Оповідання}

— Куди це ти. парубче, іівджигурився? - питають з полу дід Лаврйі і прпкахпкують насмішкувато, наче й справді ЩОСЬ про мене апають. А то а тім такого, що в нову сорочку ікиТнн і кібчики ttk ГОЛОВІ нрксли-нив,- може, я Ші збори ніду?

У хаті споночіло так. що й цнілі по кутках не видно, і шибки носи-шли, мов па грозу А під йодом білі* картопля: кіючкн повикидала, в зем­лю проситься.

Пора мені вирушати

Ьеру на косинчику пляшечку одеколону, подивам) носовик і помічаю, як на дідовій іноді ворушиться оте чорненьке дупельце, шо хворий зуб метінь викрутив: сміються. Відливі ^:- страх! І н знак» чою.

Тож було, як вечір настане, то вони й починанні- при те; нк їм у ав­стрійському полоні жнд'К'и, які пироги там печуть та як гарно .і під корів вичитають. А вже зима як прийде, як захурделить, то и й л печі не зла­жу. Сиджу, співаю З дідом колядок різних, нони - басом, а в - альтом:

:ікпм гряд* чудію З восток па пплудію. Над вертепом син. ллл гі-ш|м яаляс

А тепер минулося. Тепер я... самі ж. бач. кажуть: нарубок... їду до дьереіі, а нони . - Ото як женишся на тій п|кіяві, то кислички тобі, внуче, не пдьки снигнмуты'.я, а ще іі привидяться.

• Діду, перестаньте,— прощу.

• ...бо то дівка з тісі куряви, шо чорш на дорогах крутят/,'

— Просто а неї мінний характер.— кажу спокійно, аби мнидше ви­приснути а дому.

- Еге ж,- бубонять,— і тюрма мідна, та чорт їй рад.. Ну, і оді. Хряпаю дверима і ниходжу па поріг.

Надмірі пахне молодим осокорячим ЛИСТЯМ, а з грядок тягне теплим цинком торішніми бур'янами і мокріш попелом. Садок уже один і ьс я і густо вкрив землю білими пелюстками. Bitqi щодня нотроїу вигортає Іх на шлях. І коли вночі Іде якась приблудна машина, нони рожевим валком котяться за нею слідом аж до мосту, а там падають > річку.

Но той бік шляху, десь далеко в степу, за садками, тремтінь червона заїра на: і о присяде до самої землі — і тоді на кутку Стає иоїимі й глухо, ю зіммгу шугає вгору аж до Волосожару, шнаруктчи оката і молоденькі осокорчнки червоною крейдою - видно, трактори/тн пару солону ними

Іду садом на край кутка, до іфоватля. і вже здалеку бачу маїїчіьку білу постать на обніжку. То Соня. Жде... Мені здається, ваз я ширшаю в плечах, твердішаю н ході і ось-ось підлечу. А от голосу — іг стає...

- Соню. - белькочу шепеляво й противно,- не ТІЇ?

— Ні. не веж,— шнна+гин вона і попгхеньку сміється.- Це -- ма|>а.. Потім міцно бере мене піл Вуху, трошки аіягас на неї теплими пруг­кими грудьми.

- Ходім я тобі сніг покажу.- туркоче на вухо.- Гам, у проваллі. Ми ліземо з Круп в чорну холодну прірву, підпираючи одне одною

плечами і хапаючись руками за якесь мокре нуикс бадилиннн У прімиллі справді пахне гадиною, як ото кора з трухлої вільхи, а під ногами щось гуде 1 рипить.

- Бач. крита,- каже Соня, закидаючи ютову і лоскочучи мое підбо-ридя гарячими губами - А («о. а пі не вірив...

У небо знову сягнула заі|ніва, і в проваїлі повиднішаю настільки, шо мені сгас добре нидію Соннні очі. Вони якісь дивні: наче й аіякані тро­хи, іі смінітм-я. V мене почіїнаюта? терпнут ноги і стають, як мотузяні. А голова хилиться, хилиться...

«А що,- думаю.- як я ТІ і ниділую, а вона мене - в пику? Буває ж так. Он і ь кіно показують...» — і шия перестає гнутися, дубіє.

А Сопя вже іі не сміється, і очі примружила так сердито, щи... Ні. Нехай краще другим разом.

Отак і стовбичу коло неї. ие знаючи, що іі к&іати, аж доки нона ие вви­вається:

— Микол ко. давай я буду надати, а ти мене держи. Any. чи вдержиш?

— От, коли б ні! — киї укую, хапаючи її за тоненький попе|м:к, але pan* том підсковзукня і л переляком і огидою до себе відчуваю, в») зараз так

"і обербеїшм'чь у ірязюку. А вона сердито пручається з рук І оншзрхи злим поілядом.

• Пусти! Силач...

• Підсковзнувся. - мимрю,— хіба ж я винен, що туї слизько?

Соня норовисто одвертається і мовчить. А в мене перед очима Яв­ляються дід Ланріп, ворушать чорненьким дупельцем па щоці, оскиря-кгться... Може, вони ото й правду казали, шо - кислички...

Згадка про діда робіт, і мене сміливішим.

— Ну,— кажу,- раз гак. то що ж...

Беруся рукою за кущ і. твердіше, ніж треба, упираючись ногами в кру­чу, деруся на гору.

— Микол ко. а я? - жалібно шепоче Соня.