1.Oзнаки та поняття держави Держава являє собою особливу форму організації суспільства, сутність якої зумовлена історичним етапом його розвитку.

Держава – це сукупність людей, території, на якій вони проживають, та наявність у межах даної території суверенної влади. У цьому розумінні термін "держава" є тотожним поняттям "країна", "основний суб'єкт міжнародного права".

держава — це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини насе¬лення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління за-гальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління за¬гальносуспільними справами.

ОСНОВНІ ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ

1. Суверенітет

Повнота, верховенство і неподільність державної влади у межах держави (внутрішній суверенітет).

Са¬мостійність і незалежність держави у зовнішніх відносинах з іншими державами (зовнішній суверенітет).2. Територіальність

Державна влада обмежена певною те¬риторією, на яку поширюється суверенітет держави

3. Народонаселення

Суб'єктом і об'єктом державної влади є народ — громадяни (піддані) даної держави

4. Наявність апарату керування і примусу (механізму дер¬жави

Система органів та організацій, які утворені держа¬вою для реалізації її функцій і задач.

5. Публічно-політичний характер державної влади

Існують державно-правові інститути, відділені від населення, що виражають волю панівних верств населення (со¬ціальної групи, блоку класових сил, більшості народу); публічна (державна) влада — влада, яка не співпадає з населенням, але виступає від його імені, забезпечує державний примус.

6. Легалізований примус (насильство

Держава (її органи) мають право застосовувати примус до всіх громадян, іноземців та осіб без громадянства на території держави

. Універсальність

Держава — єдина універсальна органі¬зація на території країни, яка охоплює все населення, вста¬новлює адміністративно-територіальний поділ, інститут гро¬мадянства і негромадянства.

. Правові норми

Легалізують діяльність держави, регулю¬ють громадські відносини, санкціонуються й охороняються державою.

9. Податкова система і спеціальний матеріальний фонд (скарбниця, бюджет

Податки — це матеріальні кошти, які стягує держава з населення, необхідні для утримання держав¬ного апарату (фінансова основа його діяльності), розв'язання загальносоціальних задач держави.

Атрибути держави

Столиця

Національна валюта

Державна символіка:державний герб;державний гімн;державний прапор

Кордони

2.Форми держави та її елементи Форма держави – це спосіб організації і здійснення державної влади.

Форма держави – це єдність трьох її основних елементів: форми правління, форми державного устрою, політичного режиму.

Форма держави – це така структура, яка включає не тільки організаційні елементи, але і зв’язки між ними, а також елементи функціональні (методи діяльності)

Елементи форми держави

Форма державного правління – порядок організації верховної державної влади, який визначається джерелом формування влади, компетенцією та взаємозв’язком органів влади

Монархія:

1)абсолютна (необмежена);

2)обмежена (дуалістична та парламентська).

Республіка:

1)парламентська;

2)президентська;

3)змішана(парламентсько-президентська

або президентсько-парламентська).

Форма державного устрою – спосіб адміністративно-територіального устрою держави, який визначає характер та порядок взаємовідносин між державою і її окремими частинами, між центральними і місцевими органами державної влади.

Унітарна держава

Федерація

Конфедерація

Співдружність

Форма державного режиму (політичний режим) – являє собою сукупність засобів і методів здійснення державної влади

Демократичний режим:

1) ліберально-демократичний;

2) радикально-демократичний;

3) консервативно-демократичний

Антидемократичний режим:

1) авторитарний (революційний, стабілізаційний)

2) тоталітарний (фашистський, расистський, військово-диктаторський).

4.Фунції держави та її класифікація Функції держави — основні напрямки і сторони діяль¬ності держави, в яких відображаються і конкретизу¬ються її сутність, цілі й задачі.

Функції держави — особливий механізм державного впливу на суспільні відносини і процеси, який охоплює основні на¬прямки діяльності держави у керуванні суспільством. Функції держави тісно пов'язані з характеристиками держави, її типом і формою. З еволюцією держави еволюціонують і її функції.

Залежно від тривалості дії

Постійні – здійснюються на протязі тривалого історичного періоду функціонування держави (наприклад: функція охорони правопорядку

Тимчасові – характерні для якогось незначного за часом історичного періоду (наприклад: функція ліквідації наслідків якогось стихійного лиха)

Від соціальних чинників

Основні – найбільш загальні та важливі напрямки діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед державою в конкретний історичний період (наприклад: оборони, підтримання зовнішніх відносин, охорони правопорядку та ін.)

Неосновні (другорядні) – напрямки діяльності держави зі здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя (наприклад: управління персоналом, матеріально-технічне забезпечення та управління майном та ін.)

