10

Тема: Олекса (Лесь) Мартович (1871 – 1916) План

1. Лесь Мартович – письменник-реаліст. Загальний огляд життєвого і творчого шляху.

2. Розкриття причин зубожіння галицьких селян і засудження ганебних вчинків визискувачів. Критика дрібновласницької пси­хології селян, їх егоцентричності у творах “Нечитальник”, “Стрибожий дарунок”, “Ось поси моє”.

3. Оповідання “Мужицька смерть”. Своєрідність композиції. Тен­денція до реалістичної символізації в процесі образотворення.

4. Оригінальне трактування традиційної морально-етичної проблеми в новелі “Грішниця”. Образ селянина Притики та його дружини Анниці. Ідейний зміст фіналу твору.

5. Сатира на тогочасний суд в оповіданнях “За топливо”, “За межу”. Своєрідність художніх прийомів. Сатиричний памфлет “Винайде­ний рукопис про руський край”. Критичне зображення фальшу виборів до австрійського парламенту та крайового сейму (“Хитрий Панько”, “Війт”). Співзвучність цих творів із сатирою І.Франка на австрійську конституцію.

6. Повість “Забобон” (1911). Зображення соціальної і суспільної байдужості як ґрунту морального, духовного вироджен­ня людини.

1. Лесь Мартович – письменник-реаліст. Загальний огляд життєвого і творчого шляху

Народився Олекса Семенович Мартович 12 лютого 1871 р. в с. Торговиця Городенківського повіту на Покутті (тепер Івано-Франківська область). Його батько пройшов тяжку школу наймитування, самотужки навчився грамоти. Коли помер громадський писар, Семен Мартович став писарем – і то тільки в святкові дні й вечорами, а цілий день працював у полі. На думку В.Стефаника, “батько був взором порядного, непокірного громадянина”. Мати – Олена Яківна Десяковська – донька поміщицького службовця з буковинського села Шипінці (нині Кіцманський район). У подружжя Мартовичів, крім Леся, було ще три доньки: Марія (1861), Вікторія (1863) і Людмила (1880). З рідного дому майбутній письменник виніс здорові моральні за­сади й естетичний смак. Від батька успадкував зовнішність (се­редній зріст, світле волосся, сірі, лагідні очі) й головну рису характеру – гумор, що в найскрутніших життєвих ситуаціях допомагав не втратити людську гідність: “Сміх і сатира не була його стихія”.

Дитинство письменника пройшло серед бідноти – мали 15 моргів поля, гарну хату на три кімнати, пасіку і сад, яку потім він змалював в оповіданні “Гарбата”. Бажаючи синові кращої долі, батько віддав його у місцеву початкову народну школу (місцеву дворічну школу) (1878 – 1879) під опіку свого приятеля Лева Козанкевича, а потім Лесь перейшов до 5-річної школи в с. Топорівці (1879 – 1882). Навчання хлопцеві давалося легко. Після успішно витриманих іспитів, батько вирішив у 1882 р. віддати свого сина до польської класичної гімназії (польської чоловічої гімназії) в Коломиї (1882 – 1890). Навчання Леся припало на час небувалого національною гніту, репресій, приниження людської гідності вихідців із сільського середовища. В гімназії українським дітям було створено нестерпні умови з боку польської професури та шляхтичів-гімназистів.

Атмосфера в Коломийській гімназії була вкрай несприятливою: “У великій салі першої класи, – і гіркотою згадував В.Стефаннк, – ми, селянські хлопці, зайняли послідню лавку. Товариші наші в лакерованих чобітках глузували з нас та насміхалися”. Знущалися з нього через мужицьке походження. Селянські діти сиділи на останній лаві, учителі ставилися зневажливо, навіть били. Через рік до гімназії вступив В.Стефаник, Іван Семанюк (Марко Черемшина), вони подружилися.

Навчання було далеким від життя, схоластичним. У 1886 р. створили гурток, який збирався за містом, читали книги. Гуртківці готували звіти з дискусіями, виробляли плани політи­ко-просвітньої агітації серед селян, цікавилися творами І.Шевчен­ка, І.Франка. М.Шашкевича, І.Котляревського, П.Гулака-Артемовською, Ю.Фельковича, І.Нечуя-Левицького, М.Гоголя, Д.Пи­сарева, Л.Толстого, Е.Золя, Лессінга, Ч.Дарвіна та багатьох інших письменників, філософів, учених.

Підготовлений родинною фольклорною наснагою, Л.Мартович за­писував народнопоетичні твори, виступаючи в маловідомій ролі збирача гумористичних творів (анекдотів, оповідок, жартівливих та сороміцьких пісень і коломийок) і громадянсько-патріотичного характеру (пісні про Нечая, Морозенка, “Ой у містечку у Тимбові”, “Гей козаче, гей, ти, брате мій” та ін.). Під їх впливом сам складав гумористичні оповідки та вірші.

У гуртку Л.Мартович співпрацює з В.Стефаником та Левком Бачинським. Разом з ними проводив культурно-освітню роботу серед селян, закладав читальні; брав участь у виданні літографованої учнівської газети “Збірка”; робив доповіді з питань культурно-просвітницького руху, української мови, історії українського народу. Мали зв’язок з І.Франком, Анною Павлик, Северин Данилович та ін.

Л.Мартович рано виявив літературний талант, який захоплював товаришів. В.Стефаник в “Автобіографії” згадував: “Мартович був надзвичайно здібний. Вже в 4 класі гімназії писав поезії проти вчителів і проти Бога, повні злоби й насмішки”.

Селянська проблема стала пріоритетною в громадсько-про­світницькій, політичній, творчій діяльності молоді 80 – 90-х років. Все це відбилося в художній спадщині Л.Мартовича. У 1888 р. Л.Мартович і В.Стефаник написали оповідання “Рудаль” (схвалив М.Павлик і радив надрукувати його під назвою “Нечитальник”). Водночас із намаганнями М.Павлика переконати І.Франка надрукувати оповідання, і незалежно від них, Л.Мартович коштом В.Стефаника видає оповідання в Чернівцях під назвою “Нечитальник” (1889), похитнувши тим самим довір’я до спогадів В.Будзиновського. Продавали самі автори.

В 1890 р. гуртківців починають переслідувати, виключили з гімназії Л.Мартовича у 7 класі. Після конфлікту з учителем-поляком директор гімназії Емануель Вольф порадив перейти до іншої гімназії. Він вирішив продовжити навчання в Дрогобичі на початку лютого 1891 р. у німецькій вищій реальній гімназії ім. Франца-Йосипа. Тут познайомився з І.Франком і став одним з найактивніших членів створеної ним і М.Павликом радикальної партії (1890); був співавтором програмових документів партії, пропагандистом її, повністю поділяв ідеали І.Франка, на яких зростав як письменник, журналіст і громадський діяч. В цьому році відбувалися вибори, саме Л.Мартович за власним переконанням пішов агітувати, втративши ще один рік. Виконавши громадянський обов’язок, Л.Мартович повернувся до гімназії і здав матуру на рік пізніше (1892).

В редагованому І.Франком журналі “Народ”, в лютому 1891 р. друкується написане ним у співавторстві з В.Стефаником оповідання “Лумера”, що планується як перша частина повісті.

Гімназисти створили літературну спілку, вирішили разом писати твори. Юнаки мали чимало спільних творчих задумів, розпочатих оповідань. В 1892 р. вони закінчили гімназію.

У червні 1892 р. Л.Мартович – студент права Чернівецького, а згодом Львівського університетів. Вибір юриспруденції зроблено не з професійних інтересів чи за покликанням, а з огляду на матеріальні можливості (правничий факультет був найдешевшим). Після одруження і відвідування доньок Мартович-батько не міг утримувати сина в університеті. Розраховувати довелось на себе. Вільне відвіду­вання лекцій і нелімітований час складання іспитів дали йому змогу заробляти і на прожиття, і на платню за навчання. Працюючи “пи­сарчуком”, помічником адвоката задля шматка хліба в різних містечках Галичини, Л.Мартович не залишає й громадської роботи.

Він – член культурно-просвітницького товариства студентів “Союз”; член проводу радикальної партії у Снятинському окрузі; незмінний передвиборний агітатор. 1894 р. – писар в адвокатській канцелярії Шефера у Снятині з оплатою 20 гульденів на місяць. У 1895 р. – редагує газету “Хлібороб”, також за 20 гульденів на місяць, буквально задихаючись від злиднів, канцелярщини в глухих закутках краю. Зрозуміло, що за таких обставин вчасне складання університетських іспитів було виключено, а відтак мрія відкрити адвокатську канцелярію, покращити своє становище і соціальний статус ставала недосяжною. Матеріальна скрута заганяє його на рік добровольцем до австрійської армії (1895).

