3. Кваліфікація злочинів

3.1 Поняття кваліфікації злочинів

Кваліфікація злочинів – центральна частина процесу застосування кримінально-правових норм.

Поняття кваліфікація злочину широко використовується в кримінальному праві, кримінології, кримінальному процесі, судовій статистиці, в інших галузях права та юридичної науки, в правозастосовчій практиці.

У літературі найбільш поширеним, по суті загальновизнаним, є поняття кваліфікація злочинів, яке ще у 1963 р. сформулював, а в 1972 та 1999 рр. повторив В.Н. Кудрявцев. На думку цього автора, «кваліфікація злочинів – це встановлення і юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння і ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою». Таке визначення, по суті, підтримали й інші криміналісти; А.В. Наумов та А.С. Новиченко, Б.А. Курінов, В.І. Малихін, С.А. Тарарухін. Дискусія між ними ведеться з приводу чи не єдиного питання: в ході кваліфікації встановлюється відповідність між ознаками скоєного діяння та ознаками складу злочину, чи потрібно доводити тотожність названих ознак. Це питання, хоча й заслуговує теоретичної дискусії, однак не має принципового значення в навчальному плані.

Дефініція, запропонована В.Н. Кудрявцевим й підтримана іншими криміналістами, в цілому є вдалою. Водночас наведене визначення викликає ряд зауважень:

• воно стосується лише офіційної кваліфікації, оскільки юридичне закріплення результатів кваліфікації характерне лише для неї. Між тим, цю обставину у визначенні не відмічено;

• встановлення відповідності між фактичними ознаками вчиненого посягання і ознаками, передбаченими кримінально-правовою нормою, – це лише один із етапів процесу кваліфікації злочину. Починається кваліфікація із пошуку кримінально-правової норми, яка передбачає відповідальність за скоєне, з вибору потрібної статті (частини, пункту статті) чи статей кримінального закону із багатьох діючих, із відмежування потрібної норми від суміжних, близьких за змістом. Однак в аналізованому визначенні вказується лише на завершальні етапи кваліфікації;

• не зазначено, що при кваліфікації беруться до уваги не всі ознаки вчиненого посягання, а лише юридично значущі. Більшість фактичних ознак діяння індиферентні для кримінального права, при кваліфікації не беруться до уваги, хоча можуть мати істотне доказове значення;

• неточно, що кваліфікація полягає в юридичній оцінці лише діяння. Вона стосується всього посягання в цілому (включаючи його предмет, потерпілого, суспільно небезпечні наслідки, ознаки суб'єкта тощо);

• сумнівно, що в ході кваліфікації встановлюється відповідність між фактичними ознаками скоєного і ознаками складу злочину. Склад злочину як юридична конструкція, створена теорією кримінального права, виступає як знаряддя, інструмент, то використовується при кваліфікації. Кваліфікація полягає у встановленні відповідності між фактичними ознаками посягання і законом, який передбачає відповідальність за дане посягання;

• невдалим видається формулювання склад почину, передбачений кримінальним законом. Насамперед, кримінальний закон передбачає сам злочин, закріплює його ознаки, а не склад злочину – юридичну конструкцію, створену теорією кримінального права. Далі, склад злочину передбачено не лише кримінальним законом, а й, до певної міри, нормативними актами інших галузей права, вході кваліфікації має місце і використання їх (зокрема, під час вибору норми – при відмежуванні злочину від аналогічних інших правопорушень, при субсидіарному застосуванні правових норм, зокрема, застосуванні норм з бланкетними диспозиціями). Вказівка на ознаки складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою, може невірно орієнтувати на те, що кваліфікація злочину полягає в застосуванні виключно кримінального закону;

• із визначення не видно співвідношення понять кваліфікація злочинів та кримінально-правова кваліфікація. Хоча очевидно, що кваліфікація злочину є тільки частиною кримінально правової кваліфікації, і про те, що певне діяння підлягає кваліфікації саме як злочин, можна сказати лише після завершення процесу кваліфікації. Тобто, поняття кваліфікація злочину має право па існування лише для позначення результату кваліфікації, а не його процесу. Інше означає, що вже на початку кримінально-правової оцінки діяння дізнавач, слідчий, прокурор, суддя будуть зорієнтовані на те, щоб знайти і довести ознаки злочину, спостерігатиметься недоброї пам'яті обвинувальний ухил.

