1. Александер Ф. Психосоматическая медицина. Принципы и практическое применение.- М., 2002

2. Вітенко І.С. Загальна та медична психологія.- Київ, 1994

3. Кондрашенко В.Т., Донской Д.И. Общая психотерапия.- Мн., 1997

4. Любан-Плоцца Б., Пельдингер В., Крегер Ф. Психосоматические расстройства в общей медицинской практике.- СПб., 2000

5. Любан-Плоцца Б., Пельдингер В., Крегер Ф., Ледерах-Гофманн К. Психосоматичний хворий на прийомі у лікаря.- К., 1997.

6. Малкина-Пых и.Г. Психосоматика: Новейший справочник.- м., сПб., 2003

7. Психосоматика: Взаимосвязь психики и здоровья. Хрестоматия . Сост. К.В.Сельченок.- Мн., 1999

8. Фон Шліппе А., Швайцер Й. Системна психотерапія та консультування. Пер. з нім. - Львів, 2004

9. Хайгл-Эверс А., Хайгл Ф., Отт Ю., Рюгер У..Базисное руководство по психотерапии.- СПб., 2002

10. Эйдемиллер Э.Г., Добряков И.В., Никольская И.М. Семейный диагноз и семейная психотерапия. Учебное пособие для врачей и психологов. – СПб., 2003

11. Кулаков С.А. Основы психосоматики. – СПб.,2003

12. Михайлов Б.В., Сердюк А.И., Федосеев В.А. Психотерапия в общесоматической медицине (клиническое руководство)/ Под общ. Ред. Б.В.Михайлова. Харьков: Прапор, 2002.

13. Психосоматика: Взаимосвязь психики и здоровья. Хрестоматия . Сост. К.В.Сельченок.- Мн., 1999

14. Смулевич А.Б. Психосоматические расстройства (клиника, терапия, организация медицинской помощи)/ Психиатрия и психофармакотерапия.- 2000.- т.2.

15. Тополянский В.Д., Струковская М.В. Психосоматические расстройства. М., Медицина, 1986.

16. Фільц О.О. Тілесно-невротичні та психосоматичні розлади. Форум психіатрії,Львів,2003.

Призначення психотерапії повинно бути орієнтованим перш за все на пацієнта, а не на загальне захворювання. Необхідно застосовувати такі методики, що найкраще відповідають особливостям пацієнта і профілю його захворювання, а також можливостям та навичкам терапевта.

Психотерапія є ціленаправленою вербальною або невербальною взаємодією з клієнтом для впливу на його хворобливий соматичний та психічний стан. Витоками психосоматичних захворювань можуть бути :

а) внутрішній конфлікт .

б) вторинна корисність хвороби.

в) ідентифікація з ідолом.

г) само покарання .

д) хвороба може бути фізичним утіленням висловлювань

е) причиною фізичного захворювання можливо бути травматичний досвід минулого, дитинства.

Основною характеристикою хворих на психосоматичні розлади є алекситимічність таких пацієнтів. Мислення стає механістичним: хворі розмовляють тільки про конкретні і актуальні предмети .

Для підбору тактик та зручності аналізу та прогнозу було запропоновано розділити пацієнтів на 5 груп:

1. Хворі циклотимного складу .

2. Хворі епітімного .

3. Ювенільного складу .

4. Астенічного складу хворі.

5. Хворі психастенічного складу . Постійно у них виникають сумніви щодо одужання.

В роботі з психосоматичними хворими використовують усі види психотерапії. Психотерапевтичні методи, що застосовуються в психосоматичній медицині можливо розбити на дві групи. Перша – глибинно-психологічні методи, друга – методи, що направлені на симптоми та модифікацію поведінки. На практиці вони можуть комбінуватись.

Ціллю психотерапії психосоматичного пацієнта є:

1. Усунення симптомів;

2. Сприяння розумінню патогенних зв’язків (внутрішні протиріччя, конфлікти);

3. Розуміння ситуації, що викликала актуальне захворювання пацієнта;

Профілактична переорієнтація пацієнта та його близьких (зміна образу життя, подолання комплексів, уникання конфліктних ситуацій).

Психоаналітична теорія i практика — це основний елемент розуміння психосоматичних захворювань. Вони виходять з того, що психосоматичні порушення виникають не тільки через гocтpi конфліктні ситуації, але й тому, що особистість пацієнта з її свідомими i позасвідомими аспектами частково наражаеться на захворювання.

Класична аналітична індивідуальна терапія (стандартний метод) з обов'язковим лежанням на кушетці та вільними асоціаціями протягом 3-4 годин на тиждень, змушує пацієнта переносити сильну фрустрацію (почуття розчарування, напруження, перенесення страху).

Індивідуальна терапія, що ґрунтується на психології підсвідомого.

Як i стандартні методи класичного психоаналізу, психотерапія, що ґрунтується на психологи підсвідомого, спрямована на структурні зміни особистості пацієнта, а не тільки на усунення симптомів. Передумовою для цього з боку пацієнта виступає мотивація, тягар страждань i здатність до самоспостереження (самоаналізу). Психотерапія ґрунтується на підсвідомій психології так само, як аналітична психотерапія — на основних положеннях психоаналітичної теорії, але відрізняється від класичного психоаналізу терапевтичними цілями, обстановкою i, частково, технікою.

Супортивна психотерапія.

На першому місці у супортивній психотерапії стоїть формування стабільних об’єктних стосунків, які підтримують зміцнення Я, підбадьорення як домінуючий терапевтичний елемент.

Ця форма терапії особливо корисна для соматично i психічно хворих з тяжкими порушеннями.

Фокальна терапія

Фокальна (нетривала) терапія зосереджена, по cyтi, на певному колі проблем, визначеному терапевтом i пацієнтом. Передумовами цього є сприятлива мотивація лікування, впевненість пацієнта в co6i, а також описана проблема, на яку спрямована терапія. Чим точніше усвідомлено конфліктну ситуацію, яку треба вирішити, чим менше часу пройшло з моменту виникнення симптоматики, тим більша можливість провести ефективне лікування.

Методики орієнтовані на сім’ю.

Роль сім’ї у подоланні хвороби й одужанні надзвичайно велика. Сімейні інтеракційні моделі можуть визначати частоту рецидивів хронічних захворювань (наприклад, дослідження «виражених емоцій» при шизофренічних психозах); з точки зору прогнозу вони важливі для тривалих , сприяють узгодженню терапевтичних інтервенцій і лікарських порад .

Члени гармонічної родини швидко й адекватно реагують на зміну зовнішньої і внутрішньої ситуації. Реакцією на «зворотний зв'язок» є позитивна: зміна в родині, ріст і креативність її членів..

«Нормативні тимчасові зрушення», або «горизонтальні (нормативні) стрессоры» відбивають движе-і між стадіями життєвого циклу родини. Вони иючают початок сімейного життя, народження дитини, зміну професії, відхід дітей з будинку й ін.

Сімейна терапія.

За Вершингом [653] показання для сімейної терапії проявляються серед міцно пов'язаних, по-різному залежних один від одного членів сім'ї, при тяжких психосоматичних кризах і недостатній мотивації індекспацієнта.

Системні концепції сімейної терапії торкаються функції (меншою мірою причини) симптому в сім’ї і розглядають пацієнта як «носія проблеми» (індекспацієнта) сім'ї.

Психосоматичні сім'ї описуються як залежні, обмежені і такі, що знаходяться під сильним емоційним тиском, замкнуті системи

Сімейна терапія — це загальне визначення для достатньо різних методів лікування, наприклад, системною сімейною терапією, структурованою сімейною терапією або психоаналітично орієнтованою сімейною терапією.

Сім'ю — розглядають як систему, яка відрізняється певними правилами і створює рівновагу між стабільністю і подальшим розвитком.

Групи батьків.

Орієнтовані на сім'ю дії (перш за все відносно молодих і підростаючих па-цієнтів) можуть здійснюватися шляхом створення груп батьків. Вони дають можливість батькам знайти опору в періоди відчаю і невдач. При цьому важливим завданням батьків є визначення своєї ролі у перебігу хвороби і вироблення альтернативи відносно подій, які наближаються.

Метод групової терапії.

В останні роки у психологічній медицині зросла роль групової терапії. Разом з цим, має значення не тільки економічний аспект лікування, але i суть методу, який при формуванні великих терапевтичних груп відкриває цілий ряд додаткових можливостей. Методики які застосовуються у груповій терапії, варіюють від педагогічно-інформативних, аналітично-інтеракційних, орієнтованих на переживання, до фізично орієнтованої самодопомоги. Терапевтичні групи можуть бути закриті, напіввідкритими (нових членів приймати тільки у певний час) або відкритими (нових членів приймають у будь-який час).Групова терапія відкриває пацієнту ряд можливостей навчання у соціальній сфері. Знову i знову у процесі групової терапії відтворюється баланс між автономією i об’єднанням, пристосуванням i самоствердженням.

Для тих психосоматичних патентів, у яких немає підходу до власних емоцій i конфліктів, такі сеанси особливо корисні для ідентифікації цих проблем. Саме ці сеанси дають можливість на прикладі інших членів групи вирішити власні неусвідомлені психічні конфлікти. При виражених розладах часто необхідно доповнювати ситуацію групової терапії окремими бесідами або, при необхідності, індивідуальною терапією.

Поведінкова терапія як систематичний підхід до діагностичної оцінки і лікування психологічних розладів сформувалася до кінця 1950-х років (Вільсон, 2000). До сучасної поведінкової терапії відносяться наступні підходи:

• необіхевіоральна медіаторна модель «стимул-реакція»;

Загальні риси поведінкових і когнітивних терапевтів (Doyle, 1987):

1. І ті й інші не цікавляться причинами розладів і минулим пацієнтів, а мають справа із сьогоденням: поведінкові терапевти зосереджуються на актуальній поведінці, а когнітивні — на тім, що думає людина про себе і світ в сьогоденні.

2. І ті й інші дивляться на терапію як на процес навчання, а на терапевта — як на вчителя. Поведінкові терапевти учать новим способам поведінки, а когнітивні - новим способам мислення.

3. І ті й інші дають свої пацієнтам домашні завдання, для того щоб ті практикували за межами терапевтичного середовища те, що одержали під час сеансів терапії.

4. І ті й інші віддають перевагу практичному підходу, не обтяженому складними теоріями особистості.

Когнітивні фактори і стратегії подолання впливають на фізіологічні процеси: при негативних уявленнях спостерігаються підвищення артеріального тиску, частішання подиху, зміна кровообігу й інші соматичні пристосувальні реакції. Спеціальні методи, спрямовані на зміну пізнавальних процесів і їхніх наслідків, зв'язані з придушенням небажаних думок і почуттів (стоп-думки), з обумовлюванням представлень і думок (сховане обумовлювання), з перебудовою автоматизованого пізнання (пізнавальне переструктурнрование) (Еllіs, 1977; Веек, 1995), з технікою звертання з проблемами (тренінг для зняття проблем) і з пізнавальними методами подолання стресу («щеплення проти стресу», тренування керування стресом).

Суггестивна терапія (від лат. suggestio — внушение – рус.) — форма психотерапії, у якій усунення тілесних і психічних порушень досягається за рахунок застосування вселяння. При цьому виявляється цілеспрямований вплив на функціональні порушення, вегетативні порушення, стани напруги, а також тілесні недуги (наприклад, біль). Суть терапії полягає в тому, що пацієнту передають у формі усного повідомлення правильні установки. Суггестивні формулювання описують стан, що повинний бути досягнутий, при цьому вони повинні даватися тільки в позитивній формі — не допускається використання негативних мовних конструкцій (Кондрашенко й ін., 2001).

До суггестивной терапії відносяться гіпноз, навіювання й аутотренінг.

Гіпноз — це особливий стан свідомості, що виникає під впливом спрямованого психологічного впливу, що відрізняється як від сну, так і від стану бадьорості і супроводждується значним підвищенням сприйнятливості до специфічно спрямованих психологічних факторів при різкому зниженні чутливості до дії всіх інших факторів зовнішнього середовища.

Навіювання— це різні способи вербального і невербального емоційно пофарбованого впливу на людину з метою створення в нього визначеного стану чи спонукання до визначених дій.

Аутогенне тренування — це самонавіяння в стані релаксації (нижча ступінь) чи гіпнотичного трансу (вища ступінь).

Тема 5