Наприкінці 1896 р. працює в Кутах в канцелярії товариша по партії доктора С.Даниловича, але заробляє так мало, що ледве вистачає на прожиття. С.Данилович клопочеться про призначен­ня Л.Мартовича на посаду редактора газети “Громадський голос” (у Львові). Живе в одному помешканні з І.Макухом; зближується з молодими письменниками та вченими: М.Яцківим, В.Щуратом, В.Будзиновським, В.Гнатюком, М.Шухевичем, К.Бірецьким, М.Заячківським, І.Кунцівим та ін.

Весною 1898 р., під час хвороби М.Павлика, Л.Мартович редагував журнал “Громадський голос” і в ньому часто вміщував статті без підпису. Під час виборів до парламенту агітує за І.Франка, очолює Снятинський відділ радикальної партії. За це його переслідували, обвинуватили в побитті одного пана. Але обвинувачення було спростоване і відкинуте в суді.

1900 р. – Л.Мартович влаштовується на роботу в канцелярію доктора Лонгина Озаркевича в містечку Городок під Львовом. Відсутність коломийського, львівського оточення пригнічувала молодого чоловіка. Розраджував себе щосуботніми поїздками до Льво­ва, де зустрічався з М.Шухевичем, В.Гнатюком, В.Будзиновським, М.Заячківським. У неділю повертався назад. Розлука засмучувала обидві сторони. Якось директор “Видавничої спілки” В.Будзиновський попросив Л.Мартовича записувати свої розповіді, пообіцяв­ши за кожне оповідання гульден (1,4 долара) у рахунок гонорару, а коли оповідань назбирається на том, то “Видавнича спілка” видасть їх книжкою. І Л.Мартович, і В.Будзиновський дотримали слова. 1900 р. вийшла перша збірка оповідань “Нечитальник”.

1900 – 1905 р.р. – найактивніший період творчості Л.Мартовича. Він видав ще дві збірки – “Хитрий Панько і інші опо­відання” (1903), “Стрибожий дарунок і інші оповідання” (1905), прихильно сприйняті у Україні (Леся Ук­раїнка, М.Коцюбинський) та Буковині (О.Кобилянська). І.Франко включає ім’я Л.Мартовича в огляди української літератури для російської енциклопедії, німецької і чеської періодики, зараховую­чи його до “китиці новелістів”, вихованих на кращих зразках євро­пейської літератури.

О.Кобилянська, працюючи над перекладами оповідань І.Фран­ка, Н.Кобринської, О.Маковея, Лесі Українки, Олени Пчілки, В.Стефаника для антології української новели німецькою мовою, включила у видання й “Мужицьку смерть” Л.Мартовича.

М.Коцюбинський запрошує В.Стефаника і Л.Мартовича до участі в альманасі “Дубове листя”. “Я таки не хочу погодитися з думкою, що ні Ви, ні д. Стефаник нічого не дасте до мого альмана­ху, хоч Ви не були ласкаві одповісти на запросини, – пише М.Коцюбинський Л.Мартовичу. – Я такий прихильних Вашого таланту, так люблю перо Ваше, що вже бодай для того варто щось мені надіслати. Нетерпляче чекатиму, бо вже час посилати до цензури”. Обидва письменники переживали не найкращі часи особистого характеру; альманах вийшов без їхніх творів.

Незавершене навчання в університеті, постійні переїзди, особиста невлаштованість виснажували письменника. Митець жив знесилений мандрівним, напівголодним жит­тям. Проте і в таких драматичних ситуаціях сприймав світ по-філософськи, з властивим йому гумором.

Особиста невлаштованість, а ще більше – мовчання критики (на дні останні збірки не з’явилося жодної рецензії) остаточно зла­мали Л.Мартовича. Зневірений і розчарований, він засумнівався у доцільності своєї літературної праці: “Я досі не бачу причин, для ко­го і для чого ми пишемо? На лихо воно кому здалося! Чи для тих 500 передплатників “Літературно-наукового вісника”? Чи вони сего потребують?”.

