Задал острова учить, –

Й на кафедру возсевши,

Начал Гамалея бить.

Взагалі вчення в Миргороді й у Полтаві йшло по-російськи; окрім того, О.М.Трохимовський часто читав йому французькі книги, що він дуже любив. Тоді ж я багато прочитав книжок із його великої бібліотеки, переважно стару російську літературу: Сумарокова, Хераскова, Ломоносова, Княжніна, Богда­новича, Жуковського, “Російський театр”, “Загублений рай” Мільтона, крім того, кілька книжок “Библиотеки для чтения” – “Современника” – Некрасова, переклади романів Жан Люста, Гаснера, бо нової російської й украї­нської літератури у нього не було.

Трохимовський любив співи і часто запрошував до себе дівчат і хлопців, які співали колядки та інші українські пісні. І я захоплювався україн­ськими піснями, які співали на селі і які чув од попів, коли вони із своїми синами приїздили до Михайлівки святити воду й ночували у нас; їх часто часту­вали, а після того вони співали пісні, добре випивали й весело проводили час.

Вчився я в гімназії добре, але в 3-му класі застряв на другий рік, бо дуже зачитався Майн Рідом та російськими книжками. Тоді вмер і старий О.М.Трохи­мовський. Приїхав його старший син Микола – “Председатель Варшавской Судебной Палаты”, а згодом – сенатор; був дуже освіченою людиною, чудово розмовляв по-французьки і, між іншим, по-українськи, писав статті в “Русской мысли”. Він здав маєток в оренду, але залишив матері моїй тридцять десятин землі із садом для підтримування будівель і для виховання мене в гімназії. Це зробив через те, що був здивований чесністю моєї матері, яка йому сама повер­нула “переуступочні” документи, за якими його батько переписав на її ім'я все своє рухоме майно, щоб рятуватися від кредиторів, коли вони приїздили опису­вати його добро за позики. Окрім того, М.О.Трохимовський дав матері моїй вексель на 1500 карбованців за її службу в батька протягом 15 років.

У четвертому класі, пам'ятаю, я склав жартівливий часопис під назвою “Прыгунчик” (російською мовою) з карикатурами та моїми віршами й товаришів. Змісту їх не пам'ятаю, але здається, що ми випустили всього лише 2 або 3 номера.

У гімназії я найбільше товаришував із Венедиктом Бабенком, до котрого часто їздив літом на хутір Очеретуватий Кобеляцького повіту, де жила його мати, удова-дідичка, неосвічена українка. Пам'ятаю, що спали ми з ним у садку в курені, а часом приїжджав до нас і Капчер (товариш, якого повісили у 80-му році за “покушеніє” на царя); марили ми про козаччину і взагалі дуже цікавили­ся всім українським і розмовляли тільки по-українськи, хоча і зачитувалися російськими романами.

Начитавшись у 5 – 6 класі гімназії українських книжок (О.Стороженка, Г.Квітки-Основ'яненка, П.Куліша, Т.Шевченка, “За­писки Южной Руси” П.Куліша, “Основи” та ін.), я, почувши своїм серцем, що все те рідне, моє, прийшов до висновку: моя мова українська, а не російська, та й почав свідомо писати українською мовою. Все це виникло в мене якось стихійно, самостійно, без всяких впливів когось на мене. А до того я писав виключно по-російськи, створив “Оду на 25-летнее царствование Александра II”, яка починалася ломоносовським штилем так:

Воскликни, Рос, розвеселися

И Александра восхвали,

С трубою снова пронесися

По всей Руси, по всей земли...

Цю оду я повинен був читати на урочистому засіданні в гімназії, але раптом усе це одмінили, бо, як з'ясувалося потім, директор одержав якогось анонімно­го листа з погрозою зруйнувати гімназію вибухом.

У сьомому класі я цілком стихійно почав писати українські вірші, перекладати українською мовою О.Пушкіна, В.Жуковського. Пушкінський “Утопленник” у мене починався так:

Повбігали в хату діти,

Кличуть батька: — Швидше йди!

