Питання для обговорення

1. Проаналізуйте значення предмету «Європейської інтеграції».

2. Дайте визначення таким поняттям, як «Європейський Союз», «Європейська багаторівнева модель управління», «Міжнародний поділ праці».

3. Визначіть основні етапи розвитку та формування ЄС.

4. Перелічіть основні етапи запровадження євро, як спільної валюти для країн-учасниць ЄС.

5. Проаналізуйте передумови підписання та зміст Паризького договору.

6. Розкрийте зміст Маастрихтського договору.

7. Проаналізуйте погляди зарубіжних вчених на проблему євроінтеграційних процесів у минулому та сучасному етапах розвитку.

8. Розкрийте погляди вітчизняних вчених на перспективи входження України до ЄС.

9. Висвітліть проблеми, які існують у сучасній Україні, що є перепоною на шляху її вступу до ЄС.

10. Продемонструйте власне бачення ролі ЄС для розвитку України в майбутньому.

Теми для підготовки доповідей

1. Функціональний підхід у розумінні євроінтеграційних процесів.

2. Європейський Союз у 2009-2011 рр.: актуальні проблеми.

3. Передумови вступу до ЄС для країн-претендентів.

4. Особливості та специфіка функціонування Європейської Комісії.

5. Європейський Парламент: компетенції та завдання.

6. Особливість становлення «європейського управління» як основи функціонування ЄС.

7. Економічні переваги членства у ЄС.

8. Інституції Європейського Союзу.

9. Погляди зарубіжних вчених на ідею об’єднаної Європи.

10. Актуальні проблеми та протиріччя в українському суспільстві щодо ідеї про вступ України до ЄС.

Бібліографічний список

Основна література: [8, 9, 10, 31, 32, 33, 38, 44, 49, 53, 61, 65].

Додаткова література: [3, 4, 5, 11, 12, 17, 18, 21, 35, 50, 52, 56, 62].

Семінарське заняття № 2

Тема 2. Формування Європейського Союзу: основні цілі та компетенції

Мета заняття: формування у студентів знань щодо ролі та значення Європейського Союзу, його основних цілей та компетенцій, а також ознайомлення із історичним досвідом діяльності ЄС, його основних інституцій та органів управління, формування аналітичного мислення у студентів щодо основних переваг та недоліків тих чи інших цілей ЄС.

План заняття

1. Основні цілі ЄС та їх класифікація.

2. Компетенційний механізм ЄС як умова розвитку європейського управління.

3. Формування європейської публічності.

Методичні рекомендації до семінарського заняття

У першому питанні слід звернути увагу на те, цілі та компетенції Європейського Союзу виступають ефективними інструментами здійснення євроінтеграційної політики. Основне завдання цілей ЄС – забезпечувати процвітання, солідарність та безпеку всіх європейців, а також спільної програми дій інституційного трикутника ЄС «Парламент – Рада – Комісія» (двигуна європейського управління). Цілі ЄС закріплені у засновницьких договорах ЄС. За своїм призначенням цілі ЄС поділяються на: стратегічні; оперативні; тактичні. Сутність цілей ЄС полягає у:

• подоланні ліній поділів на європейському континенті, сповідування демократії, прав людини та принципів правової держави;

• захисті фундаментальних соціальних прав;

• зміцненні солідарності між народами;

• утвердженні демократії та підвищення дієвості в роботі органів влади;

• посиленні процесів конвергенції (від лат. – зближення) національних економік країн-членів ЄС, створення стабільної єдиної грошової одиниці;

• побудові спільного внутрішнього ринку; посилення згуртованості та охорона довкілля;

• сприянні економічному й соціальному прогресу з урахуванням тенденцій розвитку на далеку перспективу;

• запровадженні спільного громадянства ЄС для мешканців країн-членів;

• здійсненні спільної зовнішньої та безпекової політики;

• розробці спільної оборонної політики;

• забезпеченні свободи пересування для громадян із гарантіями безпеки, створення простору в якому панують свобода, безпека та право.

Головні цілі (першочергові), які забезпечують роботу інституцій ЄС, називаються стратегічними. Цілі, які спрямовані на досягнення перших називають допоміжними. Допоміжні цілі поділяються на оперативні і тактичні.