Отже, висловлені зауваження не стосуються самої суті визначення, яке на сьогодні є домінуючим у літературі, а спрямовані на його розвиток і вдосконалення.

Визначаючи поняття кваліфікація злочинів, є підстави виходити з таких загальних засад, які має бути враховано і відображено у відповідній дефініції:

• кваліфікація злочину є частиною кримінально-правової кваліфікації, котра є складовою процесу застосування кримінально-правових норм;

• кваліфікація скоєного як злочину є одним із можливих результатів процесу кримінально-правової кваліфікації;

• кваліфікація злочину здійснюється уповноваженими на те державними органами – суб'єктами кримінально-правової кваліфікації;

• у понятті кваліфікація злочину має бути відображено дії, які становлять зміст кваліфікації.

Враховуючи ці положення, можна запропонувати таке визначення поняття, яке досліджується: кваліфікація злочинів – це результат кримінально-правової оцінки діяння органами дізнання, попереднього розслідування, прокуратури і суду, внаслідок чого констатовано, що скоєне є злочином, визначено норму кримінального закону, яка передбачає відповідальність за скоєне, і встановлено відповідність між юридично-значущими ознаками посягання та ознаками злочину, передбаченими законом, та процесуально закріплено висновок про наявність такої відповідності.

Для того, щоб кваліфікувати (оцінити) скоєне, потрібно дві умови: знати фактичні обставини справи, мати доказову інформацію про ті події, які відбулися насправді, та мати кримінально-правову норму, якою скоєне кваліфікується як злочин. Встановлення відповідності між тим, що було в житті, й тим, що передбачено законом, здійснюється за допомогою використання специфічної юридичної конструкції – складу злочину, тобто вчення про сукупність ознак, які характеризують об'єктивні та суб'єктивні ознаки вчиненого посягання. Отже, можна виділити такі підстави кваліфікації злочинів:

1) фактичну – обставини справи, які мали місце в реальній дійсності, стали відомими правоохоронним органам та були процесуально закріплені й внаслідок цього підлягають кримінально-правовій оцінці: де, коли, ким, за яких обставин, з використанням яких знарядь (засобів), яким способом вчинено злочинне діяння, які шкідливі наслідки воно спричинило, ким вчинено, в чому виявилося суб'єктивне ставлення особи до скоєного;

2) нормативну – норми Загальної та Особливої частин КК України, некодифіковані кримінально-правові акти, в яких закріплено ознаки злочинів.

Підставою кримінальної відповідальності є умисне або необережне вчинення передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння (ч. 1 ст. 3 КК України). Вчинення діяння не можна одночасно вважати підставою кваліфікації. Для того, щоб діяння увійшло до сфери уваги органів, котрі здійснюють кваліфікацію, потрібна наявність доказової інформації про скоєне, тобто інформації, здобутої законним, процесуальним шляхом. Інформація, отримана з процесуальними порушеннями, не може враховуватися при кваліфікації злочину.

У ході розслідування й судового розгляду справи предметом дослідження є широка сукупність обставин, що характеризують вчинене посягання, особу винного. При кваліфікації враховуються лише ті, що відповідають ознакам певного складу злочину. Предмет доказування у кримінальній справі (ст. 64 КПК України) ширший, ніж коло ознак, достатніх для кваліфікації скоєного. Недопустимо звужувати предмет доказування, оскільки це викличе помилки й у кваліфікації, особливо за наявності конкуренції норм.

Неправильне або неповне встановлення фактичних обставин справи тягне за собою неправильну кваліфікацію. Посягання кваліфікують виходячи не з того, що фактично вчинено, а з тих доказів, які зібрано у справі. Звідси випливає важливість повноти, всебічності й об'єктивності дослідження обставин справи, що служить усуненню прогалин між скоєним і доведеним.