Навчання Л.Мартовича в університеті затяглося. Він закінчив університет у Львові лише через 17 років після вступу – в 1909 р. Причиною 17-річного (1892 – 1909) студенства Л.Мартовича була боротьба за шматок хліба та праця на народній ниві. Письменник активізує свою роботу. У нього багато планів і творчих задумів. Його твори видають, перекладають. 1910 р. – у Ко­ломиї вийшла антологія – “Вибір нарисів і новел В.Стефаника, І.Семанюка. Л.Мартовича”, упорядкована А.Крушельницьким; у Москві вийшли оповідання “Войт и другие рассказы” (1910, 1911) в перекладі О.Назаріїва і з його передмовою. Зворушений глибоким ліризмом, щирим поетичним словом, душевною красою оповідань Л.Мартовича. О.Назаріїв назвав його народником у найкращому розумінні цього слова.

Працює в адвокатських конторах провінційних галицьких містечок. Пише твори про нужденне життя селян, котрі спершу з’являлися в галицькій періодиці. Збірник оповідань “Нечитальник” (1900), “Хитрий Панько” (1903) і “Стрибожий дарунок” (1905).

Шукаючи заробітку, Л.Мартович часто переїздив із одного містечка в інше. Життя його було вбогим і бездомним. До того ж дошкуляли недуги. Здобувши спеціальну освіту з рільництва, письменник їздить по селах із лекціями про засоби підвищення врожайності, проводить парцеляції поміщицьких маєтків.

Весною 1911 р. кандидатуру Л.Мартовича було виставлено в посли до австрійського парламенту від 64 округу, що охоплював підміський Львів, Винники, Щирень та Городок. Однак Л.Мартович зняв свою кандидатуру, “що­би не розбивати українських голосів і не причинитися до вибору во­рога народу”.

В цей час він уже був настільки хворим – хвороба шлунку, що працювати не міг. Поселившись у знайомого в с. Улицьке Зарубане, біля Рави-Руської, в перервах між приступами хвороби пише велику сатиричну повість “Забобон”. Її виданням він збирався поправити своє злиденне матеріальне становище, розрахуватися з боргами, знайти кошти для лікування. Але ці плани не здійснилися. Віддає рукопис в “Літературно-науковий вісник”, а потім забирає. Редколегія схвалила твір до друку і визначила найвищий гоно­рар, якого не удостоювався навіть І.Франко. Проте сталося зовсім непередбачене й несподіване. На початку березня 1912 р. Л.Мартович забрав рукопис назад і сатирична повість “Забобон” вийшла 1917 р., вже після смерті письменника.

Невдачі з виданням повісті не примусили хворого письменника не писати. Він продовжує писати нові оповідання, розпочинає велику повість, створює драму “Політична справа”. Весною 1914 р. здобув звання доктора прав, мріяв відкрити власну адвокатську контору, але війна зруйнувала його плани.

У травні 1915 р. австро-німецькі війська прорвали фронт і захопили село, де жив письменник. Улицько-Зарубане було окуповане солдатами російської армії. Письменник не лише був свідком убивств, каліцтв, грабунків, переслідувань національне свідомої інтелігенції, а й сам двічі побував під гармат­ним вогнем: “Чотири години стріляли тоді москалі прямо на те місце, де ми сиділи, бо біля нас стояла австрійська артелерія”. Під час боїв садиба Кунцева була зруйнована, частина рукописів Л.Мартовича була знищена. Рукопис “Забобону” вдалося зберегти. Восени 1915 р. Л.Мартович клопочеться про місце адміністратора у с. Радруж, тим часом дуже хворів.

