23. Український романтизм

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» О. Павловського і збірка М. Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи — романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

Народність — це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і формується на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів.Початок формування народностей належить до періоду консолідації племінних союзів і виявляється у поступовому змішуванні племен, зміні попередніх (кровноспоріднених) зв'язків територіальними. Першими склалися народності рабовласницької епохи: давньоєгипетська, давньоеллінська та ін. У Європі процес утворення народностей завершився переважно в період феодалізму: давньоруська, польська, французька та інші народності. В інших частинах світу цей процес тривав і в наступні епохи. Народності звичайно складалися з кількох племен, близьких за своїм походженням та мовою (наприклад, польська — з слов'янських племен: полян, віслян, мазовшан та ін.), або з різномовних племен, що змішувались у результаті завоювання одних племен іншими (наприклад, французька — із галльських племен, римських колоністів та германських племен: франків, вестготів, бургундів та ін.).)У процесі формування народностей, у міру посилення зв'язків між окремим їхніми частинами, мова одного з етнічних компонентів (більш численного чи більш розвинутого) стає спільною мовою народності, а інші племінні мови зводяться до діалектів, а іноді й зовсім зникають. Утворюється територіальна, культурна і господарська спільність зі спільною самоназвою. Становлення держави сприяло зміцненню народностей, але в процесі історичного розвитку народності могли не збігатися з державами ні територією, ні мовою.

Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.

24. Нація – це найбільш сталий вид етносу складений врезультаті зміцнення соціальних зв’язків. Риси нації : Мова, Територія, Економічні зв’язки, психічний склад, Культура та самосвідомість. націю розуміють як соціально-економічну чи культурну спільність людей, це так звана етно-нація, єдина народність.

Національна держава — тип держави, яка є формою самоорганізації, самовизначення і самовираження певної нації на певній суверенній території. Нація є найвищою цінністю, головним джерелом влади і визначальником соціо-політичної системи такої держави. Ідеалом національної держави є мононаціональна держава, в якій усі мешканці належать до однієї політичної нації та використовують єдину знакову систему, зрозумілу усім представникам цієї нації: мову, культуру, звичаї, стереотипи, систему цінностей, тощо.

Нація - це громадянське (тобто буржуазне) суспільство, що має власну державу, обслуговуючу інтереси цього товариства. Відповідно, встановлюються інші, нечувані в докапіталістичну епоху, співвідношення між особою, товариством і державою. Держава, яка служить індивідові і товариству, - та таке показалося б богомерзкой єрессю в середньовічній Європі! Проте Новий час, ставши періодом становлення буржуазії як правлячого класу, став і часом формування нових національних (тобто буржуазних) держав.

25. Київська Русь - наймогутніше політичне об'єднання, одне з найбільш розвинених й економічно процвітаючих суспільств тогочасної Європи. сторики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди[1]. Перший період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 року, коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава у 972 році. Базуючись у вигідно розташованому в стратегічному плані Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру — «шлях із варягів у греки», підкорили східнослов'янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії.Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980—1015) та Ярослава Мудрого (1034—1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопорядок. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі.

Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Деякі історики доводять, що всі ці лиха прийшли незабаром після смерті Ярослава Мудрого у 1054 році. Інші схильні вбачати початки занепаду після князювання останніх вдалих правителів Києва — Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132).[2] Так чи інакше, коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 році захопив і розорив Київ, а потім вирішив залишити його, повернувшись у свої північно-східні землі, стало очевидним, що політичне й економічне значення Києва впало. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 році ознаменувало собою трагічний кінець Київського періоду історії України. Однак найбільш ефективним і далекоглядним заходом, спрямованим па укріплення влади, зміцнення єдності держави, на піднесення моральної та культурної зрілості тогочасного суспільства, було здійснення ряду релігійних реформ і запровадження християнства. На цей час язичництво себе вичерпало. Воно відповідало первісному суспільству та початковим стадіям формування держави, коли кожне плем'я мало свого князя, а часто і свого Бога, коли важливою життєвою потребою людей було вміння знайти можливості співдружності з природою. Язичництво не вирішувало проблем людського співжиття в умовах соціальної нерівності. Авторитет великого князя потребував освячення єдиною вірою. Поряд з цим не можна ігнорувати і впливи країн, що оточували Київську Русь. Слід підкреслити, що на Русі творилася своя церква, певною мірою відмінна від візантійської і болгарської. Однією з характерних рис руської церкви був її тісний взаємозв'язок з державною владою. Християнська релігія Русі увібрала в себе багато свят, традиційних обрядів східного слов'янства. Прийняття християнства (східного варіанта — православ'я) Київською Руссю мало для неї велике історичне значення. Воно сприяло зміцненню князівської влади, єдності східнослов'янських племен. Будь-яка дискусія про культуру середньовічного суспільства зосереджується насамперед на його релігійних віруваннях та інститутах. В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні, а відтак і культурні епохи. До 988 року засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун — бог грому і блискавки, аналогічний скандинавському богові Тору, хоч пов'язана з ним міфологія не була такою химерною. До інших важливих божеств належали Дажбог і Сварог — боги повітря й сонця, дарителі земних благ. Справа національної приналежности населення в Київській Русі була і є досі контроверсійною темою східно-європейських істориків. Як українські, так і російські історики розглядають Київську Русь як невід'ємну частину історії своїх народів.

26. Після втрати власної державності умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних частинах України. До 1569 р. більшість українських земель входила до Великого князівства Литовського, де збереглося чимало рис адміністративного устрою і права, які вели початок з доби Київської держави. Офіційною була “руська” мова, під якою у Великому князівстві Литовському розуміли спільну літературну мову білорусів та українців. Українська актова мова вживалася в адміністрації Молдавського князівства. Все ж, навіть у Литовському та Молдавському князівствах умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції українських еліт або втрати ними політичних впливів. У Галичині панівні позиції відразу після її анексії Польщею перейшли до католицьких феодалів, а в усіх великих містах — до католицьких колоністів-міщан. У цілому перехід під владу іноземних держав означав ліквідацію тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалося культурне життя. В таких умовах ще більше зросла роль церкви, яка стала не лише опікуном традиційної культури, але й чинником збереження етнічної ідентичності.

З втратою незалежності на українських землях з’явилися панівні групи, що належали до іншого культурного кола. Але для більшості населення єдиною (або, у випадку частини освічених верхів суспільства, головною) залишилась успадкована від Київської Русі культура. На давній основі розвивався іконопис, переписувалися перекладені й оригінальні твори, проникали від південних слов’ян нові переклади пам’яток тих жанрів, які були відомі й раніше. Найважливішим центром писемності залишався Києво-Печерський монастир. Якщо у діловій писемності вживалася мова, наближена до народнорозмовної, то у літургічних та богословських текстах і літературній творчості “високого стилю” і далі панувала церковнослов’янська. Її авторитетові сприяло прагнення спертись на давні традиції вітчизняної культури. Під час так званого “другого південнослов’янського впливу”, що позначився на писемності Білорусії, Росії та України, південнослов’янські орфографічні норми, а почасти і лексика, приймалися, насамперед, через свою очевидну архаїзованість. Як відзначалося, вже в канцеляріях Галицько-Волинського князівства була в ужитку латина, але з середини XIV ст. її стала насаджувати й чужинецька адміністрація. Потреби іноземних поселенців-міщан, на першому етапі переважно німців, а пізніше поляків, обслуговували латиномовна школа при львівській римо-католицькій катедрі і нечисленні школи при деяких парафіях. З часом до латинських шкіл почали йти в науку окремі місцеві міщани. Вихідці з українських земель, які освоїли латинську мову, отримали змогу студіювати в університетах Центральної і Західної Європи. У той час з’явилися й латиномовні письменники-католики, які вважали себе русинами, тобто українцями. Сам факт наявності серед освічених діячів “політичних русинів” (Rutheni, Reussen) засвідчує збереження традицій окремішності Русі, які були, насамперед, реліктом доби її самостійності. В певних колах політично-державна концепція Русі і “руської” культури зберігалися ще довго. Наприклад, деякі представники Руської провінції домініканського ордену (яка включала українські землі, що були під владою Польщі) обґрунтовували потребу самостійності своєї провінції саме державними і церковно-культурними традиціями Київської Русі. Поступове впровадження в Україні й Білорусії латинської мови у ділову писемність, літературну і наукову творчість означало, що якимсь аспектом свого культурного і політичного життя ці країни увійшли в той регіон (Західна і Центральна Європа), де латина у той час була мовою правових актів, інколи й науки. Але в цілому католицизм і “латинська” (у широкому розумінні слова) культура перетворювалися у знаряддя й символ релігійної та культурно-релігійної асиміляції, отже, латинська мова і пов’язаний з нею тип освіти дедалі частіше асоціювалися із західним католицьким світом. У більшості випадків прийняття католицизму вело, в кінцевому підсумку, до розриву з вітчизняною традицією. Тому латиномовна освіта і творчість почали сприйматись українцями як органічно пов’язані з католицизмом і тим самим як чужорідні. Це сприяло дальшому утвердженню давніх концепцій про православну релігію і “грецький” обряд як атрибути “руської” (українсько-білоруської) народності й культури.За таких умов культура православної більшості населення і культура католицьких поселенців розвивалися протягом деякого часу паралельно. Звичайно, це не була повна ізоляція. Так, дослідники відзначали вплив на Польщу марійного культу Східної Церкви, популярність серед католиків ікон, особливо Богородичних. З другого боку, православне церковне будівництво і малярство засвоювало певні елементи західних мистецьких стилів. Однак взаємовпливи найчастіше відбувалися стихійно, всупереч волі освіченої верхівки обох церков. Католики нерідко відмовляли православним у праві називатись християнами, про що свідчить термінологія тогочасних католицьких джерел: протиставлення понять schismaticus — christianus, synagoga — ecclesia, vladica episcopus тощо. Дискримінація православної, а пізніше й греко-католицької релігії була формою дискримінації корінного населення, яке сповідувало цю віру, що негативно позначилося на становищі української культури. В той же час православна церква, почуваючи себе загроженою, не мала відваги приймати форми культури, які наближували її до того культурного кола, звідкіля йшла небезпека втрати ідентичності.

27. Романтика —включає поняття романтизм

незвичайність, казковість чого-небудь, що викликає до себе емоційне, піднесене ставлення з боку людини; героїка, піднесення (боротьби, праці і т. ін.)

спосіб життя, який відрізняється оптимізмом, альтруїзмом, позитивними емоціями, високими почуттями, піднесеним ставленням до людини протилежної статі (як правило — чоловіка до жінки) , і сповідуванням інших цінностей, які протиставляються «сірим будням», матеріальним цінностям, в тому числі прагматизму, а також політичній діяльності та іншим «серйозним заняттям». Романтика пов’язана з розглядом ситуацій з погляду ідеальних взаємовідносин.