Однак правильне й повне встановлення фактичних обставин справи зовсім не обов'язково автоматично тягне за собою правильну кваліфікацію. Правильність кваліфікації залежить від правильного встановлення не фактичних ознак, а від збігання ознак правильно встановлених фактів й ознак, наведених у тій чи іншій нормі. Правильне встановлення фактичних обставин справи – передумова, база для кваліфікації їх, а зовсім не критерій правильності кваліфікації.

Встановлення нових фактичних обставин справи або визнання недоведеними тих обставин, що раніше вважалися встановленими, є підставою для зміни кваліфікації, якщо такі обставини є ознаками складу злочину.

Встановлення фактичних обставин справи є передумовою кваліфікації. Кваліфікація можлива лише після того, як встановлено фактичні обставини справи, що мають кримінально-правове значення. По мірі встановлення окремих ознак вчиненого діяння, до остаточного завершення цього процесу, здійснюється лише попередній вибір норми, висуваються версії кваліфікації скоєного. Кваліфікація можлива лише тоді, коли є норма закону, що передбачає скоєне діяння як злочин. З урахуванням прийомів законодавчої техніки, які використовуються при формулюванні кримінально-правових норм, можна сказати, що їх викладено:

• у статтях Особливої частини КК України та в некодифікованих кримінально-правових актах;

• у статтях Загальної частини КК України;

• у нормативних актах інших галузей права (якщо норми Особливої частини бланкетні чи містять окремі бланкетні ознаки).

До початку кваліфікації, поза її межами, має бути проведено перевірку достовірності тексту юридичного джерела (джерел), що містить потрібну норму, й встановлено йото чинність. Необхідно користуватися офіційними виданнями – «Відомостями Верховної Ради України», «Зібранням постанов Кабінету Міністрів України».

Передумовою кваліфікації є також визначення меж дії обраної кримінально-правової норми за часом, у просторі та за колом осіб.

При кваліфікації конкретного діяння використовуються, як правило, не всі ознаки злочину, вказані у кримінально-правовій нормі. Статті Особливої частини у ряді випадків містять альтернативні ознаки, і при кваліфікації береться до уваги лише одна з таких ознак.

Якщо відповідальність за злочин передбачено некодифікованим кримінально-правовим актом, то при кваліфікації керуються нормою цього акта, а також нормами Загальної частини КК України.

Зміна кримінального закону звичайно не тягне за собою зміни кваліфікації, оскільки, за загальним правилом, скоєне кваліфікується за законом, який діє на момент вчинення злочину (ч. 1 ст. 6 КК України). Однак, коли новий закон усуває караність діяння або пом'якшує покарання, то він має зворотну силу (ч. 2 ст. 6 КК України). У такому разі скоєне підлягає перекваліфікації на таку саму більш «м'яку» статтю, або справу взагалі має бути закрито.

Юридичною підставою перекваліфікації при зміні кримінального закону можуть бути:

• зміни в ознаках основного складу злочину;

• зміни у кваліфікуючих чи пом'якшуючих ознаках складу;

• зміни в санкції статті;

• виділення в КК спеціальної норми про відповідальність за певне діяння;

• виключення з КК спеціальної норми й повернення до становища, при якому відповідальність за певне діяння передбачено загальною нормою.

Зміна кваліфікації при зміні кримінального закону не засвідчує того, що раніше було допущено помилку.

Кваліфікація злочинів, як і будь-яка цілеспрямована свідома діяльність людини, підпорядковується певним правилам. Ці правила за рівнем узагальнення їх може бути класифіковано на:

1. загальні, які поширюються на кримінально-правову оцінку будь якого діяння;

2. типові, що стосуються кваліфікації певних типів злочинних діянь (попередня злочинна діяльність, злочини, вчинені у співучасті, повторні злочини тощо);

3. конкретні, які застосовуються при кваліфікації окремих видів злочинів (крадіжки, тілесні ушкодження, хуліганство тощо).

В основі цих правил лежать положення першого виду, вони визначають зміст і типових, і конкретних правил кваліфікації, за своїм значенням є її принципами. Визначаючи поняття принципів кримінально-правової кваліфікації (частиною з яких є принципи кваліфікації злочинів), слід назвати їхні істотні, необхідні й достатні ознаки.