Наказ Л.Мартовичу з’явитися для загального ополчення на 31 січня 1916 р., запізнився на 20 днів. 11 січня 1916 р. заплаканий солдат-полонений постукав у двері сільської господи Олекси Павловича Лемешка і сказав, що Л.Мартович у ліжку застали мертвим. Виявилося, що у Л.Мартовича було 514 австрійських корон, постіль і покриття на ліжко, два комплекти убрань, один плащ, три пари білизни, книжки та рукописи (“Я з місцевим війтом Думичем Гнатом негайно удались у школу, зломили замок у дверях кімнати, де спав Л.Мартович, і застали Л.Мартовича в ліжку мертвим. Я зробив список майна з померлого, виявилось грошей 514 австрійських ко­рон, постіль і покриття на ліжко, два комплекти убрань, один плащ, три пари білля, книжки та рукописи. Гроші тимчасово, як і список, забрав війт, а позосталі речі доручили під опіку солдатови. Як на інтелігента, було то скромне майно”). За іншою версією письменника мобілізували в австрійську армію, але через хворобу призначили наглядачем групи військовополонених, котрі були переважно із Катеринославщини. Коли хвороба звалила Л.Мартовича зовсім, його доглядали. Він помер 11 січня 1916 р. в пустій школі безлюдного тоді села Погариська на Зубейках. Кілька приятелів, селяни, три полонені провели покійного в ос­танню дорогу 13 січня 1916 р., в сусіднє село Монастирок, на круту гору, порослу високими деревами. Три священики відспівували його душу. Білий сніг лягав на груди. Зимовий вітер захлинався від жалю і розносив трагічну новину у Львів, Київ, Чернівці, Відень.

Двадцять років знадобилося на розшуки забутої могили, щоб на­решті поставити скромний напис на пам'ятній плиті: “Л.Мартович. Доктор прав. Кандидат адвокатури. Письменник. Автор “Нечитальника”, “Хитрого Панька”, “Мужицької смерті” га інших образків хлопської долі. Роджений дня 12 лютого 1871 р. в Торговиці-Пільній Городенківського повіту. Помер дня 11 січня на Зубейках в Погариську, а похоронений тут дня 13 січня 1916 р. Пам’ять слав­ною хлопського сина не загине!”

2. Розкриття причин зубожіння галицьких селян і засудження ганебних вчинків визискувачів. Критика дрібновласницької пси­хології селян, їх егоцентричності у творах “Нечитальник”, “Стрибожий дарунок”, “Ось поси моє”

До нас дійшла лише частина з його творчого доробку. Чимало творів загинуло в рукописах. Зараз відомо біля 30 (27) оповідань, повість “Забобон”, драма “Політична справа”, незакінчена повість “Село Підойми”, кілька статей і заміток.

Він не дав нам стільки, скільки міг би дати за інших, сприят­ливіших обставин, але те, що дав, належить до найвищої проби. Багатогранна загальна й естетична культура, широта суспільно-політичною кругозору, місткість художнього узагальнення – все це дало підстави І.Франкові визнати Л.Мартовнча самобутнім, не­зрівнянним сатириком на зламі віків. “Як ніхто інший, уміє він підмітити в житті нашою народу ту іронію фактів, яка змушує людину цілу свою поведінку виявляти в зовсім іншому світлі, ніж но­на с насправді. До того ж його стиль наскрізь оригінальний, легкий і далекий від будь-якого шаблону”.

Зубожіння селян, їх економічна безвихідність, великі страждання в умовах соціального й національного гніту, робота в наймах, родинно-побутові трагедії, породжені злиднями – оповідання “Лумера”, “Винайдений рукопис про Руський край”, “Мужицька смерть”, “За топливо”, “За межу”, “Ось поси моє”, “На торзі”, “Стрибожий дарунок”, “Народна ноша” та ін.

Першим опублікованим твором Л.Мартовича, написаним ще в гімназії в 1888 р. В.Стефаника, було оповідання “Нечитальник”. Показ селянина Івана, який топить своє лихо в горілці. Селянин не знає ще, хто справжній друг, а хто ворог. Він лає писаря, учителя-донощика, війта. Віра в цісаря. Є монологом п’яного галицького селянина.

У ранніх оповіданнях Л.Марговичу ще бракувало широти погляду на світ і вміння художньо узагальнювати суспільні явища. Його “Нечитальник” – не копія (як тонко підмітив М.Павлик) нового селянина, нової епохи, зроблена в кращих зразках української традиції та традиції М.Гоголя. Проте суто зовнішні традиційні прийоми Л.Мартович не переносив механічно в свою творчість, а органічно поєднував із засобами і прийомами, властивими українській на­родній творчості, виробивши нову якість, новий синтез – своєрідну мартовичівську форму, хоча досконалість, витонченість її не була для нього самоціллю. Вже в “Нечитальнику” Л.Мартович піднісся до викриття основ австро-цісарського ладу. При зображенні найскладніших суспільних явищ Л.Мартович вміє не підкреслювати авторської позиції, робити зображення сатиричним, не втручаючись у розповідь, розкривати внутрішній, притаманний йому комізм якось безсторонньо.

