2. Сатирична поезія, її мотиви, жанри, поетичні засоби. Байка як особливий жанр сатирично-гумористичної поезії письменника

В.Cамійленку властива органічна єдність особисто пережитого і змісту ним написаного в усіх жанрах його літературної творчості – в ліриці, сатирично-гумористичних поезіях, прозових фейлетонах та оповіданнях, драматичних творах і навіть у статтях та рецензіях. Він не міг писати для себе і для публіки, він завжди як художник був рівний сам собі, ніколи не грав на публіку, не знав тієї хворобливої амбітності, самозакоханості, яка стала на заваді не одному поетові. На це. Як на важливу рису звернув увагу І.Франко: “Самійленко говорить серйозно про речі, які наболіли у самого і неначе самі просяться на уста”. За життя В.Самійленка вийшло дві його збірки – “З поезій В.Самійленка” (1890) та “Україні” (1906). Перу письменника належить кілька комедій та гуморесок, драма “Чураївна”. Відомий він і як перекладач на українську мову кращих творів російської та світової літератури.

З одного боку, дідова хата в Сорочинцях, сповнена органічною народною мовою, музиками, піснями, гумором і жартами, що неодмінно притаманні народним музикантам, пам'ятна чарівними оповіданнями казок, чумацьких та козацьких бувальщин, з другого – опікунство інтелігентного освіченого дідича з літературними традиціями ліберального панства гоголівських часів і гоголівської родини, традиціями, що ще не вивітрилися у пам'яті того ж таки Трохимовського, майже ровесника знаменитого письменника, родина якого була у найближчих стосунках з родиною Гоголів. Враження дитинства та шкільних років безпосередньо не вилилися у самійленковій ліриці. Вони склали фундамент його світогляду, літературно-естетичних смаків, стали основою його життєвої позиції та його успішно літературного дебюту.

Нахил до літератури Самійленко виявив ще у молодших класах гімназії. Тут зробили своє і слава Гоголя, і якийсь дідок, поет – самородок, якого запрошував до себе Трохимовський, і вчитель словесності в гімназії, що хвалив його віршовані вправи. В.Самійленко-гімназист віршував спочатку за хрестоматійними зразками російських класицистів-одописців, новітніша російська поезія Батюшкова, Богдановича, Пушкіна, Лермонтова, Нікітіна прийшла пізніше, а уже з сьомого класу він почав писати по-українськи. Перекладаючи новітніх російських поетів.

Вже перші літературні вправи В.Самійленка – це переважно сатиричні вірші на гімназійних учителів, подібних до комічних гоголівських персонажів, вірші, які він вбирав у “високий штиль” одописців. Як згадував пізніше, мав якесь замилування до нього, звичайно як гуморист, і пізніше сліди того захоплення бачимо в студентському жарті “Ода індику”, в сатирах на цензорів та галицьких москвофілів (“Пісня про віщого Василя”, “Возсоєднанний галічанін”, “Разговоры”). Сатирик і гуморист, мав тонке чуття до мовної фактури взагалі. Він згодом з не меншим успіхом використовував салонний жаргон тодішньої львівської інтелігенції. Тільки високою філологічною культурою можна пояснити сміливість В.Самійленка-початківця, який у сьомому класі гімназії почав перекладати “Ілліаду” Гомера.

У драматичній атмосфері Самійленкового дитинства викристалізувався найдорогоцінніший скарб поетової душі та “вроджена і життям вироблена симпатія до всього бідного, покривдженого і зневаженого в природі і суспільності”, якою пройнята всі його лірика, починаючи з найперших творів “Грішниця”, “Найдорожча перлина”, “Розкажи ти, моя Музо”.

Ще під час навчання у Київському університеті В.Са­мійленко ввійшов до культурно-просвітянського гуртка “Хрестоматія” і почав друкувати свої поезії. Вірші “Грішниця”, “Найдорожча перлина”, “Розкажи ти, моя Музо” засвідчили, що поет оминув період учнівства. При всій приземленості тем В.Самійленко не тяжів до тенденційних письменників, хоча й дружив з Б.Грінченком і був переконаний, що у творах є смисл показувати страждання бідного люду.

