- •1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії.
- •2. Основні філософські школи Стародавнього Китаю.
- •3. Основні риси і етапи розвитку античної філософії.
- •4. „Наївний матеріалізм” філософів мілетської школи.
- •5.Елейська школа
- •6. Стихійна діалектика (Геракліт)
- •7. Атомізм Левкіппа і Демокріта
- •9. Етика Сократа.
- •10. Платон
- •11. Аристотель як систематизатор античної філософії і логіки.
- •12. Етика стоїків.
- •12. Епікурейство
- •12. Давньогрецький скептицизм
- •13. Основні риси філософії Середньовіччя.
- •14. Апологетика: примат віри.
- •16. Схоластика: проблема універсалій(номіналізм та реалізм)
- •17. Томізм та проблема гармонії віри з розумом.
- •20. Філософія Реформації ( м. Лютер, ж. Кальвін)
- •21. Натурфілософія доби Відродження.
- •22. Соціально-політичні погляди мислителів Доби Відродження.
- •23. Французьке просвітництво (ж.-ж. Руссо, Вольтер).
- •25. Емпірична філософія ф.Бекона.
- •26. Раціоналізм і дуалізм філософських поглядів р.Декарта.
- •28. Теорія пізнання і. Канта
- •29. Етичні погляди і. Канта. "Категоричний імператив".
- •30. Метод і система філософії Гегеля.
- •31. Філософія історії г.Гегеля
- •32. Антропологічний матеріалізм л.Фейєрбаха.
- •33.Формаційна теорія суспільного розвитку (к.Маркс)
- •34. Філософія Київської Русі
- •35. Українська філософська думка доби Відродження
- •36. Філософія у Києво-Могилянській академії.
- •37. Філософське вчення г.С.Сковороди.
- •38. Університетська філософія в Україні хviii-хiх ст. (м. Костомаров, п. Куліш).
- •39. "Філософія серця" п.Юркевича.
- •40. Українська філософія хх ст.
- •41. Філософські ідеї у творчості Лесі Українки.
- •42. Філософські ідеї у творчості і.Я. Франка.
- •43. Філософські погляди в.І. Вернадського
- •44. “Філософія життя” (а. Шопенгауер, ф. Ніцше)
- •45. Екзистенціалізм
- •46. Позитивізм і неопозитивізм
- •47. Прагматизм
- •48. Філософія марксизму (діалектичний та історичний матеріалізм)
- •49. Постмодернізм.
- •50. Неотомізм.
- •51. Фрейдизм
- •52. Неофрейдизм.
- •53. Основні функції філософії.
- •54. Картина світу. Філософська картина світу.
- •55. Поняття науки. Класифікація наук.
- •56. Проблема визначення предмету філософії
- •57. Принцип плюралізму в історії філософії
- •58. Система філософії та її структурні складові.
- •59. Історичні типи світогляду
- •60. Етичні проблеми науки.
- •61. Методології загальнонаукового рівня (системний аналіз, синергетика тощо)
- •62. Методологія, рівні методологічного знання.
- •63. Форми наукового пізнання (ідея, факт, проблема, гіпотеза, теорія тощо).
- •64. Альтернативи діалектики
- •65. Поняття буття, проблеми його філософського осмислення.
- •66. Матерія та основні форми її руху..
- •67. Простір і час (основні характеристики).
- •68. Рух (основні форми та властивості).
- •69. Проблема матеріальної єдності світу.
- •71. Закон єдності і боротьби протилежностей в діалектиці.
- •72. Діалектичний закон заперечення заперечення.
- •73. Основні принципи та категорії діалектики
- •74. Емпіричні методи пізнання.
- •75. Діалектика чуттєвого та раціонального у процесі пізнання.
- •76. Інтуїція у процесі пізнання.
- •77. Істина як процес
- •78. Критерії істини.
- •79. Основні принципи гносеології.
- •80. Чуттєве і раціональне пізнання: специфіка та форми.
- •81. Теоретичні методи пізнання.
- •82. Суб’єкт і об’єкт у процесі пізнання.