Ще навчаючись у Дрогобицькій гімназії, у 1891 р. в журналі “Народ” – оповідання “Лумера”, де зображені реальні картини навколишньої дійсності. Іван Притика і його дружина Анниця, залишилась тільки одна хата, трохи землі. Доводиться тяжко працювати. Іван і Анниця зовсім зубожіли і пішли батракувати до попа Кабановича. Сатиричний образ – священика. Якісно новий крок у плані художньої майстерності бачимо вже у другому оповіданні Л.Мартовича “Лумера” (1891), де реальні картини живої дійсності, або схоплені у дзеркалі своєї душі карикату­ри, часто є ближчими до дійсності, ніж самі портрети. Сатиричне розвінчування реалізується як у формі комічної невідповідності, так і у вигляді позакомічного відображення потворного, страшною. Гумор та іронія переплітаються в його творах із дотепом та їдким сарказмом.

Іронія – ознака світосприйняття письменника, який добре знав багато з тою, що до цього вважалось таємним, не пізнаним, що спиралось на віру, ілюзію, культ. Митець може все пояснити, однак не має сили все змінити. Усвідомлення свого безсилля надає його іронії драматичного відтінку. В своїй загальній філософсько-естетичній суті іронія проростає з усвідомлення недосконалості світу, з несумісності мрії і дійсності, добра і зла, смітного і драматичного, розумного й алогічною.

Л.Мартович задовго до Г.Гессе намагався “найти вираз для двоєдності” людського життя, в якому постійно відчувалася б ме­лодія і контрмелодія, а “багатогранність супроводжували би єдність, жарі серйозність”. У деяких творах йому вдавалося наблизити обид­ва полюси життя: добра і зла, радості і смутку, життя і смерті. На ґрунті долішня труднощів і суперечностей такою двоголосся формувалася індивідуальна своєрідність письменникової манери.

Іронія передбачає певне інтелектуальне і емоційне налаштування письменника, його здатність реагувати на іносказання. Їй вели­кою мірою властиве двопланове вживання слова – водночас у прямому і тропеїчному (переносному) значенні.

Перед нами людина добра, тактовна, делікатна. Приховуючи свій справжній настрій, він підтримує розмову, знаходить справед­ливі причини своїх “крамольних” думок проти невинної дружини. Л.Мартович вживає ремарки-коментарі, дієслівну синоніміку, розгорнуті порівняння, що часто переростають у самостійний художній образ.

Зображення рухів, міміки, жестів, поз дано для того, щоб читач бачив і розумів героя у світлі авторської концепції. Змістовий бік цієї концепції письменника свідчить і про його світогляд, і душевний стан, дає змогу осягнути ідеологічне й есте­тичне наповнення твору і своєрідність його героїв. Симпатії автора повністю на боці скривджених. Він усім серцем прагне бачити своїх героїв багатими і щасливими.

Глибоке співчуття викликають долі цих щирих, добрих, чесних людей, обідраних цісарським урядом, позбавлених елементарних людських душ. Вони шукають виходу і знаходжу його в службі. Одне ярмо змінюється на інше, а мужицькі лумера невідступно йдуть слідом за ними. Звідси трагічний фінал надій (тяжка хвороба) і філософський висновок героя про життя всього селянства, змуше­ного жити “лумерами”.

“Ось поси моє” (1900). Бідняк Семен Заколесник показаний жорстоким, деспотичним і заздрісним. Таким зробило його малоземелля, тяжка праця, вічні нестатки й голод. Прийшовши з роботи він кричить на жінку. З підозрою ставиться до сусідів, чи хто не підхопив його землі. Юрко чикрижить його землю. Судиться з ним. Програє справу. В оповіданні “Ось поси моє” селянин Семен замислюється над глобальними проблемами: чого люди ворогують між собою, ненавидять одне одного, намагаються, аби “кого вкусити”. Зрозуміло, це були підсвідомо-риторичні питання, відповіді на які Семен не міг знай­ти.