У багатьох поезіях В.Самійленка відчувалася неординарність, намагання знайти свій шлях у літературі, шлях, який би ґрунтувався на усталених нормах, але вів у ще не звідане для нашої літератури.

У студентські роки В.Самійленко брався за видавничу справу: він підготував альманах “Хвиля”, потім “Веселка”, свою збірку “Вірші В.Самійленка”, готовий був у цензурні брами “товкти, поки не відчинять”. Випотрошена добірка “З поезій В.Самійленка” – такий невтішний результат його війни з цензорами.

Поезії В.Самійленка, надруковані 1886 р. у шести номерах львівського журналу “Зоря”, а також публіка­ції наступного року роблять відомим його ім'я в україн­ських культурних колах.

У 1888 р. до цензури надійшов рукопис “Вірші В.Са­мійленка”, але цензор злякався не стільки оригінальних поезій, скільки вміщених тут перекладів, де, на його думку, митець виявив “більше сміливості, ніж літератур­ного хисту”, і тому повідомив у Петербург про низьку вартість рукопису, одночасно підкресливши взагалі не­бажаність друку. Аж через два роки письменник нава­жився надіслати одеському цензорові дещо змінений варіант книжки. Перша її частина, яка називалася “З поезій В.Самійленка», вийшла з численними правками. У 1906 р. у Львові побачила світ збірка “Україні” з передмовою І.Франка. Через три роки вона бу­ла перевидана в Києві в повному обсязі. (До речі, вірші “Так смійтеся” і “Російська серенада” в радянський час у двотомник письменника не потрапили.). Третє ви­дання збірки (доповнене) датується 1918 роком (Сміла).

В.Самійленко друкувався під багатьма псевдонімами (Іваненко, В.Полтавець, Л.Сумний, Смутний), але найчастіше підписував свої твори псевдонімом В.Сивенький, оскільки справді рано посивів і ще з універси­тетських літ носив це прізвисько.

Особливої уваги заслуговують сатиричні вірші В.Са­мійленка, наприклад “Ельдорадо” та “На печі”. У пер­шому з них у колоритному образі Ельдорадо – країни мрій і скарбів, щастя, райських утіх – виступає... Ро­сійська імперія, в якій мучаться всі нації, бідує простий люд, зате щасливо живуть “держиморди”, зате про волю можна говорити скільки хочеш у тюрмі, зате уряд “блюде” закони, нещадно караючи невинних. Картина “благополуччя” пройнята сарказмом. Ця поезія стала настільки популярною, що в народі побутували й дещо змінені її варіанти. А в поезії “На печі” В.Самійленко дошкульно висміяв доморощених патріотів, яким і не дано відчути краси жер­товних почуттів, бо все своє мізерне життя вони лише тремтять і різними способами рятують себе. У кожній “героїчній” справі персонажа автор вик­риває його лицемірство, підлість, які прикриваються ба­гаторазовими клятвами й запевненнями у вірності Укра­їні.

У сатиричні панорамі В.Самійленка кожного разу свої об'єкти: в “Ельдорадо" – державна структура “щасливого краю" з усіма соціальними і національними деталями, в “Як то весло жить на Вкраїні!” – соціальна база панської радості на “нашому хуторі”, як називав поет Україну в імперському контексті, у “Фармакології” – офіційні “лікувальні” засоби для суспільного організму, в “Російській серенаді” – дика відсталість “темного царства” з батюшкою-царем і “благонамеренним страхом” його підлеглих, у “Всеросійському святі” – політика коронованого “батога” у своїй вотчині. Яскраве розмаїття жанрово-стильових форм та прийомів. Крім різновидів куплетних структур, маємо монологи-сповіді (“Горе-поета”, “Возсоедененний галічанін”, “На печі”, “Твердий русин”, “Мрія бюрократа”), травестії (“Пісня про віщого Василя”, “Піїта” (на мотив М.Лєрмонтова), “Дума – цяця”), макаронічні пародії (“Разговори”, “Всеросійське свято (коронація)”), віршовані фейлетони (“Собаки”, “Фармакологія”), різні інші літературні та фольклорні форми (пісні, романси, анекдоти, оди, притчі).