Насамперед, це вказівка в дефініції на системний характер принципів, яка відображає те, що принципи кримінально-правової кваліфікації несуперечливі, узгоджені між собою, а можливі суперечності між ними знімаються за допомогою звернення до того принципу, який є головним у цій системі.

Наукова обґрунтованість принципів – ознака, котра вказує, що вони відображають об'єктивні закономірності функціонування права. Отже, принципами можуть визнаватися не будь-які положення, а лише ті, які мають свою основу в інших правових категоріях. Нарешті, вказівка на наукову обґрунтованість принципів означає, що вони вільні від ідеологічних установок.

Стабільність, як ознака принципів кримінально-правової кваліфікації, свідчить проте, що відповідні положення витримали перевірку часом, апробовані в ході теоретичних пошуків та в практиці правозастосування. Вони не можуть змінюватися вольовим шляхом у зв'язку з потребами сьогодення.

У визначенні принципів слід відобразити традиційну для позначення саме цієї правової категорії рису і що ці положення найбільш загальні. Отже, принципи – це ті ідеї, які поширюються на всі питання кваліфікації, стосуються кваліфікації всіх злочинів. Вони відіграють роль загального стосовно більш детальних правил.

Названі ознаки характеризують об'єктивні засади в принципах кримінально-правової кваліфікації. Суб'єктивне ж їхнє начало позначається через вказівку нате, що це правила, які застосовуються свідомо.

Специфіку принципів кримінально-правової кваліфікації порівняно з іншими видами правових принципів можна показати через вказівку на сферу їхньої дії. Аналізовані принципи стосуються змісту кримінально-правової кваліфікації.

З урахуванням викладених положень можна запропонувати таке формулювання: принципи кримінально-правової кваліфікації – це система науково обґрунтованих, стабільних, таких, що застосовуються свідомо, найбільш загальних правил, на підставі яких здійснюється вибір кримінально-правової норми, яка передбачає скоєне діяння, та доводиться необхідність застосування саме цієї норми і процесуально закріплюється висновок, що діяння охоплюється саме обраною нормою.

Принципи кваліфікації злочинів не закріплено в законі, тому види їх, систему та зміст розкриває лише теорія кримінального права.

Визначити, які положення є принципами кваліфікації злочинів, можна, базуючись на аналізі норм Конституції України, кримінально-правових положень Загальної та Особливої частин, міжнародно-правових актів, схвалених нашою державою, а також виходячи із загальновизнаних теоретичних постулатів та позицій, яких дотримується правозастосовча практика. Принципи кваліфікації злочинів не лише відображають домінуючі погляди з питань пошуку норми Особливої частини, якою передбачено відповідальність за скоєне, з приводу встановлення (доведення) відповідності між фактом і нормою, а й містять вимоги, адресовані законодавцю, учасникам правозастосовчої діяльності. Вони мають бути відомими і зрозумілими особам, дії котрих кваліфікуються, всім громадянам. Отже, кваліфікація має здійснюватися з дотриманням таких принципів:

Правовий принцип – це обумовлена закономірностями суспільства і закріплена в праві керівна ідея, що обумовлює спрямованість, характер і обсяг правового регулювання суспільних відносин.

Особливе значення для кваліфікації злочинів мають принцип законності і принцип рівності громадян перед законом.

Принцип законності перш за все означає, що всі положення, які лежать в основі притягнення особи до кримінальної відповідальності за скоєне, призначення покарання, звільнення від нього чи настання інших правових наслідків скоєння злочину, повинні бути сформульовані виключно в законі, зміст якого повинен тлумачитися у точній відповідності з його текстом. Закріплення і послідовне здійснення цього принципу в кримінальному праві має також важливе значення для громадян, посадових осіб, державних органів і громадських організацій, підвищення рівня правової культури населення.

Правове закріплення рівності громадян у всіх сферах суспільного життя має важливе значення і утворює фундамент правового статусу громадян у правовій державі. На загальноправововому рівні цей статус закріплений у ст. 24 Конституції України: «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом». У сфері кримінального права даний принцип можна сформувати наступним чином: особи, що скоїли злочин, рівні перед законом і підлягають відповідальності незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання та іншими ознаками.

