32. Розквіт української культури у другій половині хvіі ст.

Після завершення Визвольної війни 1648— 1654 рр. почався новий період в

історії української культури. Зокрема прискорений розвиток виробництва в

Україні викликав необхідність поширення освіти. Вона піднялася на досить

високий рівень завдяки значній мережі шкіл, які виникли ще в другій

половині XVII ст. Основними посібниками для навчання дітей грамоти були

буквар І. Федорова і граматика М. Смотрицького. Вчителями народних шкіл

у переважній більшості були дяки. З 30-х років XVII ст. центром освіти

став Києво-Могилянський колегіум. Окрім нього, значну роль у розвитку

середньої освіти відігравали Чернігівський, Переяславський та

Харківський колегіуми. В 1701 р. за указом Петра І Київський колегіум

було перетворено в академію. Рівень навчання, яке тривало тут 12 років,

не поступався вищим навчальним закладам Західної Європи.

У розвитку науки та просвіти важлива роль належала книгодрукуванню. З

давніх часів центрами цієї справи були Львів та Києво-Печерська лавра.

Згодом друкарні з'явилися в Новгороді-Сіверському та Чернігові.

У 1674 р. із надр Київського колегіуму вийшов «Синопсис» — короткий

нарис історії Росії та України, який тривалий час використовувався як

підручник. Цінною пам'яткою української історіографії став «Літопис

Самовидця», де описано події Визвольної війни 1648— 1654 рр. Спробами

перейти від літописання до історичної науки були твори Г. Граб'янки, С.

Величка, П. Симоновського, В. Рубана, а також анонімна «Історія русі в

або Малої Росії».

Наука в Україні розвивалась у тісному зв'язку з досягненнями

загальноросійської наукової думки. Видатний внесок у розвиток науки

зробили Д. Самойлович (медицина), Л. Магницький (математика), О.

Шафонський (епідеміологія) та багато інших.

Філософську думку другої половини XVII ст. представляли вчені Київської

академії Й. Горбацький — ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря,

І. Гізель — ректор академії, С. Яворський — поет і церковний діяч.

Усна народна творчість існувала у найрізноманітніших формах — піснях,

думах, казках, легендах тощо. В історичних піснях і думах оспівувалася

героїчна боротьба народу в роки Визвольної війни, під час гайдамацького

та опришківського руху, численних селянських повстань.

На другу половину XVII—XVIII ст. припав розквіт української літописної та історичної прози. Розвивалася вона за несприятливих умов — адже царат цензурними утисками обмежував українське книгодрукування. Заборони стосувалися насамперед світських творів. Отож не дивно, що історична й літописна література — це здебільшого рукописні пам'ятки.

Єдиним розгорнутим історичним твором, що вийшов друком за тих часів, був «Синопсис», написаний економом Києво-Печерської лаври Пантелеймоном Кохановським. Цю книжку видали 1674 р. у друкарні Києво-Печерського монастиря. Їй судилася слава першого підручника з історії. Про популярність твору свідчить той факт, що друге видання вийшло друком 1678 p., а ще за два роки книгу перевидали втретє. Загалом «Синопсис» витримав близько 30 видань. Однак, на відміну від Софоновича, Кохановський виклав таку схему історії, яку насаджував царський уряд, тобто що Московська держава була спадкоємицею Київської Русі.