Дослідження європейського управління буде неповним, якщо в процесі, поряд із вивченням цілей ЄС, не розглянути компетенційний механізм ЄС, який також складає одну з ключових умов його розвитку.

Приступаючи до вивчення другого питання, необхідно усвідомити, що дослідження свропейського управління буде неповним, якщо в його процесі, поряд з вивченням цілей ЄС, не розглянути компетенційний механізм ЄС, який також складає одну з ключових умов його розвитку.

Розглядаючи і повноваження Європейської Спільноти, і повноваження Європейського Союзу, необхідно звернути увагу, передусім, на той перелік завдань, який надає Спільнотам і Союзові характер квазі-держави й охоплює відповідні сфери їх діяльності. З огляду на численність, складність і важливість цих завдань виникає цілком доречне запитання про те, яким обсягом повноважень та завдяки якому механізму досягається виконання спільно визначених завдань, які у свою чергу установлені для досягнення цілей? Щоб знайти відповідь на це запитання, варто спочатку з'ясувати, як виглядає розподіл повноважень між наднаціональним та національним (який ще називають субрегіональним) рівнями з огляду на цей перелік завдань.

Аналіз положень Договору про ЄСпт показує, що в ньому відсутні загальні положення щодо виняткових повноважень Спільноти/Союзу та його конкуруючих повноважень, які на практиці все-таки розподіляються між вищезазначеними двома рівнями. Така недосконалість у правовому регулюванні внутрішньосоюзних відносин, що спричиняла до постійних практичних питань типу «які повноваження — виняткові, конкурентні чи паралельні мають здійснюватись Спільнотою/Союзом в кожному окремому випадку», також зумовлювала чимало правових суперечностей. У багатьох випадках ці суперечки вдавалось залагоджувати через різні методи досягнення консенсусу, а в деяких ситуаціях і після втручання Суду ЄС. Таким чином, відсутність чіткого розмежування повноважень між ЄСпт, ЄС та державами-членами показує, що Європейський Союз суттєво відрізняється від традиційних федеративних систем, у яких існує чітке розмежування компетенцій між рівнями федерації та її суб'єктів.

Тим не менше, європейські вчені, аналізуючи положення засновницьких договорів, виділяють в них декілька видів (або груп) повноважень: ексклюзивні (виняткові), конкурентні повноваження й паралельні повноваження. Галузями дії паралельних повноважень є зокрема антимоно-польне право, політика в галузі наукових досліджень і технологій, або регіональна політика. Правове врегулювання певного питання, яке входить до сфери паралельних повноважень, перевіряється на його відповідність як національному законодавству, так і праву ЄС. У разі суперечностей пріоритет віддається відповідній нормі права ЄС. З теорії держави і права відомо, що компетенція є неодмінною ознакою і найважливішим елементом правового статусу певного органу, організації тощо, у тому числі міжнародної, державної чи міждержавної, якою є Євросоюз. В юридичній літературі ще радянських часів до розуміння компетенції існувало кілька підходів: одні автори вважали, що це лише права й обов'язки, інші — що це єдність предметів ведення, прав і обов'язків, деякі додають до цих «складових» компетенції ще й статутне призначення. У будь-якому разі компетенція є категорією складною, комплексною і як наукове поняття може вживатися у двох значеннях: у соціально-політичному та юридичному. У соціально-політичному значенні компетенцію Європейського Союзу можна розуміти як певний обсяг здійснення європейського управління в межах Конституції, європейських законів та власної фінансово-економічної бази. Оскільки відносини, що існують в ЄС і найтісніше пов'язані з компетенцією, урегульовані правом, є підстави говорити про неї в юридичному значенні.

Саме в цих двох значеннях проаналізуємо відповідні положення Договору про КЄ, які не лише досить детально врегульовують компетенційні відносини в ЄС, але й, як вже зазначалося, містять своєрідний компетенційний механізм, складові якого закріплені в розділі ІІІ частини І Договору про Конституцію Європи (далі – КЄ). Зокрема йдеться про окремі статті проекту договору, присвячені: винятковій компетенції; спільній компетенції Союзу і держав-членів; компетенції в сфері економічних політик та політик зайнятості; компетенції в сфері зовнішньої та безпекової політик; компетенції в сфері підтримувальних, координувальних чи доповнювальних заходів.

