8. Асептика і антисептика в діяльності медичної сестри

8.1. Загальні відомості про шляхи попадання інфекції в рану

Непошкоджені шкіра і слизові оболонки надійно оберігають організм від попадання в нього мікроорганізмів. При їх пошкодженнях і особливо при зниженні реактивності організму можуть виникати і розвиватись гнійно-запальні процеси, характер яких значною мірою залежить від виду пошкод­ження, величини рани та вірулентності мікрофлори. На жаль, склалась думка, що гнійна інфекція може розвиватись тільки у великих, розчавлених, забруд­нених ранах. Однак ці рани завжди привертають до себе увагу, таким хворим проводять повноцінну первинну хірургічну обробку, профілактичні заходи (введення антибіотиків, промивання антисептиками та ін.) і ушкодження за­гоюються без ускладнень. І, на жаль, при невеликих пошкодженнях (подря­пини, садна та ін.), яким нерідко не приділяють належної уваги виникають тяжкі непередбачувані ускладнення, що закінчуються смертю хворих. Слід пам'ятати, що будь-яке пошкодження тканин організму - це вхідні ворота для інфекції. Оскільки мікроорганізми присутні всюди - на наших руках, одязі, інструментах, на тілі і в організмі хворого, то на сьогодні розроблена ціла система заходів, спрямованих на профілактику і ліквідацію мікробів у рані і в організмі в цілому.

Розрізняють такі шляхи попадання інфекції в рану: Екзогенний шлях - занесення інфекції в рану з зовнішнього середови­ща; з повітря (повітряна інфекція); з слиною; при розмові і кашлі (кра­пельна інфекція); з предметів, що стикаються з раною (контактна інфек­ція); з предметів, що залишаються в тканинах (шви, дренажі, алопластичні протези та ін.) - імплантаційна інфекція.

Ендогенний шлях - це розповсюдження інфекції з джерел, що є в організмі (каріозні зуби, запалення мигдаликів, фурункул, абсцес та ін.). Існує декілька шляхів розповсюдження ендогенної інфекції: гематоген­ний — по кровоносних судинах; лімфатичний, коли інфекція переноситься з течією лімфи, лактогенний — при маститах, і контактний, при переході інфекції з одного органа на інший або навколишні тканини: панкреатит -флегмона заочеревинної клітковини, гострий апендицит - тифліт (запален­ня сліпої кишки) та ін.

Профілактика ендогенної інфекції досить складна (інколи хворі не зна­ють про її існування), вимагає ретельного обстеження, складної діагностичної апаратури і великих зусиль для її ліквідації (санації).

82

8.2. Антисептика, її види, характеристика

Антисептика (лат. апіі - проти, зерзіз - гниття). До середини XIX століття більше 80 % оперованих хворих помирали від різних ускладнень, причиною яких були нагноєння ран. Одним із перших, хто висловив думку, що зараження ран відбувається через руки хірурга, його помічників, інстру­менти, білизну, був мадярський лікар Ігнац Земельвейс, який у 1847 р. впер­ше застосував для обробки рук медичного персоналу хлорне вапно з метою профілактики післяпологового сепсису. Великий російський хірург М.І. Пи-рогов пов'язував нагноєння в ранах з існуванням своєрідних лікарняних міазм (забруднень) і для лікування ран застосовував спирт, йод, ляпіс. І лише в 1867 р. англійський хірург Джозеф Лістер, згідно з вченням Луї Пастера про розкладання органічних речовин за рахунок "зародків" з повітря, прийшов до висновку, що причиною гнійних ускладнень і смерті хворих після операції є мікроби. В якості засобу для знищення мікробів у рані Д. Лістер запропону­вав і широко використовував карболову кислоту. З його ім'ям пов'язана роз­робка нового антисептичного методу хірургічної роботи.

Джозеф Лістер і його сучасники під "антисептикою" розуміли знищен­ня збудників гнійних процесів у рані і на всіх об'єктах зовнішнього і внутр­ішнього середовища, що контактують з раною, за допомогою хімічних речо­вин. У подальшому з введенням у медичну практику стерилізації, дезінфекції, хіміотерапії, асептики уява про антисептику змінилась.

І на сьогодні під антисептикою слід розуміти комплекс лікувально-профілактичних заходів, спрямованих на ліквідацію мікробів у рані і організмі в цілому.

Розрізняють механічну, фізичну, хімічну і біологічну антисептику.