На ґрунті розвитку літературних і фольклорних жанрів, які помітно вплинули на розробку Л.Мартовичем різновидів малої форми, виник самостійний літературний жанр сатиричної казки, кращі зразки якої позначені гумором, дотепом, іронією, сарказмом: “Стрибожий дарунок” (1905), “Пророцтво грішника” (1913), “Жирафа і Ладо” (1914) та ін. Захоплення письменника казковою формою було викликане його давнім, прищепленим ще в дитинстві, інтересом до усної поезії як важливого джерела пізнання народного життя. У казкових, фантастичних образах Л.Мартовича збережено внутрішню правду, викриту й акцентовану гіперболічними окресленнями. В жанро­вому та ідейному сенсі автор використай казку, перевівши її з мо­ральної алегорії у пекучу сатиру, засновану на ідеальних фактах (“Лумера”, “Іван Рило”, “Винайдений рукопис про руський край”, “Смертельна спрака”, “Ось поси моє” та ін.).

“Стрибожий дарунок” (1905). Об’єктом сатиричного викриття є вся сільська громада. Смеречівські селяни дихають ненавистю один до одного. Удова Варвара домагається, щоб таку ж вдову Параску прилюдно відшмагали киями, бо вони посварились та ін. Єдине, що згрупувало громаду – це випивка. Форма казки – розмова божка Стрибога із селянами. Об’єктом сатиричного викриття в оповіданні “Стрибожий дарунок” (1905) с вся сільська громада. Сатирик переживає небувале творче піднесення, проявляє невичерпну літературну винахідливість. Л.Мартович використав різноаспектне, всеохопне (від автора), пряме (від “я”), підтекстове (від оповідача, персонажа) мотивуван­ня.

Своєрідним композиційно-стильовим прийомом в оповіданні є добір ситуацій, що набувають значення комічних парадоксів – пе­реважно внаслідок монтажу фантастики з історичною дійсністю. Сатиричний ефект цих прийомів знаходить свій вияв у невідповідності намірів і наслідків.

В оповіданні “Стрибожий дарунок” автор викрив політичну па­сивність селянства, його роз’єднаність та індивідуалізм, намагаю­чись розбудити потенційну силу, закуту в покірність й поступ­ливість. До цієї тематики можна віднести “Пророцтво грішника” (1913), “Жирафа і Ладо” (1914).

Л.Мартовичу вдалося відтворити перехідні моменти між буденним і “віковим”, щоденним і постійним, комедійним і трагічним в житті селянина – іронію, то знаходить вихід своєму болю в курйозних ситуаціях. У ставленні автора до свого героя поєднуються серйозність і іронічність, однак з домінантою співчутливості. Таке переплетення смішного й драматичного стало визна­чальною стильовою рисою художнього почерку сатирика.

Елементи нової дійсності, дедалі настійніше утверджуючись у житті, потребували видозміни, збагачення й уточнення самого реалізму, їх відтворення потребувало зовсім інших художніх картин. інших образів, прийомів, інших слів і виразів, а також поглиблення самої сутності драматичного конфлікту.

Оповідання Л.Мартовича – вагоме підтвердження того, що драма­тичні конфлікт можуть створюватися на вістрі соціально-політичних та економічних зіткнень персонажів, а не лише у сфері родин­них стосунків – між чоловіком, батьком, матір'ю, дружиною, коханим і коханою, батьками і дітьми і т. ін. Л.Мартович намагався залу­чити до процесу художнього зображення соціальні стосунки.

У центрі конфліктів поставлено нові соціально-моральні колізії, продиктовані часом, а також ті “вічні” проблеми, які стосуються самого сенсу людською буття, стосунків людини із суспільством, зі світом, з історією. Як журналіст Л.Мартович завжди перебував на бистрині часу, тому конфлікт у його творах позначений гостротою, актуальністю, соціальною орієнтацією. Сатира Л.Мартовича позбав­ляє громадянських прав тих, хто потрапляє під дію її суду. Сміх у Л.Мартовича стає формою виявлення правди, способом, яким істина відмежовується від брехні.

Художні дослідження внутрішнього світу, проблем особистості в підкреслено сфокусованому освітленні зумовили суттєве оновлення відображення світу і людини, різнобарв’я художньої мови. Відображальні завдання у сфері художньої творчості дедалі надійніше змінювались на виражальні, експресивні.

Показовим у цьому плані виявилось зростання інтересу до фольклору, легенд, казок, до біблійних сюжетів, тобто до форм передусім містких і доступних, до жанрів, в яких стихія ліричних почуттів найдивовижнішим чином поєднувалась з епічною розлогістю і філософською заглибленістю.