Романтика - світовідчуття, в якому провідну роль грають ліричні й драматичні емоції, мрії, ідеали і душевний підйом. Романтичний погляд може бути протиставлений погляду раціонального, прагматичного. Романтика або романтичні відносини виникають, як правило, лише в деяких ситуаціях, коли вплив зовнішнього світу в свідомості людей нівелюється, а на перший план виходять їх відносини між собою, виникає потяг одне до одного. Як правило, це відбувається у відокремленій (інтимній) обстановці.Також люди-романтики - це люди, що живуть більше в мріях, а не в реальності, люди, романтично налаштовані, схильні до мрійливості, до ідеалізації інших людей і життя.

Модернізм (фр. modernisme), у мистецтві загальний термін, що використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. В образотворчому мистецтві прямими представниками є абстракціоністи; у літературі — письменники, що експериментують з альтернативними формами оповіді; у музиці — традиційне поняття ключа було замінене на атональність; в архітектурі — центральними концепціями виступають функціоналізм і відсутність декоративності...

Модерністи віддають перевагу умовним формам, що, однак, зовсім не виключає використання засобів цілком життєподібних. Проте нерідко саме життєподібні елементи творів модернізму створюють ефект ірреального, неправдоподібного. Фантастика тісно пов'язана з реальністю в мистецтві модернізму. І, за словами Д. Затонського, «найбільш неймовірне, безглузде та незрозуміле відбувається в буденній, тривіальній обстановці. Вторгнення фантастичного аж ніяк не супроводжується барвистими романтичними ефектами, а оформлюється як найприродніша річ у світі, що не викликає ні в кого подиву». Яскравим прикладом цього є твори Франца Кафки.

Нерідко модерністи руйнують традиційні конструктивні елементи твору. їхнім творам може бракувати сюжету й композиції, художнього часу та простору, персонажів і дії. На всю художню діяльність модерністів поширюється «тотальна» іронія. Згідно з цим, постійно натрапляємо на пародію та алюзію, оголення прийому та акцентацію на «зробленості» твору, елементи гри та ілюзії творчості.

Модернізм створює власні міфи, твори його нерідко перетворюються на міфологеми. «Замість розповідного методу ми можемо використовувати тепер міфічний метод», — писав один з найвизначніших модерністів XX століття Томас Стернз Еліот. Міфотворчими є твори Дж. Джойса та А. Бєлого, Г. Мейрінка та В. Хлєбникова, Т. С. Еліота та ?. Паунда, Д. Буццаті таX. Л. Борхеса. Процес модерністської творчості, зазначав Д. Затонський, «є процесом перетворення реальних явищ, подій, проблем на ідіоми, символи, знаки — тобто абстрактні форми, що не відображають дійсності, а лише її символічно моделюють, створюють дещо подібне до адекватного їй душевного настрою».

28. Оскільки глобальні проблеми визначають майбутнє людства, то методологічно правильно буде вияснити, що собою являє індивід в новому соціокультурному полі початку XXI ст.. На кожному новому витку історії людина пізнає про себе щось нове постільки, поскільки змінюється сам індивід. Освоєння нею матеріального світу, його законів - це тріумф інтелекту. Але цей тріумф, як у свій час зазначив один із видатних фізиків XX ст. М. Борн, є одночасно і трагічною помилкою здорового глузду. Людське усвідомлення суттєвих змін буття часто відстає від реально отриманих практичних результатів. Класичний приклад. Значення наслідків використання атомної зброї людство усвідомило лише після її застосування, а використання "мирного атому" - після Чорнобильської катастрофи. Отже, не лише окремим індивідам, але й цілим людським спільнотам притаманно помилятися в прийнятті далекосяжних рішень. Однак, перш ніж відповісти на питання про роль культури у структурі сучасних глобальних проблем, слід уяснити концептуальні засади самого питання.

А. Насамперед, глобальні проблеми не породжені природою - вони продукт діяльності людини.

В. Культура як феномен буття і самореалізації індивідів сприяла поступовому формуванню глобальних проблем.

С. Без людини культура мертва, а її матеріальні цінності стають елементами ландшафту обезлюдненої планети.

В той же час чим швидше розвивається історія, чим більше соціальне значущих змін відбувається в одиницю часу, тим помітнішими є відмінності між поколіннями, тим складнішими стають механізми трансформації культури від одних поколінь до інших, тим вибірковішим є ставлення нових поколінь до культурних надбань попередніх. Усвідомлення значущості глобальних проблем сьогодні не забезпечує вирішення їх завтра. Отже, чи дійсно культура може стати як необхідною, так і достатньою умовою оптимального розвитку соціотехносфери? Ця гіпотеза близька за формою (але не за змістом) до тези "Краса спасе світ". Однак історія XX ст. свідчить про протилежне. Світ системно знищує залишки "краси". Насамперед, культура - це все, що створено людством протягом усієї своєї історії. Цим ми окреслюємо її структуру, а не зміст. Терміни "культурна людина", "культурна держава" чи "соціальна спільнота" фіксують статичні параметри оволодіння цих суб'єктів надбаннями культури. Однак це не значить, що надбання культури (такі, як гуманізм, миролюбність, збереження пам'яток культури тощо) оволоділи свідомістю суб'єктів. Тоді і тільки тоді, коли культура оволодіє свідомістю людей, а культурність стане нормою співжиття індивідів, вона стане як необхідною, так і достатньою умовою розв’язання глобальних проблем. Культура - це насамперед прогресивний розвиток людства. Глобальні проблеми є наслідком культурного розвитку і одночасно виступають його гальмом. Культурний процес як самодостатній самооптимізується через систему зворотних зв'язків, які виконує індивід чи індивіди. Останні саморегулюються в планетарному соціокультурному полі. З точки зору теорії систем таке утворення самодостатнє для кореляції тих чи інших флуктуацій, якими є глобальні проблеми ХХ-ХХІ ст. Однак академік В.І. Вернадський не випадково зазначав, що людство з його прискореним темпом розвитку – це "нова небувала геологічна сила". Людина - суб'єкт її лідерства і бере на себе не лише моральну, а й правову відповідальність як по відношенню до власного життя, так і до всього сущого на планеті Земля.

29. Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант. Він поставив питання: що таке людська цивілізація й чи може людина відмовитись від неї? З його точки зору, цивілізація починається зі встановленням людиною правил людського життя й людської поведінки. Цивілізована людина – ще людина, яка не зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива, тактовна, люб’язна, привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж Кант пов’язував з моральним категоричним імперативом (про нього йшла мова раніше, при розгляді філософії І. Канта), який мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість. Виходячи з сучасних розумінь, доцільно підтримати одну з поширених точок зору на співвідношення культури і цивілізації, не розглядаючи детально саме поняття цивілізації, оскільки про нього йшла мова раніше, при розгляді цивілізаційного і формаційного підходів до історії. Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку. Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури. Розглянемо їх детальніше. Перша ознака цивілізації – рівень розвитку культури – досліджена в етнографічній, історичній, соціологічній та філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації. Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо досліджена як у західній, так і вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки надзвичайно важливе: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культурі, така і цивілізація. Звернемось до такого прикладу – відмінності Західної і Східної цивілізацій. Цінності у них ті ж самі, способи ж освоєння – різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-філософських традицій. Дослідження свідчать, що з самого початку специфіка цих цивілізацій була пов’язана з особливостями трудової діяльності, на яку впливали географічне середовище, густота населення та інші чинники. Зокрема система зрошування вимагала управління постачанням води з одного центру, вона багато в чому стимулювала розвиток азійського способу виробництва, характерними рисами якого були єдиноначальність і “суспільний” характер праці, ієрархія соціальних привілей, а в духовній сфері – орієнтація на підпорядкування свідомості людини світовому абсолюту – Богу (Небу, Сонцю) і його наміснику – імператору чи феодалу. На розвиток і особливості цивілізацій впливав зміст релігійних та філософських форм суспільної свідомості, їх використання як найважливіших засобів оволодіння всіма іншими цінностями суспільства в Індії – буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї – буддизм і конфуціанство зробили значний вплив на регламентацію всієї людської діяльності. Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом науки, мистецтва, політики. Далі, для Східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності, особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім’ї тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної, відобразилося на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і способах її засвоєння. Для Західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв’язків, оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як особлива самодовліюча цінність. Водночас сьогодні не викликає сумніву взаємодія східних і західних типів цивілізацій, результатом чого є виникнення так званих “гібридних” суспільств, які на основі своєї культури засвоюють нову культуру. Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного для всього людства явища. В основі такого обґрунтування – ідея єдності, цілісності та взаємопов’язаності сучасного світу, спільного для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.

30.

Культура – форма зв’язку людини з природою.

Культура – основна гармонізації суперечностей між людиною і природою.

Культура – з латині означає обробіток покращення, догляд.

Культура – сукупність матеріальних та духовних цінностей вироблених людством протягом усієї історії , а також сам процес їх творення і розподілу.

Функції культури

-пізнавальна

- світоглядна

- інформативна

- інформаційна

- аксіологічна (оцінююча ) виражає якісний стан культури , формує певні цінності.

- виховна

Протягом соціальної історії люди освоїли, зробили своєю домівкою всю земну кулю, вийшли у космос, винайшли неймовірне за кількістю і якістю число способів діяльності. Якщо спробувати їх згрупувати за прикладними сферами, то можна виділити такі основні форми культури, як «матеріальна культура», «духовна культура», «культура людини», що включає «соціальну (тобто політичну, економічну, правову, моральну) культуру людини», і «фізична культура».

Матеріальна культура — перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Сюди включається також необхідний і достатній набір технологій для збереження і розвитку цього середовища. Матеріальна культура створює і задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення.

Духовна культура

До неї відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура - це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.

Інформаційна культура — її основою є знання про інформаційне середовище, закони його функціонування, уміння орієнтуватися в інформаційних потоках, ефективної життєдіяльності в інформаційному суспільстві.

Фізична культура — перетворення біологічного начала в самій людині; формування соціально необхідних навичок, умінь і якостей людського тіла.

Крім основних форм культури виділяють також різні її види. Серед безлічі класифікацій можна зупинитися на тій, яка спирається на поняття суб'єкта-носія культури, як найбільш узагальненої і універсальної. Застосовуючи все, що ми вже знаємо про це поняття, отримуємо такий розподіл видів культури:

культура суспільства,

культура колективу (організації),

культура особистості.

31,32 Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.

Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і розвивала торговельні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною, Францією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі східнослов'янськими — Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні відносини з південними слов'янами, особливо з Болгарією; як відомо, південнослов'янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з XI—XII ст. починається зворотний вплив Русі на південнослов'янську писемність. Це ще раз підтверджує спільність походження, мовну спорідненість східних, західних і південних слов'ян, близькість їхніх культур та історичної долі. Святі рівноапостольні просвітники слов'ян, брати Кирило та Мефодій народилися в грецькому місті Солуні. Мефодій як воїн, напевно, був правителем Болгарського князівства. Згодом, прийнявши чернечий сан, оселився в одному з монастирів на горі Олімп. По смерті Ярополка Володимир (980— 1015) стає повновладним господарем держави, до якої входило майже 20 різних земель — слов'янських, фінських, тюркських. Спільною для них була княжа влада.

У цих землях постійно спалахували повстання, які Володимир придушував, але військова сила не забезпечувала спокою. Тоді Володимир вирішив змінити внутрішню політику, насамперед щодо війська: відмовився від найманців і сформував власне воїнство, з яким був у приязних стосунках. Після хрещення Русі Володимир закладає школи, куди набирає дітей із сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні освічені люди. Вірогідно, одночасно з освітніми школами засновувалися школи для підготовки священиків. Розпочалося зведення успенської церкви, відомої як Десятинна — першого православного храму Київської Русі.

Після тривалої міжусобної боротьби на Київський стіл сідає Ярослав (1019— 1054), прозваний Мудрим, який єдино-владно правив 18 років. Великою мірою він упроваджував усе краще, чого досяг Володимир: розширював кордони держави, зміцнював економічні й дипломатичні зв'язки із західноєвропейськими володарями. Зокрема, він пошлюбив своїх дітей з багатьма королівськими дворами — Польщі, Німеччини, Саксонії, Франції, Скандинавії, Норвегії, Швеції. Про це розповідають скандинавські саги, німецькі хроніки та інші історичні джерела. Скрізь, куди приходили дочки Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала співправительницею Франції. Це підтверджують багато актів погоджувальними записами: "За згодою дружини моєї ..." або "... у присутності королеви Анни". Після смерті Генріха І Анна була регентшею і досить успішно управляла королівством. Із собою вона привезла слов'янське Євангеліє, на якому присягали всі наступні правителі під час коронування. На терени Франції Анна принесла найвищі досягнення культури України-Руси і гідно їх продовжила.

Зібрані Ярославом висококультурні люди, за твердженням М. Грушевського, були першою академією наук України-Руси. Вони уклали "Руську правду", літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають велику цінність.

Ярослав був визначним будівничим. За його правління розпочалося кам'яне будівництво, зокрема Софії Київської. Київ істотно розширився, обнесений валами, що були складними інженерними спорудами; при цьому було зведено чотири в'їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше Золоті ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво і триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн Тітмар Марзебурзький, що був у Києві 1018 року.

Розвиток писемності. Освіта.На етапі завершення формування державності Київської Русі серед слов'ян поширюється писемність. Археологічні та інші джерела дають можливість визначити час опанування неупорядкованим письмом — IX ст. Так, раннє ознайомлення, на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку першовчителем Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних "руськими письменами". Також дослідження показали, що договір Олега з Візантією написаний болгарською мовою, але справлений у Києві, а договір Ігоря — тодішньою праукраїнською мовою. Наука, література, книг описання.Давня наука характеризувалася тим, що мало провадилося реальних дослідів, зате надзвичайне зацікавлення будили теоретичні міркування, які називалися філософією. За тих часів згадуються такі "філософи", як митрополит Клим Смолятич або волинський князь Володимир Василькович, котрий "... був книжник великий і філософ, якого не було в усій землі і по ньому не буде...". Але важко вважати їх за творців якихось нових філософських систем — це були люди з більшою освітою, що цікавилися деякими загальними питаннями, і їм були відомі також фрагменти з праць Платона і Арістотеля, що ввійшли до писань Івана Дамаскіна. Архітектура та образотворче мистецтво. Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев'яними спорудами. Археологічні дослідження виявили численні залишки зрубних будівель. Окремі з них — справжні шедеври народної архітектури. Такими, вочевидь, були будинки заможних верств населення, згадувані в писемних джерелах під назвою "хороми". У великих містах князівсько-боярські і купецькі "хороми" мали два і більше поверхи. Житло бідноти — однокамерні будинки площею до 20 м2. Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви, храми. Свідчення літопису про 600 київських храмів, знищених пожежею 1124 р., підтверджують це. Контакти з візантійською культурою обумовили виникнення монументальної кам'яної архітектури. Довгий час вважалося, що першою кам'яною спорудою була Десятинна церква (989—996 рр.). Мозаїки і фрески Софіївського собору в Києві належать до найвизначніших пам'яток українського і світового мистецтва. Вціліла лише третина всього живопису (260 м2 мозаїк і близько 3000 м2 фресок). Мозаїчна палітра нараховує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, так і цілком світський зміст. Розвиток медичних знань.Наприкінці XI ст. у бібліотеці Ярослава Мудрого нагромадилося уже багато творів, серед яких були книги медично-біологічного змісту, що описували цілий ряд лікувальних рослин, метали, опій, перебіг захворювань, будову людського тіла, тодішні уявлення про фізіологію людини.Досить добре на ті часи в Русі була зорганізована опіка над хворими і каліками. "Церковний Устав" князя Володимира доручав церквам і монастирям організацію різних доброчинних установ (шпиталів, притулків для старих, сліпих, калік). На утримання хворих та інвалідів Володимир встановив великий податок.У статуті про церковні суди вже згадується про лікарів як про окрему групу людей та про існування лікарень. Художня культура Київської Русі.Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення. У мистецтві Київської Русі значного розквіту набуває монументально-декоративний живопис. Характерні особливості рукописної книги Київської Русі.Рукописна книга Київської Русі має певні, притаманні тільки їй особливості. Уже майстрів перших відомих нам книг характеризували високий рівень художньої культури, довершений смак. Перше, що варто зазначити, це різноманітні формати та обсяги книг залежно від змісту та призначення: або великий фоліант близько тисячі сторінок пергаменту чи паперу, або невеличка книжка кишенькового розміру. Вони виконані й скомпоновані гармонійно, а їх обсяг відповідає формату. Це свідчить про високий рівень майстерності переписувача та художника, які робили книгу. Літературні пам'ятки Київської Русі.Високий розвиток культури Київської Русі мав міцне підґрунтя, створене попередниками: розвинену писемність, образне бачення явищ, уміння трансформувати в мистецькі образи історичні події та персонали". Усе це зумовило формування унікального явища — літератури періоду Київської Русі.У літописах поряд із дещо сухувато викладеними фактами, укладеними в хронологічному порядку, знаходимо безцінні творіння високого поетичного слова. Це, зокрема, "Повчання Володимира Мономаха дітям", яке зберіг для нас суздальський монах Лаврентій. У ньому князь Володимир закликає своїх дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість бути господарем і утримувати державу. Коли клят-вовідступництво і сваволя були майже нормою співжиття, він учив бути вірними слову, не давати сильним губити людину, стверджуючи те, що сам не кривдив: "ані бідного смерда, ані бідну вдову". Перед нами постає мудрий державець, освічена, відважна людина, яка не знала спокою і віддавала всі сили на зміцнення і розбудову країни. Такий заповіт міг з'явитися тільки в середовищі, де культура посідала чільне місце в житті держави. Музичне мистецтво Київської Русі.Музичне мистецтво східних слов'ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.В усній народній традиції продовжують розвиватись ігри, календарні та родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння, їх найдавніші зразки збереглися в невеликій кількості.

Плин часу зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них найзначніший — билинний епос, що активно розвивався у Х—XI ст. У билинах у художньо-поетичній формі відбивалася боротьба народу за незалежність, втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Микула Селянинович. Історія зберегла також імена народних співців билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у "Слові о полку Ігоревім", Іпатїївському літописі та ін.Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих "веселих молодців", як їх називали в ті часи. Якими ж були музичні інструменти? Це струнні смичкові — гудок, смик; щипкові — лютня, гуслі, псалтир; духові — роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні — бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.Унікальні відомості про інструментарій Київської Русі дають фрески Софійського собору. На них, зокрема, зображено музик, які грають на духових та струнно-щипкових інструментах.У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає церковний спів.Давньоруські одноголосні церковні наспіви називалися знаменним розспівом (від давньослов'янського "знам'я" — знак). Відповідно і східнослов'янська нотація знаменного розспіву називалася знаменною, або крюковою. Запозичений з Візантії, знаменний розспів збагатився народнопісенними традиціями східних слов'ян. Так, в інтонуванні текстів помітний вплив давньоруського епосу, величальних пісень та похоронних плачів.Основою знаменного розспіву стали "гласи" — хорові монодії, мелодія наближалася до речитації. Знаменний розспів був чисто вокальний, без супроводу. Його краса і самобутність викликали захоплення у багатьох іноземних мандрівників. Театральне мистецтво. Музика. Танок.У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілювалося в народному і так званому княжому, дружинному театрі. Народний театр здобув найширше вираження у весільній народній обрядовості, про що вже йшлося. Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання.Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна. Ткацтво, килимарство та вишивка.На Русі був дуже розвинений ткацький промисел, передусім – виробництво з льону й конопель.Найстаріша літописна згадка про килими на Русі походить з 997 р. Це опис смерті й похорону древлянського князя Олега в Овручі. Внесок Київської Русі у розвиток культури.Київська Русь, освоївши кращі досягнення народів східних слов'ян, протягом IX—XII ст. вибудувала самобутню і високу культуру, яка посіла визначне місце серед культур країн Європи та Азії. Численні археологічні знахідки та писемні джерела свідчать про їх самобутність і спростовують тези окремих науковців про іноземні впливи, які особливо були популярними серед вчених в XIX і на початку XX ст. Високий освітній рівень києворусичів підтверджується великою кількістю писемних пам'яток і написів на пряслицях, холодній зброї, берестяних грамотах, графіті у Софії Київській та Новгородській. За Володимира і Ярослава працювали школи. Народилася і утвердилася любов до книги, утворюються скрипторії, майстерні для переписування та оздоблення книги. Утворюються бібліотеки — перша з них була при Софійському соборі у Києві. Київські князі були високоосвіченими людьми — "книголюбцями". Так, Ярослав Мудрий, за свідченням літописця, "почитая часто в день й в нощи", був палким прихильником книги. На основі багатої фольклорної традиції розвивається оригінальна література. На жаль, до наших днів дійшло мало світських творів, але "Слово про Ігорів похід" серед них посідає чільне місце. Один із найвизначніших світських творів періоду Київської Русі — це "Поучение" дітям Володимира Мономаха, в якому він закликає їх до миру і злагоди та подає ідеалізований образ політика, державного діяча, воїна.Істотного розвитку дістала усна народна творчість, що відбиває специфіку мислення і мову народу. Найяскравіше це помітно у билинах: тут образи богатирів — це уособлення патріотизму і мужності, героїки і безмежної відданості Батьківщині.Із прийняттям християнства витісняється традиційна дерев'яна архітектура, на зміну їй приходить мурована, візантійського типу, яка частково увібрала в себе традиції будівничих Русі. Зводяться Десятинна церква. Софійський собор, церкви Кирилівська, Спаса на Берестові, монастирі Видубицький та Лаврський у Києві, Спасо-Преображенський, Борисоглібський собори та церква П'ятниці на торгу в Чернігові, а також собори у Новгороді, Пскові, Полоцьку та інших містах.Високого рівня розвитку досягло декоративно-прикладне, ужиткове та ювелірне мистецтво. Вироби майстрів Київської Русі були популярними не тільки на батьківщині, а й за її межами. Це переважно вироби із золота: намисто, колти, ланцюжки, сережки, діадеми, браслети, фібули, персні та ін.Культурі Київської Русі притаманні також спільні риси в різних галузях духовної і матеріальної культури — житті, одязі, речах побуту, декоративно-прикладному мистецтві, обрядовості, усній народній творчості, що на сьогодні являє для нас єдину спільність — культуру Київської Русі.