Конституційно-правові норми (частина 1 ст. 1-13 Договору про КЄ) досить чітко визначають сфери, щодо яких Союз наділяється винятковою компетенцією. Це сфери: митного союзу, якому надається пріоритетне значення; конкуренції, у якій Союз встановлює відповідні правила, необхідні для функціонування внутрішнього ринку; монетарної політики для держав-членів, що запровадили євро.

Важливого значення набуває в ЄС збереження морських біологічних ресурсів у рамках спільної політики в сфері рибальства, що також отримало статус сфери його виняткової компетенції.

Об'єктами виняткової компетенції Євросоюзу є також сфера спільної торгівельної політики та укладання міжнародних угод, якщо укладання таких угод обумовлене законодавчим актом Союзу чи потрібне для здійснення Союзом своєї внутрішньої компетенції, або його висновок може впливати на спільні правила чи на зміну їх обсягу. Спільна компетенція Союзу і держав-членів у певній сфері, згідно з частиною 2 ст. 1-12 Договору про КЄ, передбачає, що і Союз, і держави-члени мають право здійснювати законодавчу діяльність та ухвалювати юридично обов'язкові акти в цій сфері. Держави-члени застосовують свої компетенції в обсязі, у якому Союз не застосував чи вирішив припинити застосування своїх компетенцій.

Визначаючи сфери спільної компетенції, Договір про Конституцію Європи фактично включає до неї, окрім чітко окреслених статтею 1-14, ще й сфери економічної політики та політики зайнятості (ст. 1-15) і сферу зовнішньої та безпекової політик (ст. 1-16). Такий висновок ґрунтується на положенні частини 1 ст. 1-14, згідно з яким Союз поділяє компетенцію з державами-членами, коли Конституція надає йому компетенцію, що не стосується сфер, зазначених у ст. 1-13 та 1-16. Отже, спільна компетенція охоплює такі головні сфери, як: внутрішній ринок; соціальну політику, економічну, соціальну й територіальну згуртованість; сільське господарство та рибальство, за винятком збереження морських біологічних ресурсів; довкілля; захист прав споживачів; транспорт; транс'європейські мережі; енергетика; простір свободи, безпеки та справедливості, спільні проблеми безпеки у сфері охорони здоров'я. У сферах досліджень, технічного розвитку та космічної діяльності Союзові належить компетенція вживати заходів, зокрема окреслювати та реалізовувати програми; здійснення цієї компетенції, проте, не повинне перешкоджати державам-членам здійснювати їхні компетенції. У сферах співпраці з питань розвитку та гуманітарної допомоги Союзові належить компетенція вживати заходів та провадити спільну політику; здійснення цієї компетенції, проте, не повинне перешкоджати державам-членам здійснювати їхні компетенції.

Як було зазначено вище, до спільної компетенції належить також сфера економічної політики, у якій Союз ухвалює заходи, що забезпечують координацію економічних політик держав-членів, зокрема ухвалює загальні настанови щодо цих політик. При цьому держави-члени наділені повноваженням координувати свої економічні політики в межах Союзу. Окремі положення, як наголошується в пункті 2 частини 2 ст. 1-15 Договору КЄ, належить застосовувати до держав-членів, що запровадили євро. У сфері політики зайнятості, яка також зарахована до спільної компетенції, Союз ухвалює заходи, що забезпечують координацію політик зайнятості держав-членів, зокрема ухвалює настанови щодо цих політик. Союз може висувати ініціативи, щоб забезпечити координацію соціальних політик держав-членів.

Компетенція Союзу в сфері спільної зовнішньої та безпекової політики (ст. 1-16 Договору про КЄ) охоплює всі сфери зовнішньої політики та всі питання безпеки Союзу, включаючи поступове формування спільної оборонної політики, що, можливо приведе до спільної оборони. На держави-члени покладено обов'язок активно й беззастережно підтримувати спільну зовнішню та безпекову політику Союзу в дусі лояльності та взаємної солідарності й дотримуватися актів, що їх ухвалив Союз у цій сфері. Вони мають утримуватися від дій, що суперечать інтересам Союзу чи можуть зашкодити його ефективності.

Отже, компетенцію Європейського Союзу в соціально-політичному значенні слід розуміти як певний обсяг здійснення європейського управління в межах Конституції, європейських законів та власної фінансово-економічної бази.

Розглядаючи зміст третього питання слід визначити, що сучасне суспільство чинить тиск на європейські інституції. Класичний спосіб легітимності цих інституцій, їх «доречність», пов'язується із суспільством, ухвалення цих інституцій пов'язане з далекосяжною вимогою ефективності. Це є основою для зростання дефіциту легітимності європейських інституцій. Особливість вимог до легітимації інституцій ЄС полягає в ідеї легітимності, для якої найбільше значення має успіх. Це уявлення функціонує вже упродовж тривалого часу. Воно спирається на створення загальноєвропейської злагоди. Об'єднання Європи посилило ефективність створення раціонально налаштованих цільових об'єднань європейських національних держав.

Зауважимо, що логіка ефективності створює диспропорцію між інституціональним виконанням та суспільними очікуваннями. Орієнтація на цільовий устрій соціальних відносин висуває завищені вимоги до інституцій у тій мірі, в якій комплексність відносин приводить раціональне утворення до контингентної події. Одночасно із загальним моральним схваленням віра громадськості у легітимність підвищує очікування ефективного функціонування інституцій, яким більше немає чого запропонувати, крім цієї ефективності. Політична розбудова інституцій на європейському рівні почалася, таким чином, від самостійного вироблення очікувань, з яких може вийти тільки символічна політика, а отже, створення загального визнання. Пов'язана з практикою легітимність, що ґрунтується на ефективності, можлива лише в межах інституцій. Це робить публічність популярною темою. Адресатом європейської політики є громадськість, яка має бути залучена через символічну мобілізацію. Публічність сама перетворюється на інтерес політичних інституцій. Дефіцит публічності перетворюється, до того ж, на проблему самолегіти-мації європейських політичних інституцій. Цей механізм вловлює вже незмінний зміст очікувань громадськості. Наслідками є збільшення протестів, зростання критичної налаштованості до Європи та критичних щодо Європи дискурсів. Разом з тим існує простір комунікативної тривоги, який в Європі поширюється, встановлюючи традицію, якої Європа вже століттями дотримується: бути саме континентом спорів та конфліктів. Одночасно формується той інтелектуальний європокритичний дискурс, який на продовження елітарної європейської публічності атакує європейські інституції. Публічність створюється інституціями у їхніх власних інтересах.

Політична розбудова інституцій вже не позначена неузгодженістю, як це було на ранньому етапі європейської інтеграції, а саме у ЄС початку 90-х років. Це було пов'язано, як показав час, з особливою внутрішньою логікою розбудови інституцій в Європі, дедалі більше прив'язаною до зовнішнього схвалення у вирішенні внутрішніх проблем координації. Це водночас пов'язано зі змінами в суспільстві, оточеному європейськими інституціями, які більше не виявляють довіри чи байдужості до транснаціональної політики, побудованої на публічності.

Є два механізми, які прискорюють надання суспільству зворотного зв'язку від європейської інституційної розбудови: внутрішня легітимна логіка інституцій, яка вказує на «виснаженість» теореми про легітимацію, та європеїзація суспільства, яка вказує на власну логіку трансформації суспільного оточення транснаціональної та супранаціональної інституційної розбудови в Європі. Обидва ці механізми можуть додати ще третій аспект, а саме публічне тлумачення відсутності європейської публічності як момент створення європейської публічності. Це публічний ритуал, за яким «відсутність» публічності в Європі розглядається у зв'язку з дефіцитом демократії в європейських інституціях. Цей третій механізм указує на особливу роль інтелектуалів, журналістів, науковців і - у випадку Європи - на роль здатних до рефлексії європейських чиновників як творців європейської публічності.

Європейська публічність - це насамперед елітарна публічність, яка реагує на дефіцит легітимності розбудови європейських інституцій та заздалегідь говорить на користь створеного європейського суспільства. Інституціональна особливість європейської публічності полягає також у «вливанні» масової публічності до елітарної публічності, що формується.