3. Безробіття і макроекономічні показники

Велике значення щодо макроекономічного аналізу і прогнозування зайнятості має такий показник безробіття, який виконує функцію індикатора як природна норма безробіття, або природний рівень безробіття. Існують різні концепції щодо визначення природного рівня безробіття в кількісному аспекті.

Перша концепція: природний рівень безробіття — це така йо­го величина, за якої заробітна плата та інфляція або стійки або знаходяться на допустимому рівні.

Друга: природний рівень безробіття — це така його величина, за якої кількість незайнятих робочих місць дорівнює кількості безробітних.

Третя: природний рівень безробіття — це такий рівень безро­біття, за якого будь-яке підвищення попиту на працю не спричи­няє скорочення чисельності безробітних. Тобто, це — рівень без­робіття, за якого воно в основному все добровільне. На наш погляд, дана концепція — найбільш реалістична і прийнятна.

Безробіття фрикційного і структурного типу існує у будь-який період економічного розвитку. Тому термін «природний рівень безробіття» можна визначити як рівень безробіття, котрий відповідає ситуації макроекономічної рівноваги. У кількісному вимірі природний рівень безробіття становить 4—6 % економічно-активного населення і не впливає на розвиток соціально-економічних процесів. У 60-х роках природній рівень безробіття 4%. Зараз 5-6%.

Поняття природного і перевищуючого його рівень безробіття ілюструє крива Беверіджа (рис. 1.5.5). Вона характеризує зале­жність, яка склалася в економіці між безробіттям і числом віль­них робочих місць та вакансій. При будь-якого рівня безробіття завжди є вакансії (непрестижні робочі місця, робочі місця і вака­нсії, структура яких не відповідає структурі та якості вільної ро­бочої сили). Аналогічно навіть за наявності великої кількості ва­кансій знайдуться люди, котрі в даний момент шукають роботу, тобто є безробітними. Тому криві, наближуючись до вісей, ніко­ли їх не торкаються.

Крива Беверіджа для будь-якої економіки представлена кривою А. Фактичний рівень безробіття на даний момент дорі

Безробіття тісно пов'язане з інфляцією. У1958 р. австралій­ський економіст Олбан Філіпс (1914—1975 рр.), котрий працював у Англії, виявив залежність між темпами зростання заробітної плати і безробіття. Цю функціональну залежність він виразив кривою, яка, однак, не одержала практичного поширення. Аме­риканські економісти Пол Самюельсон (1915р.) лауреат Нобі-лєвської премії і Роберт Солоу (1924р.) — автор неокласичної моделі економічного росту модифікували вказану криву. Вони довели, що темп зростання номінальної заробітної плати (а саме її й аналізував О. Філіпс) можна замінити на темп підвищення цін, тобто на інфляцію (рис. 1.5.6).

Оскільки О. Філіпс встановив стабільний нелінійний зв'я­зок між відсотковою зміною заробітної плати і рівнем без­робіття, що є принциповим, крива одержала назву кривої Філіпса.

Зв'язок між темпами зростання (або зниження) інфляції і, на­впаки, зменшення (збільшення) безробіття пояснюються наступ­ним. Підвищення надмірного попиту на робочу силу сприяє зрос­танню зайнятості та скороченню безробіття і водночас росту номінальної заробітної плати, а з нею й інфляції. При надвисокій зайнятості важко заповнювати вакансії, конкуруючи за кваліфі­ковану робочу силу, тому наймач вимушено підвищує заробітну плату. Наявність же певного рівня безробіття змушує працівників погоджуватися на нижчий рівень заробітної плати.

Крива Філіпса застосовувалася для макроекономічного аналі­зу і планування в США та Західній Європі в 60—70-ті роки ми­нулого століття.

Зв'язок між безробіттям і валовим внутрішнім продуктом встановив Артур Оукен в 60-ті роки XX ст. Ця залежність одер­жала назву закону Оукена. Зміст його полягає в тому, що щорі­чний приріст валового внутрішнього продукту (ВВП) на 2,5—2,7 % утримує кількість безробітних на постійному рівні. Кожні додаткові 2 % приросту ВВП зменшують чисельність безробітних на 1 % Кожне додаткове скорочення темпів зрос­тання ВВП на 2 % веде до підвищення рівня безробіття понад природну норму на 1 %.

Наведемо такий приклад. Припустимо, що безробіття у звіт­ному періоді складало 8 % від чисельності економічно-активного населення. Є необхідність знизити його на 2 %. Для цього потрі­бно підвищити ВВП на 6,7 %, з яких 2,7 % — для збереження рі­вня зайнятості і 4 % — для того, щоб знизити безробіття на 2 %.

Із закону Оукена випливають такі практичні висновки:

—по-перше, для того щоб не допустити зростання безробіття, необхідно не менше 2,7 — 3,0 % щорічного приросту ВВП спря­мовувати на створення нових робочих місць;

— по-друге, вищий приріст ВВП скорочує безробіття, а зни­ження темпів росту ВВП призводить до зростання безробіття.