Що стосується спеціальних принципів кваліфікації злочинів, то, на мою думку, представляється обґрунтованим виділяти наступні:

1) принцип точності;

2) принцип повноти;

3) принцип суб’єктивного зобов’язання;

4) принцип неприпустимості подвійного зобов’язання;

5) принцип тлумачення всіх сумнівів на користь особі, діяння якої кваліфікується.

Принцип точності, заснований на принципі законності, установлює, що при визначенні будь-якого окремого конкретного складу злочину і кваліфікації злочинів у слідчій і судовій практиці обов’язковий облік всіх ознак складу злочину, передбачених у статтях Особливої і Загальної частин КК України, а також інших законах і нормативно-правових актах, на яких зроблені посилання в бланкетних диспозиціях статей Особливої частини КК.

Принцип повноти кваліфікації визначає, по-перше, те, що кримінально-правовій оцінці підлягають всі зроблені особою діяння; по-друге, ці діяння повинні бути кваліфіковані по всіх статтях КК, якими вони передбачені; по-третє, кваліфікації підлягають дії всіх осіб, причетних до здійснення злочину виконавцем (організатора, підбурювача, посібника). Відповідно до кримінально-процесуального закону, неповнота кваліфікації вчиненого служить підставою повернення справи слідчому, дізнавачу чи прокурору.

Принцип суб’єктивного зобов’язання обумовлений і тісно взаємозалежний із принципом провини. Принцип провини означає, що особа підлягає кримінальної відповідальності тільки за ті суспільно небезпечні дії (бездіяльність) і небезпечні наслідки, що наступили суспільно, у відношенні яких установлена її провина. Кваліфікація суспільно небезпечних діянь залежить від форми провини. Однак при кваліфікації вчиненого враховується вся суб’єктивна сторона злочину, що, крім провини, включає також мотив, мету та емоційний стан суб’єкта. Крім провини, при кваліфікації діяння варто встановлювати, чи усвідомлював суб’єкт всі об’єктивні ознаки складу злочину. Принцип суб’єктивного зобов’язання, як справедливо указує В.А. Якушин, являє собою основний початок, відповідно до якого кваліфікація діяння і застосування правових заходів впливу ґрунтуються на тім, що маючи кримінально-правове значення обставини охоплювалися свідомістю особи, що його вчинили.

Суб’єктивне зобов’язання означає, що при кваліфікації діяння необхідно встановлювати психічне відношення суб’єкта не тільки до дії (бездіяльності) і її наслідкам, але і до об’єкта і предмета злочину, що потерпіли від нього, що кваліфікують обставинам і іншим об’єктивним ознакам злочину. Якщо особа не усвідомлює який-небудь з об’єктивних ознак навмисного злочину, то вчинене підпадає під статті про навмисний злочин без зазначеної ознаки.

Принцип неприпустимості подвійного зобов’язання забороняє двічі (і більше) ставити за провину здійснення одного злочину, інакше кажучи, подвійну кваліфікацію встановлених у справі фактичних обставин справи. З цього принципу виходять наступні правила кваліфікації злочинів: при конкуренції норм за об’єктом зазіхання застосовується та стаття кримінального закону, що більш повно охоплює об’єкт злочину; якщо в результаті здійснення діяння наступили наслідки, передбачені різними частинами однієї і тієї ж статті, це діяння кваліфікується тільки за тією частиною статті КК, що установлює відповідальність за заподіяння більш тяжкого наслідку.

При кваліфікації злочинів варто також керуватися положенням, яке визначає, що при недостатності, спірності фактичних даних, що лежать в основі обвинувачення, усі сумніви в процесі кримінально-правової оцінки діяння повинні тлумачитися на користь особи, що його здійснила. Цей принцип базується на конституційній нормі, відповідно до якої непереборні сумніви у винності підсудного тлумачаться на його користь.

Названі принципи кваліфікації злочинів визначають загальні вимоги, пропоновані з метою забезпечення правильної кваліфікації злочинів. Дотримання цих принципів дозволить точно кваліфікувати суспільно небезпечні діяння й в такий спосіб забезпечити реалізацію кримінальної політики української держави, вираженої і закріпленої в кримінальному законодавстві України.