1. Літературна мова та її ознаки.

ЛІТЕРАТУРНА МОВА — унормована мова сусп. спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Л. м. — одна з форм над. мови, що існує поряд з іншими її формами — діалектами (територіальними, соціальними), просторіччям, мовою фольклору. Гол. ознаки Л. м. — її наддіал. характер, стабільні літ. норми в граматиці, лексиці, вимові, функц.-стильова розгалуженість. Використання Л. м. в усіх сферах комунікат. практики сусп-ва (засобах масової інформації, держ. установах, у системі освіти, науки, культури, худож.-літ. творчості) забезпечує її поліфункц. Характер. Укр. писемні пам’ятки засвідчують староукраїнську літературну мову і нову українську літературну мову. Староукр. мовою написано юрид., ділові документи, створено культову (релігійну) л-ру. Нова укр. літ. мова, починаючи з творів І. Котляревського, найповніше репрезентована художнім стилем, меншою мірою — публіцистичними, наук., епістолярними творами. Сусп.-політ, умови, в яких перебував укр. народ, розділений між Рос. та Австро-Угор. імперіями, спричинилися до існування двох варіантів літ. мови — східноукраїнського і західноукраїнського, що характеризувалися відповідними регіон, нормами. Поліфункціональна Л. м. характеризується розгалуженою системою стильових різновидів української мови, які, взаємодіючи між собою, сприяють розвиткові мовно-виражальних засобів, шліфуванню стиліст, норм.

2. Основні етапи розвитку укр мови.

концепція вченого-мовознавця, славіста, доктора філософії академіка Юрія Шевельова — українська мова безпосередньо виділилася з праслов'янської мови. Після розпаду праслов'янської мови у «східних слов'ян» сформувалося п'ять діалектів, два з них — києво-поліський та галицько-подільський — утворили українську мову.

«Джерельний» підхід Ю. Шевельова виділяє такі періоди:

протоукраїнський період VІІ-ХІ ст.

давньоукраїнський період ХІ-ХІV ст.

ранньосередньоукраїнський період ХV—ХVI ст.

середньоукраїнський період середина ХVI — перші роки ХVIІІ ст.

пізньосередньоукраїнський період ХVIІІ ст.

Ю. Шевельов виділяв у періоді з VІІ до кінця ХІV два етапи розвитку української мови: протоукраїнський період VІІ-ХІ ст. (для якого немає джерел, написаних носіями мови на території України) та давньоукраїнський період ХІ-ХІV ст. (який представляє значна кількістю писемних пам'яток церковнослов'янською мовою

концепція російського мовознавця Олексія Шахматова (з українських учених близькі погляди на походження української мови мав Агатангел Кримський) — українська мова походить зі «спільноруської прамови», з якої походять й інші «руські мови» (північно-великоруська, південно-великоруська та білоруська). Попри це українська мова суттєво відрізняється від інших «руських мов» різноманітними фонетичними явищами та лексикою.

1. Орфоепія як розділ мовознавства.

Орфоепі́я— це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам. Першим почав використовувати М. В. Гоголь. В науці про мову орфоепія означає розділ, присвячений вимовним нормам. Кодексом орфоепічних норм є орфоепічний словник, у якому зафіксовані норми літературної вимови за допомогою спеціальних транскрипційних знаків.

Основний перелік норм української літературної вимови виглядає так:

1 Вимова голосних звуків

2 Вимова приголосних звуків

2.1 Асиміляція груп приголосних

Літературна вимова — нормалізована вимова освічених людей без діалектних або індивідуальних рис. Правильна, красива вимова значною мірою залежить від наголошення слів. Мовній нормі притаманний двоїстий характер: з одного боку — мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого — норма виразно виступає і як явище суспільне.

Сукупність загальноприйнятих,-усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.

6. Вимова слів іншомовного походження 

в іншомовних словах, як і в українських, приголосні перед голосним е не пом'якшуються (телефон, телеграма, система

Ненаголошений е після приголосних в іншомовних словах звичайно виявляє нахил до зближення з и (як і ненаголошений и до зближення з е): те^инденція, не^игатив, те^иматика,

Після приголосних д, т, з, ц, ж, щ, р, с у загальних іншомовних словах завжди пишеться й вимовляється и: диспут, тираж, стимул

Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями:

1. Голосні [і] та [й] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [й], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [й], а не [і]: тираж, режим, шифр.

2. В іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не переходить в [у]: документ, корупція, доручення

3. Ненаголошені [ё], [и] після приголосних вимовляються з наближенням до [й], [є]; [те'нде'нц'ійа]

Слід пам’ятати, що вимова іншомовних слів близь­ка до їх написання; треба намагатися не порушувати цього правила.