Контрольна робота
Варіант 11.
Тема: Самореалізація особистості
ЗМІСТ
ВСТУП 3
1. Поняття самореалізації 4
2. Суб’єктивні та об’єктивні умови самореалізації 7
3. Засоби, механізми, форми самореалізації у гуманістичній парадигмі 10
ВИСНОВКИ 13
Список використаної літератури 14
ВСТУП
У сучасному українському суспільстві, в якому тривають трансформаційні перетворення, процес самореалізації особистості зазнає детермінантного впливу постійних соціальних, політичних, духовних, фінансових криз та революцій. Останні два десятиліття розвитку українського суспільства характеризуються перманентними кризами в багатьох сферах суспільного життя, що стало предметом вивчення філософських наук, а особливо актуальною стала проблема виявлення різних аспектів буття індивіда в кризовому суспільстві. В умовах соціальних відносин нового типу, ускладнених соціально-економічною кризою та процесом утвердження комерціалізації усіх сфер життя, в яких знаходяться сучасний українець, відбувається трансформація мотиваційних компонентів самореалізації особистості. Вона характеризується деформацією в структурі мотивації, руйнуванням високих, значущих для людини цінностей, виникненням додаткових аспектів ціннісної кризи, необхідністю зміни провідних мотивів, а стосовно індивідуальних життєвих стереотипів глибшого (несвідомого) психологічного рівня, то вони поглиблюють соціальну дезадаптацію психологічно ригідних людей, неспроможних швидко адаптуватися до мінливих соціальних умов.
Істотне значення для розуміння проблеми самореалізації особистості в освітньому процесі, вплив освітньої системи на розвиток і становлення особистості мають дослідження В.П. Андрущенко, П.С. Гуревпча, Р.А. Зобова, М.С. Кагана, В.М. Келасьєва. С.Ф. Клепка, Л.М. Когана, М.К. Мамардашвілі, Н.П. Пішуліна, М.І. Романенка, В.Ф. Сержантова. І.Т. Фролова, А.Н. Шіміноїта ін.
Дана робота присвячена вивченню ключових аспектів самореалізації особистості у сучасному суспільстві.
1. Поняття самореалізації
Самореалізація (самоактуалізація) – це прагнення людини до якомога повнішого виявлення і розвитку своїх особистісних можливостей. У деяких напрямках сучасної західної психології самоактуалізація висувається на роль головного мотиваційного фактора, на противагу біхевіоризму і фрейдизму, за якими поведінкою особистості рухають біологічні сили.
Самоактуалізація припускає наявність сприятливих соціально-історичних умов. Це безперервна реалізація потенційних можливостей, здібностей і талантів, як звершення своєї місії, або покликання, долі тощо, як більш повне пізнання і, отже, прийняття своєї власної початкової природи, як невпинне прагнення до єдності, інтеграції, чи внутрішньої синергії особистості [3].
Проблематику самоактуалізації активно розробляв А. Маслоу. Він вважав, що самоактуалізація є найвищою потребою людини, відповідно до «піраміди потреб». Відповідно до його теоретичними положеннями, людина здатна до задоволення більш високих (з піраміди) потреб тільки після того, як задоволені нижчі. Отже, щоб людина змогла самоактуалізуватися, їй спочатку необхідно задовольнити всі інші потреби відповідно до піраміди.
За А. Маслоу, самоактуалізованим людям властиве: більш яскраве і чітке сприйняття реальності, спонтанність, орієнтування на вирішення проблеми, пошук усамітнення для зосередження, незалежність у мисленні, пограничний або містичний досвід, щира доброта, благородство і повага, почуття гумору, креативність, культурна відкритість, усвідомлення власної недосконалості.
Дослідження самореалізації можна знайти в роботах таких вчених як Адлер, який пише про прагнення до влади, Карл Юнг — до індивідуації, Еріх Фромм — про продуктивний характер, Карл Роджерс — увага до клієнта.
Такі дослідження часто проводяться в контексті питання про почуття власної гідності, сенсу життя, усвідомлення, розуміння цілей і цінностей в житті. Ці дослідження інтегрують в собі такі напрямки психології, як психологія особистості, психологія мотивації, соціальна психологія розвитку, Андрагогіка [5].
Оскільки кожна особистість нерозривно пов’язана з суспільством, правомірно говорити про варіації процесу самореалізації відповідно її сфери. Так, Самореалізація в економічній сфері означає діяльність зі створення та вдосконалення засобів виробництва, матеріальних благ, засобів їх споживання, розподілу й обміну.
Політична сфера – це простір для об’єктивації особистісних сутнісних сил у державних організаціях, правових інститутах, політичних угрупованнях та в об’єднаннях за інтересами.
Самореалізація в соціальній сфері – це спрямована на підтримання цілісності соціуму діяльність із організації оптимальних суспільних відносин, діяльність із побудови оптимально (у відповідності з вимогами історичного простору і часу) організованого суспільства [6].
Духовна сфера суспільного життя найменш відокремлена від інших: духовна діяльність органічно вплетена в тканину всіх видів суспільної діяльності. Вона відображає ті сутнісні сили особистості, які характеризують її як суб’єкта самореалізації, що володіє “індивідуальними особливостями, ціннісним світом, своїми настановами, специфічним баченням навколишнього буття” [7]. Духовна сфера суспільного життя надає можливості для самореалізації в діяльності моральній, естетичній, релігійній філософській.
У контексті варіанту самореалізації моральна діяльність особистості – це не якість поведінки, не будь-які вчинки, узгоджені із загальнолюдськими цінностями, а дії, спрямовані на впровадження цих цінностей у суспільство. Це об’єктивація індивідуальних сутнісних сил, наприклад, у художніх творах, які сприяють поширенню загальнолюдських норм поведінки, розвитку моральної свідомості.
Самореалізація в естетичній діяльності передбачає художню творчість, об’єктивацію сутнісних сил особистості у витворах різних видів мистецтва, які спричинюють задоволення потреби в прекрасному та становлення естетичної складової суспільної свідомості.
Самореалізуючись у релігії, особистість поширює релігійне вірування, яке поділяє, за допомогою викладання конкретного віровчення або його творчої систематизації чи обґрунтування.
Специфічною складовою духовності виступає споконвічно притаманне людині прагнення осягнути істину [278, 21] як стосовно окремих сторін її буття, так і стосовно цілого. Останнім у духовній сфері займається філософія, яку різні автори визначають як світогляд, як методологію пізнання, як форму суспільної свідомості, як знання про світ в цілому, як науку про найзагальніші закони буття та свідомості.