“Вечірня пісня” В.Самійленка вже давно стала на­родною колисковою. У поезії “Україні”, сповненій почуттям готовності до самопожертви, він говорить: “ти звеш мене”, “в біді твоїй рідніша ти мені”, бо без батьківщини життя для нього не має сенсу. У фундаменті високої філологічної культури митця була народна мова, як висловився письменник, “нашої Тосканії”, “середньо-українського діалекту, фонетично найкращого, відповідного своїми законами тосканському італійської мови”.

Для молодого поета було характерне: дружба з гітарою, писання музики до своїх поезій (романс "До душі"), злободенних сатиричних куплетів, наміри укладати альманахи і завзяття воювати з цензурою, запис народних пісень з музикою, переклад античних творів, романсової лірики, спільні творчі задуми. Музика наклала відбиток на життя творчість В.Самійленка. Переїхавши в 1893 р. до Чернігова, він там грав на різних інструментах в оркестрі, в “народному театрі”, відвідував автора “Журби” Л.Глібова, який майстерно грав на гітарі. Переїхавши в 1903 р. до Миргорода, так захопився організацією концертів і вистав, участь в оркестрі який виконував навіть музику до опер, що сам написав оперетку на дві дії “Свиридон Холодний”, Тоді ж він познайомився з письменником і талановитим бандуристом Г.Хоткевичем, захопився так бандурою, що до кінця життя не розлучався з проектом її модернізації.

Музична термінологія ввійшла в його твори, один з його псевдонімів “Стаккато”. У циклі фейлетонів “Розмова” засідання думи він зобразив як гру “оркестру з чотирьохсот музикантів”, де “ударні інструменти”, як це властиво оркестрам східних народів, можуть заглушити все. Музичну структуру мають багато сатирично-гумористичних творів (“Російська серенада”, “Дума – цяця”, “Міністерська пісня”, “Соловейків спів” та ін.), а деякі написані в оперетковому стилі (“Розмова”, “Весняний спів”, “Пісня про свободу” та ін.). Ці твори автор задумував з музичним супроводом. Сучасники згадують, що в репертуарі поета було дуже багато українських, французьких та інших приспівок до гітари. “Пісню-чарівницю” він оспівав як диво, що у найзапекліших розтоплює крижані серця. Поезію “Святий вечір” (1889) – твір цілком світського змісту, стилізований під колядку.

У Києві В.Самійленко творчо співпрацював з М.Лисенко який поклав на музику поезію “Горе поета”, на Лисенкове прохання написав слова до “Запорозького маршу”, текст кантати “До 50 роковин смерті Т.Шевченка”.

У Чернігові, не без впливу Л.Глібова, його чудових загадок, пісень для дітей, В.Самійленко запропонував для дитячого журналу “Дзвінок” свою “Вечірню пісню”. До Самійленкових “Весняних пісень” Стеценко написав хор без супроводу для змішаного складу, а веселий “Цар Горох” з його музикою залишився унікальним зразком сатиричного солоспіву в українській музиці. Митець продовжував традиції української пісенно-романсової лірики.

Самійленкова лірика вражала не звичним шліфованим розмаїттям строфіки (цикли сонетів, терцин, секстин, октав, та ін.), лірики (олександрійський вірш, гекзаметр, елегійний дистих тощо).

31 грудня 1905 року у Києві вийшла перша українська газета “Громадська думка” з його фейлетоном “Як я перейшов од слова до думки”. У творчій біографії письменника почався другий київський період. Той В.Самійленко, який ще недавно скаржився, як на тяжке горе, що йому нічого не пишеться, тепер подавав один за одним якщо не фейлетон, то сатиричний вірш в “Громадській думці”, і в сатиричному журналі “Шершень”. Він буквально став в українській пресі і як фейлетоніст, і як поет-сатирик.

Влітку 1906 р. було заборонено “Шершень” з оголошенням воєнного стану в вересні не стало й “Громадської думки”. У новій газеті “Рада” з посиленням реакції все менше лишалося місця для фейлетонів та сатир “В.Сивенького”.

