29. Становище особистості в суспільстві визначається правовими та іншими видами соціальних норм і позначається терміном «суспільний статус».

Правовий статус особистості - це її юридично закріплене становище в державі й суспільстві, він становить важливу складову частину суспільного статусу особистості, належить до її якості як людини і громадянина, характеризує зв'язки особистості з державою та державно організованим суспільством. За суб'єктами розрізняють статуси:

1) загальний - поширюється на всіх людей і громадян;

2) спеціальний (родовий) - характеризує особливості становища окремих категорій людей і громадян, наприклад, біженців, студентів, пенсіонерів тощо;

3) індивідуальний - притаманний окремому індивіду.

Залежно від того, нормами якої галузі права визначається положення людини і громадянина, виокремлюють різні галузеві статуси: конституційно-правовий, адміністративно-правовий, цивільно-правовий, кримінально-процесуальний тощо.

Найбільш суттєві зв'язки між людиною і громадянином, суспільством та державою отримали закріплення в Конституції України; у сукупності вони становлять конституційний статус людини і громадянина.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина посідає особливе місце в системі галузевих правових статусів. Його специфіка полягає в тім, що, по-перше, він єдиний та однаковий для всіх людей і громадян (тобто це - загальний статус), по-друге, він відіграє роль базового, вихідного для всіх інших галузевих статусів.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина базується на певній концепції прав людини, принципах правового статусу людини і громадянина; перелік основних прав, свобод і обов'язків визначаються конституцією держави відповідно до тих чи інших теоретичних положень у галузі прав людини.

30. Принципи правового статусу людини і громадянина – це вихідні засади, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.

Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими нормами в галузі прав людини закріплює такі принципи правового статусу людини і громадянина:

свободи людини;

рівності людей у своїй гідності та правах;

невідчуженості й непорушності прав і свобод людини;

гарантованості прав, свобод і обов'язків людини і громадянина;

невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина;

рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом;

єдності прав людини та її обов'язків перед суспільством.

31. Стаття 64.Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Отже, межі (обмеження) прав людини та обмежування здійснення прав людини — це явища (і відповідно поняття) не тотожні.

Використовуючи різноманітні критерії, можна виділити такі різновиди меж прав людини:

— залежно від онтологічної сутності явища, яке обмежує права людини, — природні (біологічні, фізіологічні, екологічні) та соціальні (економічні, політичні, духовно-ідеологічні, спеціально-соціальні, наприклад, права і свободи інших людей);

— за наявністю чи відсутністю залежності від волі суб'єкта — абсолютно об'єктивні (скажімо, певні явища природи), відносно об'єктивні (наприклад, законодавчі обмеження), суб'єктивно-об'єктивні (фізичні потреби людини), суб'єктивні (свідомі само­обмеження суб'єкта);

- залежно від ступеня соціальної обґрунтованості — цілком обґрунтовані, в основному обґрунтовані і недостатньо обґрунтовані;

- залежно від політико-юридичного статусу правообмежуючого суб'єкта — державні (міжнародні — всесвітні, регіональні, міждержавні і внутрішньодержавні) й недержавні, тобто громадські (з аналогічними «підвидами»);

- за обсягом прав людини, стосовно яких установлено певні межі, — загальні (що стосуються усіх прав), спеціальні (поширюються на певну групу прав) і виключні (розраховані тільки на одне право);

- залежно від «стосунків» із законодавством або іншими юридичними джерелами — легальні (законні), позалегальні (юридич­но-нейтральні, «іррелевантні»), антилегальні (протизаконні);

- за видовою належністю державного органу, яким здійснено правообмеження, — законодавчі, президентські, управлінські (адміністративні), судові;

- залежно від регулятивної природи юридичного акта, котрим встановлено і межі, що розглядаються: нормативні й казуальні;

- залежно від юридичної сили нормативного акта, в якому визначено межі прав, — законні (зокрема, конституційні) і підзаконні (з їх подальшим відповідним поділом);

- за тривалістю (чинністю) у часі — постійні та тимчасові (зокрема надзвичайні);

- за колом осіб, чиї права обмежено, — спільні, особливі, індивідуальні;

- залежно від стадії юридичного регулювання, на якій відбулося правообмеження, — правотворчі, правотлумачні, правозастосувальні, правореалізаційні;

- за ступенем змістовної визначеності — повністю визначені (формальні), відносно визначені (зокрема оцінні);

- залежно від характеру логіко-гносеологічної операції, якою опосередковувалося визначення меж, — тлумачні, конкретизаційні, деталізаційні.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40,47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

32. Громадянство України - це стійкий, необмежений у просторі правовий зв'язок фізичної особи з Українською державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи громадянином України, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі, передбаченому Конституцією та законами України.

Ознаками громадянства як певного зв'язку особи з державою є:

1) правовий характер;

2) необмеженість у просторі й часі;

3) максимальний характер взаємних прав та обов'язків.

Принципи громадянства - це ті вихідні положення, які визначають істотні риси відносин громадянства. Конституція України (статті 4, 25) та Закон України «Про громадянство України» (ст. 2) закріплюють такі принципи громадянства України:

1) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України.

2) запобігання виникненню випадків безгромадянства (апатризму);

3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України (невід'ємності громадянства України).

4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5) неможливості екстрадиції чи депортації громадян України громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі (ч. 2 ст. 25 Конституції України);

6) захисту державою громадян України за кордоном - громадянам України, які проживають або перебувають за межами України, гарантуються піклування та захист (ч. З ст. 25 Конституції України);

7) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя;

8) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

9) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.