Залежно від сфери застосування (за територією виконання

Внутрішні – характеризують внутрішню політи¬ку, здійснюються в межах території держави і націлені на ви¬рішення внутрішніх її задач

Зовнішні – відображають діяльність держави на міжнародній арені у її взаємодії з інши¬ми суб'єктами міжнародних відносин, спрямовані на встанов¬лення і підтримку певних відносин з іншими державами

Форми реалізації функцій держави

Правотворчість – діяльність спеціальних державних органів по розробці та прийняттю нормативно-правових актів

Правоохоронна – діяльність державних органів по створенню умов для дотримання законності та правопорядку

Правореалізація – практична діяльність державних органів з реалізації своїх повноважень

5.Поняття та ознаки права Право – це система встановлених і визнаних державою норм, які регулюють суспільні відносини, формально закріплюють міру свободи, рівності і справедливості відповідно до волі населення країни і забезпечуються усіма заходами легального державного впливу.

Право має велику цінність.

Цінність права — це здатність права служити метою і засо¬бом для задоволення соціальне справедливих, прогресивних потреб та інтересів громадян, суспільства в цілому.

Можна виділити такі основні прояви соціальної цінності права:

право має інструментальну цінність, надаючи діям лю¬дей організованості, стійкості, узгодженості, робить їх цивілізованими;

право впливає на поведінку і діяльність людей за допо¬могою узгодження їх специфічних інтересів, тобто право не пригнічує приватний інтерес, а, навпаки, погоджує його з громадським інтересом;

право є виразником і визначником свободи особи у суспільстві, при цьому не означає свободу взагалі, а визначає межі, міру цієї свободи;

право має здатність бути виразником ідеї справедливості, утверджує рівність усіх громадян перед законом;

право виступає джерелом оновлення суспільства відпо¬відно до історичного ходу суспільного розвитку; особливо його цінність зростає в умовах краху тоталітарних режимів і затвер¬дження нових ринкових механізмів;

правові підходи є основою і єдино можливим засобом роз¬в'язання проблем міжнародного і міжнаціонального характеру.

Сутність права полягає в регулюванні суспільних відносин в умовах цивілізації — у досягненні на нормативній основі такої стабільної організованості суспільства, при якій реалізу¬ються демократія, економічна свобода, свобода особи.

ОЗНАКИ ПРАВА

Державна санкціонованість

Держава встановлює норми права або санкціонує (визнає) існуючі у суспільстві норми як правові.

Зміст поняття “санкція” включає:

1) джерело;

2) дозвіл;

3) елемент норми права.Системність

Право складається із системи пов’язаних між собою у певному порядку правових норм, правових інститутів і галузей права

Загальнообов’яз-ковість

Право обов’язкове для всіх суб’єктів, незалежно від статі, віку, національності, майна і т.д.

Формальність

Право завжди виражене у певній формі – у вигляді офіційних законів та інших нормативних актів, у письмовому вигляді, з чітким визначенням прав та обов’язків.

Нормативність

Як і інші соціальні норми, норми права мають загальний, а не конкретний характер. Норма права – розпорядження загального характеру. Вона розрахована не на окреме, разове відношення, не на конкретних осіб, а на безліч схожих відношень і на безліч неперсоніфікованих адресатів, які підпадають під умови її дії. Правова норма відображає та регулює відношення між людьми. В упорядкуванні цих відношень безпосередньо зацікавлена і бере участь держава, вони багаторазово повторюються і є найбільш типовими.

Державна охорона

Включає державний легальний примус, різні організаційні, виховні і попереджувальні заходи, а також можливість притягання до юридичної відповідальності порушників норм права

Формальність

Право завжди виражене у певній формі – у вигляді офіційних законів та інших нормативних актів, у письмовому вигляді, з чітким визначенням прав та обов’язків.

Нормативність

Як і інші соціальні норми, норми права мають загальний, а не конкретний характер. Норма права – розпорядження загального характеру. Вона розрахована не на окреме, разове відношення, не на конкретних осіб, а на безліч схожих відношень і на безліч неперсоніфікованих адресатів, які підпадають під умови її дії. Правова норма відображає та регулює відношення між людьми. В упорядкуванні цих відношень безпосередньо зацікавлена і бере участь держава, вони багаторазово повторюються і є найбільш типовими.

Державна охорона

Включає державний легальний примус, різні організаційні, виховні і попереджувальні заходи, а також можливість притягання до юридичної відповідальності порушників норм права

Норми права є регуляторами суспільних відносин. Так, ці регулятори виступають щодо кожної окремої особи як зовнішній фактор, тому термін "право" в такому розумінні має об'єктивний характер, тобто не належить будь-якому суб'єктові, не відображає його особистої властивості. Державні загальнообов'язкові правила поведінки встановлюються і діють незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта: він, вступаючи в суспільне життя, вже застає "готовими" певні юридичні норми, що склалися до нього і незалежно від нього. У зв'язку з цим право, як систему норм, називають об’єктивним правом.

Суб’єктивне право характеризує певні можливості (свободи), які належать саме суб'єктові - учасникові суспільного життя і, отже, залежать від нього, від його свідомості, принаймні щодо використання їх.

6.Правова норма та її структура Норми права - це формально обов'язкові правила фізичної поведінки, які мають загальний характер, встановлюються або санкціонуються державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечуються її організаційною, виховною та примусовою діяльністю

Норми права складаються із двох різновидів загальнообов’язкових правових розпоряджень:

1. Правил поведінки.

2. Вихідних (установчих) норм.

Правила поведінки – це безпосередньо регулятивні норми. Вони встановлюють вид і міру можливої і належної поведінки учасників громадських відносин, їх взаємні суб’єктивні прав та юридичні обов’язки. Такі правила поведінки складають більшу частину правових норм.

Вихідні (установчі) норми – це норми-принципи, норми-дефініції. Вони являють собою норми опосередкованого регулювання, встановлюють загальні початки, вихідні положення і напрямки правового регулювання.

Ознаки правової норм

Регулює групу кількісно невизначених суспільних відносин

Застосовується неодноразово

Містить формально-обов’язкове правило поведінки

Структура норми права – це внутрішня конституція норми, яка проявляється у взаємодії її основних структурних частин (елементів).

1. Гіпотеза. Частина норми права, яка вказує на конкретні життєві обставини, при яких дана норма (її диспозиція) вступає в дію. Це умова застосування норми. Гіпотеза відповідає на питання: хто? Коли? За яких умов?

2. Диспозиція. Це ядро правової норми, правило поведінки, яке містить суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Реаліза¬ція диспозиції можлива тільки за умов, указаних у гіпотезі. Диспозиція є найбільш важливою частиною правової норми. Вона відповідає на питання що робити? чого не треба робити?

3. Санкція. Частина норми права, яка містить юридичні наслідки виконання або невиконання правила поведінки, за¬фіксованого в диспозиції. Санкція відповідає на питання: які наслідки можуть статися у випадку порушення правової норми (диспозиції)?

7.Правовідносини: поняття та структура Правові відносини у загальному значенні можна визначити як суспільні відносини, урегульовані правом

Правові відносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії юридичних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.

Жодна людина не може залишатися поза правовідносина¬ми, не вступати до них у своєму повсякденному житті і діяль¬ності, оскільки без цього вона не зможе реалізувати багато своїх прав і можливостей, задовольнити інтереси, потреби. Пра-вовідносини становлять основну сферу громадського цивілізо¬ваного життя.

Правовідносини — наслідок, результат дії права як соціаль¬ного і державного інституту. У додержавному (родовому) суспільстві правовідносин не було, оскільки не було права. Це означає, що правовідносини неможливі поза правом і без права. Є лише відносини, які об'єктивно потребують або не потребу¬ють правового опосередкування

ОЗНАКИ ПРАВОВІДНОСИН

1. Вони виникають, припиняються або змінюються лише на основі правових норм. Немає норми права — немає і право-відносин. Вони являють собою якусь єдність, цілісність.

. Правовідносини – це взаємний зв'язок між суб'єкта¬ми, внаслідок якого вони наділяються взаємними юридичними правами й обов'язками, які у правовій науці прийнято називати суб'єктивними. Цей зв'язок і є власне правовідносини, в рамках яких праву однієї сторони відповідає обов'язок іншої, і навпаки.

. Правовідносини – це завжди двосторонній або багато¬сторонній зв'язок. У більшості правовідносин кожний із учас¬ників одночасно має право і несе обов'язок.

. Правовідносини мають вольовий характер. Це проявляється двояко. По-перше, через норми права відображається державна воля; по-друге, в силу того, що правовідносини не можуть настати без волевиявлення їхніх учасників, принаймні одного з них. Необх¬ідний вольовий акт або дія, що дає початок правовідносинам.

. Правовідносини охороняються й гарантуються державою.

Структура правовідносин – субект обект і зміст

1. Суб'єкти правовідносин — це учасники, або сторони пра¬вовідносин, які мають правосуб'єктність. Суб’єктом правовідносин є право- і дієздатний суб'єкт суспільного життя, який є носієм юридичних прав і обов'язків. Юридичною передумовою набуття учасниками суспільного життя суб'єкта правовідносин є наявність у нього правоздатності, а що до певних правовідносин - ще й дієздатності.

Правосуб'єктність — це можливість або здатність особи бути суб'єктом права з усіма наслідками, що звідси впливають.

Правоздатність—це загальна можливість, яка визначається державою, мати передбачені законом права та обов'язки, здатність бути їх носієм. Правоздатність - це закріплена в законодавстві і забезпечена державою можливість суб'єкта мати юридичні права і нести юридичні обов'язки. У людей правоздатність виникає з моменту на¬родження і припиняється зі смертю. Правоздатність особи ніхто не може обмежити, і ніхто не може бути її позбавлений.