- •83. Практика у процесі пізнання.
- •84. Філософська герменевтика
- •85. Взаємодія природи та суспільства.
- •86. Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх вирішення.
- •87. Культура як специфічна соціальна реальність.
- •88. Соціальне прогнозування: види, типи, методи.
- •89. Цивілізаційні моделі розвитку суспільства
- •90. Правова та моральна форми суспільної свідомості
- •91.Потреби й інтереси у структурі особистості.
- •92. Проблема історичного прогресу.
- •93. Роль матеріального виробництва у житті суспільства.
- •94. Роль народонаселення і природних умов в роз-ку суспільства
- •95. Ціннісні орієнтації особистості.
- •96. Поняття суспільної свідомості, її структура
- •97. Сутність людини, сенс її життя.
- •98. Проблема свободи і відповідальності людини
- •99. Поняття цінностей та їх роль у суспільстві.
- •100. Філософія культури.
- •101. Філософська антропологія
- •102. Людина, індивід, індувідуальність, особистість.
- •103. Особистість і суспільство.
- •104. Індивідуальна та суспільна свідомість.
- •105. Проблема свідомості у філософії.
- •106. Політична свідомість.
- •107. Естетична свідомість.
- •108. Платон. «Держава»
- •109. Р. Декарт. «Міркування про метод».
- •110. Бэкон ф. «Новый Органон»
- •111. Руссо ж.Ж. «о причинах неравенства».
- •112. Сковорода г.С. «Діалог. Имя ему – потоп зміин».
- •113. Кант і. «Критика чистого розуму».
- •114. Маркс к. «Экономическо-философские рукописи 1844 г.»
46. Позитивізм і неопозитивізм
Історія позитивізму має три періоди розвитку.
Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою класифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський напрямок заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук
Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:
-пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;
- вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);
- у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.
Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії». Його ідеї виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806—1873) та Герберта Спенсера (1820—1903)(10-томник «Синтетична філософія»).
Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були: австрійський фізик Е. Мах, нім. філософ Р. Авенаріус, франц. математик Ж. А. Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об'єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.
Третя форма - неопозитивізм, який має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка наук, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мові Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Це напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер Л. Вітгенштейн та ін.
Сучасний позитивізм — це постпозитивізм І. Лакатоша Т. Кука, П. Фейєрабенда. Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.
47. Прагматизм
Прагматизм — доктрина або, скоріш, світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій і систем відповідно до їхньої здатності задовольнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб.
Філософський рух прагматизму був започаткований у США як теорія знання Чарльзом С. Пірсом (1878) і його головними представниками були Вільям Джеймс, Фердинанд Шіллер та Джон Дьюї. Прагматизм і гуманізм настільки близько споріднені, що вони можуть вважатися за одне, останній будучи розширенням та експансією другого. Шіллер пояснює це відношення: "Прагматизм видається особливим застосуванням гуманізму до теорії знання. Але гуманізм видається більш універсальним. Він здається має метод який можна застосувати універсально, до етики, естетики, метафізики, теології, до кожної людської справи, і теж до теорії знання."
Прагматизм стверджує, що про істинність вчення можна судити лише через його практичні наслідки, так повстає питання: Чи це мало б якесь значення, якщо б воно було істинним? Таким чином, прагматисти твердять, що всеосяжні метафізичні системи європейських філософів не мали жодного значення, оскільки їхня істинність чи помилковість не впливали на людський досвід. В науці, теорія була істинною якщо вона "діяла" — якщо наступали її очікувані наслідки. В етиці і теології, принцип або вірування було істинним, якщо воно задовільняло його власників. Так, в прагматизмі, істина не є в жодний спосіб постійною, необхідною, універсальною, об'єктивною, абсолютною, а є відносною, перехідною, відділеною, суб'єктивною, особистою. Якщо ідея, судження, припущення, аксіома, постулат, теорія чи система "працює" і задовільняє розумові, емоційні чи соціальні потреби, лише тоді і лише настільки, наскільки вона це робить, вона є цінною та істинною.