3. Значущість в.Самійленка як поета філософського складу. Філософічність, вселюдський сенс поезій (“Людськість”, “Дві планети”, “Непевність”, “Елегії”), поеми (“Герострат”)

Лірика В.Самійленка, як його сатира відразу привабила читачів своєю мелодійністю, ясністю і логічною стрункістю думки. Його “найдорожча перлина”, “Непевність”, “Не вмре поезія”, “Людськість”, твори присвячені Т.Шевченкові, Україні, рідній мові, не випадково входили до репертуару читців, звучали на різних зібраннях. У них впадає у вічі чітка градація думки, відшліфовані, часто афористичні рядки. Природна потреба висловити продумане, зважене, вистраждане без будь-якої штучності, вкладається у формальні рамки віршової форми навіть там, де вони аж надто тверді, скажімо, у тому ранньому акровірші “У мене є одне кохання”.

Самійленкова лірика пройнята почуттям тривоги, скорботи, непевності за долю народу, який у неволі втрачає те, що осягають вільні народи. Ще на початку 90-х років ХІХ ст. митець в поезії “Людськість” (1893) збагнув, що з новим машинізованим століттям на людство насувається і страшне зло – втрата духовних цінностей, дефіцит людяності, бездушний практицизм, що “ножем холодним міркування” розсікає все найдорожче в народі і особистості.

Роздуми про людськість, про людину, смисл життя, про долю рідного краю – це провідні мотиви Самійленкової лірики.

В українській ліричні й поезії 80-х років свіжими були філософські, “космічні” мотиви творів Самійленка-гуманіста. Він чи не перший робить спробу глянути на суперечності життя земної суспільності з космічної висоти (“Дві планети”).В ліричних творах є роздуми про людське життя в неволі, змарновані покоління (“Зимовий діалог”), про фізичну смерть і духовне безсмертя – славне і в неславі, ганьбі (“Герострат”). Про нереалізовані можливості поета у філософській ліриці промовляють його “Думи буття” (1918) з порушеними в них саме у філософському плані такими темами, як матеріал свідомість, абсолютне і відносне, пізнане і не пізнане, єдність окремого і загального.

Три значні ліро-епічні твори – “Герострат”, “Гея”, “Спритний ченчик” – написано в різний час. В окремий розділ “Поеми” їх було включено лише у виданні 1990 р. Можливо, це було зумовлено тим, що авторське визначення жанру двох із них було іншим, а “Гея” в Україні не видавалася.

Уперше окремим виданням поема “Герострат” вийшла у Львові (В.Сивенький. Монолог у трьох сценах, 1889), згодом твір публікував­ся в розділі “Антологія лірики” у виданні 1926 р. та в розділі “Ліричні поезії” у виданнях 1958 та 1963 р.р. “Гея” з'явилася друком на сто­рінках еміграційного громадсько-політичного та літературного тиж­невика “Визволення” в 1921 р. (Львів, 1 – 8 ч., червень-серпень). Окремий фрагмент поеми “Смерть повстанців” було надруковано в “Літературно-науковому віснику” в 1922 р. Щодо жанрової природи твору автор зазначав: “В Галичині я написав... “Пісні Гея” (поема в 5 частинах)”. Лише “Спритний ченчик” був названий В.Самійленком поемою.

В основу сюжету першої поеми “Герострат” покладено античний міф (можливо, заснований на реальних фактах) про грека з Ефеса чи прагнучи прославити своє ім'я і здобути таким чином безсмертя спалив у 356 р. до н. е. храм Артеміди Ефеської, видатний витвір архітектурного мистецтва, що вважався одним із семи чудес світу. Вся поема, як зазначав автор, монологічного плану, її єдина дійова особа Герострат. У першому монолозі героя осмислюється сенс людського життя і поняття безсмертя. Звертаючись до вічних явищ “оди – зірок, що “високо тремтять, розсипавшись по дивній ризі неба”, до пишної красою землі, неба – “злотом затканої блакиті”, – герой з болем думає про свою смертність.

Жорстока Мойра (богиня долі) дала людині замість безсмертя розум і нездійсненне бажання вічного життя. Виникає відчуття величі світобудови і на її тлі нікчемності окремої особистості, трагічного “Я” ге­роя, мислячого, проте такого, що мусить за хвилину піти у небуття, зникнути.

З'являється думка про славетних велетнів-героїв – Ахіллеса, Гектора, Патрокла, славетних творців, поетів, що ввійшли у безсмертя. Під час бійки з ворогами, перелякавшись смерті, він втік – отже, військової слави не здобуде; не переможець він і на полі поезії (“Але з моєї першої поеми Усі сміялись...”). Від страху перед власною нікчемністю і вічним небуттям у душі Герострата зароджується бажання помсти. Поема набуває етико-філософського звучання: в ній розкривається природа зла, його витоки, його вплив на життєву поведінку людини.