31. Україна у складі імперій. Загальна характеристика розвитку культури, періодизація.

Розвиток українською культури в період перебування України у складі Російської та Австрійської імперій, від зруйнування Гетьманщини і до початку 20-го ст. був достатньо плідним, однак і достатньо складним.

Умовно цей період в історії української культури доцільно розділити на три під періоди: перший — кінець XVIII — кінець 50-х років XIX ст., що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою; другий — 60—90-ті роки XIX ст. — час її входження в загальнослов'янський та світовий культурний процес; і третій — початок XX ст. — час утвердження її як великої національної культури.

Розглянемо спершу рівень освіти в Україні. На початку цього періоду на території України існувало не багато шкіл, як і на решті території російської імперії, це було пов’язано з тим, що освіта була доступна не всім. Так просте населення, кріпосні могли навчатися в школах, що були церковними парафіями, а існування цих шкіл залежало від внесків зубожілого закріпаченого селянства. Ситуація трохи поліпшилася після відміни кріпосного права у 1861 р., тоді утримання шкіл було передано земствам. В цей же період в Україні великі зрушення відбулися на рівень середньої освіти, який був представлений гімназіями. Однак, необхідно зазначити, що навчання в них велося здебільшого російською мовою, а їх кількість не могла задовольнити потреби населення. В Австрійській імперії ситуація з середньою освітою була дещо ліпшою. Велику роль у піднесенні культури відіграли вищі навчальні заклади. Заснований у 1805 р. Харківський університет, пізніше – Київський університет, та Львівський університет.

Поліпшується розвиток наукової діяльності на території України. До вчених всеросійської, або навіть європейської слави належить фізик-теоретик Умов, математик О. Люпанов, ембріолог Ковалевський, про роботи якого схвально відгукувався Ч. Дарвін, економіст М. Туган-Барановський з «Кон’юктурною теорією ринку», історик В. Антонович та ін..

Діяльності вчених на Україні сприяли чисельні наукові товариства, такі як «Стара Громада», «Товариство Нестора Літописця» та ін..

В цей період українська література не лише вижила, а й розцвіла — незважаючи, а може й у відповідь, на заборони та репресії. Із зростанням числа випускників університетів збільшувалися також кількість авторів та коло читачів. До того ж галицька преса надавала східноукраїнським письменникам широкі можливості обминати царську цензуру. До бурхливого розвитку української літератури також спричинилося успішне освоєння нових літературних стилів. У другій половині століття поступово занепав романтизм, що справляв великий вплив на розвиток української літератури початку XIX ст., на зміну йому приходить реалізм.

Серед відомих літературних діячів першої половини 19-го ст. необхідно відмітити поета Т. Г. Шевченка. Його твори: поема «Сон», «Гайдамаки» та безліч інших віршів, в яких він відкрито виражався проти кріпацтва та діючого в державі ладу.

Відомими письменниками 2-ї половини 19-го ст. були: І. Нечуй-Левицький, який описував зміни в українському селі після скасування кріпацтва, Панас Мирний, який не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко дослідив, який вплив на людину справляє несправедливість.

На зламі століть в літературі з’являються модерністські прийоми опису переживань, най яскравіше цей підхід відбився у творчості двох провідних літературних постатей прозаїка М. Коцюбинського та поетеси Лесі Українки.

Особливою популярністю в цей період користувався театр. Глибоко занурений на своєму початковому етапі в українську етнографію. Вирішальним чинником його розвитку й однією з небагатьох поступок режиму українському рухові став дозвіл користуватися на сцені українською мовою. Завдяки цьому театр залишався єдиним середовищем, у якому українська культура могла розвиватися більш-менш вільно, тому він швидко зосередив у собі велику творчу енергію. Вплив театру виходив за художні рамки, оскільки в душі багатьох українців іскра національної гордості й самосвідомості часто спалахувала саме під час перегляду п'єси, що талановито виконувалася рідною мовою. Марко Кропивницький заснував у Єлисаветграді перший професійний український театр. Через рік трупа налічувала 100 акторів. У 1890-х роках існувало принаймні п'ять професійних труп, що виступали по всій імперії; кожна з них могла похвалитися репертуаром від 20 до 30 п'єс. Театр, без сумніву, далеко відійшов від того стану, в якому він перебував у 1860-х роках, коли міг спиратися лише на кілька українських п'єс, як, зокрема, «Наталка Полтавка» Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка та «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського.