Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Тернопільський національний технічний університет

Ім. Івана Пулюя

Кафедра програмної інженерії

Реферат

На тему: Офіційно-діловий та науковий стилі сучасної української мови

З дисципліни «Українська мова»

Підготував :

Студент групи СП-21

Старик Ігор

Тернопіль 2011

План:

1. Основні ознаки функціональних стилів сучасної української літературної мови.

2. Функціонування та особливості наукового стилю.

3. Історичне формування мови ділових паперів.

4. Функціонування та особливості офіційно-ділового стилю на сучасному етапі розвитку української мови.

Основні ознаки функціональних стилів сучасної української літера­турної мови.

Користуючись мовою у повсякденному житті, люди залежно від потреби вдаються до різних мовних засобів. Відповідь студента на прак­тичному занятті відрізняється від доповіді на зборах. Коли учень чи студент пише твір, він ретельніше добирає слова і будує речення, ніж тоді, коли пише приватного листа. Залежно від змісту й мети висловлювання, а також від ін­дивідуальної манери та уподобань у процесі мовлення відбувається певний добір і комбінування найпридатніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації варіантів форм, слів, словосполучень, речень тощо. Отже, художній твір, наукова стаття, наказ керівника установи, приватний лист і та ін., напи­сані однією мовою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стиліс­тичною диференціацією мови: виділення функціональних стилів, зумовлене поліфункціональністю мови.

Слово стиль (лат. – паличка для письма) багатозначне: 1) зна­ряддя для письма в давнину та за середньовіччя; 2) у літературі та мистецтві – єдність змісту, образної системи й художньої форми, що склалася за конк­ретних суспільно-історичних умов і властива для різних історичних періодів та епох розвитку літератури та мистецтва; у вузькому значенні – індивіду­альна манера, своєрідні, неповторні ідейно-художні особливості творчості митця; 3) спосіб, прийом, метод роботи; 4) характерна манера поведінки, спо­сіб говорити, одягатися тощо; 5) спосіб літочислення (старий стиль, новий стиль) [Словник іншомовних слів: 2000, с.549].

Функціональним стилем мови називають різновид літературної мови, що відзначається системним об’єднанням мовних одиниць різних рівнів, функції яких зумовлені суспільною галуззю використання мови, настановами й умовами спілкування.

Стиль мовлення – це доцільна організація мови з умілим вибором мовних засобів, з конкретною метою, за конкретних умов і обставин, що зумовлені функціями певного стилю.

Чим багатша мова за своїми суспільними функціями, тим розвиненіші її стилі. Сучасна українська літературна мова в обох своїх формах – усній та писемній – має досить розвинену систему стилів, яку класифікують по-різ­ному. На наш погляд, доречно виділяти такі стилі: науковий, офіційно-діло­вий, публіцистичний, художній, конфесійний, епістолярний, розмовний.

Багатство, різноманітність умов, типових ситуацій у кожному зі стилів, наявність конкретних видів спілкування зумовили формування в межах кож­ного стилю своїх різновидів – підстилів – для точнішого й доцільнішого від­ображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань. Ре­ально ж такий поділ мови втілюється в конкретних жанрах – текстах. Жанри -  це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мов­лення, галуззю спілкування та іншими ознаками (тобто матеріальне втілення стилів та підстилів).

Стилі не є чимось закостенілим, вони доповнюють один одного і зістав­ляються один з одним характерними специфічними ознаками – стильовими рисами, які належать до різних мовних рівнів. Основними стильовими озна­ками є такі: стислість – розгорнутість, емоційність – неемоційність (сухість), стандартність – нестандартність, образність – необразність, точність – при­близність. Деякі зі стильових ознак можуть бути притаманні кільком стилям, напр., точність: у науковому – сувора, в офіційно-діловому – жорстка, в ху­дожньому – розмита; деякі – лише одному (стандартність в офіційно-ділово­му стилі). Саме стильові риси зумовлюють добір засобів та їх поєднання у текстах певних стилів.

Коротко схарактеризуємо науковий та офіційно-діловий стилі сучасної української мови.

Функціонування та особливості наукового стилю. Галузь використання

-    наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта. Основне призначе­ння – викладення наслідків досліджень про людину, суспільство, явища при­роди, обгрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки: ясність і предметність тлумачень; логічна послідовність і доказовість викладу; узагальненість понять і явищ; об’єк­тивний аналіз: точність і лаконічність висловлювань; аргументація та переконливість тверджень; однозначне пояснення причинонаслідкових відно­шень; докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і відрізняються:

-      великою кількістю наукової термінології, стійких термінологічних словосполучень, що становлять одне поняття;

-   наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

-   оперуванням абстрактними, переважно іншомовними, словами: словами су­фіксального й префіксального способу творення; складними, складноскороченими, “довгими” словами;

-   залученням цитат і посилань на першоджерела;

-     як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

-     наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);

-     поширеністю дієслівних форм, частіше безособових, узагальнених чи неозначених, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети, явища;

-      переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів;

-   монологічним характером текстів.

Науковий стиль поділяємо на такі підстилі:

1)        власне науковий, який, у свою чергу, поділяється на науково-тех­нічний та науково-гуманітарний і реалізується у таких жанрах: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна ро­боти, реферат, тези;

2)        науково-популярний – застосовується з метою доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, і використо­вується у неспеціальних часописах та книгах подекуди навіть із застосуван­ням засобів художнього та публіцистичного стилів;

3)        науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного логічного й образного викладу і не виключає використання еле­ментів емоційності.

Отже, науковий стиль – це чітко виражений функціональний різновид літературної мови, який має своєрідну структуру на всіх рівнях, починаючи з фонемного і закінчуючи текстом. Кожний різновид цього стилю має особ­ливий характер, але всі вони виконують основну функцію стилю – пізнаваль­но-інформаційну.

Історичне формування мови ділових паперів. Функціонування держав­ної мови, перш за все, пов’язане із її статусом як мови справочинства, а по­няття ділова мова насамперед пов’язане із розвитком офіційно-ділового сти­лю (далі – ОДС). Учені схильні вважати, що цей стиль є одним із найдавні­ших стилів, зокрема книжних, на мовній основі якого згодом виробилась українська літературна мова. ОДС української мови історично грунтується на документах доби Київської Русі, адміністрації Великого князівства Литовсь­кого й гетьманських канцелярій, на юридичних актах міських урядів XV-XVII ст. Його ознаки знаходимо в документах ХІ-ХІІ ст. (Руська правда, Мстиславова грамота 1130 р., і навіть тексти договорів русичів з греками 907, 911, 944, 971 рр.), в українсько-молдавських грамотах, українських грамотах ХІV-ХV ст., українських літописах (офіційні листи, угоди і та ін.). Цей стиль зазнав лексико-граматичного впливу російської канцелярської мови та мови австро-угорських і польських канцелярій. Проте, якщо на російську літера­турну мову свого часу відчутно вплинула канцелярська сфера, то сучасна ук­раїнська літературна мова ближча до народної. Отже, детальніше становлен­ня й розвиток офіційно-ділового стилю умовно можемо поділити на кілька періодів:

І період – Х-ХІІІ ст. Після прийняття християнства у східних слов’ян па­ралельно існували дві літературні писемні мови: книжна старослов’янська мова, яка насамперед обслуговувала церкву і всі потреби суспільства, по­в’язані з релігією та філософією, і давньоруська мова, яка відбита, в художній літературі (Слово о полку Ігоревім) і законодавстві (зазначені вище доку­менти), у ній переважають елементи живої мови (на побутовому рівні – усна форма давньоруської мови Київської Русі ХІ-ХІІ ст.), що була успадкована українською мовою.