Дієздатність - це закріплена в законодавстві і забезпечена державою можливість суб'єкта здійснювати свої права і обов'язки особистими діями. Дієздатність — це правоздатність особи мати права і обо¬в'язки, своїми діями виконувати їх, а також нести відпові¬дальність за наслідки своїх дій.

Суб'єкти правовідносин поділяються на такі види:

1. Фізичні особи (люди): громадяни даної держави, іноземні громадяни, біпатриди (громадяни двох держав), апатриди (особи без громадянства).

2. Об'єднання: державні (держава в цілому), органи держави, державні установи, підприємства, організації, юридичні особи, громадські організації (політичні партії, рухи).

3. Соціальні спільності: народ (нація), територіальні спільності (населення, адміністративно-територіальні одиниці, виборчі округи), трудові колективи.

2. Об'єкт правовідносин - це певне особисте або соціальне благо для задоволення і використання якого встановлюються взаємні юридичні права і обов'язки суб'єктів. Об'єктами правовідносин є ті матеріальні або нематері¬альні блага (речі, дії, наслідки дій, особисті немайнові блага), з приводу яких виникли правовідносин, на використання або охорону яких спрямовані взаємні суб'єктивні права та юри¬дичні обов'язки.

Залежно від характеру та видів правовідносин їх об'єктами виступають:

 матеріальні блага (речі, предмети, цінності);

 нематеріальні особисті блага (права і свободи людини, духовні цінності, морально-психологічний стан людини, певні соціальні властивості об'єднань, спільностей);

 поведінка, дії суб'єктів, різного роду послуги та їхні результати;

 продукти духовної творчості;

 цінні папери, офіційні документи

3. Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного

Юридичний зміст - це суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, зафіксовані у певних правових нормах, тобто можливість дій уповноважених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'язальних суб'єктів.

Фактичний зміст - це сама поведінка суб'єктів, їх діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права і юридичні обов'язки сторін.

Зміст суб'єктивного права включає такі можливості як можливість діяти відповідно до свого бажання, можливість вимагати певних дій від інших суб'єктів, зобов'язаних на це, можливість звернутися до компетентного органу чи посадової особи за захистом свого суб'єктивного права.

Отже, суб'єктивне юридичне право - це закріплена в юридичній нормі можливість певної поведінки суб'єкта з метою використання ним певного блага, яка забезпечується юридичними обов'язками інших суб'єктів

Зміст юридичних обов'язків становлять необхідність здійснення певних дій; необхідність утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб; необхідність нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою права дій.

Тому, юридичний обов'язок - це закріплена в юридичній нормі і забезпечувана державою необхідність певної поведінки суб'єкта для задоволення інтересів уповноважених суб'єктів. Юридичний обов'язок — це вид і міра належної або по¬трібної поведінки. В основу суб'єктивного права покладено юри¬дичне забезпечену можливість; в основу обов'язку — юридич¬не закріплену необхідність.

Структура юридичного обов'язку відповідає структурі суб'¬єктивного права і включає в себе такі компоненти:

 необхідність особи виконувати певні дії або утриматись від них;

 необхідність правозобов'язаної особи відреагувати на звер¬нені до неї законні вимоги правомочної сторони;

 необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог;

 необхідність не перешкоджати контрагенту користуватись тим благом, на яке він має право.

Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою правової норми, що викликають виникнення, зміну чи припинення правовідносин

Юридичні факти, які є діями, в залежності від відповідності їх приписам правових норм поділяються на правомірні та неправомірні.

Правомірні поділяються на: а) юридичні акти - така правомірна поведінка, що здійснюється з метою викликання юридичних наслідків (складання людиною заповіту); б) юридичні вчинки - дії, що не мають спеціальної мети викликати юридичні наслідки (знахідка скарбу).

Неправомірні - це дії, які суперечать юридичним приписам. Поділяються

на винні (злочини, проступки) та безвинні, так звані правові аномалії (наприклад, випадки відповідальності без вини власника джерела підвищеної небезпеки).

8. Система права відображає внутрішню будову права як системи правових норм. Вона являє собою об'єктивно зумовлену внутрішню організацію права певної держави, яка полягає в єдності й погодженості всіх правових норм держави і в розподілі їх на інститути та галузі права.

Система права – це упорядкована сукупність усіх діючих у державі правових норм.

Внутрішня будова системи права виражається в її структурі.

Структура системи права – поділ усієї сукупності правових норм на галузі й інститути залежно від предмета і метода правового регулювання.

Предмет правового регулювання – ті суспільні відносини, які регулюються нормами права.

Метод правового регулювання – спосіб впливу норм права на певну сферу суспільних відносин. Це сукупність прийомів і способів правового впливу на учасників правових відносин для реалізації ними своїх функцій.

Отже, до структурних елементів системи права зараховують: норми права, інститути права, підгалузі права, галузі права.

1. Норма права — основний елемент системи права; "елементарна частка" права, первинний компонент, з якого складаються інститути і галузі права. Це правило поведінки, яке встановила й охороняє держава. Воно визначає права й обо¬в'язки учасників регулювання громадських відносин і служить критерієм правомірної і неправомірної поведінки. Немає норми права, яка б не входила до певного інституту та галузі права.

2. Інститут права — сукупність взаємодіючих правових норм, що регулюють визначену відносно самостійну групу однорідних суспільних відно¬син, яка являє собою особливу частину галузі права.

Інститут — складова частина, блок, ланка галузі. У кожній галузі права можна виділити безліч інститутів. На¬приклад, у сфері трудових відносин виділяються відносини, пов'язані з укладенням трудової угоди, відповідно, в трудовому праві формується інститут трудової угоди. Таким чином, виділяються й інші інститути права: у кримінальному праві — інститут призначення покарання, інститут звільнення від кримінальної відповідаль¬ності; у сімейному праві — інститут шлюбу, інститут усинов¬лення, інститут розлучення; у цивільному праві — інсти¬тут договору купівлі-продажу, інститут юридичної особи, інститут позовної давності і т. ін. Усі інститути функціонують у тісному взаємозв'язку один з одним як усередині даної галузі, так і поза нею.

Серед інститутів розрізняють:

а) галузеві (наприклад, інститут спадкоємства);

б) міжгалузеві (наприклад, інститут приватної власності).

3. Підгалузь права – певна сукупність (об'єднання) правових інститутів, яка об'єктивно складається в межах однієї галузі права. Як цілісне утворення підгалузь права регулює специфічне коло відносин у межах сфери правового регулювання відповідної галузі права.

Підгалузь права порівняно з галуззю об’єднує менші групи правових норм і регулює споріднені громадські відносини.

На відміну від правових інститутів, підгалузь права не є обов'язковим компонентом кожної галузі. Вона виникає тільки у великих за своїм обсягом та за характером галузях права. Так, наприклад, у складі конституційного права вирізняють такі підгалузі, як парламентське, муніципальне право; в цивільному – зобов'язальне, авторське, спадкове право. Галузі права, для яких характерні невеликі обсяги нормативного матеріалу, тісна консолідація, компактність не мають у своєму складі підгалузей права. До них, наприклад, належать процесуальні галузі права.

4. Галузь права - уособлена сукупність норм та інститутів, яка являє собою самостійну частину системи права і спрямована на регулювання певної сфери якісно однорідних суспільних відносин за допомогою особливого методу правового регулювання. Галузь права, найбільший структурний підрозділ і центральна ланка права, вона найповніше виражає "групові" особливості правового регулювання.

Ознаками галузі права є те, що:

1) кожна галузь має свій предмет;

2) кожна галузь має своє законодавство, як правило, самостійні кодекси;

3) кожна галузь має свій особливий юридичний режим, який регламентує правовий стан суб’єктів права, встановлює засоби реалізації прав та обов’язків і державно-правові заходи, спрямовані на неухильну реалізацію правових норм.

Основні галузі системи права України: конституційне, адміністративне, фінансове, земельне, цивільне, сімейне, трудове, аграрне, екологічне, соціального забезпечення, цивільно-процесуальне, кримінальне, кримінально-процесуальне.

8.Система Права Cистема права формується та функцiонує на пiдставi загальних об’єктивних закономiрностей. Це складне соцiальне явище, яке вiдображає та закрiплює у нормативнiй формi закономiрностi суспiльного життя. Право як система характеризується наступними ознаками: 1) Право - це органiчно цiле правове явище, а не випадковий набiр правових норм. Система права характеризується об’єктивнiстю. Вона не може створюватися за суб’єктивним розсудом людей, оскiльки обумовлена реально iснуючою системою суспiльних вiдносин. Право, з одного боку, вiдображає у специфiчнiй формi цю систему вiдносин, а з iншого боку, вчиняє на неї регулюючий вплив. Якщо право у своїх нормах не адекватно вiдображає потреби суспiльного життя - воно стає гальмом суспiльного прогресу. Для системи права характернi єднiсть та взаємозв’язок норм, що складають її. Вони не можуть функцiонувати iзольовано. Їх регулююча сила полягає у взаємоузгодженостi та спiльнiй цiлеспрямованостi. Будь-який структурний елемент, вiдокремлений вiд системи права позбавляється системних функцiй, а отже, i соцiального значення. 2) Система права - це багатоманiтне правове явище, до якого входять неоднаковi за своїм складом та обсягом структурнi елементи. Будучи цiльним утворенням, система права у той же час подiляється на норми права, iнститути права, пiдгалузi та галузi права. Такий подiл пояснюється великою рiзноманiтнiстю суспiльних вiдносин, якi вiдображає та регулює система права. Норма права регулює типове суспiльне вiдношення, утворюючи первинний елемент системи права, а з рiзних сполучень правових норм складаються iншi її елементи: iнститути права, пiдгалузi та галузi права, - якi регулюють бiльш складнi за структурою групи суспiльних вiдношень. Таким чином, система права - це внутрiшня будова права, яка виражається у єдностi та узгодженостi правових норм i разом з тим у подiлi права на вiдносно самостiйнi частини.

9. Форма (джерело) права - це державно-офіційні способи виразу і закріплення його норм, надання загальним правилам загальнообов'язкового, юридичного значення.

Джерело права – офіційний спосіб зовнішнього вираження й організації у належну юридичну оболонку норм права

Правовий звичай – санкціонований державою звичай, який набуває в силу цього загальнообов’язкового значення. Правовий (санкціонований) звичай – одна з найбільш давніх форм права. Правовий звичай – це правило поведінки, яке в силу багаторазового повторення стає звичкою, передається із поко¬ління в покоління й захищається примусовою силою держави. Правовий звичай – це санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру. Правовий звичай походить від простого звичаю, який стає правовим тоді, коли його закріплює (санкціонує) держава. Він полягає у визнанні державою та в наданні захисту тим чи іншим нормам, які давно склалися в даному суспільстві або в даній місцевості, в даній сфері відносин. Історії відомо багато випадків, коли звичаї родового ладу, трансформуючись, переростали поступово у санкціоновані звичаї. Однак, звичай є законом лише в тому випадку, коли він належить до категорії звичаїв, "визнаних" як закони тією чи іншою правовою системою. Тобто звичай, санкціонований державою, стає обов'язковим для виконання – він і є правовим.

Юридичний ( правовий) прецедент — судове або адміністративне рішен¬ня у конкретній юридичній справі, яке набуває загальнообов'-язкового значення при розв'язанні усіх наступних аналогічних справ. Тобто це рішення компетентного органу держави (судового, адміністративного) по конкретній справі, якому надається формальна обов'язковість при розв’язанні всіх наступних аналогічних справ. Судовий прецедент має широке значення та широко застосовується в англосаксонських країнах (Англії, Канаді, США, Австралії, Індії та інших країнах). В цих країнах судді в законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. В певній мірі суддя має право вирішувати ту чи іншу справу не на підставі конкретної норми закону, а на власний розсуд.

Прецедент може бути як судовим, так і адміністративним. Він надає судді або посадовій особі непросту можливість власного розсуду, ос¬кільки за відсутністю цілковитої аналогії життєвих ситуацій саме вони мають право оцінювати ступінь аналогічності обста¬вин, які розглядаються. Причому в прецеденті не обов'язкове все попереднє рішення, а лише сутність правової позиції суду, який ухвалив початкове рішення або вирок.

Нормативно-правовий договір — об'єктивоване, формально обов'язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлено за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою. Це документ загального характеру, який встановлюється за взаємною згодою кількох суб'єктів і забезпечується державою. Нормативні договори бувають внутрішньодер¬жавними і міжнародними, установчими і звичайними, типо¬вими і поточними. Найбільш поширений приклад нормативного договору — це колек¬тивний договір між адміністрацією підприємства і профспілко¬вою організацією, яка представляє трудовий колектив. Він відіграє значну роль при регулюванні трудових відносин.

Нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави (а також органу місцевого самоврядування), в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру. Нормативно-правовий акт — офіційний юридич¬ний документ, який приймається

Закон – це нормативно-правовий акт вищого представницького органу держави або самого народу, який регулює найбільш важливі суспільні відносини, відображає волю й інтереси більшості населення і має найвищу юридичну силу. Вища юридична сила закону полягає в тому, що він – акт вищого представницького органу держави, і цей акт може скасувати чи змінити лише орган, який його видав. Усі інші нормативні акти видаються тільки на підставі закону. Ознакою закону є також особливий порядок його прийняття, який включає ряд обов'язкових стадій.

Характеристика законів як правових документів вищої юридичної сили означає, що всі інші нормативні акти - акти іншої юридичної якості: всі вони перебувають "під" законом, тобто є підзаконними нормативно-правовими актами. Це акти компетентних органів держави, які видаються на підставі закону, згідно із законом та з метою його виконання.

Підзаконність цих актів не означає меншу юридичну обов'язковість: вони теж мають юридичну силу. Але їхня юридична сила не має такої загальності, як це властиво законам, що домінують над всіма іншими нормативними актами

10.Систематизація нормативно-правових актів Законодавство – це засіб закріплення і формального вираження правових норм.

Усі певним чином упорядковані нормативно-правові акти держави становлять систему законодавства. Система законодавства є результатом цілеспрямованої діяльності певних суб'єктів із систематизації законодавства, а тому і залежить від інтересів держави, потреб юридичної практики, рівня розвитку юридичної науки, законодавчої техніки тощо.

Систематизація нормативно-правових актів - це діяльність, спрямована на впорядкування законодавства. Своєю метою систематизація має, передусім, забезпечення зручності користування та доступності нормативно-правового матеріалу. Крім того, вона сприяє вивченню законодавства і його вдосконаленню, усуненню суперечностей між нормативно-правовими актами, та приведенню нормативно-правових актів до якоїсь системи.

Систематизація законодавства – це діяльність по упорядкуванню і вдосконаленню нормативно-правових актів, зведенню їх до єдиної, внутрішньо узгодженої системи.

Законодавство – це засіб закріплення і формального вираження правових норм.

Усі певним чином упорядковані нормативно-правові акти держави становлять систему законодавства. Система законодавства є результатом цілеспрямованої діяльності певних суб'єктів із систематизації законодавства, а тому і залежить від інтересів держави, потреб юридичної практики, рівня розвитку юридичної науки, законодавчої техніки тощо.

Систематизація нормативно-правових актів - це діяльність, спрямована на впорядкування законодавства. Своєю метою систематизація має, передусім, забезпечення зручності користування та доступності нормативно-правового матеріалу. Крім того, вона сприяє вивченню законодавства і його вдосконаленню, усуненню суперечностей між нормативно-правовими актами, та приведенню нормативно-правових актів до якоїсь системи.

Систематизація законодавства – це діяльність по упорядкуванню і вдосконаленню нормативно-правових актів, зведенню їх до єдиної, внутрішньо узгодженої системи.

ЗАСОБИ СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА

КОДИФІКАЦІЯ засіб систематизації, при якому здійснюється суттєва переробка і узгодження визначеної групи юридичних норм, пов’язаних загальним предметом правового регулювання та об’єднання їх у єдиний юридичний акт. Результатом кодифікації є кодекс, статут, основи законодавства.

ІНКОРПОРАЦІЯзасіб систематизації законодавства, що полягає в упорядкуванні існуючих нормативних актів без зміни змісту норм права, яке їх містить в одному комплексі. Результатом систематизації є алфавітні або хронологічні збірники.

КОНСОЛІДАЦІЯ більш глибока обробка нормативного матеріалу, при якій розрізнені акти з одного й того самого питання об’єднуються в один новий акт.

Консолідація часто використовується як проміжний етап, коли можливість кодифікації відсутня.

При інкорпорації і консолідації нові нормативно-правові акти не з’являються

10. Систематизація нормативно-правових актів.

Cистематизація законодавства – це діяльність по впорядкуванню чинних правових актів і проведення їх у певну систему. Форми систематизації є: кодифікація; інкорпорація. Кодифікація – це систематизація певної групи юридичних норм в єдиному нормативно-правовому акті. При кодифікації замінюються і скасовуються старі юридичні норми, встановлюються нові, заповнюються прогалини у праві, усуваються суперечності між нормами (кодекси). До кодифікації відноситься кодекси, статути і закони. Кодекси – це єдині внутрішньо-узгоджені за змістом юридично-цілісні, нормативно-правові акти. Кожний кодекс складається з загальної та особливої частини. У загальній частині закріплюються єдині для усієї галузі принципи і положення, Особлива частина вміщує норми, які регулюють конкретні види. Інкорпорація – це систематизація чинних правових актів у одному збірнику за певним критерієм, тобто за хронологією або за алфавітом. До інкорпорації відноситься звіт законів. В історії є і така форма систематизації законодавства, як консолідація – це об’єднання законодавств декількох країн.

 

11 Поняття, ознаки та види правопорушень.

Правопорушення — це суспільне небезпечне або шкідливо неправомірне (протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) дієздатної особи, яке спричиняє юридичну відповідальність. Ознаки: 1) має протиправний, неправомірний, характер, тобто суперечить нормам права, чиниться всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; 2) є суспільна шкідливим (наприклад, прогул,) або суспільна небезпечним (посягання на життя людини). 3) виражається в поведінці — протиправній дії (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльності (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, пере­конання, які зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об'єктом переслідування. 4) має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, перебуває під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними ус­відомлено і добровільно. 5) є винним. 6) є кримінальним, тобто спричиняє застосування до правопорушника заходів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру. Відсутність зазначених ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення. Правопорушення класифікуються за: а) ступенем суспільної небезпеки – на злочини і провини; б) належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні, правопорушення у сфері трудового законодавства і інші); в) колом осіб – особові і колективні; г) за характером правових приписів –нормативно-правові і дисциплінарні; д) в залежності від характеру цивільно-правового порушення – договірні і позадоговірні правопорушення; е) правопорушення у сфері суспільного життя (в сфері соціально-економічних відносин, в суспільно-політичній сфері, в сфері побуту і дозвілля).

12 Юридична відповідальність: підстави та види.

Юридична відповідальність – встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати позбавлення певних благ, належних йому цінностей (позбавлення волі, позбавлення права займати певну посаду, позбавлення май-на шляхом його конфіскації, стягнення штрафів тощо). Юридична відповідальність – це форма впливу на порушників, реакція держави на порушення правових норм, на посягання на соціальні інтереси сус-ва, права особи. Розрізняють такі основні види юридичної відповідальності: дисциплінарна, цивільна, адміністративна, кримінальна. Підстави юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою тa повинною. Відсутність сукупності таких обставин виключає її. Підставами настання юридичної відповідальності є такі обставини: 1) факт здійснення соціальне небезпечної поведінки (правопорушення) — фактична підстава; 2) наявність норми права, яка забороняє таку поведінку і встановлює відповідні санкції (за її допомогою відбувається визначення складу правопорушення) — нормативна підстава. Наприклад, у диспозиціях багатьох статей КК факт вчинення злочину організованою групою розцінюється як кваліфікуюча ознака, яка істотно обтяжує відповідальність за вчинене; 3) відсутність підстав для звільнення від відповідальності. Можливість звільнення від відповідальності зафіксована нормами права (наприклад, передача неповнолітнього під нагляд батьків). У законах можуть міститися вказівки про обставини, які виключають відповідальність (стан крайньої необхідності, необхідної оборони або перебування в стані неосудності); 4) наявність правозастосовного акта — рішення компетентного органу, яким покладається юридична відповідальність, визначаються її вид і засіб (наказ адміністрації, вирок суду та ін.) — процесуальна підстава.

13 Конституційні права людини і громадянина україни

Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Теорія права розрізняє поняття “права людини” і “права громадянина”. У першому випадку мова йде про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб’єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду прав належать право на життя, право на повагу до гідності людини, право на свободу і особисту недоторканість, право на невтручання в особисте і сімейне життя тощо. Права ж громадянина зумовлені сферою відносин держави з суспільством, державою, їхніми інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є. Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у певній державі, а права громадянина – лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. До прав громадянина, закріплених Конституцією, відносять право на свободу об'єднання в політ. партії та громадські організації; право брати участь в управлінні державними справами; право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій; право на соц. захист тощо. У Конституції України визначено такі групи основних прав: громадянські; політичні; економічні; соціальні; екологічні; культурні; сімейні. Основні права громадян нерозривно пов’язані з їхніми обов’язками. Основний обов’язок громадянина – встановлені Конституцією держави вид і міра його необхідної обов’язкової поведінки. Основні обов'язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх можна кваліфікувати по групах. У сфері економічного й соціального життя – це обов'язки сплачувати податки й збори, подавати декларації про свій майновий стан і доходи, зберігати природу і охороняти її багатства. У ца-рині культурної діяльності громадяни несуть обов’язки з охорони історичних пам’яток та інших культурних цін-ностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки. До обов’язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов'язки додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Батьківщину, служити у Збройних Силах України; поважати нац. гідність інших громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов’язків громадян – необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб.

14 Підстави набуття громадянства україни відповідно до вітчизняного конституційного законодавства

Основним і найбільш поширеним способом набуття громадянства є філіація, тобто набуття громадянства за народженням. Другим способом набуття громадянства є так зване укорінення, або набуття громадянства в порядку натуралізації. Натуралізація розподіляється, в свою чергу, на дві основні області: 1) індивідуальну по заявах; 2) в силу правонаступництва держав. Ст. 11 Закону про громадянство України зазначає, що підставами набуття громадянства є: 1) народження; 2) походження; 3) прийняття до громадянства України; 4) поновлення громадянства України; 5) інші підстави, передбачені міжнародними договорами України, які ратифіковано Верховною Радою України. Даний перелік підстав для набуття громадянства є вичерпним. Це означає, що жодні інші законодавчі чи підзаконні акти не можуть встановлювати додаткових підстав набуття громадянства, або ж скасувати чи обмежувати їх дію. Законодавство України встановлює обмеження щодо набуття громадянства окремими особами. Зокрема, в громадянство України не приймаються особи, які: 1) вчинили злочини проти людства чи здійснювали геноцид, чинили насильницькі дії проти національної державності України; 2) засуджені до позбавленню волі до зняття судимості; 3) перебувають під слідством або уникають покарання чи вчинили злочин на території іншої держави; 4) перебувають на військовій службі, у службі безпеки, в правоохоронних органах, органах юстиції або органах державної влади іноземної держави”. Подібні умови прийому до громадянства встановлює кожна демократична держава.