4. “Онтологія всесвіту і гносеологічна проблематика” (м.Бондар), концепція Богокосмосу (фантастична поема “Гея”), усвідомлене кос­мічне світовідчування

У другій поемі – “Гея” – В.Самійленко ширше розгортає етичні й філософські погляди, пов'язавши їх з конкретними питаннями суспільно-політичного життя свого часу. Поема має фантастичний сюжет, що дає змогу авторові торкнутися більшою чи меншою мірою різних, інколи полярно протилежних питань.

Ліричний герой, марсіанин, оповівши в розділі першому про красу планети, на яку він прибув, у розділі другому “кидає сумний погляд на сучасне становище Геї”, висловлює “кілька уваг про віру і світогляд її народів та про їх моральність”, про те що “хижацтво деяких з їх заохочується сваркою народів...”. Боги їх – дрібні, охочі до жертв, “їх не цікавлять зовсім справи вічні”. Спотворена і пристосована до меркантильних вимог і “Христа наука чиста, як кришталь”. І “Богокосмос не відомий їм”, вони взамін правдивої ідеї Бога створили легенду про Боголюдину (“Їм хочеться, щоб Бог їх якомога Подібний був до їх...”).

Протиставляючи цим егоїстичним і егоцентричним поняттям істинні філософські закони буття, поет стверджує – і його слова набувають чітких афористичних форм.

“Самійленкове тяжіння до грандіозно-космічних обширів, – пише Е.Соловей, – його філософсько-поетична ідея Богокосмосу (поема “Гея”) суттєво збагатили українську філософську лірику, виверши­ли її в національній традиції тим антропокосмізмом, що складає одну із суттєвих ознак жанру у поезії світовій”.

Філософські ідеї в другому розділі поеми доповнено роздумами про закони моральності: питаннями свободи й безправ'я, щастя страждання, правди й кривди... Поет розмірковує про “люд егоїстиний”, у якого “боротьба – закон єдино вічний”, про сліпі народи, гризуться, як хорти, ділять славу, стоячи на краю безодні, про те, що “багнетами катів Будується святої волі справа”. І лише в останній строфі розділу похмурі й трагічні враження змінюються словами надії. Поет, що “серцем відчуває Душу Божу”, вірить, що “кращий вік на­стане, Бо люде й тут небесні громадяне”.

Гротескно-сатиричним пером написано третій розділ поеми, де автор розповідає, як він схотів Одвідати велику робочу республіку, як він перейшов її кордон, якого товариша він там зустрів і які мав з ним повчаючі розмови. Вивчивши народні мови, автор вирушив знайомитись з робочими республіками, “що з країв холодної півночі Геть простяглись далеко в теплий край”. Йому довелося змінити свій зовнішній вигляд, щоб стати схожим на “товариша”-робітника, бо в тому краї “кодекс карний Буржуям смерті присуд виріка”.

Осміянню піддається політичний авантюризм більшовиків та їхні примітивно-хижацькі гасла (під виглядом нової ідеології чи програми), здирництво й жорстокі репресивні заходи, демагогія. З іронією сутність цих гасел підхоплює “в тон” співбесідникові-“товаришку” автор-марсіанин. Він же з'ясовує, як вони про­вадитимуться в життя. Дошкульна сатира тут переростає в проникливо-точний гротеск, в якому багато тонкої спостережливості і політичних передбачень.

Згодом до поеми “Гея” автором було додано ще один, трагічний фрагмент – “Смерть повстанців”. В ньому йдеться про близьку авто­рові історичну реальність громадянської війни в Україні і про заги­бель трьохсот народних героїв – українських повстанців, розстріляних червоноармійцями.

Трьом сотням полонених наказують копати собі могилу, а коли страшну працю скінчено, бранців вишиковують уздовж ями і підтягають кулемети. Чуються вигуки повстанців: “Розбійники! Ми смерть од вас найшли, Та не поляже наша честь і слава!”. З братерської ями темної ночі вибирається лише один недострелений – і подається шукати товаришів-однодумців.

Цей уривок, фактично окремий твір епіко-драматичного харак­теру, спирається на реальні факти жорстокої боротьби періоду гро­мадянської війни в Україні. Встановлення радянської влади супро­воджувалось насильницькими діями проти населення, і це викликало бунти, повстання. Зокрема, командир Червоної гвардії, начальник штабу по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії М.Муравйов на територіях, що раніше підлягали Центральній раді, розстрілював полонених, піддавав жорстокому терору і репресіям мирне населення.

В 1925 р. в журналі “Червоний шлях” (№6 – 7) було надруковано й останню поему В.Самійленка – “Спритний ченчик”. Сам поет за­значав, що відштовхувався в роботі над поемою від творів Бласко Ібаньєса, іспанського письменника, твори якого перекладав. (“Прибувши до Києва ще в 1924 р., я й досі не найшов собі постійної посади, а тому примушений заробляти на життя перекладами з чужих мов. Через це до цього часу я написав тільки одну поему “Спритний ченчик” (іспанська поема з чернечого життя), в 348 строчок, на зразок сюжетів Бласко Ібаньєса”).

В поемі у легкій гумористично-іронічній манері розповідається (знову) про якусь невідому країну, її дивовижний лад. Фанатично ставляться у ній власті до справи віри й побожності громадян, прагнучи вкрити край монастирями, – щоб усі вже “Стали в вірі фахівцями”. Показано одного з палких поборників віри отця Хуана – “славне диво” монастиря Сан-Мігеля. Цей монах так ревно молився Богу, так щиро вірував і проповідував. Проте найбільший хист монах виявляє, вирятовуючи з біди не­плідне жіноцтво. Щоправда, від щирих молитов – лиха пригода! – стала плідною й молода дівчина, яка просила собі у монастирі хлопця, а не дитини. Та прикрості минули, і знов до Хуана жінки “сунуть, як давніше, чередою...”. Не чекає монах біди, та і його “смерть скосила невблаганна” – помер від звичайного запалення легенів...

У VII – Х розділах поеми розповідається про пригоди Хуана по дорозі в рай – сутички з Сан-Педро (Святим Петром) і крутійства, що допомагають проникнути крізь браму раю. Хитрощі перемагають, і врешті «чернець пузатий» верхи на черниці проникає у рай, ніби воїн, що поліг у бою за святу справу. Закінчується розповідь багато­значно-наївною сентенцією Сан-Педро.

Смішні й легковажні пригоди, викладені граційно-легким самійленківським ямбом, аж ніяк не слугують зразком лише розважальної літератури. Поема не е й твором антирелігійним, як донедавна ствер­джувалося. Глибший викривальний пафос її спрямований проти па­нівного в державній політиці й ідеології лицемірства, як і проти на­сильницьких заходів у “справах віри”. Забарвлений тонким гумором, спрямований він і проти «дивовижно» відданих провідників тієї віри, як-от спритного отця Хуана, – хитрих, корисливих, сластолюбних і цілком позбавлених тієї самої віри.

Цей вибух дотепного гумору (з сатиричним підтекстом) ще раз засвідчив — всупереч тяжким обставинам життя письменника – багатство і невичерпність його творчих можливостей.