1.2. Процеальна мета як об‘єктивний критерій, що спрямовує всі процесуальні дії в одному напрямку

Процесуальна діяльність як і будь яка інша діяльність завжди спрямована на досягнення певного результату. При цьому суб‘єктивне сприйняття бажаного результату процесуальної діяльності у різних учасників розгляду та вирішення справи неоднакове.

Цивільне судочинство як система врегульованих нормами цивільного процесуального права дій щодо здійснення правосуддя в цивільних справах охоплює процесуальну діяльність не тільки суду, а й інших осіб, які беруть участь у справі або сприяють здійсненню правосуддя. І для того , щоб цивільний процес був цілісним системним явищем важливо виділити об‘єктивній критерій , який дозволив би суб‘єктивні уявлення всіх учасників розгляду та вирішення справи про бажаний результат процесуальної діяльності звести « до спільного знаменника » . Саме таким об‘єктивним критерієм і виступає процесуальна мета, яка орієнтує всі процесуальні дії в одному напрямку, надає їм процесуального змісту та спрямованності. [3, с. 39-40]

Отже, значення мети в цивільному судочинстві полягає в тому, що вона: а) містить ідеальну модель правосуддя у цивільних справах; б) обумовлює комплекс правових засобів, які подаються в розпорядження суду; в) орієнтує всіх учасників процесуальної діяльності на досягнення кінцевих результатів судочинства; г) визначає вимоги до судової діяльності та її актів .

Мета опосередковує специфіку правовідносин у кожній стадії процесу, надаючи їм процесуального змісту та спрямованості . А отже, є орієнтиром процесуальної діяльності всіх учасників процесу.

Розділ 2 завдання цивільного судочинства як процесуальні засоби досягнення його мети

2.1. Правильність розгляду справ в цивільному судочинстві

Засобами досягнення мети процесуальної діяльності є виконання комплексу специфічних завдань, які окреслюють основні напрямки діяльності учасників процесу на тому чи іншому етапі розгляду та вирішення цивільної справи.

Згідно ст.1 ЦПК завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ [1].

Розглянемо кожну із цих категорій детальніше.

Вирішення проблеми щодо забезпечення кожного правом на справедливий судовий розгляд нині набуває особливого значення, про що, зокрема, йдеться у Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (схвалено Указом Президента України від 10 травня 2006 р. № 361/2006). Згідно з цим документом справедливість правосуддя означає наявність таких процесуальних гарантій для учасників провадження, як рівність та змагальність сторін, ефективне використання сторонами у справі права на захист, швидкий розгляд справи у розумні строки.

Категорія «справедливість» відповідно до сучасних поглядів на цей феномен багатоаспектна і має кілька значень: взірець, стандарт поведінки людей в їх співіснуванні та взаємодії; беззаперечна правова цінність, яка набуває рис універсальності; критерій оцінювання чинного позитивного права та інструмент легітимації права й правових інститутів; критерій, який використовується при розподілі соціальних благ.

О. І. Рабцевич вважає, що « з одного боку, дотримання права на справедливий судовий розгляд є гарантією захисту будь-якого іншого права, а з другого — однією з передумов утвердження судової влади як повноцінного механізму захисту прав і свобод людини » [15,с. 89].

Вітчизняне законодавство не містить прямого посилання на забезпечення осіб правом на справедливий судовий розгляд. Більш традиційними для чинного процесуального законодавства є пов’язані зі справедливістю поняття «законність», а також «всебічний, повний та об’єктивний розгляд справи».

Законність як одна з основних засад судочинства закріплена у п. 1 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ст. 8 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК), ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС), відповідно до яких суд зобов’язаний розглядати й вирішувати судові справи на підставі закону з урахуванням його цілей та у встановленому ним порядку. При застосуванні правових актів суд повинен враховувати їхнє місце в ієрархії національного законодавства, тобто юридичну силу.

На думку Н.Л. Бондаренко – Зелінської , категорія справедливості є суб’єктивною і часто не має мало спільного з правом. Наприклад, якщо вимоги сторони є справедливими, але остання не може їх довести в установленому законом порядку, суд не може постановити рішення на її користь, оскільки воно буде незаконним.

Автор вказує на те, що , що відповідно до змісту ст.ст. 308-312, 337-342, 354 ЦПК судове рішення повинно бути постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права, інакше воно буде скасовано. Іншими словами, для ефективної охорони прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави справедливого та неупередженого розгляду і вирішення справи замало , потрібно, щоб результатом судового провадження було законне та обґрунтоване судове рішення, яке може бути реально виконано. [3,с. 49-50]

З огляду на це можна вважати аргументованою точку зору Г.О. Жилін, відповідно до якої кінцева мета судочинства досягається шляхом правильного і своєчасного розгляду та вирішення цивільних справ у відповідності з чинним законодавством. [10,с.12-13]

Правильність розгляду цивільної справи відповідає поняттю законності та обґрунтованості в цивільному судочинстві, своєчасність означає дотримання встановлених строків при здійсненні процесуальних дій. Ці правові категорії тісно взаємопов’язані та взаємообумовлені, адже недотримання (порушення) процесуальних строків є порушенням процесуального закону, яким вони встановлені. І навпаки, недотримання встановленого законом порядку розгляду та вирішення справ, як правило, призводить до ускладнень процесу і, як наслідок, до порушення строків підготовки та розгляду і вирішення справи по суті. [3,с. 49-50]