Там на берег наші діти

Витягли мерця з води... (Далі не пам'ятаю).

“Єпіскопа Гастона” (“Суд божий над єпископом”) я переклав із В.Жуковсь­кого так:

Літо і осінь були дощовиті.

Ниви й луги всі водою залиті.

Хліб на ланах не достиг і пропав.

Та у єпископа, з ласки від Бога,

Повні комори хліба святого.

Окрім того, я тоді ж переклав “Море” В.Жуковського та “Последняя туча рассеянной бури” О.Пушкіна.

У 8 класі гімназії я розпочав переклад із грецької мови “Іліади” Гомера і переклав гекзаметром три пісні. Один із моїх товаришів був знайомий з україн­ським письменником В.Александровим, який тоді тимчасово жив у Полтаві яко військовий лікар, і сказав йому про мій переклад. В.Александров зацікавився мною і сказав йому привести мене до нього. Я приніс свій переклад, то він його дуже хвалив, умовляв кінчати, але чомусь не радив пере­кладати Мольєра, маючи такий погляд на українську мову, що вона ще не роз­роблена для ширшого вжитку й через це не підходить для такого перекладу.

Буваючи в нього тоді в Полтаві, я бачив його прозовий переклад усього “Псал­тиря”, якого він сам дуже старанно переписав уставом. Цього перекладу він чомусь не друкував, а лише давав “переспіви” віршем.

В.Александров прихильно до мене ставився, і я охоче бував у нього гімназистом. Він добре грав на гітарі, співав свої переклади романсів на слова Михайла Лермонтова та інші. З українських письменників я в нього познайомився тільки з Яковом Жарком.

У гімназії на вироблення стилю позитивно вплинув на мене вчитель Узволенський, словесник, який чудесно нам читав літературу й гарно декламував вірші. Він мені за “сочинения” завше ставив “5”, а у вчителя Шафранова – директора після Шульженка – я мав у сьомому класі тільки “З”.

Гімназію я скінчив добре, бо наука мені давалася легко, крім математики, яку я погано знав, і на випуску написав свою роботу на “2”, і якби не вчитель Вакулевич, що біля дошки нишком диктував, як і що робити, а сам промовляв: “Так, добре!”, щоб інші екзаменатори думали, що це я сам пишу, екзамена я б не витримав.

Коли я був ще в п'ятому класі гімназії, моя мати нагло вмерла від недуги серця на 36-му році свого життя, але М.Трохимовський і далі висилав мені по 20 карбованців щомісячно, і таким чином я скінчив гімназію року 1884-го на 21 році життя”.

Скінчивши гімназію в Полтаві в 1884 році, В.Самійленко вибрав для університетських студій Київ, хоч йому радили поїхати до Петербургу, де наука була поставлена краще. Київ є осередком українського руху, він бачив, що ті українські книжки, які тоді виходили в світ, друкувалися майже виключно в Києві, чув що в Києві існують українські гуртки й він вибрав Київ.

У 1884 р. В.Самійленко став студентом Київського університету, вступивши на філологічний відділ. Тут він прослухав повний курс, але державних іспитів не здавав і вийшов з свідоцтвом про “зачет 8 семестров”. (Причиною неохоти держати іспити на диплом було потроху розчарування і нехіть до деяких предметів і стан здоров'я).

“Приїхав я в Київ у нещасливий для Київського університету час саме тоді університет справляв ювілей свого існування, який закінчився студентськими розрухами й замкненням університету на півроку. Вернувшись, отже, в Полтаву, я там перебув до січня, а тоді знову прибув у Київ і вступив до університету, так що перший семестр науки для нових студентів почався не в вересні, а в січні. Швидко по приїзді вступив до гуртка, який звався “читанкою”, або “хрестоматійним товариством”. Гурток цей справді займався складанням читанок і популярних книжок для народу.

Гурток наш пересварився між собою й розділився на два. Не пам'ятаю, які були формальні мотиви розриву, але у ґрунті це була боротьба поодиноких осіб за домінуючий вплив. В тій громадці, в якій я зостався з більшістю членів, перед вели Г.Житецький, син філолога П.Житецького, й В.Калаш.

Наша “хрестоматія” збиралася звичайно, в кого-небудь із членів “Старої громади”. Ми працювали над складанням популярних книжок для народу. Були то книжки з географії, фізики, астрономії й ін., але за тодішних обставин майже нічого з того не могло побачити світу. Цю роботу провадили ми самостійно, але часом старші громадяни задавали нам якісь спеціальну роботу. Так, П.Житецький давав нам студіювати мову у творах І.Вишневського, Літопису Самовидця, й ми писали на ці теми реферати. Під проводом Науменка займалися ми редагуванням української словниці, яку багато літ перед тим почав опрацьовувати Науменко й яку потім, із доручення “Старої громади”, закінчив Б.Грінченко. Пробували теж складати “реальний словар” української мови”.

Одержавши на цю подорож від “Старої громади” сто карбованців, якої суми тоді досить було на дорогу і прожитки в Галичині до двох місяців, В.Самійленко в 1887 році, по закінченні лекцій у Київськім університеті, виїхав до Львова. Це робилося громадою щороку, щоб українська молодь могла добре ознайомитися з галицьким українським рухом у конституційній державі, для чого вона посилала за кордон двох студентів.

“Приїхавши, я другого дня рано пішов шукати “Просвіту”, бо мав листа до секретаря Скородинського. Я в короткім часі відвідав усе, що було мені цікаве: побував у редакціях, в університеті, в Народнім домі, в Академічнім братстві, побував у Ставропілі й у святого Юра. Перші мої враження зі Львова були гірші, ніж я сподівався. Я раніш не думав, що Львів має так мало український характер. Майже не чув я на вулиці української мови, так само майже не бачив українських написів. Зате потім бачивши галицькі села, я побачив, що вони мають характер цілком український.

Я приїхав до Львова і спочатку заїхав до готелю, але зараз же пішов до І.Франка, який дуже радо мене зустрів, навіть у той же день знайшов мені на Гончарній вулиці кімнатку за 10 гульденів, де я й прожив близько місяця.

З місцевих діячів я завітав найперше до І.Франка, з яким познайомився ще раніш – у Києві під час його приїзду. Особа І.Франка особливо імпонувала мені своєю високою інтелігенцією й залізною енергією, що світилась з його очей, і разом з тим він був надзвичайно простий у поведінці з людьми. У І.Франка зустрічав я не раз М.Павлика.

Приїхавши до Львова в той час, коли ще там провадилась наука, я намір одвідувати лекції професора О.Огоновського, котрий викладав історію української літератури, але він тоді через хворобу не відвідував університету, й я з ним познайомився вдома в нього. Тоді ж я вперше познайомився з Олександром Барвінським з котрим заприязнився потім ближче з нагоди спільної праці в видаваній у 90-х роках ХІХ ст. в “Правді”. З молодіжі тодішньої найближче познайомився з К.Трильовським, котрий закликав мене гостювати до себе в село коло Снятина, де його батько був парохам.

Оглянувши місто, я разом з О.Маковеєм, [Григорієм] Величком та громадкою інших студентів, як це у них робиться літом, мандрував по Буковині. Ми заїздили до “Січей” у різних селах, де нас, після промов студентів, радо вітала селянська громада. Пам'ятаю, між іншим, що ми заїхали до отця декана Кантемира, який нас добре частував”.

Перші вірші В.Самійленка з'явилися у львівському журналі “Зоря” (1886). Часто свої твори він друкував під псевдонімом “Сивенький”. Письменник і справді був сивенький: сивенький був його пишний чуб (поет дуже рано посивів), сивуватим видавалося безкровне обличчя, сиве вбрання, майже завжди притрушене сивим попелом, сиві від пороху чоботи.

В 1890 році на кошти Старої громади, яка видала мені 80 карбованців, митець надрукував книжечку своїх творів “З поезій Володимира Самійленка” (всього 1200 примірників), але нітрохи не заробив, бо книгарні мені нічого не заплати­ли. Книжечку мою всі зустріли прихильно.

Перебуваючи в Києві, Володимир Іванович був активним автором гумористично-сатиричного журналу “Шершень”. Його часто переслідували злидні та матеріальні нестатки. Ось яким бачила письменника в ті часи М.Грінченко: “Вигляд мав вельми нужденний, убрання на ньому було старе, а на голові знову шапка-бирка з діркою. Жив він тоді в Михайлівському монастирі”.

Вийшовши з університету і шукаючи посади, потрапив у телеграф, де й прослужив “чиновником V розряду” близько 2 років. З березня 1893 року перенісся до Чернігова на посаду секретаря редакції “Земського сборника”, видаваного Земською управою губерніальною. Працював до 1900 року.

За характером Володимир Іванович був людиною флегматичною, часом трохи незібраною, але надзвичайно добродушною. “Безодня” – так називав він усяке місце, де складав якісь речі, папери, бо там, як правило, панувало безладдя, а щось потрібне важко було знайти. Таких “безодень” у письменника було кілька. Перша – редакційна шафа в управі, де лежала різні журнали, книжки, куски булки, шматки ковбаси, яка почала цвісти. Друга “безодня” домашня етажерка, де панував нічим не кращий порядок. Були ще дві кишенькових “безодні”: в піджаку і в пальті, де зберігалося багато зайвих речей. Кажуть, що Володимир Іванович міг годинам розшукувати погрібний папірець, прижартовуючи при цьому, а дотепи були такі влучні, що ніхто навіть не думав ображатися на поета.

Щоб уникнути зайвих неприємностей, Б.Грінченко, який працював разом з В.Самійленком у Чернігівській управі, поступав таким чином; віддаючи колезі якийсь офіційний папір, обов'язково залишав собі його копію, щоб не загубився. Це давало можливість тримати в порядку документи і рятувати свого приятеля від службових неприємностей.

У Чернігові письменник вступив до української громади, яка тоді складалася з п'яти осіб: І.Шрага, А.Верзилова, В.Андрієвського, О.Тищинського і Ф.Шкуркіної. “Чи робили постійні внески до громади, не пам'ятаю, але коли потрібні були на що-небудь громадські гроші, то їх забирали з кожного окремо”. Громада засідала переважно в І.Шрага, в якого було велике приміщення, приблизно раз на 1 – 2 тижні. В господі І.Шрага щороку справляли й Шевченкові роковини.

Через три роки після свого переїзду до Чернігова, а саме 1896 р., я одружився з Ольгою Степанівною Орешко-Якименко. У нас було четверо дітей: два сини й дві дівчинки, але всі вони повмирали пізніше.

Після В.Самійленка до Чернігова прибули М.Коцюбинський і Б.Грінченко з родиною. Під час мого життя в Чернігові вони часто разом із Б.Грінченком ходи­ли на прогулянку, то їх чомусь прозвали “Моцарт” (письменника) і “Сальєрі” (Б.Грінчен­ка). У Чернігові митець написав віршовану драму в п'яти діях “Маруся Чураївна”. Її було надруковано 1896 року в збірнику “Складка”. Сюжет для цієї драми я взяв із повісті князя Олександра Шаховського “Маруся – Малоросійская Сафо” (видання Смирдіна – “Сто русских литераторов”). Цю драму він читав на вечірці в господі І.Шрага під час приїзду до Чернігова М.Кропивницького. “Драма йому сподобалася. Він тоді зробив мені деякі сценічні уваги, якими я скористався. Драму було дозволено цензурою, але один її примірник я віддав М.Заньковецькій, яку зацікавила роль Марусі Чураївни, то він у неї й про­пав, а другий, цензурований, примірник я передав через Бориса Грінченка ко­мусь з антрепренерів, але вони його мені не повернули назад”. “Марусю Чураївну” на сцені не виставляли, і в цій редакції вона не друкувалася.

В Чернігові В.Самійленко написав такі п'єси: “Химерний батько” (комедія на 2 дії), “Дядькова хвороба” (комедія на 3 дії), “Драма без горілки” (жарт на 1 дію). “Дядькову хворобу” разом з О.Володським драматург переробив і в тій редакції ставив її в Києві М.Садовський. Із цих п'єс тільки “Драму без горілки” було вміщено в “Зорі” й у чернігівському збірнику Б.Грінченка “Хвиля за хвилею”, а решта не друкувалася.

У Чернігові поет також написав вірші: “Україна” (гімн), “На печі” (українська патріотична драма), “Поет” (на смерть Л.Глібова) та ін. Окрім того, 1895 – 1896 р.р. він переклав прозою “Лікаря не по волі” Мольєра. Рукопис дав прочитати В.Хижнякові, а потім не міг його у нього знайти.

Він переклав російською мовою поему І.Франка “Іван Вишенський”, засилав її до часописів – “Вестника Европы” і “Русской мысли”, але ніде не захотіли друкувати, бо дуже довга (1000 рядків). “Пам'ятаю, що із цим перекладом я тоді їздив радитися до В.Лесевича в Ромодан; він мені дещо порадив, викинувши деякі українізми”.

Написав в Чернігові й сатиру-фантазію на дві дії “У Гайхан Бея”. Це сатира на російський уряд під виглядом Туреччини. П'єса друкувалася в “Літературно-науковому віснику”, і потім її виставляли в Одесі. Митець пере­клав комедію “Жорж Донден” Мольєра, а також брав участь у газеті “Десна”. Переклав половину “Ревізора” М.Гоголя, але рукопис порвали діти.

“Під час добродійних театральних вистав у Чернігові я грав у деяких п'єсах комічні ролі, наприклад, Мацієвського – в “Мартині Борулі”, одного з босяків (Юхима) – в “Борцях за мрії”; сина-хлопця – в “Степовому гості”, дяків – у “Чумаках” і “Бувальщині”. Мої виступи подобалися публіці. Брав я ще й участь в аматорському оркестрі, граючи на другій валторні”.

В 1900 р. директор міського банку в Катеринодарі С.Ерастов, вмовив В.Самійленка переїхати на Кубань на посаду “делопроизводитель Кубанского Обласного Управлений”. Людина з вищою освітою, щирий, свідомий українець, енергійний, запальний С.Ерастов покладав собі за мету зібрати на Кубані побільше української свідомої інтелігенції, щоб підвищити культурно цю цікаву країну колишніх запорожців. І таким чином він зібрав на Кубані чималу українську громаду. Жилося В.Самйленкові на Кубані матеріально і морально добре, бо своїх людей там було доволі, але він пробув там дуже мало (всього два роки з чимось), занедужав­ши на пропасницю, та й взагалі більше двох років ніколи не міг жити канце­лярщиною, яка його зовсім не задовольняла, але приходилося працювати тільки для заробітку.

На Кубані писав українською й навіть російською мовами, там переклав із французької мови комедію “Тартюф” Мольєра, і її було надруковано в “Літера­турно-науковому віснику”. Переклав також російською мовою “Перехресні стежки” І.Франка, але їх В.Короленко не вмістив у “Русском богатстве”. Писав і українські вірші: “Заспівав би я”, “Те деум” та ін. “Те деум” виник в 1901 р. ось під яким враженням: “У Катеринодарі було одер­жано з Петрограда телеграму про замах на життя Великого Інквізитора, себто обер-прокурора Святійшого Синоду Побідоносцева. Всіх нас, службовців, зараз же примусово запросили до собору на молебінь, а на молебені хтось із духовен­ства казав навіть промову. Під тим враженням я й написав цей вірш”.

Російські твори – це два фейлетони, які поет надрукував вірша­ми в газеті “Приазовський край” (Ростов-на-Дону) під заголовками “Ведро воды” та “Розговор о падающей башне Екатеринодарских гласных и прочих трогательных предметах”; і ще один переклад з української мови оповідання Т.Зіньківського “Кудою йти”. Обидва фейлетони, підписані моїм псевдонімом, мали місцевий успіх.

З Кубані в 1903 р. В.Самійленко переїхав із родиною до Миргорода (на Полтавщині) на посаду секретаря повітової Земської Управи (голова – Смагін). “Там я пробув близько трьох років (1903 – 1907), де писав дуже мало, бо секретарська праця мене просто вимучувала через те, що я мав писати доповіді на всі теми (медицина, ветеринарія, конярство, сільське господарство і таке інше). У Миргорооді я тільки переклав 5 байок Лашамбоді та писав якісь власні вірші, але які – не пам'ятаю. Між іншим, там я написав до ювілею російської преси російські вірші (але їх не пам'ятаю), посилав до Москви, в часопис “Русская мысль”, та їх не прийняли, бо, як мені писав В.Гольцов, визнали вірші нецензурними, додаючи, що “стихотворение остроумное й поднимает новые вопросы””.

У Миргороді письменник приятелював із помічником бухгалтера С.Пасічниченком, організатором драматичного гуртка. Там був службовець Управи Непийвода, що писав слабенькі вірші й друкував їх у “Зорі”. Познайомився я із хуторянином М.Кочурою, письменником (літературний псевдонім його – М.Одинокий), який писав вірші, драми та інше, навіть видав дві свої книжечки.

До Миргорода тоді приїжджав М.Лисенко зі своїм знаменитим хором і давав гарні концерти. “Тоді я поклопотався в нього, щоб він узяв до свого музич­ного навчання в Києві учня Юголівської школи Микишу з гарним голосом. М.Лисенко за допомогою судового слідчого Ярошенка та інших забрав хлопця до себе; він гарно скінчив лисенківську музичну школу і потім став артистом опери”.

В 1905 р. В.Самійленко поїхав до Києва, а роди­на тимчасово поїхала до Чернігова. У Києві митець працював у газеті “Громадська дум­ка”, де служив і фейлетоністом, і коректором, а також писав вірші, друкуючи їх досить часто. Крім того, писав тоді й для журналу ”Нова Громада”.

“Але мої літературні заробітки в Києві були дуже малі, бо “Громадська дум­ка” не мала коштів багато платити (5 копійок за прозу та 10 копійок за вірші платили тоді), через те я не міг жити на дві родини і нарешті мусив їхати до своїх у Чернігів”. Там В.Самійленко склав іспити на нотаря, його було призначено нотарем до містечка Добрянки Городнянського повіту (на Чернігівщині), де я прослужив десять років, аж до 1917 р. І хоч служба ця була “нуднувата”, але жилося там добре. Одразу він отримував заробітку на 1500 карбованців на рік, а далі 2000, та доходило й до 3000 на рік.

В Добрянці митець мав більше вільного часу і через те написав там чима­ло віршів: “Пісню про свободу”, “Думу-цяцю”, “Оборону столиці”, “На смерть Лесі Українки”, декілька фейлетонів та гуморесок і таке інше.

В 1917 р. письменник покинув свою контору нотаря і переїхав до Києва. При уряді, сформованому Центральною радою, він одержує посаду начальника Інформаційного відділу, що підлягає Генеральному писареві. Згодом вступив на службу до Міністерства фінансів.

За цей час вільного українського слова видано такі його твори: “Дбаймо про фонетичну красу мови (начерк української фонетики)”. – К., 1918 р.; “Чужомовні слова в українській мові”. – К., видавництво “Шлях”, 1918 р.; Друге ви­дання моїх творів – “Україні”. – Видавництво “Промінь”; “Тартюф” Мольєра. – К., 1918 р.; “Як роблять революцію Е.Скриби”. — К., 1918 р. В 1918 р. також у Києві переклав з іспанської мови прозою комедію на 4 дії “Силою плазування” Егегорая. Цей переклад я передав для друку черкаському видавництву “Сіяч”, але що сталося з рукописом невідомо. Написав “Підручник української вимови” (в рукопису); “Українська версифікація” (рукопис) та ін.

У січні 1919 р. без сім'ї В.Самійленко виїхав із Міністерством фінансів з Києва до Вінниці, де лежав хворий, бо приморозив собі в дорозі ноги. Потім ми перебра­лися до Кам'янця на Поділлі, і там я разом із Ф.Коломійченком редагував газету “Україна”. Із Міністерства фінансів перейшов на службу до Міністерства віросповідань (І.Огієнко), де працював у Комісії перекладу Діянь апостолів.

З Кам’янця на Поділлі я з Міністерством своїм виїхав у Галичину. “Про все закордонне життя я не буду розповідати, бо занадто тяжко з морального боку в стані мого здоров'я про все згадувати”.

В еміграції митець жив тільки в Галичині: Станіславі, Тарнові, в с. Кардові (Снятинського повіту) у В.Білецького, а потім у Я.Онищукової в с. Миловані (Томпачанського повіту). У Миловані жив у “Просвіті”, де й харчувався. Там я читав лекції з української літератури та географії.

У Галичині поет написав “Пісні Гея” (поема в 5 частинах), вірші “Шляхи”. Переклав “Шлюб Фігаро” та “Скупий” Мольєра, “Мадам де Фігаро” Бомарше, вірші Верхарна. Брав також участь у станіславській газеті “Українське слово”. Потім переклав “Царя Федора Іоановича” Олексія Толстого.

А найбільше і найщиріше піклувався про нього М.Обідний. “Це – справжній мій добрий геній під час мого перебування в Галичині 1920 – 1924 р.р. Окрім турбот про мій матеріальний стан, він разом із Лисянським у Тарнові споруди­ли мені ювілейну вечірку (35 літ моєї літературної діяльності 1922 р.), а також той же М.Обідний до цього ювілею написав та видав у Тарнові книжку “Володимир Самійленко на терезах поетичної думки”. На вечірці доповіді чи­тали: М.Обідний і Лисянський. Народу було чимало. Я дякував за пошану, читав свої старі вірші “На печі” й “Те деум””.

Взимку 1921 р. він з редакцією виїхав до Тарнова. Як іронія долі, саме тоді громадськість відзначила 35-ліття його літературної праці і саме тоді він з родиною найбільше голодував. Це викликало глибоке обурення громадськості, яке згодом висловив його товариш ще з студентських років с. Шелухин: “Життя В.Самійленка в Тарнові – це матеріал не до його біографії. А до характеристики хамства влади і її прислужників. Там його добили остаточно. Наче на глум, у Тарнові призначили поетові пенсію тоді, коли не було вже з чого виплачувати”.

Сумна доля В.Самійленка схвилювала й іншого емігранта – О.Олеся. Він знав В.Самійленка особисто ще в молоді роки, любив його, листувався з ним.

Громадськість Галичини врятувала письменника від голодної смерті. Наприкінці липня 1922 р. він з дружиною і молодшою дочкою дістав притулок у садівничо-господарській школі Львівської “Просвіти” в с. Миловання на Прикарпатті. Викладав літературу, географію, писав спогади, перекладав драми О.Толстого, комедії Бомарше. Стало неспокійно, коли перед Великоднем таємничо зникла його дружина, а дочка почала зустрічатися з шкільним вчителем. Полетіли анонімки до Львова і навіть у поліцію. Дружина ж тим часом без будь-яких віз подалася до Києва рятувати старшу дочку, яка в час воєнного лихоліття залишилася там з бабусею.

Скупа відповідь уповноваженого контррозвідувального відділу державного політичного керівництва НКВС УСРР від 24 липня 1923 року на лист Самійленкової дружини від 21 червня проливає світло на те, чим скінчилося її відчайдушне рішення. Повідомлялося, що “громадянці Ользі Степанівні Самійленко дозволяється виїзд з Києва і перебування в всіх місцевостях Чернігівщини, що листи її стосовно чоловіка одержані адресатами і вжито відповідних заходів для добровільного повернення його на Україну”. Як згадував Самійленків приятель, письменник М.Обідний, тоді у липні митець крадькома розповів, що дружина вже у Харкові і можливо, виклопотала і для нього дозвіл на переїзд. Проте виїзд затримався через дочку, яку під тиском родини наречений залишив тоді, коли вона вже мала стати матір'ю. Знесиленому і хворому батькові довелося ділити горе дочки. За допомогою В.Стефаника, Марка Черемшини, в якого він якийсь час перебував, 3 лютого 1924 р. В.Самійленко переїхав до с. Карлів поблизу Снятина і поселився в хаті вчительки Я.Онищук, дружини відомого етнографа, який тоді вже працював на Радянській Україні. Вчителька, позбавлена роботи, селяни, місцева інтелігенція піклувалися про письменника з дочкою як могли. Через двадцять днів, залишившись з немовлям, він оплакував там смерть дочки. Яка померла при пологах.

20 травня 1924 р. письменник одержав евакуаційне свідоцтво, а 2 червня у Києві радянське громадянство у Києві він переніс ще один удар: трохи більше місяця до його приїзду на руках дружини померла його найстарша дочка, яка після 1921 р. хворіла на туберкульоз. “Мабуть, це все, вкупі з переживанням останніх років, так на його подіяло, що він став ніби ненормальний психічно”, – згадувала М.Грінченко. Проте В.Самійленко швидко одужав і в перші два місяці написав блискучу гротескну поему “Спритний чинчик”.

Поки був працездатний, письменник працював: навчав поштовиків української мови, перекладав з іспанської, італійської, готував видання своїх творів. Прибувши до Києва ще 1924 р., я не знайшов собі постійної посади, а тому примушений був заробляти на життя перекладами з чужих мов. “Через те до цього часу я написав тільки одну поему “Спритний ченчик” (іспанська поема з чернечого життя) на 348 рядків на зразок сюжетів Б.Ібаньєса. Окрім того, переклав більше 10 віршів з Ади Негрі: два надруковано в “Новій громаді” (К., 1924 р.), один вірш у “Глобусі” (К., 1924 р.), а шість віршів одіслав для друку в “Червоний шлях” (Харків, де друкується і “Спритний ченчик”). Протягом 1924 – 1925 р.р. я переклав для видавництва “Червоний шлях” 13 оповідань Б.Ібаньєса під назвою “Валенсійські оповідання”, що вийшли за редакцією С.Савченка в Києві”.

В останні роки життя В.Самійленко був свідком того як омріяну вільну і соборну Україну розшматували не один, як колись, а чотири штучні кордони, яку страшну трагедію у війнах пережив народ, проте він не впав духом. У Києві він був свідком і учасником відродження України.

Давала про себе знати і саркома. Відчуваючи, що життя наближається до кінця, Володимиру Івановичу дуже хотілося побути на батьківщині. Тому рідні відвезли його на літо в с. Будаївку поблизу Боярки на дачу В.Ващенка. Кажуть, що в цей час письменник мріяв про те, що “як одержить пенсію, їло доручить своєму родичеві купити йому хату в рідних Сорочинах над річкою і там доживатиме віку”.

Помер В.Самійленко 12 серпня 1925 року у Боярці під Києвом. Поїхати в рідні Сорочинці не було ні сили, ні грошей. Громада Боярки поховала поета на своєму цвинтарі за козацьким звичаєм – з козацьким поясом попереду, з червоною китайкою на домовині, з хрестом з берези, яку місцева вчителька зрубала на своєму подвір'ї.