ОДС складався як форма мовного спілкування у правовій галузі суспіль­но-політичного та виробничого життя: “Юридично-ділова писемність на Русі виникла з необхідності закріпити на тривалий час правові норми життя, май­нові стосунки між тодішніми громадянами, торгівельні й політичні договори з іншими державами тощо” [Швторак: 1993, с.161]. Одним із найяскравіших взірців офіційно-ділової мови цього періоду є оригінальний звід світських законів Ярослава Мудрого “Руська правда” (30-ті рр. XI ст.), у якому відбиті юридичні норми Х-ХІ ст.

II період – ХІV-ХVI ст.. У ХIV-ХV ст, склалася лексична, фонетична й граматична системи мови української народності, але роль літературної пи­семної мови, мови офіційних документів і листування за традицією викону­вала книжна мова Київської Русі, в яку проникали елементи живої розмовної мови місцевого населення. У цей період в Україні існувало тільки три галузі застосування літературної мови: церковнорелігійна література, актово-уря­дове письменство і літописання. Мовною основою церковнорелігійної лі­тератури була церковнослов’янська мова. У світському вжитку існували такі різновиди літературної староукраїнської мови (14-18 ст.), як мова літописів та канцелярсько-урядова мова (мова українських грамот), що культивувалась у литовських князівських канцеляріях.

Загалом в історії формування ОДС та української юриспруденції над­звичайно важливим є період Литовської доби (ХІV-ХVІ ст.). Урядовою мовою в них була українська (руська) мова. Найяскравішою пам’яткою офіційно-ділового мовлення цього часу є Литовський статут – зведення законів феодального права, яке діяло у Великому князівстві Литовському (1529, 1566, 1688 рр.).

Зауважимо, що упродовж XIV – XVII ст. українська писемно-літературна мова була також мовою державного діловодства у Молдавському князівстві.

ІІІ період – кінець XVI – І пол. XVII ст. Упродовж XVI – 1 пол. ХVII ст. в українській мові формуються стилі публіцистичної мови (мова полемічної літератури і творів І.Вишенського, З.Копистенського – проти польських фео­далів і єпископів-уніатів), художньої мови (мова віршів Г.Смотрицького та ін.), наукової мови, подальшого розвитку набуває мова лі­тописної літератури (Густинський, Львівський, Межигірський, Острозький, Київський літописи) і актово-урядова, документальна мова (мова актових книг міських урядів різних українських міст на зразок Житомирської (1582-1588 рр.) та ін.).

Зазначимо, що актами, за традицією, називали не лише документи – влас­не акти громадянського стану (купівлі, продажу, поділу майна між спадкоємцями тощо), а й книги для запису документів міського самоврядування, для запису документів судових справ.

Документи (акти) цього періоду відзначені наявністю формуляра (набір мовних штампів, формул, властивих певному видові документа; трафарет-скелет документа, у який вкладали змінний зміст), що дає можливість відріз­нити скарги від розпоряджень чи повідомлень державної влади. До чіт­кої структури актів входили: а) заголовок, у якому сконденсовано основний зміст; б) початковий протокол документа; в) основна частина; г) закінчення.

В. Горобець поділяє канцелярську документацію XVI – XVII ст. на персонально-ділову, довідково-інвентарну та реставраційну [Горобець: 1989].

Яскравою пам’яткою ділового письма І пол. XVII ст., окрім актів, є також «Реєстр всього війська Запорозького», створений гетьманською канцелярією 1649 р.

IV період – II полі XVII – І пол. XVIII ст. Застосування офіщйно-ділового стилю української мови було обмежене за часів Речі Посполитої. Проте і в цей період, не пориваючи зв’язку з попередніми традиціями, набувала все більшого поширення і досконалості ділова актова мова (актові книги Пирятинського, Полтавського, Бориспільського міських урядів XVII ст., листу­вання гетьманської та полкових і сотенних канцелярій Запорізької Січі).

