаризму. В англомовних країнах як рівнозначний використовується термін „джингоїзм”. Шовінізм – інгредієнт фашизму, расизму, мілітаризму. Перебільшуючи велич національних досягнень та завдань, він грає деструктивну роль в сучасній політичній свідомості.

ФАРЕ /PHARE/ – Програма ЄС для надання фінансової допомоги і технічного сприяння країнам Центральної Східної Європи. ФАРЕ передбачає: 1) допомогу в розбудові інституцій, націлених на виконання функцій адаптації законодавства країн-кандидатів до стандартів ЄС; 2) інвестування в сфері транспорту та інфраструктури.

ЮНКТАД, Конференція ООН з торгівлі і розвитку /UNCTAD/– постійний орган Генеральної Асамблеї ООН, що був створений у 1964 р. та орієнтований на вирішення економічних проблем країн, які розвиваються. Це постійно діючий міжнародний інститут, що проводить зустрічі приблизно 1 раз на 4 роки.

Додаток 1.

Президенти та прем’єр-міністри країн посткомуністичної Європи.

Президенти Албанії:

1. Раміз Алія (1991-1992)

2. Салі Беріша (1992-1997)

3. Реджеп Мейдані (1997-2002)

4. Альфред Мойсіу (2002-2007)

5. Бамір Топі (2007 - )

Прем’єри Албанії:

1. Фатос Нано (1991)

2. Іллі Буфі (1991)

3. Вільсон Ахметі (1991-1992)

4. Александр Мексі (1992-1997)

5. Башкім Фіно (1997)

6. Фатос Нано (1997-1998)

7. Панделі Майко (1998-1999)

8. Ілір Мета (1999-2002)

9. Панделі Майко (2002)

10. Фатос Нано (2002-2005)

11. Салі Беріша (2005 - )

Президенти Болгарії:

1. Желю Желев (1990-1997)

2. Петар Стоянов (1997-2002)

3. Георгій Пирванов (2002 - )

Прем’єр- міністри Болгарії:

1.Дімітр Попов (1990-1991)

2. Філіп Дімітров (1991-1992)

3. Любен Беров (1992-1994)

4. Ренета Інджова (1994-1995)

5. Жан Віденов (1995-1997)

6. Стефан Софіянскій (1997)

7. Іван Костов (1997-2001)

8. Сімеон Сакскобургготскій (2001-2005)

9. Сергей Станішев (2005-2009)

10. Бойко Борісов (2009 - )

Президенти (члени Президії) Боснії і Герцеговини:

1. Алія Ізетбеговіч (босняки) Момчіло Краішнік (серби) Крешимір Зубак (хорвати) (1996-1998)

2. Алія Ізетбеговіч (босняки), Живко Радішич (серби), Анте Ієлавіч (хорвати) (1998-2000).

3. Халід Геньяч, Беріз Белкіч (босняки), Живко Радішич (серби), Йозо Крижановіч (хорвати) (2000-2002).

4. Сулейман Тіхіч (босняки), Мірко Шаровіч, Боріслав Паравац (серби), Драган Човіч, Іво Міро Йовіч (хорвати) (2002-2006).

5. Харіс Сілаіджич (босняки), Нєбойша Радмановіч (серби), Желько Комшич (хорвати) (2006 - ).

Прем’єр-міністри Боснії і Герцеговини (1990-1997):

1. Юрє Пеліван (1990-1992).

2. Мілє Акмаджич (1992-1993).

3. Харіс Сілаіджич (1993-1996).

4. Хасан Муратовіч (1996-1997).

Спів-прем’єри Боснії і Герцеговини (1997—2000):

1. Харіс Сілаіджич та Боро Бошич (1997-1999).

2. Харіс Сілаіджич та Свєтозар Міхайловіч (1999-2000).

Голови Ради Міністрів Боснії і Герцеговини (2000 - ):

1.Спасоє Тушевляк (2000).

2. Мартін Рагуз (2000-2001).

3. Божидар Матіч (2001-2001).

4. Златко Лагумджия (2001-2002).

5. Драган Мікеревіч (2002).

6. Аднан Терзіч (2002-2007).

7. Нікола Шпіріч (2007 - ).

Президенти Македонії:

1. Кіро Глігоров (1991-1995).

В.о. Стоян Андов (1995).

2. Кіро Глігоров (1991-1999).

В.о. Саво Клімовський (1999).

3. Боріс Трайковський (1999-2004).

В.о. Любче Іордановський (2004).

4. Бранко Црвенковський (2004-2009).

5. Георге Іванов (2009 - ).

Прем’єр-міністри Македонії:

1. Нікола Клюсєв (1991-1992).

2. Бранко Црвенковський (1992-1998).

3. Любче Георгієвський (1998-2002).

4. Бранко Црвенковський (2002-2004).

5. Радміла Шекерінська (2004).

6. Харі Костов (2004).

7. Радміла Шекерінська (2004).

8. Владо Бучковський (2004-2006).

9. Нікола Груєвський (2006 - ).

Президенти Польщі:

1. Войцех Ярузельський (1989-1990).

2. Лех Валенса (1990 -1995).

3. Александр Кваснєвський (1995-2005).

4. Лех Качиньський (2005 - ).

Прем’єр-міністри Польщі:

1. Тадеуш Мазовецький (1989-1991).

2. Ян Криштоф Бєлєцький (1991).

3. Ян Ольшевський (1991-1992).

4. Вальдемар Павляк (1992).

5. Ханна Сухоцька (1992-1993).

6. Вальдемар Павляк (1993-1995).

7. Юзеф Олекси (1995-1996).

8. Володзімеш Чімошевич (1996-1997).

9. Єжи Бузєк (1997-2001).

10. Лєшек Міллер (2001-2004).

11. Марек Бєлька (2004-2005).

12. Казімеж Марцинкевич (2005-2006).

13. Ярослав Качиньський (2006-2007).

14. Дональд Туск (2007 - ).

Президенти Румунії:

1. Іон Ілієску (1989-1996).

2. Еміл Константінеску (1996-2000).

3. Іон Ілієску (2000-2004).

4. Траян Бесеску (2004-2007).

5. Ніколає Вакару (2007).

6. Траян Бесеску (2007 - ).

Прем’єр-міністри Румунії:

1. Теодор Столоджан (1991 - 1992)

2. Ніколає Вакару (1992 - 1996)

3. Віктор Чорба (1996 - 1998)

В.о. Гавріл Дежеу (1998)

4. Раду Васіле (1998-1999)

В.о. Александру Атанасіу (1999)

5. Мугур Ісереску (1999 - 2000)

6. Адріан Нестасе (2000 - 2004)

В.о. Еуджен Бежинарю (2004)

7. Келін Попеску-Терічану (2004-2008)

8. Еміл Бок (2008-2009)

В.о. Лівіу Негоіца (2009)

Президенти Союзної Республіки Югославія (1992-2003):

1. Добріца Чосіч (1992-1993)

2. Зоран Ліліч (1993-1997)

3. Слободан Мілошевіч (1997-2000)

4. Воіслав Коштуніца (2000-2003)

Президент Сербії і Чорногорії (2003-2006):

Свєтозар Маровіч (2003-2006)

Президенти Сербії:

1. Слободан Мілошевіч (1991 - 1997)

В.о. Драган Томіч (1997)

2. Мілан Мілутіновіч (1997-2002)

В.о. Наташа Мічіч (2002 - 2004)

В.о. Драган Маршичанін (2004)

В.о. Воіслав Міхайловіч (2004)

В.о. Предраг Марковіч (2004)

3. Боріс Тадіч (2004 - )

Прем’єр-міністри Сербії:

1. Драгутін Зєлєновіч (1991)

2. Радоман Божовіч (1991-1993)

3. Нікола Шаіновіч (1993-1994)

4. Мірко Марьяновіч (1994-2000)

5. Міломір Мініч (2000-2001)

6. Зоран Джинджич (2001-2003)

В.о. Нєбойша Човіч (2003)

В.о. Жарко Корач (2003)

7. Зоран Живковіч (2003-2004)

8. Воіслав Коштуніца (2004-2008)

9. Мірко Цвєтковіч (2008 - )

Президенти Чорногорії:

1. Момір Булатовіч (1990—1998)

2. Міло Джукановіч (1998—2002)

В.о. Філіп Вуяновіч (2002—2003)

В.о. Ріфат Растодер (2003)

В.о. Драган Куяовіч (2003)

3. Філіп Вуяновіч (2003 - )

Прем’єр-міністри Чорногорії:

1. Міло Джукановіч (2006)

2. Желько Штурановіч (2006-2008)

3. Міло Джукановіч (2008 - )

Президенти Косово:

1. Ібрагім Ругова (1991-2006)

В.о. Нєджат Дачі (2006)

2. Фатмір Сейдіу (2006 - )

Прем’єр-міністри Косово:

1. Буяр Букоші (1991-2001)

2. Байрам Реджеп (2001-2005)

3. Рамуш Харадінай (2005)

4. Байрам Кошумі (2005-2007)

5. Хашим Тачі (2007 - )

Президенти Словаччини:

В.о. Владімір Мечіар (1993)

1. Міхал Ковач (1993-1998)

В.о. Владімір Мечіар (1998)

В.о. Іван Гашпарович (1998)

В.о. Мікулаш Дзурінда (1999)

В.о. Йозеф Мігаш (1999)

2. Рудольф Шустер (1999-2004)

3. Іван Гашпарович (2004 - )

Прем’єр-міністри Словаччини:

1. Владімір Мечіар (1993-1994)

2. Йозеф Моравчік (1994)

3. Владімір Мечіар (1994-1998)

4. Мікулаш Дзурінда (1998-2006)

5. Роберт Фіцо (2006 - )

Президенти Словенії:

1. Мілан Кучан (1991-2002)

2. Янез Дрновшек (2002-2007)

3. Даніла Тюрк (2007 - )

Прем’єр-міністри Словенії:

1. Алоіз Петерле (1990-1992)

2. Янез Дрновшек (1992-2000)

В.о. Андрей Баюк (2000)

3. Янез Дрновшек (2000-2002)

4. Антон Роп (2002-2004)

5. Янез Янша (2002-2008)

6. Борут Пахор (2008 - )

Президенти Угорщини:

1. Матіаш Сюреш (1989-1990)

2. Арпад Гьонц (1990-2000)

3. Ференц Мадл (2000-2005)

4. Ласло Шойом (2005 - )

Прем’єр-міністри Угорщини:

1. Йожеф Анталл (1990-1993)

2. Петер Борош (1993-1994)

3. Дюла Хорн (1994-1998)

4. Віктор Орбан (1998-2002)

5. Петер Меддьєши (2002-2004)

6. Ференц Дюрчань (2004-2009)

7. Гордон Байнаі (2009 - )

Президенти Хорватії:

1. Франьо Туджман (1990-1999)

В.о. Влатко Павлетіч (1999-2000)

В.о. Златко Томчіч (2000)

3. Стіпе Месіч (2000-2010)

4. Іво Йосіповіч (2010 - )

Прем’єр-міністри Хорватії:

1. Стіпе Месіч (1990)

2. Йосіп Маноліч (1990-1991)

3. Франьо Грегуріч (1991-1992)

4. Хрвоє Шарініч (1992-1993)

5. Нікіца Валентіч (1993-1995)

6. Златко Матєша (1995-2000)

7. Івіца Рачан (2000-2003)

8. Іво Санадер (2003-2009)

9. Ядранка Косор (2009 - )

Президенти Чехії:

1. Вацлав Гавел (1993-2003)

2. Вацлав Клаус (2003 - )

Прем’єр-міністри Чехії:

1. Вацлав Клаус (1993-1997)

2. Йозеф Тошовський (1997-1998)

3. Мілош Земан (1998-2002)

4. Владімір Шпідла (2002-2004)

5. Станіслав Гросс (2004-2005)

6. Іржи Пароубек (2005-2006)

7. Мірек Тополанек (2006-2009)

8. Ян Фішер (2009 - )