У Добрянці письменник кілька поезій і перекладів з іспанської, гротескна п'єса на дві дії “У Гайхан-бея” – весь його доробок за цей час. Перешкодою були не умови праці, матеріальні нестатки і родинне нещастя, а атмосфера глибокої провінції, втрата відчуття пульсу живої публіки, читача, яке він завжди мав у Києві.

Поява кожного сатиричного твору В.Самійленка переважно пов'язана з конкретною подією: вмер в Києві лютий цензор – українофоб Рафальський у січні 1888 р. – з'явилася “Пісня про віщого Василя”, виступив лідер галицьких москвофілів на зборищі київських монархістів 17 жовтня 1890 р. – тут же “Воссоединенний галичанин”, відбувся 1896 р. кривавий коронаційний церемоніал- з'явилось “Всеросійське свято”, вбили в липні 1904 року міністра внутрішніх справ Плеве – тут же “Істинно руський плач над могилою”, розпочав прем'єр Вітте в 1905 р. гру в конституцію з повсталим народом – тут же байки “Мудрий кравець”, “Невдячний кінь”.

Як найбільшу особисту трагедію він переживав громадянську війну, початок якої викликав у поета почуття розпачу, гніву, гострого болю. Вивелось все в мало не єдиному ліричному творі тих часів – поезії “Як ми ждалі її віковічні раби” (1918).

В умовах своє сумної одісеї під час громадянської війни В.Самійленко зібрав свій же матеріал для злободенної сатири з під його пера виходять поезії “Діяч”, “Громадянин”, “Від чого люди лихі”, “Іванова партійність”, вони спрямовані проти своїх “громадян”, “діячів” – кар'єристів користолюбців, демагогів, політичних спекулянтів, а той просто неуків та шкурників.

Винятково цікава тодішня Самійленкова сцена-байка “Іванова партійність”. В ній немає традиційних вовків, лисиць чи ослів, нема й традиційного сюжету, її персонажі – це один Іван і сім “енків”: Іваненко, Петренко, Василенко, Павленко, Палажченко, Горпинченко, Дубенко. Всі вони – “лідери” партій – це “праві” та “ліві” есери, есдеки, самостійники, більшовики. Всі готові розбити один одному голову, бо кожен вважає тільки себе вождем і виразником волі народу. Митець з простотою знайшов спосіб щоб показати хто є хто – він дав “енкам” сцену, а Іванові – останню репліку. Це замість моралі. Від “Мудрого кравця” до “Іванової партійності” – така еволюція байки у творчості В.Самійленка.

Перші поезії та переклади В.Самійленка надруковані в 1886 р. І.Франком у львівському журналі “Зоря” та в 1887 р. В.Олександровим у харківському альманасі “Складка”. У середині 1889 р. письменник підготував ще один збірник, але через переклади він не проходив цензуру.

На початку квітня 1890 р. митець подав одеському цензорові новий варіант збірки власних творів і 26 липня того ж року після багатьох вилучень та сурової вимоги підігнати все до російського правопису отримав дозвіл на друк.

“Самійленко Володимир Україні”. Збірник поезій 1885 – 1906 р.р. видано заходом М.Мочульського. З передмовою І.Франко – Львів, у 1906 р. – перше прижиттєве зібрання творів письменника. Сприяв виданню цієї збірки І.Франко. У 1909 р. ця збірка була перевидана в Києві без змін, лише з незначними уточненнями у Франковій передмові та поправками в деяких поезіях. 10 лютого 1909 року Київський тимчасовий комітет у справах друку наклав арешт на це видання і порушив справу про притягнення автора до відповідальності. 24 лютого того ж року Київський суд відмінив постанову тимчасового комітету, але й після цього В.Самійленко не має спокою, бо 13 травня 1911 року Петербурзька цензура знову розглядала цю збірку власне для того, що б обмежити її розповсюдження і виключити можливість нового перевидання.

Третє доповнене видання – “Самійленко Володимир. Україні. Збірка поезій 1884 – 1917 р.р.” (Вид. 2 – Сміла: Промінь, 1918 – було єдине найповніше, вільне від цензури прижиттєве зібрання творів письменника.)

Літературна спадщина В.Самійленка досі повністю не зібрана і текстологічне не опрацьована. Письменник свого архіву не залишив. А те, що збереглося, розпорошено по різних архівах.