За часів Речі Посполитої в урядових установах, у літературній творчості запанувала мова польська. Відбувалася жорстка колонізація, викорінювання всього східнослов’янською. Мова ділових паперів Б.Хмельницького, канце­лярій полків, міських урядів була вже літературною мовою на давньоруській основі із залученням до неї лексичних, фонетичних і граматичних елементів тогочасної польської та російської мов. Крім того, багато запозичень було з латинської, грецької, західноєвропейських мов. І все ж, характеризуючи мову канцелярської документації XVIII ст., В. Хоробець відзначає у текстах значну кількість кліше, адміністративної лексики й термінології, що були необхід­ними для стислого й економного вираження думки і є незаперечним доказом самостійності та високорозвиненості української мови.

Зауважимо, що аналізу мови українських грамот ХІV-ХV ст. присвячено низку наукових праць, які підтверджують народну основу тогочасного діло­вого мовлення. На неабияку роль універсалів, грамот, листів гетьманської та полковницької канцелярій середини XVII ст. – видатних зразків ділових до­кументів української літературної мови. Мови грамот, дипломатичних документів тощо, зокрема канцелярії Б.Хмельницького, свідчить про вироблення певних трафаретів (зачинів і завершень), а також специфічної термінології, які ді­йшли до нас і які успадкували сучасне офіційно-ділове мовлення. Отже, здо­бутки староукраїнської мови не були повністю втрачені.

V    період – II пол. XVIII ст. – поч. XX ст.. Але приєднання до Росії, скасування гетьманства поклали край українській державності. Безправність українського народу в царській Росії і в цісарській Австро-Угорщині позбав­ляла українську літературну мову можливості здійснювати важливі суспільні функції і тим самим вільно розвивати такі свої стилі, як ОДС, науковий, пуб­ліцистичний.

VI  період XX-ХХІст.. Після возз’єднання українських земель спочатку у складі УНР, а потім УРСР українська літературна мова під впливом давніх традицій та кращих зразків тогочасної художньої літератури попри жорстку політику русифікації виробила власні функціональні стилі дня всіх галузей різноманітної мовної практики.

У цьому періоді можемо виділити три етапи:

1) 20 – 30-ті рр.; 2) 40- 80-ті рр.; 3) 90-ті рр. ХХст. – поч. XXI ст.

Перший період пов’язаний із політикою українізації – впровадженням ук­раїнської мови у всі галузі суспільного життя, спричиненим новим статусом України у світі (УНР) і, відповідно, новим статусом української мови, який за критичні 1917-1921 рр. разюче змінився. Після майже двохсотрічної перерви наша мова стала мовою законодавства, адміністрації, військової справи, дип­ломатії. У 20-х роках вийшли словники В. Лідмогял ьного та С. Плужника “Фразеологія ділової мови”; “Практичний російсько-український словник ді­лової мови (конторської та рахівничої)” за ред. М. Хладкого та К.Туркала; “Словник ділової мови (термінологія та фразеологія)” М. Дорошенка, М. Станіславського, В. Страшкевича, які стали мовними порадниками.

У 40 – 70-ті рр. ділова українська мова обслуговувала лише деяку полі­тичну та ідеологічну літературу, законодавчі акти (тобто реалізувалась як писемна форма ОДС), наприклад: “Відомості Верховної Ради УРСР”, “Збір­ник постанов і розпоряджень УРСР”, “Кодекс законів про працю УРСР то­що. Цікаво, що у 40-х рр. до програми середніх шкіл з українською мовою навчання, слідом за російською мовою, було введено обов’язкове вивчення правил складання службових паперів. Тобто, у післявоєнний період розпо­чалась робота з унормування, вироблення стандартів в офіційно-діловій прак­тиці, визначилось місце цього стильового різновиду літературної мови у сис­темі стилів. Проте ділова мовленнєва практика перебувала під тиском росій­ської мови, а ОДС як окремий функціональний стиль сучасної української літературної мови остаточно виокремили лише у 50 – 60-х рр.