33. В IX —X ст. у Східній Європі сформувалася ранньофеодальна держава — Київська Русь, яка відіграла важливу роль в історії не лише східноєвропейської, а й західноєвропейської цивілізації. Політичне об'єднання східнослов'янських і деяких неслов'янських племен сприяло їх етнічній консолідації, формуванню єдиної древньоруської народності, її культури. В лісовій зоні населення перейшло до орного землеробства, а в лісостеповій — до дво- і трипілля. У цей час виникають міста як центри ремесла і торгівлі. Вже у IX ст. Русь називали за її межами Гардарікою, тобто "країною міст".

При розкопках стародавніх міст Києва, Галича, Чернігова, Воло-Я димира-Волинського й інших археологи знайшли велику кількість И знарядь праці, зокрема сільського господарства, костяних гребенів, прикрас із кольорових меблів і скла, які належать до цієї епохи. J Великих масштабів досягло видобування залізної руди, що дало змогу 1 руським ковалям виготовляти високоякісні вироби із заліза. Наголосимо, що зміни в соціально-економічній і політичній сферах, які супроводжувались посиленням князівської влади, неминуче викликали зміни і в духовній сфері, насамперед, у релігії. Відомо, що в епоху воєнної демократії у східних слов'ян значного поширення набула язичницька релігія — політеїзм (багатобожжя). Спочатку слов'яни приносили жертви "злим" і "добрим" духам (упирям, берегиням), пізніше — Перуну — богу блискавки, Даж-богу — богу Сонця. Жертви приносили також озерам, рікам, колодязям, оскільки слов'яни вірили в очисну силу води. У вересні особливо урочисто святкувалося свято Рода на честь завершення всього циклу землеробських робіт, на якому пробували "дари природи" — сир, мед кашу тощо. На честь бога Велеса (Волоса) — покровителя худоби на початку січня випікали печиво у вигляді домашньої худоби, одягали маски тварин. Щороку ЗО липня стародавні слов'яни відзначали свято Перуна, якому приносили в жертву биків, баранів, когутів. Стародавні слов'яни глибоко шанували Дажбога, бога неба Сварога та його сина — бога вогню Сварожича.

З посиленням соціальної та майнової диференціації в середовищі населення Київської Русі язичницька релігія перестала виконувати об'єднувальну функцію між різними соціальними угрупованнями. Тому постало питання про заміну язичництва християнською релігією, пройнятою ідеями монотеїзму, ієрархії святих, посмертної винагороди. Вона була запозичена з Візантії та офіційно запроваджена князем Володимиром 988 р. Прийняття Руссю християнства стало важливою віхою в історії давньоруської культури, витоки які сягають у глибоку давнину.

На Русі ще до запровадження християнства як державної релігії зароджувалась писемність, складалися моральні та правові норми, розвивалась архітектура, скульптура (зокрема дерев'яна), спостерігалися зародки театралізованих вистав тощо. Виникнення писемності у східних слов'ян було зумовлене об'єктивними причинами, необхідністю задовольняти потреби у спілкуванні (торговельні, дипломатичні, культурні зв'язки). Торгуючи з греками, предки слов'ян застосовували предметні спроби пере-дання повідомлень ("черти" і "рези"), про які пізніше згадуватиме болгарський чорноризець Храбр в оповіданні "Про письмена". Арабський письменник Ібн-Фадлан записав у подорожніх нотатках (початок X ст.), що бачив написи по-руськи на окремих уламках дерева. Араб Ібн-ан-Надіма згадує: руси десь у IX ст. мали письмена, які вирізували на дереві. У "Паннонському житії" Константина Філософа (Кирила) (827 — 869 pp.) повідомляється, що під час поїздки в Хазарію він бачив "Євангеліє" і "Псалтир", написані руськими письменами 858 р. Деякі вчені допускають, що це була глаголиця — стародавній слов'янський алфавіт, що змінив "рези" і "черти".

Першими значними пам'ятками давньоруської писемності вважаються угоди Русі з Візантією — 911, 945, 971 pp., написані двома мовами — грецькою і руською.

Загальне поширення писемності у Київській Русі засвідчують знахідки берестяних грамот, зокрема у Звенигороді (Львівська область). У Новгороді вони існували ще до середини X ст. У них здебільшого йдеться про господарські питання, а також сімейні відносини. Тексти на берестяних грамотах видавлювали за допомогою спеціального інструменту — стилоса (по-давньоруськи — писало). Величезною скарбницею духовної культури Київської Русі була усна народна творчість: перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, легенди, заклинання тощо. Просякнутий ідеями гуманізму, любові до батьківщини, почуттями дружби, милосердя, справедливості, вірності в коханні, епос східних слов'ян був виявом не лише поетичної культури, а й політичної свідомості народу, розуміння свого місця в історії. Ще в дохристиянський час склалися перекази, які пізніше були введені до "Повісті временних літ": про Кия, Щека, Хорива і сестру їх Либідь, помсту княгині Ольги деревлянам за вбивство її чоловіка — князя Ігоря, одруження Володимира з полоцькою княжною Рогнедою, "віщого" Олега та ін. М.Грушевський, характеризуючи ці перекази, зокрема, зазначав, що "віщий" Олег "запав глибоко в пам'ять народну".

До нашого часу збереглися народні старовинні обряди, пов'язані з трудовою діяльністю, весільні обрядові пісні, поховальні плачі, купальські звичаї тощо. Колядками, весільними піснями східних слов'ян захоплювалися чехи, румуни, поляки, які частково переносили їх у свій побут. З давніх-давен дійшли до нас старовинні загадки, казки (наприклад, про царя Світозара, про три царства), перекази про ковалів-змієборців, ігри ("А ми просо сіяли-сіяли" та ін.).

Народні традиції жили також у мистецтві дохристиянської Русі. Стародавні русичі були неперевершеними майстрами дерев'яної скульптури й архітектури. Наприклад, на початку X ст. у Новгороді був споруджений з дуба Софіївський собор з 9 високими та меншими зрубами. У "Повісті временних літ" згадується про існування 945 р. в Києві кам'яного князівського палацу Свято слава. Розкопки фундаменту палацу, проведені в 1981 — 1982 pp.,

засвідчують, що його стіни були прикрашені фресковим розписом, мозаїкою, інкрустаціями з різнокольорових пород порфиру, вапняку, мармуру. Виняткової витонченості ДОСЯГАЙ ювеліри Київської Русі в VI — І IX ст. У басейні річки Рось знайдений скарб речей з VI —VII ст., 1 з-поміж яких особливо виділяються срібні фігурки коней із зо-! лотами гривами та копитами і срібні фігурки чоловіків у типо- І вому слов'янському одязі з вишивкою на сорочці. Мистецьким шедевром IX —початку X ст. є турові роги-ритори з Чорної Могили, що під Черніговом (ритонами називався стародавній посуд для вина у вигляді рогів з невеликими отворами). На них зображені у техніці карбування фантастичні звірі з крилами, орли, грифони, вовк, півень, битва двох драконів тощо. Далеко за межами Київської Русі — в Скандинавії, Болгарії, Візантії славилися витвори давньоруських майстрів — браслети, каблучки, коралові намиста, виготовлені з допомогою техніки черні та скані. Складну композицію має скульптура кам'яного Збруцького ідола, знайдена у 1848 р. в гирлі р. Збруч на Тернопільщині, землях колишніх стародавніх бужан. Скульптура розділена на три яруси: внизу — бог підземного світу тримає в руках землю, посередині — фігурки жінок і чоловіків, а на верхньому ярусі вирізьблений бог Перун, богиня родючості Мокош, а голова ідола, що вінчає стовп, на думку вчених, зображує верховного бога Рода. Скульптура має більше двох з половиною метрів і важить близько тонни. Дослідження засвідчили, що скульптура Збруцького ідола була частиною унікальної язичницької споруди — святилища біля гори Богит у с.Городниця. У 983 р. князь Володимир на пагорбі Теремного палацу звів каплицю, де стояли дерев'яні скульптури Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімаргла та Мокоші.

Популярним у Київській Русі було музичне мистецтво. Арабські, візантійські, скандинавські автори розповідали, що у східних слов'ян у давні часи існували різноманітні музичні інструменти — гудки, свірелі-сопелі, гуслі, бубни, флейти тощо. Відомими виконавцями танців, пісень були скоморохи.

Отже, духовна культура дохристиянської Русі не вважалася "примітивною", як іноді стверджують богослови. Вона вбирала специфічні риси своєї епохи, пізніше чимало її досягнень запозичило християнство: рукоділля, витвори декоративного мистецтва, елементи старої дерев'яної архітектури — в кам'яній, старі орнаменти — в книгах тощо. Навіть деякі обряди, заклинання, свята з язичницької релігії перейшли до християнства (Іван Купала — Іоанн Хреститель, Перун — Ілля-Пророк, Велес — Власій, Сварог — святі Кузьма та Дем'ян та ін.)

34. Ки?єво-Могиля?нська акаде?мія - стародавній навчальний заклад в Києві, який проіснував від 1659 до 1817 р. Декілька сучасних вищих навчальних закладів претендують на наслідування традиції Києво-Могилянської академії, серед них насамперед Національний університет «Києво-Могилянська академія», а також Київська духовна академія і семінарія та Київська православна богословська академіяВиникненню Києво-Могилянської Академії передував культурно-національний рух, що в умовах посиленого наступу на соціальні і духовні інтереси українців, який чинився правлячим колами Речі Посполитої, швидко набрав характерних особливостей. Свідомі громадяни, світські й духовні, інтелігенція і козацтво об'єдналися до справи захисту духовних та національних інтересів України. Найголовнішим завданням вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії і відповідальних за майбутнє вітчизни. Поступово центром духовного життя стає Київ. Ось чому до Києва потягнулись культурно-освітні діячі за різних земель України, особливо з тих, де польсько-католицький гніт ставав нестерпним.

Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім всестановим навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу. Заснованна на принципах гуманізму і просвітництва Академія поширювала освіту, знання. Її вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва, літератури, музики, театру. Академічні наставники і професори свято вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства. Повний курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років. Але зважаючи на те, що вона була вищою школою, студенти мали право вчитися в ній стільки, скільки бажали без вікового обмеження. Студентів і початкових, і середніх, і старших класів (курсів) ніколи не карали і не і відчисляли за те, що вони не вивчили уроків, не підготувались до диспуту чи взагалі не можуть опанувати належний матеріал, бо причиною цьому могли бути і хвороба, і голод, і холод, нестача одягу, підручників і т. ін. Більше того, всім надавалась можливість при бажанні залишатися на другий чи навіть на третій рік в тому ж класі "підтверджувати навчання".Вивчалися в Академії поетика- мистецтво складати вірші, а також риторика- цариця мистецтв, вміння красиво і вірно висловлювати думку. Поетика й риторика були найулюбленішими предметами студентів. Особливо студенти цікавились такими видами поезії, які мали практичне застосування. Це канти й елегії, які можна було присвятити поважним людям, проголосити їх на громадських, церковних, академічних святах. Не менш популярними були й промови- поздоровчі, вітальні, прощальні, іменинні, весільні, а також- на випадок народження чи смерті, перемоги, судового акту, церковного свята та ін. Студенти красномовці завжди були бажаними гостями на різних урочистостях, за що отримували щиру вдячність й матеріальну винагороду. В Академії складаються свої традиції: поетичні змагання- читання віршів різних епох, різними мовами, в тому числі й власних, викладачами і студентами, увінчання вправних віршотворчів лавровими вінками з присвоєння звання "лавроносного поета" (лауреата). Ні одне академічне свято, ні одна знаменита подія в Академії чи місті не відбувались без поетів. Дні ангела ректора, префекта, профессора, дні свят, особливо Різдва і Паски, відвідини митрополита, чи інших почесних гостей, вибори до студентського товариства (конгрегації), походи за місто- все це було благодатною нагодою для віршування, для виявлення молодих талантів, справжнім святом для студентів і всіх киян. Любов'ю до поетичного слова, яка прищеплювалась студентам Києвської академії, ми завдячуємо тому, що маємо сьогодні безцінне "Слово о полку Ігоревім". В рукописі, зробленому із списку 16ст. , "Слово. . . " зберігалося в бібліотеці вихованця академії Івана (Іола) Биковського. Як і багато інших могилянців він був викликаний до Росії, працював в Шляхетському Кадетському корпусі, згодом став архимандритом Спасо-Ярославського монастиря і ректором Ярославської семінарії. І всюди з Биковським була його бібліотека, якою він люб'язно дозволяв користуватися всім книголюбам. Так, "Слово. . . " опинилося в руках доброго знаймого архимандрита оберпрокурора Синоду О. Мусіна-Пушкіна. Подальша доля його невідома. В Києво-Могилянській академії зародився і став професійним театр. В народі ж особливо великою популярністю користувалися вертеп, інтермедія. Студенти самі готували інтермедії, драми, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепа. На ярмарках, в селах- біля церков, на майданах, на цвинтарях- студенти розігрували свої дійства. Слухачі й глядачі з радістю й захопленням сприймали нехитру студентську музу, щедро винагороджуючи "тружеників науки".Києво-Могилянська академія була центром філософської думки в Україні. особливе місце серед філософів в Києво-Могилянській академії належало професору І. Гізелю, Й. Конановичу-Горбацькому, С. Яворському, Ф. Прокоповичу. А Феофан Прокопович започаткував в Академії (і в усій тодішній Російській імперії), вищу математику.

В другій половині 18ст. були відкриті спеціальні класи чистої математики, де викладались алгебра і геометрія, змішана математика, механіка, гідростатика, гідравліка, оптика, тригонометрія, астрономія, гідрогорафія, математична хронологія, цивільна й військова архітектура. Відомим викладачем математики був професор Іреней Фальковський. Києво-Могилянська академія була всестановим закладом. За статутом Академії, в ній мали право навчатись всі бажаючі. Навчались діти української аристократії, козацької старшини, козаків, міщан, св'ященників і селян. Із започаткуванням Академії уже не в закордонні університети, а до Києва направляли своїх дітей відомі українськї сімї.

Вихованцями Києво-Могилянської академії були майбутні гетьмани Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Данило Апостол, Іван Скоропадський, наказний гетьман Павло Полуботок. В Академії формувалась генерація козацьких старшин, кадри провідної української верстви, в їх числі- писарі, судді, осавули, полковники, сотники, військові канцеляристи, а також- правники, дипломати, петекладачі. це були освічені державці, світські діячі, значення й роль яких особливо піднялись за часів гетьмування Івана Мазепи. У першій половині 17ст. в академії навчались такі відомі згодом діячі російської науки й культури, як К. Щепін, перший російський доктор медицини. Він прибув добровільно допомагати киянам у боротьбі з чумою, Андрій Денисов- основоположник російського документального джерелознавства й палеографії; Михайло Ломоносов, який прийшов до Києва у 1734р. , будучи студентом Слов'яно-греко-латинської академії. І хоча його пербування в Києві було недовгим, але, безсумнівно, послужило розвитку його таланту майбутнього вченого. Могилянці були засновниками ряду шкіл в Росії й Білорусі. Це Є. Славинецький- вчений, педагого, письменник, філософ і богослов. Він відкрив в Чудовому монастирі першу в Москві греко-латинську школу; С. Полоцький, просвітитель, вчений, поет, відкрита ним у Спаському монастирі школа стала попередницею Слов'яно-греко-латинської академії.

35. Постать глави Української Греко-католицької церкви (УГКЦ) митрополита Андрея Шептицького займає визначне місце в українській історії. Протягом 44 років архієрейства він активно відстоював інтереси церкви. На різних етапах суспільно-політичного процесу першої половини ХХ ст. Андрей Шептицький проявив себе як мудрий політичний діяч. Його діяльність під час Другої світової війни викликала жваві дискусії серед радянських дослідників, які ставили за мету дискредитувати суспільно політичне життя митрополита і звинуватити у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами [8, с. 16]. Лише останнім часом вийшли роботи, в яких науковці намагаються справедливо висвітлити політично-релігійну діяльність А. Шептицького в цей період. Серед них важливе місце посідають праці М. Васьківа, Б. Боцюрківа, А. Кравчука та інших. Напередодні Другої світової війни УГКЦ нараховувала 5 єпархій, дві Апостольські Адміністратури й Візитатури, які обслуговувало 10 єпископів. Вона здійснювала доброчинні справи: засновувала сиротинці, утримувала бурси.

Після окупації Західної України радянськими військами почалася низка перетворень, які торкнулися й духовного життя населення. Радянська влада спочатку не поспішала з ліквідацією греко- католицької церкви, розгорнувши наступ проти римо-католицької конфесії. Це було пов'язано із наявністю великої кількості греко-католиків, що залишились поза межами їхнього впливу на території Надсяння, Холмщини, Закарпаття [11, с. 16].

Згодом почалася широка антирелігійна кампанія серед населення: закривалися релігійні установи, школи стали об’єктами пропаганди комунізму, здійснювалися масові депортації священиків, відбувалася конфіскація церковного майна. Це спонукало митрополита поновити і посилити апостольську діяльність на території Радянського Союзу. Використовуючи надзвичайну владу, яку він мав від Риму, А. Шептицький 9 жовтня 1939 р. утворив 4 екзерхати: два - на Холмщині, на чолі з єпископом Миколою Чернецьким, в Білорусії – під опікою отця Антонія Неманцевича, в Росії та Сибіру з отцем Климентієм Шептицьким, в Україні під керівництвом отця Йосифа Сліпого [9. с. 32]. Наступний крок, який здійснив Андрей Шептицький, це було направлення листа до папи Пія ХІІ для того, щоб той підтвердив його права і привілеї та дав згоду на висвячення отця Йосифа Сліпого. Незабаром прийшла відповідь від папи, де повідомлялося, що отець Сліпий був названий Єпископом-Престолонаступником архієпархії, а митрополиту була надана влада необхідна для майбутніх часів. Таким чином Андрей Шептицький забезпечив послідовність роботи Церкви на підвладній йому території. Оцінюючи ситуацію митрополит перейшов до відкритого наступу проти влади, зокрема, він оскаржував численні насильства, які вона здійснювала. Як великий духовний лідер церкви та держави Андрей Шептицький у своїх листах звертався до священиків, закликаючи їх попри все виконувати свої обов’язки і не залишати парафій. Він наставляв духовенство в тому, що церква повинна триматися осторонь політики: заборонялося вивішувати у храмах будь-які прапори [2, с.32]. Митрополит видавав окремі постанови священикам, надаючи дозвіл відправляти богослужіння по домівках. А. Шептицький наказував їм готувати мирян, а коли постане потреба – навчати дітей релігії [2, с. 28]. Страждань від радянської влади зазнавала не лише УГКЦ, але й православна церква, яка на той час стала об’єктом насильної полонізації та латинізації, проти якої і виступав митрополит Андрей Шептицький. Таким чином, ми бачимо, що глава УГКЦ був великим патріотом, який боровся проти радянського терору на західноукраїнських землях. Перш за все він намагався захистити українське суспільство, а передусім молодь, від впливів радянської пропаганди, як і пізніше прагнув не допустити, щоб юнацтво було втягнутим у націоналістичні партії [2, с. 42].

Розмірковуючи над проблемами своєї церкви, митрополита ніколи не полишала проблема її єдності. В цей час Андрей Шептицький хотів використати трагічне становище українського народу для того, щоб привести його до порозуміння на церковному поприщі. В 1940 р. під керівництвом митрополита Андрея Шептицького відбувся Єпархіальний Собор, який і поставив питання про з'єднання церков, де він зазначав: "Розділ церков був і розділом народу на дві частини, а це в свою чергу унеможливлює процес об’єднання” [3, с. 152]. Тож на думку А. Шептицького «робота над об'єднанням є нашим обов’язком любові до Бога і одним із найважливіших конституційних елементів християнського патріотизму» [1, с.158].

Влітку 1941 р. на зміну радянській окупації прийшла німецька. Ставлення Андрея Шептицького до німецької влади за часи її присутності пройшли певну трансформацію. Цьому сприяли релігійні та політичні чинники, однак зрештою стали домінувати етичні принципи. Оцінюючи ситуацію, яка була в Україні, митрополит брав до уваги два чинники: по-перше, ставлення влади до УГКЦ в Західній Україні, по-друге, загрозу повернення радянської влади в Галичину. На першому етапі він позитивно трактував німецьке завоювання, вбачаючи в ньому визволення і незалежність. Про це свідчать два документи, які видав митрополит: перший 1 липня 1941 р. в якому він підтримував проголошення незалежної держави, а німців називав визволителями. Наступний пастирський лист вийшов 5 липня, де він теж вітав переможну німецьку армію, висловлював "вдячність” і закликав священиків молитися за неї [4, с. 237]. Таке сприйняття ним ситуації виходило з його етичних поглядів на громадянське суспільство. Воно базувалося на тому, що німці, на відміну від радянської влади, могли гарантувати свободу совісті. Перше відчуття полегшення, яке виникло внаслідок відступу радянських війск було короткочасним, оскільки політика німців стала змінюватися, що виявилося в низці суперечливих дозволів та обмежень. 18 липня 1941 р. міське керівництво Львова вирішило повернути архієпископські земельні угіддя, які були конфісковані радянською владою, так як економічне становище духовенства в значній мірі залежало від володіння землею [4, с. 232]. Але сільські землі, які були відібрані комуністами, перейшли у власність до німецької держави. Митрополит висловлював незадоволення з приводу того, що влада утримувала ці угіддя.

Ситуацію, яка панувала тоді на українських землях Андрей Шептицький вважав нестабільною. Він відзначав, що німці здійснювали нечуванні дії – робили обшуки та арешти духовенства. Священнослужителі львівської архієпархії зазнавали значних переслідувань. Зокрема, українським католицьким священикам було заборонено здійснювати Святі таїнства, охрещувати євреїв. Німецька влада знущалася не лише над священиками, але й над простими селянами, відбираючи у них вирощені врожаї. Багато людей було вивезено до Німеччини. Внаслідок жорстокої поведінки німців ілюзії, пов'язані з їх присутністю, почали розвіюватися. Відчуття свободи, яке виникло внаслідок вступу німецьких військ, було нетривалим, адже лад, який прийшов на зміну комуністичному – приніс із собою насильство

З протестами, стосовно жорстокого поводження з євреями, Андрей Шептицький у 1942 р. неодноразово звертався до Гітлера, прохаючи про лібералізацію німецької політики по відношенню до єврейського населення. Проте це викликало лише незадоволення фюрера і посилювало ненависть до митрополита. Заарештовувати його фашисти не ризикували, оскільки його авторитет у суспільстві був дуже великим. Ув'язнення Андрея Шептицького могло викликати хвилю антифашистських заворушень. Митрополит був переконаний, що для фашистів прийде час розплати, так як "вбивство – це жахливий злочин, який викликає прокляття небес для душі і залишає на тілі тому не повинно пролиті крові». [4, с. 230]. Поширені вбивства впливали і на християнську єдність. Кожен акт насильства проти священиків митрополит засуджував як наступ проти церкви. Він вважав, що всі численні порушення, які чинила влада, унеможливлюють справу церковного об'єднання. Та не зважаючи на це Андрей Шептицький заповідав залишатися вірними і зберігати вірність ідеалам церкви.

21 листопада 1942 р. вийшло пастирське послання під назвою "Не убий”, у якому А. Шептицький наголошував на деморалізаційному впливі заохочень до політичних убивств, а також засуджував залучення української поліції до репресивних акцій [4, с. 225]. Щоправда в окремих листах і посланнях він закликав свою паству коритися і виконувати розпорядження німецьких властей. Та це очевидно, що в такий спосіб Андрей Шептицький керувався біблійним принципом "Не убий”, намагався зберегти життя цивільному населенню, насамперед жінкам і дітям, які ставали жертвами конфронтації. Разом із тим владика розумів що прихід радянських військ не принесе населенню спокою і щастя. І вже в наступному посланні від 10 серпня 1943 р. застерігав віруючих: "Пам'ятайте, що ніколи нічого корисного для свого народу не досягнете через вчинки, противні Божому законові, та підтримуйте всупереч суспільству порядок і дбайте про нього” [4, с. 228]. Навіть після ліквідації гетто у Львові в 1943 р. Андрей Шептицький продовжував опікуватися євреями і підтримував зв'язки із біженцями [4, с. 238]. З початком другої радянської окупації в липні 1944 р. він простежив за тим щоб усі євреї, які переховувалися в УГКЦ повернулися до єврейської громади у Львові. Митрополит зосереджував свою увагу і на політичних проблемах. Особливо гостро з початку війни стояло питання про державну незалежність. Головною політичною ідеєю Андрея Шептицького було створення "Всенаціональної Хати – Батьківщини”, під якою він розумів розбудову незалежної держави. Для її створення потрібен був так званий «релігійний моноліт». Першочерговим завданням він вважав становлення нації, її повна консолідація, її внутрішня сила, солідарність і соціальна єдність. З точки зору християнської моралі, шлях до державотворення пролягає через внутрішнє відродження і церква повинна стати певним чинником до єдності через вплив на громадян. Особливу увагу А. Шептицький зосереджував і на обов'язках самої держави, один із яких полягає в забезпеченні добробуту своїх громадян. На думку митрополита, влада повинна турбуватися про народ. Роздумуючи про обов'язки держави він прийшов до висновку, що з метою підтримання гармонійних відносин з церквою, державна політика повинна виявляти повагу до Божого Закону. У цьому ж посланні митрополит звернувся до основного ідеалу українців – прагнення мати свою Батьківщину суверенною державою. Об'єднання українців повинно бути надконфесійним, а тому процес державотворення має передувати досягненню політичної та релігійної єдності [7, с. 5].

Останні роки життя митрополита позначенні великим архієрейством та екуменічною діяльністю, яка була заповітною метою, над якою він працював протягом всього життя. Про це свідчать його чисельні проповіді, послання та пастирські листи [1, с. 120]. При цьому митрополит розумів, що на цьому шляху будуть труднощі, найголовнішими з яких він вважав психологію населення, яке вороже ставилося до ідей екуменізму. Андрей Шептицький зазначав, що "ніякий народ у світі не потерпав від нещасного роз'єднання церков як український” [6, с. 2]. Тому саме українці повинні здійснити місію воз’єднання.

Для того, щоб здійснити місію об'єднання, митрополит радив заснувати Український Католицький Інститут. Він покладав на нього великі надії, завдяки йому хотів привести не з'єднаних братів до єдності з Вселенською Католицькою Церквою. Це завдання мало здійснюватися через молитви, релігійну літературу. Андрей Шептицький підходив до справи церковної єдності з щирим серцем і з широкими намірами. Він розумів, що приєднання більшої чи меншої частини православної до католицької церкви не розв'яже цієї проблеми. Та все ж він готував цей шлях. У змаганні до церковної єдності підкреслював три елементи. «Перший – це психологічно старатися взаємопорозумітися, другий – елемент християнської любові, яка все переносить, третє – це самі люди повинні зробити все, що від них залежить» [3, с. 252]. Адже праця для об'єднання церков – це праця не лише вибраних одиниць учених або церковних мужів, але це справа всіх вірних, до якої повинні всі залучитися [3, с. 261]. Завдяки своїм діям Андрей Шептицький користувався величезним авторитетом не лише серед греко-католиків, а й серед православних.

Митрополит прагнув примирити й політичних противників на українських землях – мельниківців та бандерівців, закликав УПА припинити боротьбу з радянською владою.

Розуміючи, що авторитет митрополита великий не тільки в церковних колах, а й серед усіх галичан, а особливо серед українського націоналістичного підпілля, НКВС узяв курс на "разработку” Андрея Шептицького [12, с.21]. Всі листи, які він надсилав до Гітлера, були передані владі. Негативне ставлення представників радянської влади до митрополита не змінилося після того, як він заборонив священикам молитися за Гітлера та його армію [5, с. 235].

Друга більшовицька окупація Західної України в липні 1944 р. була для митрополита тяжким ударом. Фізично владика відчував себе дуже погано. Про останні дні його життя є свідчення людей, які були поруч з митрополитом. Вони згадували: "Вже у вересні 1944 р. стан здоров'я Андрея Шептицького став погіршуватися. Він не міг сидіти і не в змозі був правити служби Божі, бо руки були немічні” [3, с. 105]. Замість митрополита службу проводив його помічник. Люди не могли повірити, що він помре. Та стан Андрея Шептицького був вже зовсім поганим. Хоча він сам не сподівався на одуження, але надіявся, що зможе закінчити свою монографію про Йосифа-Вельяміна Рутського. Та хвороба митрополита прогресувала і він не в змозі був вставати з ліжка. Андрей Шептицький відчував що його кінець наближається і заповів, щоб йому було уділено Святу Тайну Єлеопомазання, яку здійснив його брат Климентій [3, с. 108].

Навіть в останні хвилини свого життя він говорив: «Наша церква буде знищена, розгромлена більшовиками, але не відступайте від віри, держіться святої Католицької церкви. Та все таки буде її відродження» [3, с. 112]. Після смерті Владики 1 листопада 1944 р. багато людей прийшло щоби попрощатися та подякувати за всі добродійства митрополитові і віддати йому шану. Його тіло було покладено у дубову домовину і перенесено до катедри церкви Св. Юра.

Узагальнюючи діяльність Андрея Шептицького в роки Другої світової війни можна сказати, що в цей період його не полишала ідея церковної єдності. Та методи її досягнення на різних етапах були різними. Спочатку митрополит підтримував німців, вбачаючи в них визволителів України і гарантів церковної свободи. Згодом відношення до них змінилося, тому що ті не виправдали його сподівань. Вони не лише руйнували церкви і нищили храми, але й знущалися над євреями. Та і в складні часи він продовжував працювати над ідеєю екуменізму, доказом чого є велика кількість пастирських листів не тільки до греко-католиків, а й до православних. В цей період у митрополита виникла ідея об'єднання церков із центром у Києві. Та його намірам не судилося збутися. Ідея, яку запропонував Андрей Шептицький була передчасною, оскільки не сприймалася православними християнами, які не могли погодитися визнати главенство папи Римського.

36. Отже, кобзарство, як і саме козацтво, зародилося не на порожньому місці, а на міцному підґрунті військово-лицарського дружинного епосу Київської Русі, яка, в свою чергу, наслідувала стародавні індоєвропейські культурні традиції. Головна роль кобзарства - уславлення козацького війська та залучення до лав козацтва молоді, охорона і збереження святих козацьких традицій. Недаремно історик XIX ст. А.Скальковський вважав, що бандуристи були істинними скальдами війська запорозького. Українське козацтво з огляду на політичні умови того часу було змушене постійно провадити проти ворогів бойові дії як наступального, і оборонного характеру. А кобзарі охоче оспівували бойові походи запорожців, їхній героїзм, самопожертву, хоробрість, відвагу, завзяття, сміливість, військову доблесть і героїчну смерть. Багатоплановим архаїчним елементом козацького культурного комплексу були кобзарі - військові співці слави українського козацтва. Кобзарство не є виключно українськім феноменом, а постає складовою частиною індоєвропейського мілітарно-культурного комплексу, одним з важливих елементів якого й виступали військові співці. В стародавні часи це були арійські ріші, давньогрецькі аеди і рапсоди, найяскравішим уособленням яких став Гомер. У середньовічній Європі ці форми мистецтва були представлені бардами, скальдами, труверами, менестрелями, мінезингерами. В часи Київської Русі при княжій дружині теж були військові співці. З плином тисячолітніх віх Український Лицарський Епос зазнав перетворень від долітописних билин, дум, через кобзарсько-козацькі наспіви, і своєрідно вилився в середині XIX ст. у мистецьких вивершеннях Великого Кобзаря – Тараса Шевченка. Таким чином, жевріє надія, що нам вдасться і далі утримати ниточку тяглості наших поколінь. А значить, Майбутнє у нас – буде! І буде новий Епос.

Варто підкреслити, що в епоху безперервних воєн співці не тільки надихали своїми піснями співвітчизників на перемоги, а й самі нерідко брали участь у битвах. Боянами-кобзарями були не городяни або селяни, а лицарі, воїни-професіонали, які виявили талант до віршів та співів. Вони не тільки творили лицарський епос, але і власним чолом змагалися на лицарських турнірах, забезпечували захист своєї землі від завойовників, брали участь у походах, зі зброєю та військовою піснею відстоювали лицарську честь. Вони поставали також духовними і патріотичними вихователями, наставниками лицарської молоді: саме з їхньої героїті вона вбирала в себе звитяжні традиції лицарства, саме в них знаходила гарні взірці для наслідування.

37. Перша половина XIX ст. увійшла в історію Львова - адміністративного, економічного і культурного центру підавстрійської Галичини як епоха українського національного відродження.

На початковому етапі першої стадії національного руху ("збирання історико-культурної спадщини" або "наукової") його репрезентували переважно визначні представники греко-католицького духовенства, діяльність яких нерідко, особливо в 10-20-хpp. XIXст., мала ознаки національного Просвітництва. У другому-третьому десятиліттях XIX ст. багатогранну патріотичну діяльність розгорнули у Львові визначні представники національного Просвітництва Іван Лаврівський, Модест Гриневецький, Михайло Гарасевич, Варлаам Компаневич. Чималий резонанс мала активна діяльність Галицького митрополита Михайла Левицького спільно з перемишльським каноніком Іваном Могильницьким в справі запровадження в народних школах Східної Галичини викладання українською мовою, яка увінчалась появою відповідного урядового декрету (1818). Одним з її наслідків стала підготовка І. Могильницьким "Граматики язика славяно-руського" (1823) та наукової праці "Відомість о руськім язиці", яка подавала стислий, але змістовний нарис історії України та її невід'ємної частини - Східної Галичини і, спростовуючи хибні в ті часи уявлення про український народ та його мову (народ як вітку російського або польського народів, а мову як діалект однієї з тих мов), аргументовано визначила його як один з реально існуючих східнослов'янських народів з власною мовою, поширеною на всіх (східних і західних) українських землях, і давньою державницькою традицією, що сягає часів Київської Русі3. Великого значення набула наукова діяльність у Львові першого українського професійного історика Дениса Зубрицького. У своїх працях він на підставі дослідження архівних джерел вперше дав ґрунтовний виклад найважливіших питань середньовічної історії західноукраїнських земель. Найбільш відомі праці вченого: "Історичне дослідження про русько-слов'янські друкарні" (1836), "Нарис з історії руського народу в Галичині" (1837), "Критико-історична повість временних літ Червоної або Галицької Русі" (1845), "Літопис Львівського Ставропігійського братства, складений за стародавні- ми документами" (1849-1850). Особливу популярність здобула його "Хроніка міста Львова" (1844), на той час найґрунтовніша історична праця про старовинне українське місто, побудована на матеріалах упорядкованого ним-таки Львівського магістратського архіву. Багаті джерельним матеріалом наукові праці Д. Зубрицького сприяли поширенню історичних знань, відродженню історичної пам'яті галичан4. На другому етапі першої стадії 30-40-і pp. XIX ст.) роль Львова як центру національно -го руху зростає. Ширшає коло його учасників, серед яких поряд з представниками науки і вищого шкільництва, переважно духовного, а нерідко й шляхетського походження, з'являються представники творчої інтелігенції, студентської та учнівської молоді, нижчого духовенства, що засвідчує демократизацію соціального обличчя руху. Демократизується й ідеологія руху, в якій щораз більше місця почала займати орієнтація на народні маси. Напрям діяльності "Руської Трійці" визначався новими і домінуючими тоді в духовному житті народів Східної Європи ідеями романтизму, які, за визначенням відомого літературознавця Дмитра Чижевського, націлювали подвижників національного відродження на посилення інтересу до історичного минулого народу та пошанування його недооцінених сторінок, поглиблення уваги до національно своєрідного, що змушувало звернути погляд на старовину, на народну мову і поезію та побут народу і на цій основі дбати про народність літератури. А все те разом в остаточному підсумку сприяло розвиткові українознавчих досліджень в усіх галузях, стало фактором формування національної свідомості та складовою частиною українського національного руху і становлення нової української літератури в краї та налагодження її зв'язків з світовою літературою5. Мовознавчі зацікавлення "Руської Трійці" знайшли свій вияв у праці М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького над створенням словника та граматики живої української мови. Фрагменти Шашкевичевих граматичних нотаток залишилися в рукопису. Друком вийшли "Граматики" І. Вагилевича (Львів, 1845) і Я. Головацького (Львів, 1849). їх доповнили наукові праці "Статті про південно-руську мову" І. Вагилевича (написані перед 1843 р.) та "Розправа о язиці южноруськім (малоруськім) і його наріччях" Я. Головацького (1849).

38. Важливою подією літературного життя України другої половини 20-х рр. стала дискусія про майбутні перспективи й напрямки розвитку української літератури.У її центрі опинився М.Хвильовий,який виступив натхненником широкого використання досягнень європейського мистецтва відступу всіх вульгаризації й просвітлянщини,(їх проводили "Гарт"і "Плуг"),однобокої орієнтації на російську культуру.Без Європи,поза європою М.Хвильовий не уявляв українського ренесансу. Московське керівництво,особливо Й.Сталін,оцінили виступ М.Хвильового як поширення антиросійських настроїв в Україні.Письменника гостро критикували,але в решті-решт його разом з діячами ВАПЛІТЕ змусили писати лист розкаяння "Хвильовизм"був розбитий.а ВАПЛІТЕ розпущенна. У кінці 20-х-на початку 30-х рр. починаються судові процеси,більшість з яких була сфабрикована.Їхня мета-знищити цвіт української нації,її інтелектуальну та культурну еліту.Сумна стастика свідвичить,що серед репресованих письменників Радянського Союзу половина-українці.

Олександр Довженко — це великий гуманіст, який не мислив себе без людей, своєї діяльності на благо народу без органічного свого єднання з ними, а через них — з самим життямО.Довженко вважав, що людина, яка не любить природу, не розуміє її, — не може стати справжнім митцем. Ота благоговійність і, головне, сприйняття людини в органічному єднанні з нею, як одного цілого, безсумнівно, знайшли своє талановите відображення в усіх художніх творах митця — від оповідань до фільмів. « Зачарована Десна», «Земля», «Звенигора», «Воля до життя» « Україна в огні»

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—1962).

У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. 1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано. 21 грудня 1991 р. Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР».

39. Кирило-Мефодіївське братство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві.

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Напередодні цієї події у будинку на Подолі, власником якого був протоієрей Андріївської церкви Завадський, з’явився новий мешканець – дев’ятнадцятирічний Олексій Петров, студент юридичного факультету Київського університету св. Володимира. Батько Петрова, жандармський офіцер Михайло, помер рано, втім устиг виховати сина. Напівсироті постійно не вистачало грошей, часом він голодував, й тому мав доволі жалюгідний вигляд. Вірогідно, це стало однією з причин, що колезький секретар Микола Гулак, який мешкав у цьому ж таки будинку, вирішив посвятити Петрова у таємниці товариства.

Мета діяльності: утвердження національної української державності з демократичним ладом у конфедеративному союзі словянських держав.

Програмні засади :

Ліквідація кріпосного права

Національне визволення українського народу

Створення конфедерації вільних словянських держав із демократичним ладом зі столицею в Києві

Рівні політичні права для всіх словянських народів

Повалення самодержавства і встановлення республіки

Рівність громадян перед законом , скасування станів

Ідеалізація козацького минулого України.

Практична діяльність

Поширення програмних документів

Поширення творів Шевченка

Збирання котів на видання українських книг

Значення діяльності КМБ

-Перша спроба інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу визвольної боротьби

-Уперше здійснив здійснено спробу обєднати українську національну ідею із загальнолюдськими цінностями та ідеєю словянської єдності.

40. Отже, неспростовно доведено археологами, що люди населяли територію нинішньої України з часів раннього палеоліту. З тих пір і до наших днів ця земля ніколи не була безлюдною. Тут споконвічно і постійно жили люди. У кожному археологічному періоді (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, бронзовий та залізний вік) вони мали свою територію приблизно в межах нинішньої України, певні форми суспільної організації та господарського життя, оборонні чи наступальні засоби тощо. Цьому сприяли вигідні географічні та кліматичні умови нашої землі: тут межували три основні смуги помірних широт -степова, лісостепова й лісова. З усіх боків вони були оточені природними кордонами: на заході - Карпатські гори, на півночі - непролазні болота, на заході - Карпатські гори, на півночі - непролазні болота,

ліси Полісся і ріки, на сході та південному заході - ріки, що впадають у Чорне море, на півдні - Чорне та Азовське моря.Таким чином, з одного боку, природа відкрила територію України для різних впливів та експансій, розташувавши ЇЇ в центрі Європи на стику Сходу й Заходу, з іншого - вона сприяла відрубності, відокремленості цієї території від інших земель. Саме цим у першооснові й пояснюється довготривалість і безперервність формування українського етносу, становлення самосвідомості й державності українського народу.За тисячоліття територією України перекочовували численні хвилі навал і переселень народів. Україна була об'єктом експансії як зі Сходу, так і Заходу. Але це не означає, що її територія була сукупністю окремих земель, механічно об'єднаних у різні часи зброєю або внаслідок певних політичних угод. Навпаки, з давніх-давен Україна становила собою цілісний природний і економічний регіон, де окремі її частини поступово зближувалися, а не відчужувалися. Це й привело врешті-решт до формування тут українського етносу, який увібрав у себе елементи культур і впливів численних народів, що споконвічно жили в українській землі або прибули

сюди з різних земель. Отже, народ, який жив в українській землі мільйон років тому, і ті люди,які час від часу сюди прибували, вірогідно були пращурами українців, з яких згодом формувався український етнос, бо ніщо не зникає безслідно. І зрозуміло, надбання цих людей становлять певну складову українського етнокультурного комплексу.

Ми можемо дискутувати щодо назви прадавніх людей, визначення поняття«українці» і дати першої згадки в літературі про це слово, але ми не можемо не погодитися з думкою про те, що у нашій крові є гени тих людей, які жили в українських землях у найдавніші часи.

Та розглядаючи проблему етногенезу українців, треба відзначити, що фундаторами і творцями європейської цивілізації, а отже нащадками слов'ян були насамперед народи індоєвропейської сім'ї. За класифікацією лінгвістів, вона складається з 13 груп, куди входять як сучасні, так і мертві мови. Найбільш поширеними в Європі є германська, балтійська, слов'янська, кельтська, романська і грецька групи сучасних мов. Іслов'янської групи вийшли українська, польська, чеська, словацька, російська, білоруська, сербо-хорватська, болгарська і македонська мови. Історія індоєвропейської мовної сім'ї почалася приблизно 6 тис. років до н.е. На гігантській території між Атлантикою на заході, Індією на сході, Скандинавією на півночі та Індійським океаном на півдні жили народи, у мові яких був високий ступінь спорідненості, спільність або близькість,подібність лексичних основ і граматичних формантів, що виконували однакові семантичні функції. Цю спорідненість учені пояснюють єдиним генетичним корінням - індоєвропейською прамовою, яка в IV тис. до н.е. розпалася на ряд груп. До версії східноєвропейського походження індоєвропейців схиляється йМ.Грушевський. Найбільш правдоподібним він вважає висновки, "прийняті рядом визначних сучасних учених..., що правітчизною індоєвропейського племені (зване також арійським) була східна Європа". Від написання "Історії України-Руси" минуло майже століття. Висновки М.Грушевського підтвердилися. Прабатьківщина індоєвропейців не Азія, аУкраїна, а точніше - вона була її східним крилом.Уся складність етнічної історії українців - у розмаїтті концепційїхнього етногенезу. З чотирьох головних версій: трипільсько-арійська,ранньослов'янська, києво-руська та пізньо-середньовічна нам видається найпереконливішою перша, згідно з якою український етнос сформувався вIII-IV тис. до н.е. Це принаймні набагато ближче до тих первісних людей, що заселяли Україну мільйон років тому.

Трипільсько-арійська концепція, що заснована на "теорії безперервності"розвитку народів із пошуком їхніх етногенетичних коренів у надрахпервіснообщинного ладу, стосовно українців виглядає так: прямими нашимипредками, за твердженням київського археолога В. Хвойка (1850-1914),було енеолітичне населення, що проживало на території сучасної України.Згодом воно перетворилося на неврів - одного із скіфських племен, потімна антів, відтак на русів часів Київської Русі і зрештою - на українців.Звичайно, точка зору В. Хвойки не стала ще домінуючою в Україні. Значначастина вчених схильна вважати, що найбільш інтенсивно український народстав формуватися в VI-IX ст., тобто перед добою Київської Русі. Останнім часом з'являються нові погляди на етногенез стародавніх слов'ян — предків українців. Йдеться, зокрема, про давньоруську народність як історичну реалію всього періоду існування Давньоруської

держави. В її етнічній історії пропонується виділити три періоди:генезисний — від VI ст. до об'єднання Північної та Південної Русі за князювання Олега; ранньофеодальний — до початку XII ст. у рамках єдиної монархії; період існування східнослов'янської спільності в епоху феодальної роз дробленості (до 40-х років ХІІІ ст.). Також по-новому ставляться питання про роль етнічних елементів у процесі формування східних слов’ян, про відмінності у культурі населення різних районів Стародавньої Русі.

41. Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 р. і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репіна, керівництво трупою І. Котляревським, гра геніального актора М. Щепкіна, тоді ще кріпака. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марк Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), М. Заньковецька, Г. Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).Великий знавець української мови, М. Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став І. Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

Музика

Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…».Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

42. Народницький період національно-культурного відродження (1840— 1880 pp.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично налаштованої інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як "етнічну національність". Характерні риси періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський і Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідна роль у процесі відродження в Україні належить Т.Шевченкові.

Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху подальшого національно-культурного зростання України. її можна поділити на два періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів "Старої громади" (60 —80-ті роки XIX ст.).

На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було "стати лицем до козаччини", народницький період національно-культурного відродження висунув гасло "повернутися лицем до народу". В середовищі провідних діячів української культури почала домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. Наголосимо, що саме народництво відкрило мовну й етнічну єдність усіх українських земель. Це слугувало передумовою культурного, а згодом і політичного об'єднання українства.

Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування російського царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського географічного товариства у Києві (1873 p.), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. Тоді ж налагодилися контакти з Галичиною та російськими опозиційними колами, був створений спільний фронт виступів проти царського самодержавства.

В 30 —50-х роках XIX ст. у багатьох країнах Європи (Франція, Німеччина, Швейцарія, Польща, Австро-Угорщина) почалася нова хвиля революційного піднесення. Серед інтелігентських кіл постійно зростав інтерес до історії свого народу, вийшли у світ етнографічні праці та збірки народних пісень. У освіченому середовищі поширювалися філософські ідеї Г.ф.Гегеля, Й.Гердера, Ф.Шеллінга. Твори німецького філософа Й.Гердера й інших романтиків сприяли виробленню філософських засад національного самоусвідомлення та самовизначення. У сфері національного життя зароджувалися ідеї визволення народів з-під чужої влади та створення власної держави.

Революційні події у країнах Європи знайшли широкий відгук у східних та західних землях України. Після придушення польського повстання 1830—1831 pp. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя центром українського романтизму і визвольного антикріпосницького руху став Київ. Братство мало на меті перебудувати тогочасні суспільні відносини в Україні на засадах християнства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в межах слов'янської конфедерації. Однак за короткий час існування воно не змогло реалізувати цих задумів. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані. У Петербурзі 1861 — 1862 pp. видавався українською мовою щомісячний журнал "Основа", що став головним друкованим органом національно-культурного руху. Редактором його був В.Білозерський.

Журнал опублікував низку статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. М.Костомаров виклав концепцію про "дві руські народності", де доводив "окремішність української культури і світогляду". Він в українців вбачав "сильно розвинений індивідуалізм, найсил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади".

В середовищі народних мас першими будителями національної самосвідомості виступили студенти Київського університету. Наприкінці 50-х років XIX ст. вони створили таємний гурток "х\о-поманів". Його учасники (В.Антонович, П.Житецький, П.Чу-бинський, Б.Познанський, Т.Рильський, А.Свидницький та ін.) вирішили зблизитися з селянством, щоб обстоювати його соціальні інтереси і виховувати свідомі патріотичні почуття незалежності українського народу. Ідеологом "хлопоманства" став В.Антонович (1834—1908 pp.) — випускник історико-філологічного факультету Київського університету, пізніше його професор. Кінцеву стратегічну мету вони вбачали в ліквідації царизму, кріпацтва та встановленні демократичної республіки, де вільно жили б українці, росіяни, білоруси, поляки. Вони вирішили розпочати здійснення цих задумів із поширення освіти серед українських селян, піднесення їх національної та суспільно-політичної свідомості. Наприкінці 50-х —початку 60-х років в Україні почала формуватися народницька ідеологія, що поширилась у середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. Тому всі інші верстви суспільства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти, суспільного прогресу. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює товариства — так звані громади, головним завданням яких стало поширення освіти. Перша "Українська громада" виникла в Києві, очолена молодим істориком В.Антоновичем. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М.Зібер, М.Драгоманов, П.Житецький, П.Чубинський, М.Старицький, Т.Рильський, Ф.Вовк, І.Касіяненко, М.Лисенко, О.Кониський та ін. Перший прилюдний виступ Київської громади відбувся у 1862 р. На сторінках журналу "Современная летопись" була опублікована заява громади про оборону "українців молодого покоління".http://readbookz.com/book/210/7988.html

43.

Народовці — суспільно-політична течія серед молодої західно-української інтелігенції ліберального напрямку, що виникла в 60-х роках 19 століття у Галичині.Проводила культурно-освітницьку роботу, організувала Товариство імені Шевченка у Львові (1873), українські інституції «Просвіта», «Руська Бесіда» та ін. Народовецький рух виник на ґрунті ідей національного відродження, започаткованих «Руською Трійцею» та Кирило-Мефодіївським братством, і сформувався під впливом творчості Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова.

Сформувалася на противагу консервативній політичній течії — москвофільству, в основі якого лежала культурна і політична переорієнтація частини української інтелігенції, особливо духовенства, на Російську імперію.Народовці, виходячи з того, що українці — це окрема нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат, виступали за єдність всіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. На початку своєї діяльності народовці проводили значну культурницьку роботу ліберального напряму. Організаційними центрами народовського руху стали редакції журналів: «Вечерниці» (1862-63), «Мета» (1863-64), «Нива» (1865), «Русалка» (1866).До народовців належали переважно представники української інтелігенції-письменники, вчителі, лікарі, юристи, студенти. Група письменників, педагогів і громадських діячів, зокрема, Сидір Воробкевич, Володимир Шашкевич, Ксенофонт Климкович, Федір Заревич, Кость Горбаль, Данило Танячкевич, Корнило Устиянович — організували на зразок київської Громади студентські та учнівські організації (громади) у навчальних закладах Галичини. Через діяльність громад, в яких їх учасники вивчали українську літературу та історію, збирали етнографічний і фольклорний матеріал, влаштовували літературні вечори і концерти, народовці прагнули пробудити національну самосвідомість в української молоді. Поштовхом до початку активної політичної діяльності народовців стали вибори 1879 до галицького сейму, на яких українці, очолювані москвофільською Руською Радою, змогли послати тільки трьох своїх представників. Нову роботу народовці розпочали з видання двох політичних часописів: «Батьківщина» (1879) і «Діло» (1880). Серед керівництва цих видань були головні ідеологи народовців: В. Барвінський, Володимир Навроцький, О. Огоновський, Юліан Романчук, Анатоль Вахнянин, Дем'ян Гладилович та ін. У 1885 народовці створили нову політичну організацію — Народну Раду.Під впливом українців Галичини народовецький рух розгорнувся на Буковині і Закарпатті. В середині 1880-х років у діяльності народовецьких організацій на Буковині («Руській Бесіді» і «Руській Раді») активну участь брали Юрій Федькович, Є. Пігуляк, Іван Тимінський, Омелян Попович та ін. Національно-культурне відродження на Закарпатті в кінці 19 — початку 20 ст. відбувалось під ідеологічним впливом народовців, ідеї яких відстоювали такі визначні громадсько-політичні діячі на цих українських землях, як Василь Чопей, Августин Волошин, Ю. Жаткович, Гіядор Стрипський та ін.

44. Для української національної культури основоположною і базовою є народна культура, на основі якої поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами. Важливим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті.