18. Неспростованість рішення суду як елемент законної сили судового рішення.

Набрання рішенням суду законної сили додає цьому рішенню мовби характеру закону по даній справі. Це тягне виникнення у рішення суду першої інстанції низки властивостей: неспростовності, виключності, преюдиціальності, виконуваності, загальнообов'язковості.A. Неспростовність судового рішення. Цей наслідок набрання рішенням законної сили означає, що рішення не можна оскаржити в апеляційному (звичайному) порядку. Рішення може бути переглянуте у касаційному (винятковому) порядку і по ново виявленим та винятковим обставинам.

19. Вимога визначеності судового рішення.

• Чітке формулювання умов, за яких здійснюється обмеження чи позбавлення свободи;

• Обов'язковість оприлюднення нормативно-правових актів;

• Відсутність внесення непередбачуваних змін до законодавства;

• Чіткий розподіл повноважень між гілками державної влади;

• Спеціально-дозвільний тип правового регулювання діяльності органів державної влади;

• Виняткове законодавче закріплення меж повноважень органів виконавчої влади;

• Неможливість скасування остаточного судового рішення;

• Незворотність дії нормативно-правових актів у часі^[1].

Правова визначеність є однією з умов ефективної дії верховенства права, а забезпечення реалізації вимог принципу правової визначеності у його широкому розумінні є запорукою не лише ефективних реалізації та захисту прав людини, а й значного вдосконалення механізму держави^[1].

Деякі складові принципу верховенства права не завжди напряму фіксуються в конституціях, і Конституція України у цьому відношенні не є винятком. Вони сформульовані переважно правовою наукою та судовою практикою. До таких слід віднести, зокрема, принцип визначеності. Цей принцип означає вимогу чіткості підстав, цілей та змісту нормативних приписів, особливо тих із них, які адресовані безпосередньо громадянам. Вони повинні мати можливість упевнено передбачати правові наслідки своєї поведінки. Принцип визначеності вимагає також, щоби повноваження органів виконавчої влади у відносинах із громадянами та їх об'єднаннями визначалися лише законами. Ними ж мають установлюватися межі розсуду цих органів. Жоден акт органів виконавчої влади не може підміняти своїм регулюванням закон і визначати власні межі свободи розсуду в указаних відносинах.

Європейський Суд з прав людини у своїй практиці часто використовує цей принцип для мотивації своїх рішень. Важливою рисою європейського механізму захисту прав людини слід назвати гнучкість положень Конвенції, що досягається завдяки діяльності Європейського Суду, рішення у конкретних справах якого мають прецедентний характер і вважаються складовою тексту Конвенції у частині її тлумачення.

20. Преюдиційність рішення суду як елемент законної сили судового рішення.

Важливе значення при вирішенні спорів судами має преюдиційність судових актів, яка не лише впливає на процес доказування, але й дозволяє уникнути прийняття судами різних рішень з одних і тих самих питань. Попри важливість вказаного інституту для всіх видів судочинства, його законодавче регулювання не можна визнати досконалим, що підтверджується відсутністю у процесуальних кодексах поняття «преюдиційності», формуванням неоднозначної судової практики щодо визначення переліку процесуальних документів, обставини у яких мають преюдиційне значення, тощо.

Обов’язковість ухвал

Незважаючи на те, що ухвали судів є видами судових рішень, а встановлені в останніх обставини мають преюдиційне значення, питання щодо наявності таких обставин у судових ухвалах вирішується судами неоднозначно. Так, у справі № 5023/3138/11 (постанова від 11 березня 2014 року) Вищий господарський суд України відхилив посилання заявника на преюдиціальність обставин, зазначених в постанові Вищого господарського суду України, зокрема, з огляду на те, що остання прийнята за наслідками перегляду ухвали господарського суду про вжиття заходів до забезпечення позову, яка не є рішенням господарського суду в розумінні частини 2 статті 35 та частини 1 статті 82 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України.

Натомість у постанові від 19 квітня 2016 року у справі № 20/49 Вищий господарський суд України визнав преюдиціальними обставини, що вказані в ухвалі господарського суду, винесеної за результатами розгляду судом скарги на дії органу Державної виконавчої служби.

Якщо ж проаналізувати чинне процесуальне законодавство, то можна дійти висновку, що ухвали судів з процесуальних питань не можуть містити преюдиційних фактів. Так, як вбачається з частини 1 статті 82, пункту 3 частини 1 статті 84 ГПК України обставини справи, встановлені господарським судом, вказуються у мотивувальній частині рішення, прийнятого по суті. Натомість ухвали відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України виносяться господарським судом у разі, якщо господарський спір не вирішується по суті (відкладення розгляду справи, зупинення, припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо).

Тобто ухвали господарських судів не можуть встановлювати обставин, пов’язаних із предметом доказування в конкретній справі, оскільки такі факти можуть бути встановлені лише шляхом оцінки встановлених фактичних обставин при вирішенні спору по суті шляхом дослідження доказів у судовому засіданні. З цих же підстав, не повинні мати преюдиційного значення обставини, вказані у винесених з процесуальних питань ухвалах судів у адміністративних та цивільних справах, адже ними не вирішується спір по суті, а отже, не досліджуються та не встановлюються відповідні обставини.