Очевидним є те, що наприкінці 50-х рр. під впливом російської мови від­булися певні зміни у діловій лексиці порівняно з періодом 20 – 30-х рр.: усу­нення питомих чи запозичених раніше з німецької та польської мов лексем типу мешкати (проживати), шпитальний листок (лікарняний листок), заряд (розпорядженнях прохач (заявник)), ОДС цього періоду формується низкою канцелярсько-ділових слів, як-от: діловод, плановик, отоварити, про­гресивка, плановість, громадська приймальня, народний суддя, сількор, класний керівник, керуючий трестом. У культуромовній практиці звер­тають увагу на поширення в офіційно-діловому стилі книжних штампів по­части русифікованих: робота, питання, зрив, прорив, розкачка, домагатися, проробляти, викорінювати, мобілізувати, вирішальний, вищезазначений, нижчепідписаний, інформувати.

У вказані роки набули розвитку переважно монологічні жанри службо­вого мовлення, зокрема дипломатичне звернення – вітальна промова україн­ською мовою на зустрічах представників зарубіжних країн, проголошення тос­тів на офіційних урядових зустрічах. Проте законодавчий підстиль ОДС у 50 - 70~ті рр. мав переважно перекладний характер і обмежене використання в ієрархії державних структур.

У часи “хрущовської відлиги” набула актуальності проблема культури української мови, у тому числі й ділового мовлення. Так, було запропоновано вважати ненормативними деякі архаїчні форми (об’ява), розрізняти у діловій практиці значення слів заступник і замісник тощо. Українізація вплинула і на появу довідкових видань з української мови, зокрема популярною була книж­ка Б.Антоненка-Давидовича “Як ми говоримо” (до речі, перевидана у 1991 р.), y якій автор пропонував та популяризував низку культуромовних спо­стережень, напр.: винятково (замість виключно), сприяти (замість іти назу­стріч), підстава (замість обгрунтування) і подібні.

У 70 – 80-ті рр. – період суцільної русифікації – науковці лише теоретич­но обстежують офіційно-діловий стиль української мови, частково виділяють його конструктивні ознаки.

Після проголошення незалежності України відбувся бурхливий розвиток офіційно-ділового стилю, зазнали шліфування його норми. Вийшло друком багато нових словників, довідників, посібників, було запроваджено курс “Українська ділова мова” у ВНЗ, курси ділової мови для працівників установ, розроблено низку відповідних програм на радіо й телебаченні.

І все ж розширення діапазону функціонування офіційно-ділового укра­їнського мовлення на сучасному етапі відбувається повільно й суперечливо, оскільки у виробничо-економічній, правоохоронній та нотаріальній, війсь­ковій, спортивній тощо галузях реалізація цього мовлення відбувається в ос­новному в писемній формі (заміна вивісок, створення написів на печатках, штемпелях, офіційних бланках, оформлення різноманітної документації, у т.ч. документів найвищих органів законодавчої та виконавчої влади, міжна­родних угод, контрактів, дипломатичного листування). Реалізацію ж усної форми зауважуємо почасти у публічних виступах (за участю ЗМІ) пред­ставників керівництва країни, проте на нижчих щаблях державного управ­ління, у регіонах публічне використання української мови ще не набуло стовідсоткового поширення. Якщо ж частина політиків, державних служ­бовців та ін. і намагається розмовляти по-українськи, то їхнім мовленнєвим портретом, на жаль, є. Тому один із головних принципів навчання культури сучасного ділового мовлення – уникнення інтерференції.

У мовних порадниках нашого періоду основну увагу звертають на пра­вильність використання книжних прийменників (відповідно до і згідно з), розрізнення близькозвучних слів (комунікабельний – комунікативний – кому­нікаційний), синонімів (престиж – авторитет), уникання суржикових еле­ментів (навчальний, а не учбовий; великий, а не крупний), правильне викорис­тання відмінкових закінчень (закону, а не закона; адвокате, а не адвокат), запозичених слів (контора офіс, об’єднання – концерн – акціонерне това­риство), стійких виразів (впадає в око, а не кидається у вічі) тощо. Деякі ре­комендації щоправда мають дискусійний характер (правничий чи юридичний, правник чи юрист, діловодство чи справочинство, агенство чи агенція?)

Прикметними ознаками сучасного офіційно-ділового мовлення є:

а)        збільшення кількості номенклатурних назв з прикметниками державний, національний, український;

б)   активізація словотворення назв осіб за професією із суфіксом -ник (заготівник, а не заготовщик; керівник, а не керуючий);

в)   поширення в усіх жанрах усного і писемного офіційного мовлення звертання у формах пан (пані, панове), добродій (добродійка, добродії);

г)    продовження актуальної роботи стосовно вироблення стандартів слово- та термінотворення в офіційно-діловій галузі.

Отже, українське офіційно-ділове мовлення глибоко національне й засно­ване на давній оригінальній традиції складання юридичних документів; ОДС початку XXI ст. перебуває у центрі уваги не лише мовознавців, а й практиків адміністративно-управлінської, правничо-юридичної, дипломатичної, дого­вірної, навчальної галузей діяльності.

Функціонування та особливості офіційно-ділової та стилю на сучасно­му етапі розвитку української мови.

Сьогодні офіційно-діловий стиль – це стиль, який задовольняє потреби суспільства в документальному оформ­ленні різних актів державного, суспільного, політичного, економічного жит­тя, діяльності, ділових стосунків між державами, організаціями, а також між членами суспільства в офіційній сфері їх спілкування. Отже, основне при­значення ОДС – регулювати ділові стосунки у зазначених вище галузях та обслуговувати громадянські потреби людей у типових ситуаціях.

Особливості функціонування ОДС: а) офіційний характер – учасни­ками ділового спілкування є органи та ланки управління (організації, заклади тощо), стосунки між якими регламентуються чинними правовими нормами; б) конкретна адресність інформації; в) повторність дій і ситуацій (завжди “гра за правилами” – звідси, однакові мовні засоби – консервативність); г) тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація.

Специфічні стильові ознаки, характерні для всіх текстів ОДС:

1. ОДС ґрунтується на логічній основі (використання засобів образності, як і висловлення особистих почуттів, для нього не типове). Найважливішими тут є послідовність і точність викладу фактів, об’єктивність оцінок, гранична чіткість у висловленні запропонованих розв’язків того чи іншого завдання (тому в ОДС не вживається емоційно забарвлена лексика, суфікси суб’єктив­ної оцінки, вигуки та ін.; зазначені риси є й у інших стилях, але тут вони - обов’язкові). Основний (з погляду емоційно-експресивного забарвлення) тон ділового мовлення – нейтральний.

2. ОДС відзначається стандартизацією мови, насамперед мови масової ти­пової документації. Найхарактерніші прояви стандартизації такі: а) широке використання усталених словесних формул (з метою, у зв’язку з, відповідно до, в порядку, по лінії), яке в ділових паперах цілком закономірне, оскільки набагато спрощує і полегшує процес складання окремих видів документів; б) значна повторюваність тих самих слів, форм, зворотів, конструкцій – як ре­зультат прагнення до однотипності способів вираження думки в однотипних ситуаціях. Укладачі ділових паперів свідомо відмовляються від використання всієї багатоманітності виражальних засобів мови.

1. Для ОДС характерна така риса, як документальність (кожний офіційний папір має характер документа).

2. Однією з найхарактерніших стильових ознак офіційно-ділових паперів є наявність реквізитів, котрі мають певну черговість і постійне місце, що є зручним для зорового сприйняття й спрощує опрацювання документів.

5.  У певних випадках витримана сувора регламентація текстів (розділи -1, параграфи (§)~ 1Л., пункти (п.) -1.1.1підгожги(пп.)-1ЛЛЛ.тощо).

Мовні засоби ОДС: